центральних установ тощо.
Хоча виборчий закон діями польської адміністрації в Галичині вносив певні
обмеження для українців, однак давав можливість широким народним масам брати
участь у виборах, здобувати досвід політичної боротьби.
Передвоєнні роки характеризуються особливим піднесенням українського
національно-політичного руху. Незважаючи на те, що між українськими
політичними партіями у цей період і спостерігаються окремі розбіжності та
незгоди, проте в принципових питаннях вони створювали коаліцію й виступали
організаторами широкого народного руху за національне і політичне визволення.
Активізація українського політичного руху викликала відповідну протидію,
згуртувавши усі антиукраїнські сили. Польські панівні кола для боротьби з
українським національним рухом використали москвофільство, намагаючись тим
самим розколоти і дезорганізувати український табір.
Москвофільство в Галичині у той час зазнавало значних змін. Молодше покоління
москвофілів стало на позиції повної національної і культурної єдності
"галицьких українців з росіянами". Їх активність особливо зросла після
закінчення російсько-японської війни, коли посилилось напруження між Австро-
Угорщиною і Росією за Галичину, Буковину і Закарпаття. Галицькі москвофіли
одержали тоді значні субсидії.
Розкол москвофілів на так званих старокурсників і новокурсників стався у 1909
р.. Старокурсники на чолі з В.Давидяком та М.Королем були проти повного
злиття з Росією, не поривали з українством, декларували свою лояльність до
Австрії. Новокурсники, лідерами яких були В.Дудикевич і Д.Марков, виявляли
більшу активність, ніж старокурсники. Вони мали перевагу у більшості
москвофільських організацій. У селах Галичини и Буковини новокурсники
пропагували перехід на православну віру.
Однак москвофільська пропаганда не знаходила суттєвої підтримки в масах.
Національний рух поглинав русофільську течію. Сприяло цьому об’єднання
українських національних сил. У Львові 2 лютого 1910 р. була скликана нарада
українських послів до австрійського парламенту. У програмній заяві посли
звернулися до національно свідомих українських політичних діячів зі закликом
активізувати боротьбу за національно-територіальну автономію українських
земель в Австро-Угорщині, виступити проти москвофільської пропаганди,
вимагати від австрійського уряду здійснення мирної зовнішньої політики.
Питання консолідації українських сил було в центрі уваги Національно-
демократичної партії. З'їзд НДП у 1911 р. ухвалив відозву всіх парламентських
послів зі закликом знову об’єднатися в єдиний український клуб. Під
головуванням К.Левицького з числа українських послів від націонал-демократів,
радикалів та буковинського клубу 16 липня 1911 р. сформовано Український
парламентський союз. Ідея згуртування національно-демократичних сил була в
центрі уваги всіх передвоєнних форумів НДП. Зокрема, з'їзд націонал-
демократів у грудні 1912 р. закликав усю українську громадськість негайно
залишити всі партійні и фракційні суперечки і зосередити зусилля на
консолідації. Рух за консолідацію українських сил знаходив розуміння в
більшості політичних організацій, які в цілому підтримували вимоги націонал-
демократів щодо проведення виборчої реформи, відкриття українського
університету у Львові, поділу Галичини на українську й польську частини.
3 колишнього Католицького русько-народного союзу у грудні 1911 р. була
утворена Християнсько-суспільна партія (ХСП), яку очолив О.Барвінський. Однак
вона не змогла здобути значного впливу та стати масовою.
Активну позицію в національно-політичному русі на початку XX ст. займало
греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким, який
розгорнув широку громадську діяльність. На знак солідарності з українськими
студентами, які залишили Львівський університет, А.Шептицький у 1901 р.
закрив духовну семінарію. Він виголосив першу українську промову у справі
українського університету в палаті панів. Митрополит доклав багато зусиль до
запровадження виборчої реформи. Все це зміцнювало авторитет греко-католицької
церкви у громадському житті.
На лівому крилі українських поличних сил найважливішою залишалася Українська
радикальна партія. Після виборів 1907 р. вона здійснювала свою політику
переважно у згоді й контакті з націонал-демократами. У парламенті вони разом
виступили співтворцями Українського парламентського союзу.
Водночас радикали активно співпрацювали з молоддю. Цей напрям діяльності
вилився в організацію січового руху. Ідея відновлення серед української
молоді лицарського духу запорозького козацтва стала дуже популярна.
Напередодні світової війни в Українському січовому союзі (організатор
К.Трильовський) було 916 осередків. Крім того, діяло 305 "Очей" Сокола-Батька
під керівництвом І.Боберського. Обидві січові організації об’єднували у своїх
рядах декілька десятків тисяч представників української молоді.
Відбуваються зміни в Українській соціал-демократичній партії. Опозиція в
партії під керівництвом М.Ганкевича, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасниці
створює самостійні, незалежні від польської соціал-демократії, комітети УСДП
і робітничо-культурні товариства "Воля". Протиборство двох течій закінчилося
на IV з'їзді в 1911 р. розколом партії. Частина УСДП на чолі з С.Вітиком і
М.Ганкевичем і надалі залишалася секцією Польської соціал-демократичної
партії Галичини і Селезії. Інша течія проголосила себе самостійною УСДП и
виступила за проведення окремої української політики і створення осібної
профспілкової організації.
Самостійна УСДП проводила активну роботу серед українського промислового и
сільськогосподарського пролетаріату, організовувала страйки, вела культурно-
просвітницьку роботу. Однак діяльність УСДП була непослідовною. Партія
відмовилася від утворення профспілкових організацій. Протистояння обох
фракцій УСДП послаблювали силу и впливів серед робітників, здатність до
боротьби. У результаті на парламентських виборах 1911 р. соціал-демократи
провели лише одного кандидата, а на сеймових — не вдавалося жодного протягом
1908-1914 рр. Становище партії зміцнилось лише після об’єднання обох
фракцій, яке відбулося у березні 1914 р. на V з'їзді УСДП.
У національному питанні соціал-демократи виступали за перебудову Австро-
Угорщини на основі самоуправління народів. Партія обстоювала ідею
відокремлення українських земель від польських і запровадження автономних
органів управління, організовувала мітинги та демонстрації на підтримку
виборчої реформи, українського шкільництва тощо. Пріоритет національної ідеї
над соціальною був основою для зближення УСДП з іншими українськими
політичними партіями.
Українські політичні партії виробили свою позицію у ставленні до можливої
війни між Австро-Угорщиною и Росією. 3 цього приводу 7 грудня 1912 р.
відбулася довірча нарада представників усіх українських політичних партій.
Нарада дійшла одностайного висновку, що "все українське громадянство
однозгідно и рішуче стане на бік Австрії і проти Російської імперії як
найбільшого ворога України". Антиукраїнська політика царської Росії
альтернативи не допускала. Думка опинитися у складі Росії викликала страх.
До початку світової війни всі впливові українські політичні партії у Галичині
виробили спільну політичну лінію. Побудову Української держави вони
пов'язували з визволенням Наддніпрянщини від панування Роси, ліквідацією
польського панування в Галичині та створенням з усіх українських земель
національно-територіальної автономії у складі Австро-Угорщини.
Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських партій
Початковим пунктом для аналізу становлення партійної системи служать особливості
соціально-економічного, політичного і духовного розвитку Росії кінця XIX —
почала XX століття. Зберігалася станова, соціальна структура; вона носила
перехідний характер. Загальна чисельність робітників, включаючи
сільськогосподарських, в 1900 р. складала 12,2 млн. — менше 10% населення.
Індустріальний же пролетаріат налічував лише 2,6 млн. (2% населення), причому
серед них потомствених робітників було лише близько 40%, інші ж прийшли з села.
До 1917 р. 31 % (у Москві — до 40%) робітників мали землю! Сила молодої
вітчизняної буржуазії (приблизно 1,5 млн. чоловік до кінця XIX в.) не
відповідала рівню індустріального розвитку країни унаслідок величезної ролі
держави і іноземного капіталу в розвитку економіки. Через слабкість середніх
шарів буржуазія не придбала міцної соціальної опори; не встигнувши в цілому
знайти свою класову самоідентифікацію, буржуазія не тільки не стояла у влади,
але і не дуже-то до неї прагнула, принаймні до 1905 року. 77% населення (до 97
млн. чоловік) складало забите, безправне селянство, в більшості своїй
громадське, обплутане залишками докапіталістичних відносин. Дворянський стан
(1,85 млн. разом з класними урядовцями, менше 1,5% населення), не дивлячись на
поступове ослаблення своїх позицій, все ще панувало в суспільстві і перш за все
в політиці, в державному апараті, де потомствені дворяни в кінці XIX в.
складали 37% (серед офіцерів — 51%), а серед вищих чинів — пригнічуючя
більшість. Росія, по висновку Н. А. Бердяєва, «суміщала в собі декілька
історичних і культурних віків, від раннього середньовіччя до XX століття».
В результаті виникаючі в множині російські партії не спиралися, як правило,
на чіткі, структуровані соціальні інтереси. Звідси відносно самостійна роль
ідеології, що перетворювалася на найважливіший консолідуючий чинник
партійного будівництва, а також відома нестійкість партій, їх радикалізм і
опозиційність царському режиму. (Останнє багато в чому пояснювалося і тим, що
партії до 1906г. не були включені в політичну систему, у владні механізми
суспільства.) Сама поява і діяльність партій відображали перш за все
наростаючий конфлікт між модернізацією і традиціоналізмом, що поклався на
глибокий соціокультурний розкол «низів» і «верхів» суспільства і загострений
штучним гальмуванням соціально-політичного реформування країни, різким
зростанням суспільних очікувань і масового руху у середині 90-х років XIX
століття.
Росія традиційно відрізнялася високою релігійністю населення. Кризові явища,
що проте виявлялися в післяреформений час, в православ'ї сприяли
«вивільненню» деякого ідейного простору, який і заповнювався поступово
різними ідеологіями, особливо соціалістичними. Цьому сприяли хворобливість,
конфліктність суспільно-політичного розвитку, зростання соціальної
напруженості, опозиційних і революційних настроїв в суспільстві до початку XX
століття. Соціалістичні ідеї, не дивлячись на своє «західне» походження,
виявилися близькі деяким духовним традиціям, російському національному
характеру своїм радикальним, безкомпромісним і колективістським духом,
прагненням до абсолютної справедливості, рівності, а в цілому — відомою
схожістю з євангельським християнством. І лише після ледве не поголовного
захоплення «передової громадськості» легальним марксизмом у середині 90-х
років XIX в., а багато в чому і завдяки ньому, серед інтелігенції все більше
розповсюджувався лібералізм, притулком якому до того служив головним чином
лише вузький круг дворян-земців.
«Демократична інтелігенція, що зробила свою мобілізацію під прапором
марксизму, до кінця 90-х років починає... самовизначатися, — наголошувалося у
фундаментальній меншовицькій праці, — з одного боку, в значенні буржуазного
лібералізму, з другого боку, — дрібнобуржуазного народництва». Подібні оцінки
розділяли і ліберали. «Особливо соціалізм служив тією колискою, в якій
пестувалася наша політична думка», — підкреслював кадет А. З. Ізгоїв.
«Російський марксизм виконав ту задачу, яка скрізь в інших країнах випадає на
частку лібералізму», - робив висновок відомий «легальний марксист», а потім
ліберал (кадет) П. Б. Струве.
Розповсюдженню ліберальних ідей важко через відносну слабкість і аполітичність
потенційно найважливішого їх носія — буржуазії, а частково і через політику
властей. До 1895г. уряд не звертав уваги на соціал-демократичний рух. Та і
потім він спокійно відносився до легального марксизму, але боявся
конституціоналізму. Головне ж, ідеї лібералізму були об'єктивно чужі системі
цінностей і соціальному положенню більшості населення країни. Перш за все це
відносилося до громадського селянства, що дотримувалося колективістського
способу життя, насторожено відносилося до будь-яких «барів-панів» і в основному
безграмотному. Російські робітники — недавні вихідці з села, зберігаючи багато
в чому традиційну свідомість і що жили у важких матеріальних умовах, — також не
могли бути живлячим середовищем для ліберальних ідей. «Робоча аристократія»
складала в Росії лише 4% від чисельності пролетаріату, що в 2 – 4 рази
поступалося рівню Англії і Німеччини. Незавершеність соціальної структуризації
суспільства і могутні традиції духовності, інтересу і навіть преклоніння перед
друкарським словом (не дивлячись на неписьменність 3/4
населення, Росія в ХІХ ст. займала третє місце в світі по числу назв видаваної
літератури) сприяли тому, що політичні партії, як помічали вже на початку XX
в., створювалися не стільки на основі соціальних інтересів, що ще не повністю
кристалізувалися, скільки ідей, причому ці ідеї найчастіше були запозичені на
Заході. (Мабуть, в найбільшій мірі це відносилося до РСДРП і кадетів, проте
навіть така самобутня російська партія, як есери, не уникнула сильного ідейного
впливу європейських партій II Інтернаціоналу) Запозичені на Заході ідеї і
доктрини далеко не завжди були пристосовані до російських умов, і їх адаптація,
власне, і була головною проблемою для більшості вітчизняних партій. Рішення
цієї задачі ускладнювалося максималізмом інтелігенції, її схильністю до
абстрактного мислення, і можна сказати, що в цілому «партійна» інтелігенція з
даною проблемою не впоралилася.
Російські партії, таким чином, складалися не стільки на основі різних
соціальних груп, корпорацій, як це було на Заході, скільки насаджувалися
інтелігенцією. В умовах незавершеності класоутворення і відсутності
представницьких установ інтелігенція брала на себе роль виразника інтересів
різних соціальних груп, створювала і «обслуговувала» практично всі партії,
діючи в партійному будівництві подібно каталізатору. Вона як би компенсувала
відсутність могутньої, політично консолідованої буржуазії, здатної узяти на
себе лідируючу роль у виразі насущних суспільних потреб. Активну, дотепер
часто недооцінену роль в створенні партій виконувало і дворянство, а також
земські й інші суспільні структури.
На Заході більшість партій створювалася з парламентських фракцій або в
усякому разі у зв'язку з виборами до представницьких органів влади. У
самодержавній Росії багато, у тому числі і відносно масові, партії, виникли
ще до створення Думи (наприклад, Бунд в 1904г., за оцінками своїх керівників,
налічував від 23 до 30 тис. людина, РСДРП до літа 1905 г.— 26,5 тис. членів
"). Разом з тим, вибори в I Державну думу зіграли, можливо, вирішальну роль в
оформленні більшості партій і партійної системи в цілому. Основна маса
партійних організацій виникла навесні — влітку 1906 року.
Унікальний сам порядок утворення партій в Росії. Прародителем російських
політичних партій виступала «Народна воля» (1879— 1882). На пряму
спорідненість з цією політичною організацією терористів (які, до речі, вже
називали себе партією) претендували есери, а на непряме — соціал-демократи і
навіть кадети. Проте першими в країні з'явилися національні партії, причому
майже всі вони в тій чи іншій мірі використовували соціалістичну ідеологію:
Гнчак (1887г.), Дашнакцутюн (1890г.), Соціал-демократія Королівства
Польського (1893г.), Литви (1896г.), Бунд (1897г.) та ін. Несоціалістичні
національні партії виникли дещо пізніше — на початку XX століття. (Виняток
становила, зокрема. Польська національно-демократична партія, що утворилася в
1897г., а її основа — Польська ліга виникла ще в 1887 році.) Випереджаючому
створенню подібних партій сприяли початок кризи імперії, зростання
національної самосвідомості (особливо помітний на фоні незавершеності
формування класів і класової самоідентифікації), а також наявність у складі
Росії народів з відносно високою культурою і могутньою закордонною діаспорою.
На рубежі століть утворилися власне російські соціалістичні партії: РСДРП
(1898—1903 рр.) і партія соціалістів-революціонерів (1901—1902 рр.).
Створенню РСДРП частково сприяв приклад Соціал-демократичної партії
Німеччини, а також утворення національних партій, перш за все Бунда, який
зіграв значну роль в скликанні I з'їзду РСДРП і в цілому в створенні партії).
Виникнення нелегальних політичних течій і організацій у ряді випадків
починалося з відпадання їх майбутніх членів, груп інтелігентів від соціал-
демократії. «Легальні марксисти», що остаточно відкололися від РСДРП, зіграли
важливу роль в створенні в 1902г. ліберальної групи «Звільнення», на чолі
якої встав Струве. У якійсь мірі, на думку Д. Н. Тарновського, подібні
процеси були характерні і для есерів, до 1902 р., а в деяких випадках і до
кінця 1905 р. мали загальні з соціал-демократами організації в Поволжі, на
Уралі і Ташкенті.
У 1899 р. виник кружок «Бесіда», а в 1903 р. — набагато впливовіші ліберальні
організації: Союз звільнення і Союз земців-конституціоналістів. Організаційне
оформлення лібералів, по їх власному визнанню, підштовхувало зростання
революційного руху, побоювання того, що «в найважливіший і критичніший
момент» їх можуть потіснити інші елементи, більш “крайні і рішучі”. У свою
чергу, у відповідь на активізацію лібералів в 1900 р. виникла
традіционалістсько-монархична організація (спочатку культурно-просвітницького
толку) Російські збори. Зростання революційного руху привело до створення в
1901 р. перших зубатовськіх робітничих організацій — «Общества взаимного
вспомоществования рабочих в механическом производстве» і «Еврейской
независимой рабочей партии», що розглядалася як противага Бунду.
В 1902 р. під керівництвом зубатовськіх організацій в Москві відбулася
монархічна маніфестація робітників, в якій взяли участь 50 тис. осіб. У 1903
р. виникло гапоновське суспільство фабричних і заводських робітників, яке до
кінця наступного року налічувало до 20 тис. членів і було наймасовішою і
