Реферат: Створення, програми та діяльність Укр. і Рос. партій на поч. ХХ ст.
Державна митна служба України
Академія митної служби україни
Кафедра державного права і митної політики
Реферат
з дисципліни: Історія держави та права України
на тему: «Створення, програмні положення і діяльність українських і
загальноросійських партій на початку ХХ сторіччя»
Виконав: курсант групи П-03-1
Макаров М. С.
Перевірив: доцент кафедри ДПМП
___________ Колесников К. М.
Дніпропетровськ
2004
План
1. Вступ............................................................... 3
2. Основна частина
I. Виникнення, програмні положення та діяльність українських партій........7
II. Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських
партій...............................
3. Висновок........................................................
4. Список використаної літератури......
Вступ. передумови суспільно-політичних зрушень
Початок XX ст. характеризувався швидким розвитком в Україні визвольного руху,
який виявлявся в різних формах, однак спільним було те, що він охоплював всю
Україну — і Східну, і Західну.
У цей період в Україні бурхливо розвивається капіталізм. Уже наприкінці XIX
ст. Україна стала основним кам'яновугільним районом Російської імперії,
відтіснивши на друге місце старий район гірничої промисловості — Урал. У 1900
р. Україна давала більше ніж половину чавуну, який вироблявся в Росії, і дві
третини кам'яного вугілля. На початку XX ст. у промисловості України було
зайнято понад 360 тис. робітників, причому 44% з них були зосереджені на
великих підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. Така висока
концентрація робітників сприяла швидкому визріванню їх політичної свідомості,
посиленню боротьби проти царизму і капіталістичної експлуатації.
Українські підприємства притягали до себе трудящих з усієї Росії. Серед них
були і кваліфіковані робітники, і безземельні та малоземельні селяни. 3
одного боку, вони несли з собою прогресивні революційні настрої, а з іншого —
заражали український народ своїми ідеями і русифікували його.
Загальноекономічна криза на початку XX ст. призвела до масового безробіття і
різкого погіршення становища трудящих. У липні та серпні 1903 р. Україну
охопив загальний страйк, який із Баку (Азербайджан) перекинувся на Одесу,
Катеринослав, Київ, а згодом докотився до Миколаєва та Єлисаветграда. Він
набув досі нечуваного в Україні розмаху: страйкувало близько 200 тис.
робітників, які вперше об'єднували вимоги політичного и економічного
характеру.
Подібні процеси відбувалися і на західноукраїнських землях. Одним з
найвідоміших революційних виступів західноукраїнського пролетаріату на
початку XX ст. був страйк 4350 будівельників Львова, що тривав з 26 травня по
5 червня 1902 р.
Незважаючи на стрімкий промисловий розвиток, Україна залишалася переважно
сільськогосподарським регіоном. Яскравим підтвердженням цьому е чисельність
міських і сільських жителів. Якщо, приміром, на початку XX ст. у містах
України мешкало 12,7% населення, то в Англії — 78%, Німеччині — 56%, Франції
— 41,2%, Оскільки переважна більшість населення України мешкала у селах, на
перший план звичайно виходило аграрне питання. Найчисленнішими були
найбідніші господарства з наділом до 5 десятин. Таке становище активізувало
селянські рухи. У 1990-1901 рр. в Україні зареєстровано 670 селянських
заворушень. Отже, на рубежі двох століть революційним настроєм були охоплені
всі верстви суспільства.
Важливим фактором, який впливав на розвиток політичної системи в України,
була и національна структура, що склалася на той час. Швидкий промисловий
розвиток зумовив приплив населення з центральної Росії, насамперед у
Донецько-Криворізький регіон. За рахунок прибулих робітників бурхливо
зростала кількість мешканців таких міст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса,
Харків, Київ. Унаслідок цього в деяких містах Катеринославської, Херсонської
і Київської губерній помітно переважало російське населення. Наприклад, у
Миколаєві росіян було 56,3%, українців — 7,5%, у Харкові відповідно 62,8 і
26%. в Одесі — 47,7 і 9,2%, в Києві — 54,5 і 21%. У Донбасі близько 70%
усього загалу пролетарів були вихідцями з російських губерній. Важливо
врахувати ще й ту обставину національного характеру, яка досить помітно
впливала на розвиток політичного життя України, що майже вся Україна, крім
Харківської губернії, належала до так званої смуги єврейської осілості.
Досить значна частина середньої та дрібної буржуазії, інтелігенції,
ремісників та пролетарів була єврейського походження і зосереджувалась у
містах. I якщо питома вага єврейського населення в Україні становила 7,5%, то
у містах ця цифра підвищувалася до 28%. Отже, існувала вельми суттєва
національна різниця між майже цілком українським селом і багатонаціональним
містом.
Ускладнені соціальні и національні відносини, що встановилися між селом і
містом, зробили актуальною проблему політичної співпраці. Для її розв'язання
більше доклалися ті діячі, які стояли на українських позиціях. Представники ж
російської, точніше, неукраїнської орієнтації, не відчували так гостро цієї
проблеми, бо їхня діяльність здебільшого обмежувалася зросійщеними масами
міського робітництва, а ідеологічно вони були підпорядковані політичним
центрам Росії. Дослідник робітничого руху в Україні початку XX ст. О.Гермайзе
підкреслював, що марксистській інтелігенції, яка починала працювати серед
неукраїнського та зросійщеного робітництва, українство як безпосереднє
знаряддя не було потрібне. Зокрема, у дореволюційний час РСДРП, яка виникла в
1898 р., так і не спромоглася налагодити випуск агітаційної літератури
українською мовою, проводила мляву роботу серед селянства, що становило
більшість населення України.
Звичайно, для національно зорієнтованих українських радикальних угруповань
політичні перспективи вимальовувались зовсім інакше. Вони насамперед мусили
шукати шляхи поєднання непримиренності радикально-демократичного українського
націоналізму з визріваючою ідеологією марксизму. На думку Т.Гунчака,
українські політичні угрупування не могли розв'язати ці проблеми з двох
основних причин.
По-перше, як уже згадувалося, робітничий клас був неукраїнського походження
або складався з русифікованих українців. Ні ті, ні інші не мали ніякого
впливу на українське сільське населення.
По-друге, українська політична традиція і цілий комплекс соціальних,
культурних і громадських відносин не сприяли поширенню марксистських ідей.
Однак це не заперечує факту, що соціалістичні ідеї чи заклики, не пов'язані з
марксизмом, були дуже популярними майже в усіх українських політичних
угрупуваннях. Непопулярність марксизму в Україні можна пояснити тим, що
українська національна спільнота не давала підстав для ідеологічного
загострення, особливо в такому питанні, як класова боротьба.
Основна частина
Виникнення, програмні положення та
діяльність українських партій
На тлі факторів, окреслених у вступі, з’являється нове покоління українських
діячів, які називають себе "національно свідомими українцями", вимагаючи для
свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної
справедливості.
"Нові" українці — це переважно студенти, і особисті контакти між ними
зав'язувалися в гімназичному та університетському середовищі, де й
зароджувались нелегальні рухи, які згодом формувалися в активну опозицію
царату. Історик О. Субтельний так описує шлях формування українського
політичного діяча. Спочатку юнак-гімназист ознайомлювався з "підривними"
ідеями через ліберально налаштованого викладача, який давав йому нелегальну
літературу и залучав до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті
юнак вступав до Української громади. Деякі з цих громад, наприклад Київська,
налічували сотні членів. У громаді він осягав різні ідеології, спілкувався з
відомими діячами і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, зокрема,
публікацією и розповсюдженням антицарської літератури. У таких умовах була
утворена перша на Наддніпрянській Україні українська політична партія.
На "Раді чотирьох" у Харкові 29 січня 1900 року син відомого історика
Д.Антонович, майбутній винахідник Б.Камінський, один з перших вітчизняних
авіаторів Л.Мацієвич і син відомих громадських діячів М.Русов декларували
створення першої на східноукраїнських землях української політичної партії.
Вона мала назву "Революційна Українська партія" (РУП). Як вважають сучасні
дослідники Т.Гунчак I Р.Сольчаник, це була перша спроба українського руху
організовано виступити на політичній арені Росії під прапором незалежності.
Створення цієї парти поклало початок переходу від культурницького
українофільства до організованої праці серед широких мас.
На першому етапі своєї діяльності партія складалася з людей різних
переконань. За словами Д.Дорошенка, тут були і радикальні націоналісти,
далекі від соціалізму, однак революційно налаштовані, и особи, хиткі в своїх
переконаннях між "еСДецтвом" і есерством. За дорученням Д.Антоновича
М.Міхновський протягом березня склав програму партії, яка, як перше офіційне
видання РУП, побачила світ у Львові під назвою "Самостійна Україна". За
словами автора програми, настає доба визволення народів, епоха збройних
повстань поневолених націй проти пригноблювачів. "Державна самостійність е
головною умовою існування націй, а державна незалежність е національним
ідеалом у сфері міжнаціональних відносин", проголошував автор брошури. Для
України, зазначалося далі, час визволення ще не прийшов: "П’ятий акт драми ще
не наступив для нашої нації, вона переживає ще досі довгий і важкий антракт у
своїй історії". Розпочалася ця драма у 1654 р., коли Українська держава
з’єдналася унією з московською монархією. Відтоді "українська нація політично
і культурно помалу завмирає, старі форми життя зникають, республіканська
свобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потім знову відроджується".
3-під "попелу старовини", за М.Міхновським, відроджується ідея нової України,
ідея, що має набути плоті та крові, набрати конкретних форм.
Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об’єднання різних
поколінь і класів у боротьбі за національні права і соціальну революцію. До
1902 р. діяло вже шість її осередків у Києві, Полтаві, Лубнах, Прилуках і
Катеринославі, координованих Центральним комітетом партії. До партії також
входило багато студентських груп. Для реалізації видавничої програми, що
становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні
бюро у Львові та Чернівцях. РУП випускала два періодичних видання "Гасло" та
"Селянин", які таємно завозили до Східної України, щоб політизувати
селянство.
Вдаючись до спроби чіткіше сформулювати свою програму, партія зіткнулася зі
складністю щодо розв'язання проблеми, яка з самого початку постала перед
РУПівцями, а саме: що з революційного погляду заслуговує на більшу увагу
національне чи соціально-економічне питання?
3 праці М.Міхновського "Самостійна Україна" випливає, що спершу для членів
РУП пріоритетним було національне питання. Проте згодом з метою поширення
своїх впливів поза межі первинного ядра "свідомих українців" на селянство РУП
дедалі більше уваги приділяє соціально-економічним питанням. До того ж чимало
її членів стали на позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на
соціал-демократичну організацію. У ході цих змін між членами РУП виникла
напруженість. Більшість, на чолі з М.Поршем і його товаришами В.Винниченком
та С.Петлюрою, вважали, що ця організація має бути національною партією, до
якої б входили тільки українці і яка б поєднувала націоналізм із марксизмом.
Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав М.Меленевський) прагнули,
щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною
організацією РСДРП, яка б представляла всіх робітників України незалежно від
їх національності.
Ґрунтовну характеристику діяльності й еволюції РУП дав Д.Дорошенко в своїй
брошурі "3 історії української політичної думки за часів світової війни". Уже
на початку 1903 р., зазначає автор, провід партії заявив, що головні ідеї,
викладені в "Самостійній Україні", втратили свою актуальність. В
опублікованому в 1905 р. проекті програми вказано, що РУП домагається для
України лише автономії "з окремим сеймом, якому би належало право
законодавства в тих внутрішніх справах, які торкаються тільки люду, що мешкає
на території України". Один з лідерів РУП О.Скоропис-Йолтуховський намагався
довести, що для самих рупівців питання про державну незалежність України
"ніколи не зникало, не сходило з порядку денного", але поміж ними була, так
би мовити, мовчазна згода: не порушувати його повселюдно, аж поки не
настануть сприятливі задля цього обставини, а це могло б статися лише тоді,
"коли на Україні знову заревуть гармати, а дула їх будуть звернені проти
північного політичного опиря, що здушив усе наше життя". Слід зазначити, що
не лише постулат політичної самостійності, а и саме Українське національне
питання для частини діячів РУП було нез'ясованим. Про це частково свідчить
редакційна стаття "Розмежуймося, надрукована в "Праці" за 1904 р. У ній,
зокрема. зазначалося: "Нам, пролетарям, Українцям, про красу і славу
майбутності України-неньки немає часу мріяти і ми таких прихильників Вільної
України не маємо часу слухати. У нас е свої Українську пекучі завдання. Нам
треба добитись, щоб не ціла нація, ш, а щоб один тільки той клас Українського
суспільства. який відтворює своєю працею все те, з чого живуть як
національні, так і інтернаціональні пани наші, щоб цей пригноблений клас
вирівнявся і почав жити людським життям, а не життям робочої худоби". Згодом
на сторінках тієї самої "Праці" розгорнулася дискусія: чи існує для
Українського пролетаріату національне питання і чи потрібна йому своя
Українська держава? У статті під характерною назвою "Неіснуюче питання"
С.Войшлович (псевд. Д.Антоновича) підкреслив: національне питання вигадала
буржуазія для того, щоб "йти до робітників, ошукати їх і затулити їм перед
очима перехідне провалля в класових інтересах... для пролетарів національне
питання не існує". Не існує воно, мовляв, і для РУП.
Відповідаючи С. Войшловичу, М.Порш доводив, спираючись на авторитет
К.Каутського, що и для пролетаріату національне питання має також велике
значення, і що коли автономія не може цього питання розв'язати, то робітничий
клас мусить сам узяти справу в свої руки і внести до своєї програми вимогу
політичної самостійності України.
Однак справа цією полемікою на сторінках "Праці" не обмежилась. Дедалі більше
переймаючись марксистською доктриною (головно в и російській інтерпретації),
деякі Українські соціал-демократи приходили до думки, що не тільки політична
самостійність України не потрібна для Українських трудових має, але и саме
відокремлення Українського пролетаріату в осібну від загальноросійської
політичну партію шкодить його інтересам, бо гальмує розвиток революційного
руху на України. Вони вважали, як висловився на сторінках органу РСДРП газети
"Искра" Український соціал-демократ П.Тучапський, що велика територіальна
держава значно вигідніша для пролетарської боротьби и об’єднання робітничої
маси, ніж держава мала, і що допомагати розпаду такої великої держави — це
означає сприяти послабленню класової боротьби в даній місцевості. інші.
зокрема О.Скоропис-Йолтуховський, закликали докласти всіх зусиль, щоб
"пролетарсько-сільська..., маса зробилася політично і соціально свідомою, а
національно Українською вона, мовляв, залишиться все одно сама собою".
Відхилення РУП від соціал-демократії і відмова п від гасла самостійності
України призвели до того, що ті революційно налаштовані українські елементи,
які надавали більшої ваги національно-політичним проблемам Української
справи, ніж соціальним, відокремилися від РУП. Вони створили в 1902 р.
Українську народну партію (УНП) під ідейним керівництвом М.Міхновського. У
цьому ж роді партія видала дві брошури — "Робітниче свято 1 травня" і
"Робітнича справа в програмі Української народної парти". У першій брошурі
було висунуто як програмне завдання боротьбу за "вільну, демократичну,
самостійну Україну без хлопа і пана", а в другій проголошувалось, що
Українські робітники повинні поставити за мету "повне вигнання з України
чужинців і створення своєї самостійної держави". УНП не вийшла за межі
невеликої, суто інтелігентської організації. Згодом, у 1917 р., вони створили
партію соціалістів-самостійників.
3'ясовуючи внутрішню кризу РУП, колишній П член М.Галаган зазначав, що за
своєю суттю вона була інтелігентською партією, яка не мала під собою певної
соціальної бази. Спочатку вона орієнтувалась на селянство але, все більше
переймаючись теоріями Маркса, стала шукати опори в міському пролетаріаті, а
тому и не мала ясного та виразного характеру партії класово-пролетарської.
Відчувши необхідність опори на робітників як на свою базу, РУП опинилася
перед вибором: або знаходити робітників-українців, національно і політично
свідомих, або ж вийти поза національні Українські межі и об’єднати в своїй
організації робітничі маси різних національностей, які проживали в Україні. А
саму "амплітуду" хитань від самостійності України до "неіснуючого
національного питання" М.Галаган називає "криком наболілої Української
душі". Вказуючи на вплив російських соціал-демократів на рупівців, М.Галаган
підкреслював, що внаслідок цього національне питання відсувалося на другий
план і відігравало лише підпорядковану, допоміжну роль. Один з колишніх
рупівців, згодом фундатор "Спілки" М.Меленевський на IV з’їздів РСДРП у 1906
р. заявив: "Український пролетаріат цілком зрусифікувався і тому існування
окремої його організації не має ніякого глузду". Однак орієнтація на
національне питання в окремих рупівців перемогла. Перетворившись у 1905 р. в
