Реферат: Створення, програми та діяльність Укр. і Рос. партій на поч. ХХ ст.

Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), колишня РУП

залишилась самостійною організацією Української соціал-демократії, а спілчани

стали автономною організацією РСДРП. За словами Д.Дорошенка, "Спілка"

поповнилася значною мірою не тільки чужими и байдужими до українства чинами,

але й принциповими супротивниками українського національного руху.

До першого Головного комітету "Спілки", обраного в листопаді 1904 р., увійшли

М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Тучапський, Г.Довженко,

І.Кирієнко та інші. Органом "Спілки" ста­ла газета "Правда", яка з січня 1905

р. видавалась у Львові. Влітку того ж року її перенесено до Одеси, де вона

виходила (вже російською мовою) нелегально. Розквіт діяльності "Спілки"

припадає на 1906-1907 рр., коли їй вдалося ввести до другої Державної Думи

своїх депутатів. Однак незабаром до "Спілки" увійшло декілька провокаторів,

за допомогою яких поліція розгромила всі її головні установи. В 1908 р. її

діяльність майже припинилась.

На V (Лондонському) з'їзді РСДРП (відбувся в 1907), яка 1903 р. розкололася

на більшовиків та меншовиків, Україну представляли де­легати від 6 тис.

членів "Спілки" і 4,5 тис. більшовиків. 3 усіх основних питань "Спілка"

прийняла погляди РСДРП, однак більше тяжіючи до меншовицької фракції як

поміркованої, заперечувала необхідність національної програми і національної

організації для українського пролетаріату. Тому після IV (Об'єднавчого)

з'їзду РСДРП (1906) вона фактично об’єдналася з місцевими організаціями

останньою: у лютому 1906 р. — з провінціальною організацією РСДРП Південно-

Західного краю, а в листопаді — з Полтавським губернським союзом РСДРП.

Особливий вплив мала "Спілка" на залізничників і сільський пролетаріат

(восени 1905 р. тут було створено 17 селянських комітетів).

Проте УСДРП, незважаючи на неодноразові спроби, так і не вдалося об’єднатися

з РСДРП, а також зі "Спілкою". "3 усіх тактичних поглядів, — доповідав ЦК

УСДРП у 1907 р. на Міжнародному соціалістичному конгресі в Штутгардті, —

партія наша представляє ліву течію в соціал-демократії в Росії і наближається

до так званих більшовиків, не поділяючи крайнощів їх революціонаризму". Однак

останні ніяк не могли змиритися з політичною програмою "Спілки": вимога

автономії для України, визнання УСДРП національною організацією пролетаріату

і входження лише на правах фракції в РСДРП. Під кінець революції в УСДРП

налічувалось близько 3 тис. членів (1 тис. — у містах), близько 20

організацій у містах і декілька десятків у селах. За роки революції вона

випустила 300 тис. примірників друкованих листівок та інших пропагандистських

видань, організувала чимало страйків, мітингів, селянських сходів, на яких

селяни домагалися демократизації ладу, автономії України і конфіскації

великої земельної власності. Хоч М.Меленевський та О.Скоропис-Йолтуховський,

закладаючи "Спілку" і почували себе, за їх словами, "зрадниками українства",

але вони вірили, що "пролетарсько-сільська" маса залишиться українською, аби

лише вона була політично та соціально свідомою, однак вони швидко впевнились,

що "розширення діяльності "Спілки" фатально відривало її від українського

ґрунту, направляючи по лінії загальноросійської роботи і культури". Тому не

дивно, що люди, які стояли за українське відродження, поволі відходили від

"Спілки" і поверталися до УСДРП, колишньої РУП, з якою вони порва­ли. Та і не

могло бути інакше. Як писав О.Гермайзе, місцеві орга­нізації "Спілки", як і

центр, що складався часто з неукраїнців, могли боротися іноді не тільки з

українським дрібнобуржуазним радикалізмом, але і з самою ідеєю українського

відродження.

3 виходом українських національних елементів "Спілка" чимраз більше ставала

звичайною російсько-єврейською організацією територіального характеру. Перед

першою світовою війною діяльність "Спілки" зовсім завмерла. Більшість її

членів перейшла до російських соціал-демократичних організацій та до

єврейської соціал-демократичної організації "Бунд", а національні українські

елементи, як уже зазначалося, повернулися здебільшого до УСДРП. Але й для неї

розкол і викликана ним внутрішня криза легко не минулися. II з'їзд УСДРП, що

відбувся в Києві у грудні 1905 р. і остаточно змінив назву РУП на УСДРП,

виробив свою програму, в основу якої покладено так звану Ерфуртську програму

німецької соціал-демократії, внісши до неї пункт про автономію України. На

початку 1906 р. у Петербурзі почав виходити місячник "Вільна Україна" за

активною участю С.Петлюри і П.Понятенка, після їхнього повернення зі Львова,

де вони переховувалися від переслідувань.

Водночас наприкінці 1905 р. в Україні, як і в Росії, відбувається процес

консолідації українських ліберальних партій: створені ще в 1904 р.

демократична (УДП) і радикальна (УРП) об’єднуються в єдину українську

радикально-демократичну партію (УРДП). Її керівниками були Б.Грінченко,

С.Єфремов, М. Левицький, С.Чикаленко та інші відомі діячі.

Ідеологічні пошуки у процесі творення українських політичних партій були

виявом зростаючої громадської і політичної самосвідомості українців

Наддніпрянської України.

На початку 1901 р. активізуються студентські рухи в Україні, у зв'язку з чим

царський уряд розпорядився віддати в солдати 183 студентів Київського

університету за участь у демонстраціях. На ці репресії студенти України

відповіли страйком, і уряд вдався до їх масового виключення з навчальних

закладів. На знак гострого протесту проти утисків, що їх чинив російський

царизм, 24 березня 1901 р. у Львові відбулися збори студентів-українців

університету. Згодом цей протест був надрукований і розісланий в усі

студентські організації Австро-Угорщини. Учасники зборів вітали борців проти

самодержавства такими словами: "Ми не можемо прийти у ваші ряди і прийняти

участь у цій січі, в якій ви падаєте під ударом ворожих рук. Ми, на жаль,

осуджені в бездіяльності чекати вісток з поля битви! Але ми більше ніж

переконані, що боротьба ця скоро закінчиться для вас повною перемогою, а тому

від усієї душі вітаємо вас з покликом: щасливої боротьби, товариші".

Звісно, далеко не всі студенти брали участь у радикальній діяльності та

чимало відходило від неї відразу після закінчення навчання. Однак серед

українських політичних провідників важко було знайти тих, хто б не завоював

собі популярності як студентський активіст або не був членом нелегальних

студентських громад, що служили первинним будівельним матеріалом для

українських політичних організацій.

Знаменним явищем нового століття стали селянські заворушення на Харківщині та

Полтавщині у 1902 р. Чималу роль у тих подіях відігравала Революційна

українська партія, діяльність якої, як уже зазначалося, великою мірою була

зорієнтована на село.

Визначною подією того часу було відкриття пам’ятника І .Котляревському в

Полтаві 30 серпня 1903 р. До Полтави прибули найвідоміші прогресивні українці

царської Росії, а також делегати з Галичини та Буковини. Торжество з приводу

відкриття пам’ятника обернулося на могутню Всеукраїнську національну

маніфестацію.

Робітничий, селянський, національно-визвольний рухи особливо широкого розмаху

набули в період революції 1905-1907 рр. Загальновідомо, що поштовхом до

першої народної революції в Російській імперії стали події 9 січня 1905 р. в

Петербурзі. Страшна звістка про криваві події в столиці блискавично облетіла

всю країну, викликавши небувале обурення народу. Гасло "Геть самодержавство!"

стало головною політичною вимогою революційних сил імперії.

Протягом січня 1905 р. страйки відбулися в 66 містах Росії, охопивши 440 тис.

робітників, тобто більше, ніж за 10 попередніх років. Усього у січні-березні

1905 р. на Україні відбулося 177 страйків, в яких взяло участь 170 тис. осіб.

Навесні та влітку 1906 р. країну охопила могутня страйкова хвиля. Апогеєм

став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2

млн. робітників, у тому числі 120 тис. — на Україні. Водночас по селах

ширилися заворушення, які здебільшого зводилися до розграбування і спалення

маєтків поміщиків. Навіть в армії виникали повстання, найвизначнішим з яких

був заколот на панцернику "Потёмкин", команда якого складалася переважно з

українців на чолі з вихідцем з Харківської губернії О.Матюшенком. Серед

небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був українець

О.Коваленко.

Українському руху революція принесла дві значні перемоги: нарешті було

покладено край ненависті щодо урядової політиці заборо­ни української мови й

українцям дозволено організаційно об’єднуватися. Результати не забарилися і

вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. видавалась лише одна

газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося 17, з яких 13 виходило в Києві.

Майже в кожному місті створювались громади або так звані українські клу­би.

По селах поширювалися "Просвіти" — культурні заклади, що створювалися на

зразок однойменних організацій у Галичині. Пер­ша на Східній Україні

"Просвіта" була заснована наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини

1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала

численні філії у сусідніх селах. Однак навіть у розпал революції уряд

обмежував поширення и координацію діяльності таких товариств. В одному з

документів це пояснювалось так: "Враховуючи, що засоби, якими "Просвіти"

намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже

небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної

Великоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження

національної та політичної свідомості малоросійського народу...,

адміністрація вирішила відмовити в реєстрації українського товариства

"Просвіта".

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в

Київській губернії їх кількість зросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907 р., на

Поділлі — з 18 в 1905 р. до 200 у 1908 р., а в Харківській губернії — з двох

у 1905 р. до 50 у 1907 р. Стало очевидним, що зі скасуванням обмежень

український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було

сподіватися.

Після поразки революції в Росії запанувала політична реакція, внаслідок чого

чимало діячів партії зовсім відійшло від політики, а деякі змушені були

виїхати за кордон. Провінційні організації й гуртки розпадалися. Влітку 1909

р. було зроблено першу спробу відновити УСДРП: у Львові відбулася нарада

десяти її діячів, на якій ухвалили видавати часопис "Праця". До редакційної

колегії увійшли Д.Донцов, В.Дорошенко и А.Жук. Однак інша група членів партії

на чолі з М.Поршем і Л.Юркевичем, незадоволена з "опортунізму и

ліквідаторства "Праці"", повела агітацію проти неї на України, а на кошти

Л.Юркевича заснувала новий часопис "Робітник". У квітні 1910 р. у Львові на

партійній конференції було прийнято рішення замість "Праці" і "Робітника"

видавати новий спільний орган — місячник "Наш голос" на кошти Л.Юркевича,

яких вистачило лише до кінця 1911 р. Місячник припинив своє існування, а

партійне життя майже завмерло. Незважаючи на формальне об’єднання спілчан з

УСДРП у 1912 р., сама партія фактично вже не існувала.

Перша російська революція дала поштовх до поширення анархізму серед

українського суспільства. Нові історичні матеріали свідчать, що анархізм був

набагато ширшим явищем, користувався більшою популярністю і становив значно

серйознішу небезпеку для всього революційного руху, як це трактувалося до

сьогодні радянськими дослідниками. Поразка самодержавства в російсько-

японській війні, хронічна економічна криза та безробіття, які охопили країну,

політична реакція, поразки визвольного руху на Україні призвели до того, що

значна кількість різних верств населення, які раніше співчували

соціалістичним партіям, влилася в ряди анархістів. Разом з поширенням

анархізму на Україні починається і процес його диференціації — утворилися

такі три основних напрями: анархо-синдикалісти, анархо-комуністи та анархо-

індивідуалісти.

Анархо-синдикалісти групувалися навколо журналу "Хлеб и воля", а згодом —

"Новый мир". Діяли вони переважно в Чернігівській губернії, Києві, Одесі,

Кривому Розі. Основні їхні програмні вимоги: побудова бездержавного

комунізму, ігнорування будь-яких інших етапів розвитку суспільства, відмова

від революційної диктатури будь-якого класу або групи людей. Для вирішення

цих завдань "хлібовольці" радили готуватися до загального страйку. Серед

засобів боротьби пропонували різні масові виступи, в тому числі й

терористичні акти. Однак прибічники цього напряму висловлювалися проти так

званого невмотивованого терору (тобто терористичну боротьбу з будь-яким

представником панівної верстви тільки за приналежність до того чи іншого

класу). Вони вважали за необхідне організувати таємні синдикати, які повинні

входити до відкритих безпартійних профспілок з метою пропаганди ідей

анархізму та боротьби з соціалістичними партіями, що прагнули підпорядкувати

собі пролетарський рух.

Щодо анархо-комуністів, то вони поділялися на дві течії: прихильників групи

"безначальність" і тих, хто підтримував "чорнознаменський" напрям. Перші були

супротивниками боротьби за конкретні вимоги мас і різко виступали проти

профспілок, спираючись насамперед на безробітних та люмпен-пролетаріат. Вони

пропонували тероризм, руйнування та захоплення буржуазної власності, фізичне

винищення всіх класових ворогів пролетаріату, а також нещадну боротьбу з

соціалістичними партіями. Своє завдання ця течія вбачала в необхідності

викликати в масах незадоволення, яке б привело до повного знищення державного

капіталізму.

Друга анархо-комуністична течія групувалася спершу навколо жур­налу "Черное

знамя", єдиний номер якого вийшов у грудні 1905 р., а потім — журналів

"Анархист" та "Бунтарь". Ця течія здійснила ряд антібуржуазних акцій,

насамперед "невмотивованого терору". Наприкінці 1905 р. з середовища

"чорнознаменців" виділяється дві групи — індивідуальні терористи-

"безмотивники" і "комунари".

"Безмотивники" ставили собі за мету вести боротьбу проти буржуазії лише

шляхом індивідуального терору. Прихильники цієї течі переважали в

анархістських групах м. Одеси.

"Комунари" з тих же причин, що и "безмотивники", крім індивідуального терору,

намагалися шляхом часткового повстання створити бездержавну комуну.

Наприклад, у грудні 1905 р. в м. Катеринослав із групою "комунарів" прибув

В.Стрига (один із відомих лицарів анархізму), завданням якого було підняти

повстання и організувати анархістську комуну. Однак раптовий арешт майже

всієї групи на самому початку поклав край цій ідеї і більше подібні спроби не

повторювались.

Нарешті, третій напрям — анархо-індивідуалісти, що діяли у Києві, були

представлені невеликими гуртками літераторів та окремими особами, які

видавали твори, присвячені анархізму. "Індивідуалісти" вважали, що разом з

матеріальним задоволенням усіх людських потреб, звільнена людська особа

дедалі більше розцінюватиме себе як єдиний смисл процесу суспільної

організації. Тому вони заперечували комуну як таку, що є обтяжливою для

особистості.

Незважаючи на гучний успіх анархізму в Україні, він з самого початку містив у

собі елементи майбутнього розпаду та занепаду. Безперервний економічний терор

став призводити до закриття підприємств, локаутів. Масовий "політичний" терор

викликав репресії з боку самодержавства, що в свою чергу ускладнювало

діяльність самих анархістів. Швидкому розкладанню анархізму сприяли також

експропріація та здирства, які притягали в його ряди значну кількість

злочинного елементу. Причини поразки були закладені в самій природі анархізму

— розпорошеність сил і течій, також аван­тюризм, який призвів до розгрому

багатьох груп, провокацій тощо.

Восени 1905 р., саме після видання відомого маніфесту 17 жовтня, розпочався

період активного зростання монархічних організацій. Цьому сприяли декілька

обставин. По-перше, розвиток революційних рухів, дії яких здебільшого мали

руйнівний характер, породжували серед певних верств суспільства потребу у

збережені традиційних державних інститутів, насамперед — монархи, в яких вони

вбачали запоруку соціальної стабільності. По-друге, послаблення

самодержавства та розкладення державної машини привели до того, що влада вже

не могла сам на сам протистояти революційному рухові, урядові кола відчували

потребу в організації правих сил і, головне, криза системи супроводжувалася

зростанням національних рухів, що ставило під загрозу саме існування імперії.

Отже, великодержавний шовінізм ставав однією з об’єднуючих ідей пев­них

верств російського суспільства.

Головною монархічною організацію був "Союз русского наро­да" (СРН),

заснований 8 листопада 1905 р. Розпочавши активну діяльність у 1905-1907 рр.,

ця чорносотенна організація досить швидко зростала. Всього відділи СРН в

Україні об’єднували понад 190 тис. членів — майже половину загальної

кількості "Союза русского народа". Україна стала одним з оплотів

чорносотенного руху самодержавної Росії. На жаль, великодержавна шовіністична

пропаганда, антисемітизм мали певний успіх серед російського і

зрусифікованого українського населення губерній, більшість з яких знаходилась

у "смузі єврейської осілості".

Соціальний склад рядових членів відділів СРН був досить строкатим: дрібна

буржуазія, торговці, духовенство, селянство, пізніше — робітники. Зокрема,

київський відділ очолювали професор М. Міщенко і домовласник Ф.Постний,

одеський — граф О.Коновнин, київську "Партию националистов" — журналіст

В.Шульгін і цукрозаводчик В.Бобринський. Центральними друкованими органами

СРН були "Русское знамя" (1905-1907) і "Вестник Союза русского народа" (1908-

1917). Основні ідеологічні засади СРН запозичив з програми "Русского

собрания", а саме: непорушність самодержавства, панування православної

релігії, державність російської народності.

Одним з болючих питань для монархістів був бурхливий розвиток українського

національного руху. I якщо поява перших українських політичних партій в

Російській імперії спочатку не викликала у чорносотенців особливого

занепокоєння і вони взагалі не відокремлювали їх від загального антиурядового

руху, то поступово монархісти усвідомлювали, що український національно-

визвольний рух є однією з небезпечних для царизму сил. У розвитку

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты