українського національного руху, а провідну роль у ньому відігравали саме
ліворадикальні парти, монархісти вбачали загрозу існуванню як єдиної держави,
так і суспільному устрою. На думку "Киевлянина", одна з небезпек Російській
державі, крім "инородческо-еврейской революции", загрожує з боку "нелепых
маньяков" самостійного "украинства". Монархісти вважали, що існує лише єдиний
російський народ, ніякого Українського народу немає, а є лише "гілка
російського народу". Тому и український рух — "явище такою ж мірою шкідливе,
як і безпідставне".
Ворожість до українського національного руху чорносотенці пронесли через
роки. А тим часом Російська імперія йшла до свого логічного кінця. Після
Лютневої революції 1917 р. діяльність чорносотенних організацій заборонили.
Після остаточного краху революції 1905-1907 рр., 1908 р. українські
громадські сили об’єднались в один союз — "Товариство українських
поступовців" (ТУП). Це товариство не було партією, його платформа — лише
визнання конституціоналізму та парламентаризму керівними принципами
автономії. Тому сюди входили люди різних політичних напрямів. Діяльність
тупівців виявлялась в організованій підтримці тих українських товариств і
видань, які були визнані згідно з додержанням вищезазначених принципів у
своїх прагненнях здобути прихильників і вплив у думських та земських колах, в
ознайомлені російського і закордонного громадянства із завданнями та
характером Українського руху. За дотепним висловом одного з його членів, це
було "нелегальне товариство для ведення цілком легальної роботи".
Щоб застрахуватися від напливу небажаних елементів, для прийняття в члени ТУП
вимагали певного морального цензу и громадянського стану. Ця організація
об’єднувала в собі увесь цвіт української інтелігенції, а згодом до неї
почали вступати й селяни. До її складу входили, з одного боку, В.Винниченко,
С.Петлюра, М.Грушевський, з іншого — Ф.Матушевський, А.Ніковський, А.В'язлов,
барон Ф.Штейнгель, С.Чикаленко, П.Стебницький та інші. ТУП складалось з
окремих громад, що існували по всіх губернських і багатьох повітових містах
України, а також у Петербургу та Москві. На чолі ТУПу стояла Рада, що
розміщалась у Києві. Її обирали з'їзди делегатів, які збирались не менше ніж
двічі на рік. Неофіційними органами ТУПу були щоденна газета "Рада" в Києві
та місячник "Украинская жизнь" у Москві. Під його впливом перебували майже
всі "Просвіти", клуби, йому належала "Українська книгарня" в Києві.
Протягом 1912-1913 рр. організації вдалося зав'язати близькі и дружні
стосунки з представниками прогресивного російського громадянства в особі
лідерів парламентських груп, учених, редакторів прогресивних видань.
Представники ТУПу часто їздили до Петербурга и Москви, де разом з земляками-
тупівцями, що там проживали, брали участь у конференціях та нарадах з
представниками фракції кадетів і трудовиків.
На зламі ХІХ-ХХ ст. у житті українців Галичини та Буковини сталися великі
зміни. Тут швидкими темпами розвиваються суспільні сили і національна
самосвідомість. Рушієм цього процесу була інтелігенція, передусім — вихідці з
народовських громад. Поряд з ними діяла нова генерація духовенства. У цей
період священик у Галичині був невтомним працівником і провідником
прогресивних поглядів. Він організовував читальні, позичкові каси, крамниці,
осередки "Сільського господаря", народний дім. Активну участь у суспільному
житті брали вчителі.
Під впливом галицької інтелігенції формується нове покоління відданих,
свідомих і талановитих провідників із селян, які пройшли школу громадської
роботи в селі. Отож, лави галицьких громадських діячів ширились та міцніли і
довкола них гуртувалася національно свідома українська громада.
Активно вливалася у суспільно-політичне життя студентська молодь, яка
виступала проти національного гноблення, домагалася відкриття українських
вищих навчальних закладів, обстоювала ідею української самостійності.
Зокрема, на своєму черговому вічі 14 липня 1900 р. студент Л.Цегельський
(згодом визначний громадсько-політичний діяч) у своїй програмні промові
підкреслював: "Залишається одне — створити свій власний державний організм,
свою власну незалежну самостійну українську державу в етнографічних границях
по всій території, заселеній українським народом. Тільки в самостійній
Україні зможе відповідно зажити наша нація". Промова Л.Цегельського, його
аргументи про необхідність самостійності України свідчать про формування
нових українських патріотів, які всю свою діяльність присвячують втіленню в
життя цієї незалежності України.
Зростання національної самосвідомості народу, прагнення до політичного,
культурного и економічного відродження викликало шалений опір польських
панівних кіл. Вони висунули шовіністичну концепцію "польського національного
стану посідання" у Галичині, яка полягала у намаганні довести польський
характер Галичини. її втілення у життя стало гаслом, що об’єднало всі
польські шовіністичні сили, політичні партії в один фронт боротьби проти
українського національно-політичного руху. Під цим гаслом йшла боротьба проти
збільшення кількості українських шкіл, поширення української мови в
адміністрації, суді, виділення коштів з державного і крайового бюджетів на
українські культурні и господарські потреби, проти призначення українців на
державну посаду, навіть на найнижчу. Українців бойкотували в усіх сферах
суспільного життя, мотивуючи це тим, що вони загрожували "польському стану
посідання".
Таке запекле переслідування українського руху в краї з 1900 р. проводила
Народно-демократична партія — еНДеки, яку в Галичині очолювали професори
Львівського університету С.Грабський та С.Гломбшський. Партія еНДеків
спиралася на польських аристократів, римсько-католицьке духовенство, міщан.
Вони прагнули об'єднати всі польські землі під владою російського царя.
Ненависть до українства штовхала IX на контакти з галицькими москвофілами.
Польська політика у Галичині, намагання перешкодити розвитком українства
призвели до нового загострення українсько-польських відносин. Населення
чинило впертий опір антиукраїнській політиці польської адміністрації.
Провідником національно-визвольного руху на початку XX ст. виступила
Національно-демократична партія. Під гаслом боротьби за автономію українських
земель у складі Австро-Угорщини НДП намагалася об’єднати політичні сили в
краї в "єдиний національний фронт", спрямовуючи його на боротьбу проти
польського засилля. З'їзд НДП, який відбувся наприкінці грудня 1902 р.,
рішуче виступив за політику масової самооборони та опозиції проти галицько-
польської адміністрації та проти центрального уряду, який підтримував її.
Для реалізації цього завдання з'їзд постановив розгорнути широку
організаційну роботу в масах, передбачаючи страйкові рухи
сільськогосподарських робітників, а також вести посилену боротьбу за загальне
виборче право. Засудивши політику австрійського уряду щодо українського
питання, націонал-демократи вказали на необхідність посилення парламентської
боротьби.
Значний вплив у Галичині мала також Українська радикальна партія (УРП), яка
після спричиненого розколом занепаду з 1904 р. активізувалася. Для
реорганізації партії доклали зусиль М.Павлик, Л.Бачинський, I.Макух,
К.Трильовський. На з'їзді УРП 20-21 листопада 1904 р. було створено
спеціальну комісію для розробки нової програми партії. Підготовлена комісією
відозва закликала "приступити до завзятої праці та організації мас робочого
українського народу по селах і містах". Нова програма парти була схвалена у
1905 р. на наступному з'їзді УРП.
УРП проголосила себе партією всього трудового народу. В основу нової
програми покладено ідею поєднання національно-визвольної боротьби
українського народу з соціальною. Зокрема, вирішення національного питання
УРП бачила в перебудові Австро-Угорщини на федеративній основі шляхом
утворення національних територій з наданням повної політичної автономії
кожній народності. Отже, партія вимагала утворення окремої української
політичної автономії з українських частин Галичини та Буковини.
Важливими політичними вимогами УРП, відображеними в програмі партії, було
впровадження загального виборчого права та демократичних свобод. Для
робітників партія домагалася скорочення робочого дня, дотримання недільного
відпочинку, заборони дитячої пращ, введення робітничої інспекції. У
селянському питанні радикали виступали за викуп землі у великих поміщиків
коштом громадського фонду і передачі її селянам. Отже, програма УРП була
побудована на засадах громадського соціалізму и відмежовувалася від
марксистської соціологічної концепції.
3 усіх українських політичних партій найскладнішим було становище в
Українській соціал-демократичній парти Галичини і Буковини, яка до 1907 р.
фактично була секцією Польської соціал-демократичної партії Галичини та
Сілезії, федеративною частиною Соціал-демократичної партії Австрії.
Нерівноправність у відносинах між польськими та українськими соціал-
демократами, яка виявлялася у засиллі польської мови в профспілках, касах
хворих, пресі, у виборах до парламенту польських соціал-демократів голосами
українських робітників викликала опозицію молодих членів УСДП, які прагнули
самостійної партії, оскільки її дотеперішнє становище прирікало українських
робітників на колонізацію, втрату політичної ініціативи. Газета УСДП "Вперед"
з цього приводу писала: "...наша партія до 1907 р. се гурток агітаторів.
Цілий наш здобуток се один малий двотижневик та львівське товариство "Воля".
Одним з напрямів діяльності українських політичних партій Галичини на початку
XX ст. була організація масових віч і демонстрацій з вимогами проведення
земельної реформи, підвищення платні сільськогосподарським робітникам у
поміщицьких маєтках. Радикали, націонал-демократи, а також соціал-демократи
пропагували в масах проведення селянських страйків, створювали страйкові
комітети. У результаті спорадичні неорганізовані акції сільськогосподарських
робітників і сільської бідноти, єдиним джерелом існування яких були заробітки
на панських дворах та фільварках, згодом переросли в організований страйковий
рух з вимогами поліпшення життєвих умов.
Найвищого піднесення страйковий рух досяг у 1902 р. Він охопив понад 500 сіл
28 повітів Східної Галичини, у ньому брало участь понад 200 тис. чол. Це був
перший масовий селянський страйк у Європі. Страйкуючих підтримали всі
українські політичні партії та студенти. Народний комітет як виконавчий орган
УНДП закликав усю українську спільноту до солідарності зі страйкарями. Щоб
приборкати селян, великі землевласники (здебільшого це були поляки)
домоглися в адміністрації, щоб проти страйкарів направили жандармів і навіть
військо. I хоча були жертви, проте селяни вистояли в цій нерівній боротьбі, в
результаті чого примусили уряд піти на задоволення деяких економічних вимог.
На засіданні Народного комітету УНДП 29 вересня 1902 р., розглядаючи питання
про страйки, було ухвалене рішення, яким визнано страйки корисними для
українського народу. Для подальшої організації хліборобських страйків
вирішено створити окремий фонд.
Отож, громадське, економічне и політичне життя Галичини розвивалося у тісному
взаємозв’язку. Співпраця селян та інтелігенції зблизила щ дві соціальні
верстви, що відчутно допомогло розвиткові української національної справи.
Діяльність різноманітних організацій та угруповань була загалом
цілеспрямованою, оскільки вони працювали для спільної мети — добра
українського народу.
Однією з проблем, до розв'язання якої були залучені політичні сили Галичини
на початку XX ст., стала боротьба за український університет у Львові. В її
основі була вимога рівноправності української і польської мов викладання в
університеті. Водночас почалася боротьба за рівноправність української мови в
урядових установах, а також за українське шкільництво. Оскільки поляки не
мали наміру поступатися українським домаганням, Львівський університет став
ареною гострої конфронтації. Українські студенти 8 жовтня 1901 р. провели
віче, яке налічувало близько 3 тис. осіб, у ньому взяв участь професор
М.Грушевський. Студенти вимагали створення цілком українського університету,
проте були готові погодитися зі запровадженням викладання українською мовою
на медичному, юридичному та філософському факультетах. Але правлячі кола
Галичини не відреагували на ці вимоги, тому демонстрації українських
студентів не припинилися. Водночас депутат австрійського парламенту
Ю.Романчук вніс у палату депутатів проект резолюції щодо заснування
українського університету у Львові, I цей проект для остаточного вирішення
надійшов у парламент. Проте замість розв'язання цих назрілих проблем з
Львівського університету відчислили організаторів віч і демонстрацій. На знак
протесту проти цієї акції університетських властей 440 студентів залишили
Львівський університет. Про це своє рішення студенти того ж дня, 3 грудня
1901 р., повідомили українську громаду через газету "Діло".
Вчинок студентів був жертовним для України. Непереборне почуття любові до
рідного народу, його історії, культури, мови, традицій та ненависть до ворога
стають тим ґрунтом, на якому зароджується нова рушійна сила, яка називається
націоналізмом. Рішуча позиція студентів знайшла підтримку у громадських і
політичних колах Галичини. За ініціативою громадськості було створено
спеціальний фонд для продовження навчання українських студентів в
університетах Відня, Праги, Граца. Лише за декілька днів було зібрано близько
100 тис. крон.
Проблема українського університету вийшла на поверхню політичного життя. Як
підкреслював лідер націонал-демократів К.Левицький, університет "став майже
альфою і омегою наших національних змагань". Це питання не втрачало своєї
гостроти в Австрійській імперії аж до першої світової війни.
Одним із центральних політичних питань у Галичині була виборча реформа.
Ліквідація старої куріальної системи, на думку українських діячів, мала
забезпечити перевагу українського представництва в австрійському парламенті
та галицькому сеймі над польським, уможливити досягнення політичної мети
легальним конституційним шляхом. Особливої інтенсивності боротьба за
загальне, рівне, безпосереднє і таємне виборче право набула у 1906 р. Цісар
Франц Йосиф 22 січня у цій справі прийняв українську делегацію, від імені
якої вимоги українців висловив митрополит Андрій Шептицький. На підтримку
домагань делегації провести виборчу реформу 2 лютого 1906 р. політичні сили
Галичини скликали на Високому Замку у Львові віче, в якому взяло участь
близько 50 тис. українського населення. Подібні віча і демонстрації з вимогою
проведення виборчої реформи проходили по всьому краю. Один із лідерів УСДП
С.Вітик писав, що "тих віч і селянських зборів, скликаних лише у Східній
Галичині протягом одного місяця, було більше 500".
Змагання галичан за справедливу систему виборів увінчалися успіхом. Прем'єр-
міністр М.Бек 27 січня 1907 р. видав закон про запровадження загального
виборчого права у виборах до австрійського парламенту, внаслідок чого
політичне життя українців значно активізувалося.
Однак новий виборчий закон викликав різку протидію шовіністично налаштованих
польських політичних сил, які до цього забезпечували своє панування в
Галичині за допомогою куріальної системи виборів, побудованої на основі
майнового цензу. Тепер же, щоб забезпечити свою чисельну перевагу в
австрійському парламенті над депутатами від українського табору, поляки,
користуючись впливом, а також за допомогою так званої "виборчої геометрії"
зуміли так поділити виборчі округи, що один посол припадав на 50 тис.
польського населення і на 120 тис. — українського. Отже, на 106 депутатських
мандатів до австрійського парламенту від Галичини українське населення мало
право обрати лише 28 послів (26% загальної кількості). У цих умовах
українські політичні парти, викриваючи махінації польських шовіністів, повели
активну агітацію в масах за демократичний виборчий закон.
Перші вибори до австрійського парламенту на основі загального виборчого права
відбулися у травні 1907 р. Вони дали 27 мандатів українцям Галичини та п'ять
— Буковини. У Галичині націонал-демократи одержали 17 мандатів, радикали —
три, соціал-демократи — п'ять. Русько-український клуб у віденському
парламенті об’єднав 30 депутатів (соціал-демократи Я.Остапчук і С.Вітик
вступили до загальноавстрійського соціалістичного клубу). На засіданні палати
послів 20 червня 1907 р. члени клубу склали заяву, в якій висловилися за
національно-територіальну автономію українських земель в Австро-Угорській
державі, а також проти незаконних виборчих махінацій, які призвели до
зменшення представництва українського народу.
Роботу польського клубу ускладнювала діяльність послів-москвофілів, які
домагалися у парламенті визнання галицьких українців за російський народ, а
російської мови — як крайової. Безнадійно втративши у боротьбі з українством
свої колишні позиції, москвофіли все більше відмежовувалися від українського
політичного табору, схиляючись до угоди з польськими політичними колами.
Заявивши, що в Галичині є два руські народи — росіяни й українці, москвофіли
8 жовтня 1907 р. в новообраному сеймі виступили за об’єднання з польськими
послами.
3 відходом москвофілів русько-український посольський клуб було перейменовано
в "український" (Українська парламентська репрезентація). Це сприяло швидкому
утвердженню в свідомості народу термінів "Україна", "українець", оскільки
назви "Русь", "русин", які широко використовувались до того часу, були
основою політичних спекуляцій.
Після виборів 1907 р. центр діяльності українських політичних партій
перемістився у парламент. Своєю основною тактичною засадою УПР проголосила
опозицію до кожного уряду, який ігнорував проблеми розвитку українського
народу. Однією з найголовніших була вимога запровадження загального
виборчого права у виборах до галицького сейму, в якому поляки мали більшість.
Українські посли домоглися більшої уваги до українських проблем з боку
австрійського уряду. Було, зокрема, видано розпорядження Галицькому
намісництву про однакове трактування обох націй, усунено перешкоди в
організації українських гімназій, призначенні українських урядовців до
