При будь-якому порушенні збалансованості “людина-середовище” недостатність психічних або фізичних ресурсів індивідуума для задоволення актуальних потреб або неузгодженість самої системи потреб є джерелом тривоги.
Тривога, позначувана як:
- відчуття невизначеної погрози;
- почуття дифузійного побоювання й тривожного очікування;
- невизначене занепокоєння,
представляє із себе найбільш сильно діючий механізм психічного стресу. Це випливає з відчуття погрози, що представляє із себе центральний елемент тривоги й спричиняє її біологічне значення як сигнал неблагополуччя й небезпеки. Тривога може грати охоронну й мотиваційну роль, порівнянну з роллю болю. З виникненням тривоги зв'язують посилення поведінкової активності, зміна характеру поводження або включення механізмів інтрапсихічної адаптації. Але тривога може не тільки стимулювати активність, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх більше адекватними формами поводження.
На відміну від болю тривога - це сигнал небезпеки, яка ще не реалізована. Прогнозування цієї ситуації носить імовірнісний характер, а в остаточному підсумку залежить від особливостей індивіда. При цьому особистісний фактор грає найчастіше вирішальну роль, і в такому випадку інтенсивність тривоги відбиває скоріше індивідуальні особливості суб'єкта, ніж реальну значимість погрози.
Тривога, по інтенсивності й тривалості неадекватна ситуації, перешкоджає формуванню адаптаційної поведінки, приводить до порушення поведінкової інтеграції й загальної дезорганізації психіки людини. Таким чином, тривога лежить в основі будь-яких змін психічного стану й поводження, обумовлених психічним стресом.
Професор Березін визначив тривожний ряд, що представляє істотний елемент процесу психічної адаптації:
1) відчуття внутрішньої напруженості - не має яскраво вираженого відтінку погрози, служить лише сигналом її наближення, створюючи тяжкий щиросердечний дискомфорт;
2) гіперестезичні реакції - тривога наростає, раніше нейтральні стимули здобувають негативне фарбування, підвищується дратівливість;
3) саме тривога - центральний
елемент розглянутого ряду. Проявляється відчуттям невизначеної погрози.
Характерна ознака:
неможливість визначити характер погрози, пророчити час її виникнення. Часто
відбувається неадекватна логічна переробка, у результаті якої через недостачу
фактів видається неправильний висновок;
4) страх - тривога, конкретизована на певному об'єкті. Хоча об'єкти, з якими зв'язується тривога можуть і не бути її причиною, у суб'єкта створюється уявлення про те, що тривогу можна усунути певними діями;
5) відчуття невідворотності катастрофи, що насувається, - наростання інтенсивності тривожних розладів приводить суб'єкта до уявлення про неможливість запобігання прийдешній події;
6) тривожно-боязке порушення - викликувана тривогою дезорганізація досягає максимуму, і можливість цілеспрямованої діяльності зникає. При пароксизмальному наростанні тривоги всі зазначені явища можна спостерігати під час одного пароксизму, в інших же випадках їхня зміна відбувається поступово.
Посилення тривоги приводить до підвищення інтенсивності дії двох взаємозалежних адаптаційних механізмів:
1) аллопсихічний механізм - діє, коли відбувається модифікація поведінкової активності. Спосіб дії: зміна ситуації або відхід з неї.
2) інтрапсихічний механізм - забезпечує редукцію тривоги завдяки переорієнтації особистості.
Існує кілька типів захистів, які використовуються інтрапсихічним механізмом психічної адаптації:
1) перешкода усвідомленню факторів, що викликають тривогу;
2) фіксація тривоги на певних стимулах;
3) зниження рівня спонукання, тобто знецінювання вихідних потреб;
4) концептуалізація.
Тривога, незважаючи на достаток різних значеннєвих формулювань, являє собою єдине явище й служить облігаторним механізмом емоційного стресу. Виникаючи при будь-якому порушенні збалансованості в системі «людина-середовище», вона активізує адаптаційні механізми, і разом з тим при значній інтенсивності лежить в основі розвитку адаптаційних порушень. Підвищення рівня тривоги спричиняється включення або посилення дії механізмів інтрапсихічної адаптації. Ці механізми можуть сприяти ефективній психічній адаптації, забезпечуючи редукцію тривоги, а у випадку їхньої неадекватності знаходять своє відбиття в типі адаптаційних порушень, яким відповідає характер прикордонних психопатологічних явищ, які формуються при цьому. Організація емоційного стресу припускає утруднення реалізації мотивізації, блокаду мотивованого поводження, тобто фруструацію. Сукупність фруструації, тривоги, а також їхній взаємозв'язок з аллопсихічною і інтрапсихічною адаптаціями й становить основне тіло стресу.
Ефективність психічної адаптації напряму залежить від організації мікросоціальної взаємодії. При конфліктних ситуаціях у сімейній або виробничій сфері, утрудненнях у побудові неформального спілкування порушення механічної адаптації відзначалися значно частіше, ніж при ефективній соціальній взаємодії. Також з адаптацією прямо зв'язаний аналіз факторів певного середовища або оточення, Оцінка особистісних якостей навколишніх як фактору приваблюючого в переважній більшості випадків сполучалася з ефективною психічною адаптацією, а оцінка таких же якостей як фактору відразливого - з її порушеннями.
Але не тільки аналіз факторів навколишнього середовища визначає рівень адаптації й емоційної напруженості. Необхідно також брати до уваги індивідуальні якості, стан безпосереднього оточення й особливості групи, у якій здійснюється мікросоціальна взаємодія.
І.2 Теоретико-методологічні засади дослідження процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі
У процесі аналізу існуючих підходів до дослідження проблеми протікання процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі було визначено основні фактори трансформації під впливом так званого пенітенціарного стресу (М.Є. Сандомирський). Процес адаптації до місць позбавлення волі приводить до значних особистісних трансформацій. Останні проявляються, зокрема, у підвищеному рівні тривоги, агресивності, низькому рівні соціальної адаптації тощо.
У літературі виділяють два рівні адаптованості: адаптацію і дезадаптацію. Адаптація полягає в досягненні оптимального взаємовідношення між особистістю і середовищем. Дезадаптація характеризується відсутністю динамічної рівноваги між особистістю і середовищем внаслідок домінування деяких реакцій або невідповідності конструктивних підходів.
Пенітенціарний стрес в більшості випадків характеризується саме реакціями дезадаптації (Сандомирський М.Є., Скрипко Л.В., Альошина Ю.Є., Р. Гоулд, Д.Т. Іванов, Д. Левінсон, Т.М. Мішина, Є.Ф. Рибалко).
Як відомо, у звичайних життєвих умовах особистість характеризується відносно стабільними психофізіологічними рисами. Однак під новим цілеспрямованим впливом мікросоціального середовища, в даному випадку середовища виправної колонії, під тиском його вимог відбувається поступова адаптивна перебудова психологічної організації особистості.
Адаптація індивіда до нових соціально-психологічних умов, яких неможливо уникнути, відбувається у двох напрямках. В одному ¾ психологічна адаптованість особистості проявляється в гармонійній рівновазі, а в іншому ― у формі конфлікту. Це відбувається тоді, коли захисні реакції індивіда є недостатніми (Е. Еріксон, Н.В. Гришина, О.А. Донченко, М.І. Пірен, Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва).
В тому разі, коли адаптація до екстремальних умов відбувається утруднено, проявляються певні відхилення в поведінці. Ці відхилення протікають нерідко у формі межових психопатологічних явищ, що носять характер неврозів, функціональних порушень, інтрапсихічних конфліктів. За цих умов виникає неадекватна поведінка, яка полягає у порушенні міжособистісних стосунків, а рівень цих порушень перебуває у зв’язку із особливостями особистості (К.О. Абульханова-Славська, Л.І. Анциферова, Ф.Б. Березін, О.О. Кронік).
Особистісні зміни, які відбуваються під час адаптації до умов позбавлення волі, мають у своїй основі складний процес взаємодії внутрішніх (біологічні, біопсихічні, психологічні) і зовнішніх (соціальних) чинників. Водночас, як зазначається у відповідній літературі, дієвість зовнішніх впливів залежить від того, наскільки вони відповідають так званим правилам внутрішнього реагування конкретного індивіда. За психологічним законом конвергенції (В. Штрек), принципом детермінізму (С. Рубінштейн), психологічний розвиток є не механічним сприйняттям особистістю зовнішніх впливів, а результатом конвергенцій внутрішніх даних із зовнішніми умовами розвитку.
Невід’ємною складовою особистісної динаміки засудженого під час адаптації до нових для нього умов позбавлення волі є постійне відчуття тривоги, що є переважаючим емоційним станом. Почуття тривоги виникає в разі, коли індивід стикається з критичним, негативним ставленням до себе з боку оточуючих, ставлення, яке сприймається як загроза власному «Я», коли він відчуває свою неефективність в щоденному житті (Р. Лозарус, З. Фрейд).
На основі уявлень К. Юнга, О. Шострома, К. Леонгарда, П. Ганушкіна виділяються криміногенні типи особистості, які здійснюють негативний вплив на особистість новоприбулих засуджених, накладають серйозні обмеження на їх психологічну адаптацію в установі виконання покарань.
В зарубіжній пенітенціарній психології прийнятий підхід до типології засуджених, що ґрунтується на чотирьох вимірах: делінквентність, порушення соціалізації; психопатизація, агресивність; пригніченість, тривожність, невротизація; психологічна незрілість, неадекватність сприйняття навколишнього.
Як свідчить статистика, лише четверта частина ув’язнених адаптується. Всі інші протягом усього терміну ув’язнення перебувають в стані хронічного стресу.
Узагальнюючи поданий аналіз теоретичних підходів до проблеми процесу адаптації засуджених до умов позбавлення волі, констатуємо, що механізми адаптації у переважної більшості засуджених не сформовані.
Розділ ІІ. Психологія особистості засудженого, як чинник до успішної адаптації до умов позбавлення волі
Вивчення індивідуально-психологічних особливостей засуджених, акцентуацій і інших рис їхнього характеру показує, що по цих параметрах вони істотно не відрізняються від правослухняних громадян. Розходження виявляються в особливостях прояву ціннісних орієнтації, психічних стані й статусно-групової приналежності засуджених. Саме ці параметри, на думку фахівців, визначають «тюремний синдром» поводження засудженого. Адже сам факт здійснення злочину, арешт, взяття під варту в процесі попереднього розслідування й судового розгляду, відбування покарання в пенітенціарній установі впливають на психіку й поводження людини. Проілюструємо сказане результатами одного з експериментів, проведеного закордонними психологами, який одержав назву «експеримент, з модельованою в'язницею».
На етапі підготовки до експерименту було відібрано 24 випробуваних учнів коледжу. Їх розділили на дві рівні групи, які по своїх соціально демографічних і психологічних властивостях істотно не відрізнялися, але одна виконувала роль наглядачів, а друга - ув'язнених. Під приміщення «в'язниці» був відведений підвал будівлі. Тут були обладнані три камери із ґратами, нарами й іншими відповідними атрибутами, а також карцер. Уніформу ув'язнених становив халат з особистим номером на грудях і спині. На щиколотці однієї з ніг був закріплений металевий браслет, з ланцюгом. Всі зовнішні атрибути «наглядачів» (форма, кийок і т.д.) також сприяли ідентичності особистості з виконуваною соціальною роллю. «Наглядачі» працювали позмінно, а «ув’язнені» повинні були провести в камерах два тижні.
Відеозапис зафіксував, що вже з перших годин спілкування між «ув’язненими» і «наглядачами» стали встановлюватися відносини ворожості, агресивності. У більшості «ув'язнених» спостерігалися такі симптоми, як втрата особистісної індивідуальності (всі стали схожі один на одного), зниження почуття власного достоїнства, пригніченість, ворожість стосовно «наглядачів». Ситуація виявилася настільки складною, що п'ятьох «ув'язнених» довелося звільнити через п'ять діб, тому що вони впали в стан депресії, часто кричали, сильно озлобилися й проявляли крайнє занепокоєння. Один «ув'язнений» був звільнений після того, як у нього на шкірі з'явилися плями в результаті психічної напруги. Експеримент, розрахований на два тижні, довелося призупинити через сім днів.
«Модельована в'язниця» наочно підтвердила, що соціальна ізоляція у вигляді позбавлення волі впливає на психіку людини, причому набагато сильніше, ніж уявляють собі багато працівників правоохоронних органів. Як відзначає американський учений X. Зер, традиційна в'язниця й атмосфера в ній «позбавляє людину власного достоїнства... По суті тюремні норми передбачають постійну слухняність, уміння додержуватися наказів. Покірність і слухняність - от той урок, який покликана дати в'язниця, але найменше цей урок згодиться, щоб освоїтися на волі». Тому одна з важливих проблем сучасної пенітенціарної науки й практики - встановлення точної відповідності між вагою зробленого злочину й мірою покарання. Строк карного покарання, вид режиму і його атрибути, з одного боку, повинні викликати в засудженого переживання, здатні втримати його від здійснення нових злочинів, а з іншого боку - не повинні згубно позначатися на його здоров'ї й стані психіки. Не випадково в процесі сучасного реформування кримінально-виконавчої системи у всіх країнах істотна увага звертається на гуманізацію умов утримання засуджених.
Знаходження в місцях позбавлення волі відбивається на психології людини. Особливості психології засуджених насамперед проявляються в певному комплексі психічних станів, які розвиваються в місцях позбавлення волі. До найбільш типових з них варто віднести: стан очікування змін (перегляду справи, звільнення); стан нетерпіння. І те й інше характеризується підвищеною напруженістю, що іноді приводить до різких зривів у поводженні. Може розвиватися й стан безнадійності, приреченості, що викликає апатію, пасивність у всіх діях.
Соціальна ізоляція підсилює пригноблений стан. Він є результатом фрустрації, наслідком повного краху життєвих планів, цілей, катастрофи надій. У засудженого може з'явитися невір'я у свої сили, у можливість знову знайти нормальне життя. До моменту прибуття в колонію (в'язницю) деякі засуджені вже випробовують стан пригніченості, пригніченості від визнання своєї провини перед суспільством, родиною. Ці засуджені не порушують режим, добре працюють, виконують вимоги адміністрації виправної установи.
У пенітенціарній психології найбільш глибоко вивчений вплив позбавлення волі на суть і динаміку психічних станів засуджених (М.Н. Гернет, О.Д. Глоточкін, В.Ф. Пирожков, В.О. Єлеонський). На думку М.Н. Гернета (1925), фундаментом тюремного життя є стан туги (за домом, рідними, близькими): «...Віку добре уявляю. Адже вона моя улюблениця. Але краще б, Світлана (дружина), вас ніколи не було. Мені було б набагато спокійніше. Подивлюся я на тих, у кого, як говорять, ані рідних, ані знайомих, вони тримаються спокійно. Не переживають, нікому не пишуть, у них ніякої відповідальності перед своїм майбутнім. Так у них і час швидше проходить. Але чорт із ним...».
Саме туга за домом, рідними, близькими, волі з особою силою діє на засуджених. У результаті з'являється дратівливість, збудливість, внутрішнє напруження. "Туга, - відзначав М. Н. Гернет, - це наріжний камінь, фундамент тюремного життя". Такий стан сприяє нагромадженню негативних емоцій, які раптово проявляються в афектах, агресивних діях. На цю особливість тюремного життя вказував Ф. М. Достоєвський: "Дивуються іноді начальники, що от якийсь арештант жив собі кілька років так сумирно, навіть десяточним його зробили за похвальне поводження, і раптом рішуче ні з того, ні з цього - точно біс у нього вліз - запустував, закутив, забуянив, а іноді навіть просто на карний злочин ризикнув або на явну нешанобливість перед вищим начальством: або вбив когось, або зґвалтував і ін. Дивляться на нього й дивуються. А тим часом, може бути, вся-то причина цього раптового вибуху в тій людині, від якої менш всього можна було очікувати цього, - це тужливий, судорожний прояв особистості, інстинктивна туга із самим собою, бажання показати себе, свою принижену особистість, що раптом проявляється й доходить до злості, до нестями, до затьмарення розуму, до припадку, до судорог".
Позбавлення волі - це істотні обмеження у волі пересування, у спілкуванні, виборі виду праці, що породжує специфічні права й обов'язки засуджених, тверду регламентацію їхнього життя. Дане покарання обґрунтоване й справедливе, хоча й тягне за собою страждання й мучення. Одним з них є проживання засуджених у житлових приміщеннях в умовах великої скупченості. Такі приміщення являють собою, як правило, величезні, не розділені на кімнати або інші приміщення бараки, у яких живе до ста, а іноді й більше людей, причому часто ліжка розташовані у два поверхи.
Проживання в подібних гуртожитках завдає істотної шкоди особистості, а значить і справі перевиховання засуджених, воно є однією із причин порушень режиму, здійснення правопорушень, у першу чергу насильницьких. "Постійно, - пише Ю. М. Антонян, - цілодобово перебуваючи серед інших осіб, засуджений стає як би голим, він значною мірою втрачає можливості усамітнитися, піти в себе, зосередитися, задуматися про себе, про вчинене і свою провину, своє життя і його перспективи, про відповідальність перед близькими й т.д. Тим часом це особливо важливо саме для тих, хто грубо порушив основні моральні й правові заборони й відбуває за це покарання. Створюється відомий феномен самітності в юрбі, коли навколо завжди багато людей, а тих, з ким можна було б поговорити, поділитися, кому можна довіритися, - немає". [3, 7-10]
Це одна з основних причин того, що засуджені випробовують гостру самітність, психологічну відчуженість, недовіру до навколишніх.
Постійне перебування на очах у великої кількості людей, необхідність у зв'язку із цим увесь час контролювати своє поводження, стримувати емоції й почуття, бути напоготові викликає сильний стрес, величезну напругу нервової системи, негативно позначається на психічному самопочутті. Ф. М. Достоєвський відзначав в "Записках з Мертвого будинку": "У каторжному житті є ще одна мука, ледве чи не найсильніша, ніж всі інші. Це: змушене загальне співжиття. Загальне співжиття, звичайно, є й в інших місцях; але в острог - то приходять такі люди, що не всякому хотілося б зживатися з ними". [41, 172-173] Можна сказати, що перебування в місцях позбавлення волі вимагає від людини значної фізичної й психічної напруги, великої стійкості.
У специфічних умовах утримання у виправних установах у людей значно зростає тривожність. Саме високим рівнем тривожності можна пояснити постійну психічну напругу багатьох засуджених, напруженість у відносинах між ними, між ними й представниками адміністрації, гострі конфлікти, що нерідко виникають по зовні незначних приводах, що переходять часом у насильницькі злочинні дії. Для засуджених характерні бурхливі реакції, вони обурюються, кричать, загрожують, чогось вимагають. У більшості випадків вони не переслідують якихось конкретних цілей, а просто хочуть виговоритися, зняти внутрішнє напруження, виплеснути його. Поступово, в процесі адаптації до умов позбавлення волі, такий стиль поводження, так само як і високий рівень тривожності, стає звичним, зберігаючись навіть після звільнення від покарання й провокує повторне злочинне поводження.
