ри розгляді питань пограничності необхідно звернути увагу на соціальний склад розглядуваної території та розмежувати місто й село, які мають відмінну суспільну структуру та функціонують на різних засадах, причому, що є надзвичайно важливе, фундаментальні їхні механізми є спільними для будь-якої території та етносу.

Польсько-українське пограниччя, Креси, протягом свого існування були селянською цивілізацією з традиційним типом культури. Суспільно-економічний, культурний, побутовий, психологічний лади походять з селянської цивілізації, в основі якої лежить міф та анімістичні вірування, її основою є велика родина. Ментальність селянства спрямована на підтримування її стійкого ладу. Життя підпорядковано ритмам природи та аграрних робіт, стародавнім звичаям, які мають глибокі коріння. Селянство - це "екологічна" спільнота, занурена у природу та відтворююча її ритми.

Середовищу властиве безпосереднє спілкування, тут вісі усіх знають та проводять час в одному й тому ж оточенні, тобто всі "свої". Люди, що живуть в оточенні природи, визначають себе і свій світ за шляхом символізації процесів росту та розмноження. Спостереження за ритмами щорічного засипання та відродження природи, зміною сезонів, дня й ночі породжують радше циклічне, ніж лінійне відчуття часу.

Циклічність стає формою мислення і буття, колективної свідомості/уявлення та історичної пам'яті, які іноді актуалізуються та забезпечують живучість старих міфів, архетипів та стереотипів.

Проаналізуймо поняття колективна свідомість, термін, який провадив у науковий обіг Е. Дюркгейм. На його думку, сукупність вірувань і почуттів, спільних для членів одного й того ж суспільства, створюють певну систему, що має власне життя. Саме таку сукупність прийнято визначати як колективна свідомість [9, 112]. Людина має дві свідомості: індивідуальну та властиву суспільній групі. Колективне уявлення не запозичується шляхом безпосереднього досвіду, а нав'язується соціальним середовищем. Ідея дихотомії індивіда і суспільства є провідною думкою всього наукового доробку французького соціолога. В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. Індивідуальні факти - соціальні факти, індивідуальні представлення - колективні уявлення, індивідуальна свідомість - колективна свідомість. У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: колективні уявлення над індивідуальними, колективна свідомість над індивідуальною, священне над світським.

Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна й індивідуальна. Онтологічний бік соціології зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення у детермінації людської свідомості і поводження; значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним. Дюркгейм вважав, що суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза - і надіндивідуальна реальність [9, 116]. Суспільство виникає із взаємодії індивідів, проте перетворюється в надіндивідуальну реальність. Це не означає, що соціальний світ є реальністю, окремою від людей.

Навпаки, у Дюркгейма соціальний світ є екзістенціальним продуктом людської діяльності, завдяки їй він існує та змінюється. У процесі формування людини суспільні цінності та ідеали набувають вигляду особистих ідей, стають внутрішніми рушіями людської поведінки. У теорії Дюркгейма з поняттям колективна свідомість безпосередньо пов'язане таке явище, як солідарність, тобто згода індивідів відносно норм і цінностей даної культури, що поєднує індивідів, перетворює їх у певну цілісність. У праці французького філософа-антрополога підкреслюється зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп тощо), до соціального середовища і соціальних умов.

Уважаємо, що урахування поглядів та теорій Дюркгейма у дослідницьких роботах, присвячених проблемам мультикультуралізму та погранич, зокрема постулати про вплив суспільства на особистість та роль особистості у процесі еволюції суспільства є ключем до правильного розкодування складної системи міжетнічної комунікації.

Колективна свідомість може фіксуватися в архетипах, міфах, стереотипах тощо. Цікаво, що архетипічна бінарна опозиція свій - чужий має космогонічний родовід і походить від Космос - Хаос. Ця опозиція переходить від покоління до покоління, виконуючи при цьому різні функції від консолідації племен та народностей в ситуації загрози до розділу держав на два ворогуючі табори.

Архетипи та міфи пограниччя як багатоетнічних територій по своїй суті мають сприяти толерантності та акцептації мультикультурального простору. Проте ця засада не повністю реалізується на етноцентричних пограниччях, де проявляється своєрідна асиметрія у міжкультурних контактах.

У працях багатьох дослідників можна зустріти таке поняття, як історична пам'ять. Це явище закономірне, тому що культурні пограниччя можуть розглядатись у багатьох аспектах, у тому числі в антропо-соціологічному.В. Масненко зазначає, що аналіз взаємовпливів історичної пам'яті соціальної спільноти та її національної свідомості має самостійну цінність, оскільки допомагає піднятися до певних узагальнень, придатних для розуміння загальної сутності феномена сучасної нації, механізму її формування та розвитку [20, 14-15]. Якщо пам'ять це здатність сприймати, зберігати і відтворювати різноманітні враження, то історична пам'ять, це концентрація у колективній свідомості історичних подій і фактів, які з часом модифікуються, обростають додатковими сенсами і можуть трансформуватись у національні міфи і легенди.

Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії. все те, за допомогою чого народ (етнічна спільнота) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті.

Історична пам`ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Історична пам`ять особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань.

Історична пам'ять складається з кількох найголовніших чинників, передусім це свідомість свого походження, витоків і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо мають глибоке історичне минуле. Проте спільне походження і кровна спорідненість часто є відносними, можна сказати, міфічними у кращому значенні цього слова. Наступними факторами є уявлення про історичне становлення етносу та персоніфікація історичного процесу, створення національних героїв-символів. До цього треба додати пам'ять про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну та конфлікти. Значну роль відіграє мала вітчизна і прив'язаність до певної території, з її просторовими об'єктами-символами, згадуваними вже знаками-кодами.

Можна говорити про субкультуру пограниччя, яку розуміємо, як сукупність норм, що визначають поведінку окремих груп індивідів, що протиставляють себе суспільству в цілому та відрізняються специфічними звичками, стилем буття та поведінки.

Якщо розглядати культуру погранич, то культура спільноти периферії є підкультурою по відношенню до традицій і норм центру. В. Полянский також називає пам`ять конфесійну, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю [22, 38]. Причому, за певних умов цей чинник здатний вийти на перший план. З поняттям історична пам'ять семантично пов'язані: історична традиція, історичний досвід, історична свідомість і, зрештою, етнічна й національна свідомість. Дослідники зазвичай звертають увагу на декілька рівнів історичної пам'яті: загальноетнічний (національний), локальний (окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно їм виділяють колективну, групову та індивідуальну форми історичної пам'яті.

Історична пам'ять є обмеженою в часі, а також розпадається на певні, достатньо протяжні пласти, які самі по собі спроможні забезпечити тяглість свідомості етнічної чи національної спільноти. Але кожний з таких пластів є обмеженим у часі, має певну, хоча й не досить чітку, межу. У реальному функціонуванні колективної свідомості спостерігається явище перекривання одного пласту історичної пам'яті іншим, більш компліментарним для сучасників. У свою чергу, так званий простір історичного досвіду є суб'єктивним явищем, він представлений найвагомішою частиною всього історичного процесу. Можна навіть говорити про своєрідну безкінечність простору історичного досвіду, оскільки є "безкінечною" і сама історія. Схоплений історичною пам'яттю, у межах її обрію, простір історичного досвіду становить історичну традицію. Остання виступає духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати.

Для повного розуміння сутності процесів, що відбуваються у середовищі на культурних пограниччях, слід розглянути категорію національної ідентичності, яка є одним з варіантів колективної свідомості.

Проблема дефініції розглядуваного терміну пояснюється широким контекстом, який з'являється при аналізі колективних явищ. Національна ідентичність тісно пов'язана з культурою цілого народу/етносу, ідентичністю індивідуумів. Проаналізувавши низку теорій та визначень, ми розглядаємо націю як певну суспільно-етнічну групу, що в історичному часі виникла, як економічна, політична та культурна спільнота, члени якої усвідомлюють перелічені елементи, тобто мають так звану національну ідентичність.

Наявність спільної території є основним інтегруючим чинником, що визначає процес формування суспільних груп, які є територіальними спільнотами, причому територія є не стільки цінністю матеріальною, скільки емоціональною спадщиною. Відносна етнічна єдність має сприяти формуванню потужної повноцінної нації. Важливим є врахування економічних та суспільних чинників. Перший. забезпечує зв'язок більшості суспільства економічними інтересами. Другий - сприяє перетворенню нестійких суспільних груп у націю як таку. Первинні контакти між членами малих спільнот, таких як племена, переродилися у суспільні стосунки та залежності, консеквенцією яких є виникнення нації. Спільна культура є найважливішим фактором у формування нації, а також є елементом, що відрізняє її від інших.

На нашу думку, історична пам'ять є фундаментом національної ідентичності, основою самоствердження нації. Серед низки чинників, що формують націю, а відповідно її ідентичність, варто згадати:

1. Свідомість спільного походження та спільної історії, що забезпечують єдність і самобутність нації;

2. Наявність та визначеність території, а також зв'язок з історичним процесом, що перетворює її у вітчизну, батьківщину;

3. Спільна культура, традиції та релігія, що зберігаються у суспільній свідомості та переказуються наступним поколінням;

4. Спільна мова як складова культури;

5. Виникнення і функціонування ринку як основи екзистенції та розвитку національної спільноти;

6. Держава як інструмент, що забезпечує вільний розвиток нації та захищай від загрози зовнішніх чинників [21, 188].

Національну ідентичність можемо також визначити як усвідомлення спільності та єдності з народом. О. Антонюк дає подає таке значення терміна ідентичність: у широкому значенні - це емоційно-ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність [2, 39]. У соціогуманітарних науках пріоритет надається третьому його значенню. самобутності, коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої особи або групи підставою для зарахування себе до цієї спільноти за низкою особливих ознак.

Зазначимо, що саме через мову індивідуум ідентифікується зі своєю нацією та протиставляє себе іншим. Спільна мова, як усна так і писемна, є засобом творення та тяглості культури та почуття спільноти. Якщо кілька націй з метою комунікації використовує одну мову, то можна говорити про етнічну мовну спільноту.

Враховуючи перелічені вище чинники можемо стверджувати, що нація - це макрогрупа осіб, яка виникла в результаті функціонування історичної колективної пам'яті. Представники нації мають спільну ідентичність і об'єднані походженням і культурою. Суспільство, зберігаючи етнічну, культурну, регіональну специфіку, набуває ознак нації у процесі самоусвідомлення єдиною спільнотою та утвердження єдиної ідентичності, визначенням національних інтересів тощо. Регіональна неоднорідність, в тому числі пограничність, створює унікальність держави, але, водночас, може бути й фактором уповільнення процесу консолідації суспільства.

Національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Зазначимо, що національна ідентичність є, по суті, центральним елементом структури національної ідеї, стосовно якої в Україні немає уніфікованої і загальноприйнятної методологічної моделі (схеми), яка б слугувала засобом для інтеграції різноманітних теоретичних напрацювань.

Дослідники трактують національну ідею довільно, тому перед нами постає широкий діапазон суперечливих різнотлумачень цього поняття. Як влучно зазначає В. Лісовий, за таких обставин національна ідея набуває ознак, так званих термінів парасольок, тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об'єднати в собі цілий набір понять" [18, 5].

Зауважимо, що національна ідентичність не виключає наявності регіональної, у тому числі й пограничної. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику центру в економічній, культурній, мовній та іншій сферах. На формування регіональної ідентичності впливають фактори об'єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб'єктивні фактори, такі, як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації.

Найчастіше суб'єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб'єктивній ідентифікації залежить від низки об'єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб'єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо.

Регіональна ідентичність корелюється зі згаданим поняттям "малої вітчизни" та бінарною опозицією центр - периферія.

Отже, говорячи про сутність змінного у часі та просторі антропологізованого культурного пограниччя, треба чітко усвідомлювати складеність цього феномену. Урахування відносності антиномій центр - периферія, свій - чужий та особливостей вживання складових понять, таких, як приватна вітчизна, національна ідентичність, колективна свідомість, історична пам'ять тощо, дозволять досліднику зрозуміти, що пограниччя є досвідом різноманітності певної єдності.

2.3 Мовний взаємовплив населення пограниччя, як чинник формування мультикультуралізму

Багатогранність явища пограниччя є причиною складнощів, що виникають під час проведення аналізу, а особливо намагань дефініювати цього поняття. До сьогодні точаться суперечки між антропологами, соціологами, істориками, соціолінгвістами, філологами щодо цього терміна. Кожна наукова дисципліна приписує культурним пограниччям свої сенси та бачення проблеми.

А. Клосковська зауважує, що пограниччя - це простір держав, що мають суміжні території, при цьому кордон розділяє різні етнічні та національні групи, але цей кордон не має ознак залізної завіси. Проте все-таки належить враховувати ті обмеження, що виникають з факту існування демаркаційної лінії як превентивного, репресивного чинника [26, 113].

Перейдемо тепер до культурного аспекту багатоетнічних спільнот. Культурне пограниччя, складовою якого є мовне пограниччя, явище, споріднене з низкою понять мультикультуралізм, інтеркультуралізм, культурна гетерогенічність, полілог культур тощо. Якщо при розгляді проблем багатокультурних регіонів на перший план виходить питання кордону та етнічних відмінностей, то дослідник неодмінно зіткнеться з колективними стереотипами. Проте застосування перелічених понять значно полегшить намагання зрозуміти істоту пограниччя.

Проблема досліджень погранич полягає в тому, що розглядувана інтердисциплінарна категорія є змінною у часі та просторі, а також обумовлена низкою антропологічних і соціологічних чинників. Пограниччя - це стан колективної свідомості, що базується на історичній пам'яті, архетипах та міфів, що формувалися багатьма поколінням в умовах культурної інтерференції та мовної пенетрації. Крім того, в силу історико-географічних обставин пограничні спільноти часто знаходяться в нестабільному просторі, в умовах постійної загрози, як на побутовому, так і соціокультурному рівні. Тому надзвичайно важливим є контекст досліджуваного явища.

Це твердження ілюструє історія багатьох регіонів Європи, у тому числі Буковини. Зважена національна політика Франца Йосифа і династії Габсбургів, зокрема певна автономність провінцій, значно послаблювала конфронтаційність між бінарною опозицією центр-периферія, що сприяло збереженню соціокультурного образу земель у межах імперії.

Мультикультуралізм і етнічна толерантність ставали необхідністю, що забезпечувала функціонування суспільної системи, держави та регіону. На пограничній Буковині між "Своїми" не було "Чужих", толерантне ставлення до "Інших" базувалося на усвідомленні необхідності існування на спільній території, багатокультурність стає свідомим вибором [26, 117].

Поняття кордон складається з трьох взаємозалежних і взаємообумовлених аспектів: географічного (територіального), мовного та культурного. Причому історичні процеси безпосередньо чи опосередковано впливали на мовну ситуацію пограниччя, де співіснують і знаходяться у постійному контакті представники різних національностей, релігій та мовних груп. Культурний і мовний характер кордону дозволяє розрізняти зовнішні та внутрішні кордони. Перші розуміємо як сферу впливів різних етнічних мов чи їх комунікативних варіантів, які найчастіше (проте не завжди, як, наприклад, факт наявності "замкнених" національних культур у багатоетнічних суспільствах) збігаються з державними/політичними кордонами. У свою чергу, внутрішні кордони. це сфера мовних явищ, у якій мовна інтерференція призводить до взаємовпливу та взаємозасвоєння певних категорій.

Виходячи з цих визначень, спробуємо проаналізувати сучасні мовні й культурні пограниччя, що виступають у Польщі та Україні. На сьогодні мовні пограниччя часто не збігаються з історичними чи адміністративними кордонами. На розглядуваних територіях можна виділити два типи погранич: слов'янсько-неслов'янське та слов'янсько-слов'янське. У Польщі перший і другий типи складаються з погранич: польсько-російського, польсько-литовського, польсько-білоруського, польсько-українського, польсько-словацького, польсько-чеського, польсько-лужицького (у минулому) та польсько-німецького.

Українські пограниччя: українсько-словацьке, українсько-польське, українсько-білоруське, українсько-російське, українсько-молдавське, українсько-румунське та українсько-угорське. Проте в Україні існувало значно більше погранич, перелік яких можна було б продовжувати. У цьому нарисі спробуємо представити два типи погранич, а саме слов'янсько-слов'янське на прикладі українсько-польського та польсько-українського, а також слов'янсько-неслов'янське - українсько-румунське. Ці пограниччя характеризуються спільними процесами, що мають місце під час мовних контактів та інтерференції. Дослідження названих погранич ускладнюється наявністю як літературних мов, так і діалектів, обидві ці системи взаємодіють між собою під час міжлюдської комунікації. Особливо помітне це явище у лексиці пограничних регіонів. Е. Смулкова вважає, що контактні пограничні мови по відношенню до себе можуть виконувати функцію фільтра, або посередника, який сприяє прониканню елементів з інших мов сусідніх теренів [26, 127].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты