На сучасному етапі характер державно-церковних відносин -- один з головних показників рівня розвитку і держави, і релігійного напряму, позаяк він засвідчує рівень реалізації принципу свободи совісті як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини.
Оскільки релігія має ґрунтовний вплив на соціальні структури і цінності, то свобода совісті є важливим чинником структурних зв'язків між частинами суспільства і всім суспільством.
Поняття «свобода совісті» полісемантичне, його сутність визначається залежно від предметного поля дослідження: права, політики, філософії, релігієзнавства, етики тощо.
Свобода совісті -- право, яке гарантує недоторканність совісті людини щодо її ставлення до релігії.
Загальновизнаними основними рисами свободи совісті є:
v право особи на свободу мати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або дотримуватися нерелігійних переконань;
v рівність усіх релігій та їх прихильників, а також невіруючих перед законом;
v можливість індивідуально або ж колективно, публічно чи приватне сповідувати свою релігію, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах;
v право на поширення своїх релігійних чи нерелігійних переконань;
v невтручання держави у справи церкви (особливо ті, які стосуються віровчення), а церкви -- у справи держави.
Релігійна свобода є одним із найдавніших міжнародно визнаних прав людини. У період Вестфальського миру (1648) праву на релігійну свободу було надано міжнародний захист. Першим конституційним актом, що стверджував його, була перша поправка до Конституції США, де зазначено, що Конгрес не створюватиме закону, що стосуватиметься інституювання релігії чи заборонятиме вільне відправлення її.
В епоху Відродження із становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розвиток наукових знань, особливо вчення про природне право, згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не божественне походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають реформуватися основні типи відносин між церквою і державою, які існують й донині:
v віротерпимість (нетерпимість), згідно з якою, одна чи кілька релігій мають привілейоване становище, інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);
v свобода віросповідань, за якою усі релігії рівні між собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії та відправлення релігійного культу;
v свобода совісті, крім проголошення рівності всіх релігій, яка передбачає вільний вибір будь-якої релігії чи несповідування жодної. Нині приблизно третина держав світу проголосили своїми основними законами принцип свободи совісті.
Принцип свободи совісті кожного громадянина країни сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати ніякої закріплений у Конституції України. [14]
1.7 Релігійність та релігія: Г. Зіммель
Соціологія має справу з релігією як з вже складеним і визначеним свої межі соціальним інститутом, що має особливі, тільки йому властиві зміст і відповідні функції. Якщо соціологія прагне зрозуміти релігію виходячи з явищ соціального життя, що знаходиться по той бік всякої релігії, то такий підхід повинен бути доповнений, вважає Г. Зіммель, виявленням того, що він називає «зачатками» релігії, паростків того, що як «релігія» знайшло самостійність і завершеність: «Я не думаю, що релігійні відчуття і імпульси виражаються тільки в релігії, більш того, вважаю, що вони виражаються в безлічі зв'язків, як якийсь елемент, що діє при самих різних обставинах. Релігія як самостійний життєвий зміст, як цілком самозамкнута сфера тільки і полягає в ізоляції цього елементу» [20]. І важливо знайти, де у взаємодіях між людьми виникають ці фрагменти, паростки, з яких зростає релігія, що складається в самостійний, такий, що робить ці фрагменти своїм особливим змістом інститут. Будь-яка дефініція релігії, що бере її тільки в «готовій» формі, що сформувалася вже, неминуче підводить, на думку Г. Зіммеля, до припущення про надемпіричний і надмірний характер її змісту. Ці «паростки» утворюють «релігію до релігії» і допомагають зрозуміти «земні» витоки вже зрілої релігії як форма і спосіб соціального життя.
Зіммель указує, що самі багатообразні відносини між людьми містять в собі елемент релігійного: «Відношення дитяти до своїх батьків, відношення патріота-ентузіаста до своєї вітчизни або ентузіаста-космополіта до всього людства, відношення робочого до свого класу, що піднімається, або гордого благородного походження феодала до свого стану; відношення підлеглого до свого пана, його гіпнотичної сили, і справжнього солдата до своєї армії -- все ці відношення з їх нескінченно багатообразним змістом, будучи розглянуті із сторони формально-психічної, можуть мати один загальний тон, який необхідно буде називатися релігійним.
Всяка релігійність містить своєрідну суміш безкорисливої самовіддачі і евдемоністського жадання, упокорювання і піднесення, плотської безпосередності і бездушної абстракції; тим самим виникає певний ступінь напруги відчуття, специфічна інтимність і міцність внутрішнього відношення, убудованість об'єкту в якийсь вищий порядок, який він, проте, одночасно сприймає як щось глибоке інтимне і особисте... Цей релігійний момент міститься в названих вище і багатьох інших взаєминах, він повідомляє їм такий відтінок, який відрізняє їх від відносин, заснованих тільки на чистому егоїзмі або чистому навіюванні, або чисто зовнішніх, або навіть чисто моральних силах».
У різних соціальних контекстах і на різних стадіях розвитку таких взаємовідносин той зміст, який раніше релігії і після неї несуть інші форми відносин між людьми (вдачі, право або вільна моральність окремої людини), в якийсь період приймає форму релігійного відношення -- подібно до того, як законодавство може колись виявляти теократичний характер і повністю знаходитися під релігійною санкцією, а в інших обставинах воно гарантоване державною владою або вдачами. Важливо, що у всіх таких випадках йдеться про відносини між людьми і відбувається як би тільки зміна «агрегатного стану» цих відносин, коли чистий конвенціональний стан переходить в релігійний, релігійний -- в правовий, правовий -- в стан вільної моральності.
Таким чином, вкладає Зіммель, «всю історію суспільного життя пронизує цей процес: безпосередні взаємовизначення індивідів, з яких починається їх сумісне життя, зростають у відособлені самостійні органи. Так з тих способів поведінки, які необхідні для самозбереження групи, виникає, з одного боку -- право, яке їх кодифікує, а з іншої -- стан суддів, якому, відповідно до розподілу праці, доводиться його застосовувати... Схожим чином справа, мабуть, йде і про релігію. Індивід в співтоваристві відноситься до інших або до сукупності описаним вище чином, його відношення до них має характерний ступінь піднесеності, самовіддачі, інтимності. З одного боку, звідси може розвинутися ідеальний зміст: боги -- хранителі такого роду відносин, виступаючі як збудники такого роду станів душі, істотою своїм що як би представляють у відособленості те, що раніше було лише формою відносин, існувало лише в сплаві з реальнішим життєвим змістом. І цей комплекс ідей і представлень фантазії тепер знаходить в священиках як би свій виконавський орган і, відповідно до розподілу праці, особливого носія (як право знаходить своїх носіїв в суддях, а інтереси пізнання -- в стані вчених). Якщо тільки релігія перетворилася на щось самостійне і субстанціальне, то вона тоді вже надає зворотну дію на психічні взаємини людей, офарблюючи їх в свої тони, так що тепер вони усвідомлюються як релігійні і саме так і називаються. Тим самим, вона тільки повертає їм те, чим сама вона була спочатку ним зобов'язана. І можна, напевно, сказати, що релігійні уявлення, часто такі дивовижні і незрозумілі, ніколи б не стали такі могутні в людських взаєминах, якби вони не були всього лише формулою або втіленням вже раніше існуючих форм взаємин, для яких свідомість ще не знайшла більш відповідного виразу».
Розглянувши перший розділ бакалаврської випускної роботи, визначили, що:
по-перше, релігія -- єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. За етнічною ознакою релігії поділяються на родоплемінні, національні, світові.
по-друге, філософія релігії зосереджувала увагу на теоретичних проблемах сутності та природи релігії, завжди послуговуючись методологією певного філософського напрямку; психологія релігії характеризувалась психологізацією релігії та суб'єктивізмом у визначенні причин і функцій релігії.
по-третє, релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).
РОЗДІЛ II. РЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ЙОГО ЗМІСТ, ПРИЧИНИ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ
2.1 Роль ренесансу соціального інституту релігії в сучасному глобальному світі: С. Хантінгтон
Актуалізація цивілізаційної проблематики визначається необхідністю вивчення питань, що стосуються доленосності людського буття, перспектив розвитку людства, сенсу історії.
Необхідність дослідження в наш час цивілізаційної проблематики посилюється певним чином з розвитком тенденцій до глобалізації світу.
Сьогодні цивілізацією називають як окремо взяті соціокультурні утворення, так і людство загалом.
Цивілізаційний підхід набув поширення у вітчизняній філософії в 90-х роках минулого століття. Саме цей підхід до вивчення історичного розвитку є домінантним і на Заході. Проникнувши у вітчизняне наукове середовище він стрімко почав популяризуватися поступово витісняючи формаційний підхід. Суть цивілізаційного підходу виявляється в тому, що історичний розвиток розглядається з позицій множинності цивілізацій, що є самобутніми соціокультурними системами, можуть мати при цьому елементи спільних і відмінних рис у своєму розвитку.
Основою наукової концепції «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона, що стала відома читачеві в 90-х роках ХХ ст., є проблема конфліктів між цивілізаціями. Автор головну перешкоду до утворення єдиної світової цивілізації бачить в усвідомленні окремими народами ціннісного значення власної національної ідентичності.
Однією з причин розвитку міжцивілізаційних конфліктів є амбіції Західної цивілізації, які виявляються в прагненні до поширення і примноження власних економічних, політичних та культурних засад у світі.
Сучасні глобальні тенденції розвитку цивілізацій дають нагоду говорити про неоднозначний характер глобалізму загалом. Таке питання виникає в площині певних суперечливих моментів, що виявляють себе в процесі інтеграції деяких незахідних соціумів під впливом глобалізаційних тенденцій.
Мова йде перш за все про суперечності, пов'язані зі станом національних економік, політичної ситуації та самобутності культур у країнах, що не належать до Західної цивілізації, але залучені до процесу глобалізації.
Модель однополюсного світового ладу на засадах Західної цивілізації, з позицій С. Хантінгтона, не має значних перспектив. Причини такого становища дослідник вбачає в процесах національного відродження Азійської та Ісламської цивілізацій, що набувають розвитку з останньої чверті минулого століття.
Такі висновки С. Хантінгтона слід розуміти як застереження прихильникам моделі побудови світової цивілізації на основі західних пріоритетів суспільного розвитку. З урахуванням сучасних світових глобальних процесів необхідно уточнити характер конфліктних суперечностей між цивілізаціями.
Сьогодні у світі відбуваються глобальні процеси, що по суті характеризуються прагненнями підвести розвиток цивілізацій у єдині стандарти у сферах економіки, політики, права, духовної культури. Тенденції до глобалізації намітилися як наслідок назріваючої світової кризи капіталістичної системи господарювання.
Розвиток світу в ХХ ст. виявив проблеми, які роблять недоцільним у майбутньому роз'єднане, незалежне існування цивілізацій.
Факторами, що спонукають до таких глобальних тенденцій, є:
v не обмеженість природних ресурсів планети;
v значний контраст між бідними та багатими країнами;
v економічна криза капіталістичної системи господарювання;
v глобальна екологічна криза, що прогресує;
v збільшення країн з ядерним статусом;
v локальні війни та небезпека нової світової війни.
Вище означені глобальні проблеми спонукають замислитися над такою моделлю розвитку світу, яка передбачала б єдині норми і цінності суспільного життя країн. Вважається, що вона має допомогти людству впоратися з глобальними проблемами.
Ініціатива появи глобалізаційних процесів належить Західній цивілізації, яку асоціюють з Європою, США та Латинською Америкою. Проте генеруючим ланцюгом глобалізації виступають США. Причиною тут є стрімкий економічний злет Сполучених Штатів Америки від початку ХХ ст. і, як наслідок, набуття важелів до економічної та політичної гегемонії в світі. Сама ідея глобалізаційних процесів із пріоритетами західних норм суспільного розвитку поступово набувала сили із закінченням «холодної війни». Так з'явилося поняття вестернізації. Вестернізація -- це американізація суспільного розвитку країн, що охоплені процесом глобалізації. Процес вестернізації є можливим завдяки інтеграційним явищам, що передбачають різні взаємовпливи, взаємозв'язки між країнами. Сьогодні в світі найбільш приналежними до вестернізації суспільства, які характеризуються слабким соціально-економічним, політичним розвитком, занепадом національної свідомості, і як наслідок, духовної культури.
Цікаво простежити, як постає питання про відношення Азійської та Ісламської цивілізацій до моделі глобального світу з економічною, політичною і культурною гегемонією Заходу.
С. Хантінгтон у свою дослідженні стверджує, що на заваді прозахідній моделі розвитку світу є конфлікт, який виявляється в не сприйнятті західних засад суспільного розвитку з боку Азійської та Ісламської цивілізацій. При цьому дослідник зазначає, що Азія та ісламський світ перебувають на стадії економічного, політичного і культурного відродження, як реакція на прагнення Заходу займати лідируючи позиції на планеті.
Якщо поглянути на розвиток Західної цивілізації за останні п'ятнадцять -- двадцять років, то стає очевидним, що європейські країни все більше згуртовуються навколо ідеї єдиної Європи, яка втілюється через модель Євросоюзу і передбачає також тісні стосунки із США на економічній, політичній і культурній основі. Процеси глобалізації Західних країн, як показує час, є більш наочними, аніж будь-де в інших регіонах світу. Таке становище зумовлено фактором розширення Євросоюзу за рахунок країн Центральної і Східної Європи. Здебільшого мова йде про країни колишнього соціалістичного табору. З остаточною руйнацією останнього країни, що входили до нього, опинилися переважно в складних соціально-економічних і політичних умовах. За таких обставин орієнтація на Євросоюз та вступ до нього для них здається цілком логічним явищем, оскільки комуністична система суспільного розвитку відійшла в минуле, а натомість з'явилося прагнення до неначе більш прогресивної капіталістичної моделі розвитку. Орієнтир на розвиток капіталістичних відносин у колишніх країнах соціалістичного табору вмотивований прикладом досягнення високого рівня розвитку західноєвропейськими країнами, які виявляють зацікавлення у стабільності в Європі, тому на основі певних вимог розширюють кордони союзу для країн континенту, як це спостерігається протягом останніх десяти років.
С.Хантінгтон говорить про видозміни економічного і культурного балансу в світі, що полягає в зростанні економічної потужності і культурної самосвідомості окремих цивілізацій. Розвиток такої ситуації вказує на те, що його однополюсність у майбутньому ставиться під сумнів. В такому разі ми дійсно приходимо до вірогідності побудови тієї моделі розвитку світу, яка передбачає взаємоіснування цивілізацій на основах рівноправ'я в багатьох сферах життєдіяльності.
У праці С.Хантінгтона цей момент висвітлений так: «…уникнути глобальної війни цивілізацій можливо лише тоді, коли світові лідери приймуть поліцивілізаційний характер глобальної політики и стануть співпрацювати для його підтримки». [62] Отже, за С.Хантінгтоном оптимальною в майбутньому є тенденція розвитку світу, яка відсторонювала б Західну цивілізацію від домінантних прагнень, і спонукала її до рівноцінних контактів з іншими цивілізаціями. «Універсалістські претензії Заходу все частіше призводять до конфліктів з іншими цивілізаціями, найбільш серйозним -- с Ісламом і Китаєм».[24] «Політика в світі після холодної війни вперше в історії стала і багатополюсною, і поліцивілізаційною.» [35] В цьому відношенні постає нагода з позицій сьогодення підтвердити або спростувати такі положення.
Як відомо, лідерство в розвитку світового капіталізму протягом ХХ ст. належало Західній цивілізації, де тривалий час гегемоном залишались США. В останні двадцять-тридцять років ситуація почала змінюватись. Азійська цивілізація, переважно завдячуючи таким країнам як Китай, Південна Корея та Японія, за цей час здійснила значний економічний прорив. Особливу увагу в цьому відношенні привертає Китай. Сьогодні Азійська цивілізація щороку збільшує свою економічну потужність, все більше розхитуючи економічне лідерство Заходу. Як зазначає С.Хантінгтон, «Економічний розвиток Східної Азії змінить баланс сил між Азією і Заходом, особливо Сполученими Штатами. Вдалий економічний зріст породжує впевненість у собі і агресивність із сторони тих країн в яких він існує і приносить вигоду». [57]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
