Певного поширення у свідомості набули традиційно-буденні уявлення про релігію як про сукупність легенд, фантастичних вигадок. Але якщо релігія справді є тільки наслідком уяви, вигадуванням, сукупністю легенд, то чому вона має великий вплив на свідомість і поведінку людей? І навпаки, чому відсутній такий вплив на людей у науковій та художній фантазії? Не можна погодитись і з уявленням, що релігія -- продукт обману, складена ошуканцями брехня. Якщо вона й справді така, то чому існує декілька тисячоліть? Чому люди не мають сили подолати нібито обман і нісенітницю? І потім, якщо релігія -- обман, то як пояснити, що віруючим, як і іншим людям, властиві прояви героїзму, самовідданості, доброти, моральності? Чому люди йдуть на самопожертвування заради цієї начебто нісенітниці?
Окрім буденних уявлень про релігію, в історії людської думки були вироблені певні науково-теоретичні або концептуально-ідеологічні пояснення сутності й виникнення релігії. Розгляньмо декотрі з найвідоміших концептуальних пояснень релігії.
Визначення сутності релігії з позицій методології психоаналізу дав З. Фрейд та його послідовники. За його вченням: по-перше, бог є не що інше, як пряме сприйняття батька, а тому джерела релігії лежать у «батьківському комплексі». Для дитини захисником від зовнішніх сил є батько, якого вона обожнює та боїться. Людина первісного суспільства також боялася зовнішніх сил і намагалася подолати їх у своїй уяві. Звідси персоніфікація природних сил, антропоморфізм релігії. Безсильна людина створює собі богів за образом і подобою власного батька -- богів страху та втішання.
Вважаючи релігію соціально-культурним утворенням, З. Фрейд водночас відзначав, що вона є ілюзією індивіда, який проеціює на світ образ власного батька; по-друге, релігійні уявлення виникають за існування незадоволених бажань людини. У релігії знаходять виявлення найвіковічніші бажання людини. Релігія ж дає їм ілюзорне задоволення або здійснення. Потреба в релігії існуватиме доти, доки існуватимуть ці бажання; по-третє, релігія допомагала культурі пригнітити інстинктивні бажання людей, пропонуючи їм замість безпосередньої реалізації потягів «потойбічне блаженство». На думку З. Фрейда, свого часу вона була необхідна для збереження культури, але нині її має заступити раціонально обґрунтований науковий світогляд -- моральні цінності мусять звільнитися від релігійних санкцій, розум повинен посісти місце віри. З. Фрейд гадав, що релігія обов'язково відімре, у неї немає майбутнього. Не треба лише забороняти й переслідувати її.
Розглянувши дане питання, можна зробити висновок, що, розглядаючи релігію з певної дистанції, філософія прагне з'ясувати загальні її принципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII - XVIII ст. зароджується філософія релігії -- розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість філософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів літературознавства, водночас синтезує, узагальнює результати їх досліджень.
1.4 Соціальні функції релігії в сучасному суспільстві
Релігія -- явище суспільне. Вона з'являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio -- виконання, завершення).
Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.
Світоглядна функція -- здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.
Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.
Компенсаційно-терапевтична функція -- здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.
Комунікативно-об'єднуючі функції. Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.
Комунікативна функція -- здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв'язки.
Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.
Інтегративна функція -- здатність релігії сприяти безконфліктному зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.
Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми.
Дезінтегративна функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз'єднувати їх.
Дезінтегративна функція -- здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.
Легітимізуючі та регулятивні функції. Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов'язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.
Легітимізуюча функція (лат. legitimus -- законний, узаконений) -- здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.
Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.
Регулятивна функція -- здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.
Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) -- система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо.
Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю.
Отже, релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).
Релігія -- це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія -- не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою.
1.5 Постановка проблеми визначення релігії: М. Вебер
Відповісти на питання, що таке релігія, соціолог, на думку Вебера, може лише після вивчення цього феномена: «Визначення того, що «є» релігія, не може бути дано на початку дослідження такого типу, яким є наше, -- воно може бути дане тільки в його кінці» [12]. Вебер не знімав проблему визначення релігії, він просто указував на те, що соціологічне визначення релігії повинне ґрунтуватися на емпіричних даних. Крім того, соціологічне дослідження релігії, згідно Веберу, є дослідження спільної діяльності певного типу, пояснення якої можливо тільки виходячи з розуміння суб'єктивних переживань, уявлень, цілей суб'єкта (індивіда, групи), що діє, тобто припускає розуміння «сенсу» діяльності, у тому числі і в релігійній сфері. Але зовні ця діяльність надзвичайно багатообразна, і навіть одна і та ж ритуальна дія, наприклад похоронний обряд, може бути інтерпретована і зрозуміло різними дослідниками по-різному.
Соціолог винен, таким чином, йти до визначення релігії перш за все індуктивним шляхом, спираючись на дані, які можуть бути виявлені емпірично, і ці дані повинні по можливості представляти досліджуване явище всесторонньо і достатньо повно. Тільки на такій основі, спостерігаючи у всьому різноманітті і суперечливих проявах той тип соціальної поведінки людей, який сприймається як релігійна поведінка, соціолог може будувати теоретичні узагальнення.
З приведеного міркування Вебера видно, що соціолог стикається з серйозними труднощами, вирішуючи проблему визначення релігії. Проте значною мірою робота соціолога зводиться саме до визначення того, що є релігія і що релігією не є, тобто він повинен знайти критерій або критерії, які дозволяють виділити зі всього різноманіття видів людської поведінки той, який може бути названий релігійним. Але, аналізуючи емпіричний матеріал, соціолог вже заздалегідь повинен мати критерій такого розрізнення, тобто із самого початку спиратися на певне рішення питання про те, що є релігія і що не є релігія.
У самого Вебера такий критерій для визначення меж досліджуваного феномена був вже на самому початку його дослідження. Дійсно, в приведених цитатах з творів Вебера міститься визначення релігії як соціальної діяльності, на основі якої індивід і група вирішують проблему «сенсу», тобто свого відношення до таких фундаментальних проблем людського життя і соціального існування, як час, смерть, зло і т.д. Це соціологічно та емпірично орієнтоване визначення релігії, що ясно обкреслює круг досліджуваних проблем і підходів до їх рішення.
Важливо зрозуміти, що мав на увазі Вебер, кажучи про неможливість визначити, що «є» релігія, на початку його дослідження. Він не ставив тим самим під сумнів можливість і цінність соціологічних визначень, які дозволяють зафіксувати те або інше явище, класифікувати його, дати йому теоретичне пояснення, -- він перш за все ставив під сумнів і як соціолог прагнув розмежуватися з численними спробами умоглядно сконструювати поняття «Суть релігії», що виходить за межі досвіду, під яке потім вже повинні підганятися дані, що емпірично фіксуються (якщо ж факти не укладаються в такі конструкції, то «тим гірше для фактів» -- вони або ігноруються або піддаються неадекватній інтерпретації).
Проте трудність визначення релігії не обмежується таким розмежуванням. Тому не випадково, що і «в кінці дослідження» світових релігій, безпрецедентного по своїх масштабах, глибині, тонкості, соціокультурній значущості, Вебер так і не дав якогось іншого в порівнянні з результатним, більш закінченого визначення релігії як соціального феномена.
Можна припустити, що Вебер не прагнув дати таке визначення, не будучи схильним до формалізованих дефініцій взагалі. Проте, швидше за все, Вебер усвідомлював проблематичність і непіддатливі однозначному дозволу внутрішні суперечності всякого прагнення визначити релігію. Ці спроби виявляють те, що філософи називають «апорією» або «антиномією», тобто неможливість досягти вирішення проблеми, бо в самому предметі або поняттях, що вживаються, містяться неусувні суперечності. У соціології ця ситуація виявляється в тому, що в ній були і є різні за своїм типом визначення релігії, що мають рівні права на існування. Можна вказати найважливіші з тих обставин, які визначають таку ситуацію.
Очевидно, це перш за все пов'язано з тією особливістю релігійного феномена, яка виявляється в його невичерпному різноманітті. У історичних проявах релігії виявилося неможливим виявити щось визначене -- якісь хай небагато, але ознаки, що повторюються, безперечні (на відміну від багатьох інших соціальних феноменів -- таких, як сім'я наприклад). Виявилось, що слово «релігія» не у всіх мовах має однозначні еквіваленти, що в буденній мові в слово «релігія» вкладається неоднозначний зміст. Розуміння релігії, яке приймає за зразок християнство, часто неприкладене до інших релігій.
Саме ця «об'єктивна» трудність визначення релігії має вирішальне значення, хоча разом з цим певну роль грає і та обставина, що релігія визначається позитивно релігійними людьми і негативно -- її критиками, а вчені шукають об'єктивне, вільне від ідеологічної упередженості визначення. Іншими словами, деякі труднощі у визначенні релігії пов'язані з особливостями не самої релігії, а тієї культури, в якій вона існує. Такими особливостями західноєвропейської культури, зокрема, в першу чергу є секуляризація, плюралізм, вплив наукового світогляду і світського гуманізму.
1.6 Релігія та суспільство
Розглядаючи взаємодію суспільства та релігії, будемо виходити головним чином з теорії «системного функціоналізму», розробленої Т. Парсонсом. Релігія та суспільство на рівні конкретного дослідження розглядається насамперед як відношення релігії до окремих підсистем -- економіки, політики або родини.
Релігія та економіка
Економіка являє собою історико-культурний феномен. Будь-яка економічна система пов'язана з реальними людськими потребами, надіями й іншими обов'язковими передумовами та умовами господарювання.
Згідно з Марксом, релігія разом з політичною, правовою та іншими системами утворює «надбудову» над економічним «базисом». «Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість.... Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові. При розгляді таких переворотів необхідно завжди відрізняти матеріальний, з природнонауковою точністю конституйований переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше -- від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його дозвіл».
Будучи величиною похідною, релігія виявляє активний зворотний вплив на економіку й інші сфери життя суспільства. Вона виконує ідеологічну функцію: становить егоїстичний інтерес панівного класу в якості загального інтересу, вчить рабів коритися своїм панам. Аналіз релігії із цих позицій вимагає, щоб релігійні уявлення були виведені з існуючих відносин реального життя суспільства, і насамперед повинна бути розкрита обумовленість релігії економікою. З цього погляду «політичні та релігійні теорії епохи були не причиною, а результатом того ступеню розвитку, на якому перебували тоді в Німеччині землеробство, промисловість, сухопутні та водні шляхи, торгівля і грошовий обіг».
Цей підхід дотепер не одержав у соціології значного розвитку, але все-таки є цікаві дослідження зв'язку релігії з різними способами виробництва, соціальним розшаруванням і формами розподілу, тими механізмами, за допомогою яких економічні ролі й відносини впливають на релігійне життя.
Маркс звернув увагу на ту обставину, що в усіх прадавніх народів первісне нагромадження золота й срібла було привілеєм жерців і царів: мати золото, «бога й царя товарів», личило лише царям і жерцям; «державна скарбниця, як резервний фонд, і храм, де зберігається ця свята святих».
Аналіз господарської етики світових релігій дозволив Веберу в більш загальній формі обґрунтувати соціологічну теорію, в рамках якої релігія розглядається як фактор соціальної зміни й більш широко представляється проблема «релігія та економіка». Світові релігії Вебер протиставляє «магічному символізму», який обумовлював стереотипізацію різних видів діяльності, в тому числі й господарської. Релігії порятунку сприяли раціоналізації соціальної діяльності, вводячи такий фактор регуляції, як етика.
Відношення між релігією та господарською діяльністю є одним з аспектів відносин між релігією і життям. По Веберу, це відношення може бути виражене у двох типах поведінки, які він позначає як аскезу і містику. Містика орієнтована не на дію, а на володіння, прилучення; в людині вона бачить не знаряддя Бога, а посудина, вмістище волі Божої. Аскетизм, що виростає з магічних уявлень, виступає у двоїстому вигляді: з одного боку, він може бути спрямований на зречення від світу, з іншого боку, зміст аскези може полягати в знаходженні влади над природним світом.
За переконанням Вебера, економіка -- одне з основних умов людського існування -- втілюється в різних типах господарської діяльності. Їх характеризують не тільки технологічні особливості, але й різна соціальна організація праці; істотним фактором господарської діяльності є менталітет суб'єктів цієї діяльності. У виробленні економічного мислення релігія могла відіграти (і дійсно відіграла) важливу роль. Ця ідея обґрунтовувалася Вебером у всіх його роботах, присвячених світовим релігіям. У книзі «Господарська етика світових релігій» Вебер розглядає питання про те, чому розвиток Заходу й Сходу пішов різними шляхами, чому тільки в Європі зложилася розвинена раціоналізація економічної діяльності, що обумовила поворот у світовому розвитку убік сучасного індустріального суспільства. Для цього потрібно було подолати «неприйняття світу» в релігіях, які не тільки низько оцінюють матеріальну світову діяльність, але розглядають активну, зацікавлену участь у справах суспільства як перешкоду духовному вдосконаленню, порятунку душі. Зміна в ході Реформації відношення до праці, визнання його дійсним служінням Богу, релігійним боргом і привело до інтенсифікації господарського життя, а в остаточному підсумку -- до соціально-економічного прориву Заходу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
