Формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого впливу
Формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого впливу
Вступ
Демократизація освіти, надання їй державно-національної спрямованості вимагають від психолого-педагогічної науки пошуку нових шляхів якісного вдосконалення виховання підростаючої особистості. Науковці працюють над створенням такої моделі вихованості людини, яка б давала їй змогу оптимально вирішувати складні питання своєї життєтворчості, успішно досягати індивідуальних і суспільних цілей. Особлива увага звертається на розробку нових виховних технологій, які б забезпечували формування і розвиток у підростаючої особистості насамперед духовних здібностей як домінуючих і вирішальних для розвитку ціннісної системи людини. Водночас сучасна освітня практика породжує масовий рух, спрямований на побудову й використання різноманітних авторських виховних систем, які вимагають кваліфікованої наукової експертизи. Інноваційні ідеї торують собі шлях, долаючи ще не зжиті прояви директивного підходу до виховного процесу.
Теоретико-експериментальні дослідження у сфері закономірностей розвитку людини свідчать, що лише свідомо оволодіваючи в доцільно організованому виховному процесі, дитина розвиває свої сутнісні сили, стає повноцінною особистістю. У цьому процесі мають узгоджено взаємодіяти вихователь і вихованець, бо саме дорослий виступає посередником між культурою і підростаючою особистістю. Тому немає необхідних підстав вважати педагога лише помічником у процесі особистісного становлення вихованця, як наполягають деякі представники гуманістичної психології. Для більшої ефективності розгортання виховного процесу вихователь має зробити дитину своїм помічником, або, за висловом Ш.О. Амонашвілі, своїм соратником, коли вона активно допомагає у створенні самої себе. Таку позицію вважають більш логічною і в теоретичному, і в практично-виховному плані [1-4].
У сучасний час, на жаль, ще існує погляд на методи виховання як засіб переважного подолання негативних тенденцій у розвитку особистості, засіб перевиховання, а не спрямованого формування суспільного значущих властивостей і якостей. Це є свідченням укоріненого ставлення до дитини як до об’єкта виховної дії, ігнорування його ролі як суб’єкта діяльності.
Ідея особистісна орієнтованого виховання особливо актуальні для нашої країни. В силу різних соціальних пост революційних змін був фактично порушений механізм передання емоційних зв’язків від покоління до покоління. Тривалі роки жінці поступово «нав’язувалась» чоловіча соціальна позиція виробничниці, сім’ї ж відводилась другорядна роль. Розкріпачення жінки досягалося ціною втрати глибоких емоційних відносин у сім’ї з дітьми. Культивування однотипного державного виховання (ясла, дитсадок, школа з подовженим днем навчання) призводили до заперечення розуміння, прийняття, визнання дитини, а в сім’ї втрачалося почуття любові. Через це діти позбавлялися досвіду повноцінного духовного саморозвитку й можливості цінувати своє життя і життя інших.
Особистісно орієнтований підхід до виховання й нинішньому його варіанті певною мірою ґрунтується на методологічних принципах західної гуманістичної психології: самоцінності особистості глибокої поваги та емпатії до неї, врахування її індивідуальності [1; 6].
На жаль, в організації особистісно орієнтованого підходу мало приділяється уваги психогімнастиці.
Наше дослідження спрямоване на виявлення ефективності психогімнастики у формуванні особистості дошкільників.
Актуальність даної проблеми й обумовила вибір теми нашого дослідження: «Формування людини, як особистості, в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу».
Об’єкт дослідження – це становлення особистості людини в період дитинства.
Предмет дослідження – цілеспрямованість та інноваційність виховних впливів на розвиток особистості.
Мета: теоретично обґрунтувати та експериментально дослідити вплив цілеспрямованості інноваційного виховання на становлення особистості людини.
Гіпотеза дослідження – у своєму дослідженні ми виходимо з припущення про те, що застосування колекційних програм, розроблених на основі психогімнастики за принципом особистісно орієнтованої педагогічної взаємодії буде позитивно впливати на становлення особистості в період дошкільного дитинства.
Завдання дослідження:
1. На основі аналізу наукових джерел розкрити сутність понять «виховання», «виховний вплив», «психогімнастика», виявити їх психологічну характеристику, дослідити ефективність виховних впливів на становлення особистості.
2. Теоретично обґрунтувати необхідність застосування колекційних програм для розвитку особистості в період дитинства.
3. Експериментально перевірити ефективність психогімнастики, як засобу емоційного впливу на формування особистості дошкільника.
Методи дослідження: аналіз наукової літератури з проблеми дослідження, спостереження, експеримент, кількісний та якісний аналіз результатів.
Розділ 1. Теоретичні основи проблеми формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого впливу
1.1 Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології
Психологія виховання досліджує психологічні особливості й закономірності формування людини як особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного впливу.
Теоретичну основу систем виховання складають психологічні й педагогічні учіння, які панують у певному суспільстві. Філософські, релігійні й соціально-політичні концепції створюють основу методології виховного процесу. Педагогічна наука опікується питаннями розроблення цілей, змісту її методів організації виховання. Психологія ж покликана досліджувати психологічні й соціально-психологічні механізми та здійснення ефективного виховного процесу. Різні соціально визначені цілі виховання по-різному визначають і його зміст, і характер його методики.
Сьогодні існує широке розмаїття теорій виховання. Виховні системи Західної Європи в основу виховання покладають філософію позитивізму та екзистенціалізму. В Америці на початку 20 століття широкої популярності набули виховні концепції, що базуються на методології біхевіоризму й психоаналізу.
Сучасний представник американської наукової школи виховання А. Бандура – автор необіхевіористичної концепції соціального на учіння вважає, що в на учінні як зміні поведінки вихованця доцільно виділяти два різні види: на учіння із самостійним пошуком реакцій і з підкріпленням готових реакцій – це предмет вивчення біхевіоризму, та на учіння з одержуванням через спостереження та без підкріплення готових реакцій з різних джерел. Таке на учіння й є предметом аналізу в соціально-когнітивній теорії А. Бандури [5, 215], суть якої полягає у спроможності людини засвоїти нові форми поведінки завдяки самореалізації, тобто у здатності її пізнавальних процесів через символічні моделі виробляти, засвоювати й зберігати досвід, який слугує орієнтиром для подальшої поведінки. Основними процесами научіння через спостереження є кілька взаємопов’язаних компонентів:
1. Увага, як зосередження забезпечує орієнтацію в якостях середовища і в діях моделі.
2. Розуміння здійснює розшифрування й інтерпретацію дій моделі, спрямованих на виявлення правил поведінки, яка спостерігалась. Це здійснюється на основі попереднього досвіду ієрархічної системи правил, яка умовно поділяється на три рівні:
- рівень правил-цілей;
- рівень правил-планів усіх дій;
- рівень правил виконання окремих дій.
3. Кодування виявлених правил відбувається за допомогою образів та мовних символів.
4. Збереження здійснює функції запам’ятовування й утримуванням в пам’яті характеристик поведінки моделі, що спостерігалось.
5. Мотивація як передбачення позитивних наслідків використання вікарної засвоєної моделі поведінки спонукає до посилення процесів уваги, розуміння, кодування й повторювання.
Детермінантами розвитку змістовних і процесуальних характеристик соціального научіння особистості виступають дорослі, а також раніше набуті знання та вміння конкретного й загального змісту.
Б.Ф. Скіннер – автор теорії оперантного научіння пояснював суть цієї форми здобування досвіду так. Індивід здійснює різноманітні поведінкові реакції, деякі з них підкріплюються. Підкріплена реакція набуває тенденції до повторення, а непідкріплена або покарана згасає [5, 217].
Для радянської системи виховання основною його метою було формування таких особистісних якостей людини, які б забезпечували конформність її у ставленні до ідеологічних настанов, лояльність до правлячої влади й жорстку керованість її соціальної поведінки державними інструментами. І хоча в кожній концепції (Л.С. Виготського, А.С. Макаренка, Т.С. Шацького, П.П. Блонського та ін. [7]) були раціональні зернини, виховання в межах цих теоретичних парадигм розумілось як програмована модифікація й контроль поведінки вихованця, як певний технологічний процес центральною ланкою якого визнавалась панівна активність вихователя й некритичне сприймання та засвоювання ідеологічної інформації вихованцем, виробляння в нього правильних поведінкових навичок.
Виховна модель гуманістичної психології розвивається у працях К. Ясперса, К. Роджерса, А. Маслоу [1, 218] із середини минулого століття. Метою виховання є «повноцінно функціонуюча людина», «індивід», який може реалізувати себе в особистісному рості та само актуалізації в діяльності й спілкуванні з іншими людьми.
Завданням виховання при цьому є забезпечення дитині можливості саморозвитку, сприяння її пошукові власної індивідуальності.
К. Роджерс визначив умови, при яких виховання може відбутися як повноцінний і важливий для розвитку особистості процес:
- Вихованці розв’язують у процесі педагогічної взаємодії проблеми, які цікаві й значимі для них.
- Вихователь проявляє, безумовно, позитивне ставлення до вихованця, приймаючи його таким, яким він є.
- Він проявляє емпатію до дитини, тобто демонструє здатність правильно розуміти його внутрішній світ бажань, емоцій і почуттів та цінностей, дивитись на світ його очима, залишаючись при цьому самим собою.
- Вихователь відчуває й поводить себе в ставленні до вихованців конгруентно, тобто вільно виражає себе такою людиною, якою він є.
- Він центрований на дитині, створює психологічно комфортні умови для вільного самовиявлення вихованця, виконує функцію стимулятора процесів морального самовизначення особистості дитини шляхом включення у виховний процес моделей ситуацій та колізій, значимих для неї.
Методами виховання як конкретними способами впливу на свідомість, почуття та поведінку дітей за таких умов є дискусії, рольові ігри, обговорювання ситуацій, аналіз і розв’язування конфліктів. Особливо корисними для створення сприятливого психологічного мікроклімату виховного процесу вважається використання таких прийомів спілкування з дитиною, як активне, розуміюче слухання, демонстрація безумовного приймання дитини, позитивної уваги до неї, Я-висловлювання, візуальний (очі в очі) та фізичний контакти з дитиною [1, 219].
1.2 Роль дитинства в становленні особистості
На думку Н.В. Ліфарєвої [8, 55] у дитинстві формуються основні мотиваційні, інструментальні і стильові риси особистості. Перші належать до інтересів людини, до тих цілей і завдань, що вона ставить над собою, до її основних потреб і мотивів поведінки [12, 55]. Інструментальні риси включають переважні для людини засоби досягнення відповідних цілей, задоволення актуальних потреб, а стильові – стосуються темпераменту, характеру, способу поведінки, манер.
В межах дитинства існує декілька періодів, сенситивних до розвитку окремих груп особистих властивостей дитини.
Сенситивним періодом формування первинних мотивів людини і рис її характеру є дошкільне дитинство. У цей час утворюються основні стильові і частково інструментальні особистісні риси. Особистісний розвиток дитини починається з народження. По мірі заростання дитини, слідом за тим, як рвуться її первинні фізіологічні і соціально-психологічні зв’язки з матір’ю, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалежності і персональної свободи. Послідовні кроки реалізації цього важливого прагнення: фізична незалежність (відділення від організму матері); фізіологічна незалежність (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби); психологічна свобода (спроможність людини думати і поводиться цілком самостійно). На думку Е. Фромм [37, 34] разом з індивідуалізацією особистості може зростати почуття самостійності. Вона породжує відчуття беззахисності і тривоги. Одна з перших серйозних небезпек, що може виникнути на шляху особистого розвитку дитини в суспільстві, полягає в тому, що зростаюча людина не одержує належної моральної підтримки з боку оточуючих і змушена захищати себе від них, боротися за своє існування.
Індивідуалізація, що посилюється у цих умовах, призводить або до підкорення іншим, або до пригнічення інших, або до ізоляції від них.
У першому випадку для того, щоб зняти тривогу і страх дитина прагне злитися з оточуючими, беззаперечно підкоряється їм і чинним у суспільстві законам, вищій владі. При цьому відмовляється від власного «Я», від того, щоб бути індивідуальністю – особистістю.
У другому випадку зв’язки з людьми набувають нерівноправного характеру, але наче з протилежним знаком: людина починає розвиватися як особистість за рахунок інших людей і зупиняється у своєму індивідуальному розвитку. Так народжуються два основних типи особистості, характерних для недемократичної, тоталітарної державної системи: конформна, яка не має власного «Я», і владна, деспотична.
Третій тип психологічно ізольованої особистості виникає тоді, коли між формально вільними людьми встановлюються ринкові відносини «ти мені, я – тобі». У результаті народжується тип особистості самітника.
І тільки четвертий шлях відкриває простір для повноцінного особистісного розвитку людини. Це – шлях пріоритетного морального самовдосконалення людини, а не посилення її політичного або економічного потенціалу.
Ліфарєва Н.В. [18, 58] зазначає, що однією з серйозних небезпек, що можуть виникнути на шляху особистісного розвитку дитини в сучасному, багатому на людські конфлікти суспільстві, є формування і зміцнення такої риси, як агресивність. Її можна визначити як навмисна поведінка, що завдає шкоди іншій людині або предмету. Це може бути фізичний напад однієї дитини на іншу або на дорослого (вдарити, укусити), вербальна агресія (крикнути, обізвати, образити), порушення невід’ємних прав іншої людини (позбавлення волі, силовий вплив, примус), відповідні дії щодо предметів матеріальної і духовної культури, природи або тварин.
При спробах справити виховний вплив на агресивну поведінку дітей нерідко виникає своєрідне порочне педагогічне коло: високоагресивна дитина викликає відповідне вороже ставлення до себе з боку інших людей. У результаті її власні агресивні дії не гальмуються, а зміцнюються, тому що вони одержують підтримку з боку агресивних дій інших людей.
Причиною агресивної поведінки дітей нерідко є батьки, що самі демонструють зразки подібної поведінки, причому ворожість реакцій одних членів сім’ї стосовно інших викликає звичайно аналогічні дії з їхнього боку. У результаті своєрідне порочне коло на шляху попередження агресивної поведінки в дітей може утворитися всередині сім’ї. Воно буде провокувати агресивну поведінку і передачу її дітям з боку батьків та інших членів сім’ї.
Уявлення про розвиток особистості дитини складалися в нації під впливом великої кількості різноманітних теорій. Своєрідні уявлення про те, як з’являється, розвивається і змінюється особистість дитини вивчали Кононко О.Л. [13], Фельдштейн Д.І. [36], Ліфарєва Н.В. [18] та інші.
Початок формування особистості дитини пов’язується або з включенням у дію основних життєвих біологічних потреб дитини, виникненням конфлікту між прагненням до задоволення і соціально-культурними цінностями (традиційний фрейдизм), або з виникненням перших життєвих невдач у задоволенні важливих потреб, що спричинюють появу комплексів (неофрейдизм). І в першому, і в другому випадках початок особистості драматично пов’язується з глибокою психологічною травмою і сильним переживанням – афектом, сліди якого зберігаються і залишаються в дитині протягом усього її життя. Подальший розвиток дитини як особистості визначається тим, наскільки їй вдається пережити відповідну травму і позбутися комплексів. Весь процес особистісного перетворення в рамках цього підходу подається як боротьба несвідомих потягів, породжуваних або органічними потребами (статева потреба, страх, агресивність), або комплексами. Особистісні новоутворення тут розглядаються саме як результат відповідної боротьби. Роль соціально-виховних впливів зводиться до формування захисних механізмів особистості.
Гуманістична теорія особистості, на думку Назаренко Г.І. [24], виокремлює процес особистісного розвитку дитини як знаходження людиною визначеного й високого сенсу існування, а також властивості бути і ставати особистістю. Початок особистісного розвитку тут припадає приблизно на вік у три роки, а час завершення процесу оформлення особистості – до закінчення школи. В аналізі структури особистості акцент ставиться на мотиваційно-потребнісну сферу дитини, виникнення і функціонування в неї системи стійких ціннісних орієнтацій і моральних установок, а також подальше перетворення цієї системи під впливом умов життя. Головне питання, що тут ставиться і вирішується, полягає в тому, щоб з’ясувати, як відбувається засвоєння дітьми тих або інших моральних цінностей на різних етапах індивідуального розвитку залежно від соціальних умов, що складаються.
Вітчизняна психологія особистості за своїми теоретичними позиціями найбільше підходить до цього напрямку, а його суть виражена, наприклад, у понятті «спрямованість особистості». Розглядаючи далі уявлення про загальні теоретичні питання в розумінні процесу розвитку особистості дитини, ми в основному будемо спиратися на гуманістичну теорію.
Витоками розвитку особистості дитини є успадковані нею форми соціальної активності, що виявляються у взаємодії людей, їхній культурі, звичаях і традиціях, а також система виховання, ідеологія і мораль. Вони містять потенціал майбутнього особистісного розвитку дитини, що сам по собі, без належних умов не може бути реалізований у її персональній індивідуальності.
Ліфарєва Н.В. [18, 66] зазначає, що умовами особистісного розвитку є: своєчасне включення дитини в систему соціальних людських взаємовідносин; присутність поруч розвинутих і різних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких вона у змозі наслідувати; наявність ефективних методів виховання, розрахованих на те, щоб передати дитині, яка росте, необхідну для її особистісного розвитку інформацію.
