Особливо небезпечне інтелектуальне утриманство тим, що воно породжує «духовну лінь», притупляє інтерес до постійного пошуку нового, насаджує духовну всеїдність, байдужість до найважливіших ідейних запитів часу. Буває, що це супроводжується гонитвою за модними думками, навіяними часом нам «голосами» з чужого світу, по суті ворожими особі, такими, що розбещують і руйнують її внутрішній світ.
Інтелектуальне утриманство розповсюджується найчастіше на область загальної культури особи. Особлива утрата самовихованню воно наносить тоді, коли «заражає» такі сфери, як літературно-художні запити, естетичні смаки, спілкування у сфері дозвілля. Це спустошує особу, веде до примітивізму в освоєнні цінностей життя і культури. Інтелектуальне утриманство в цій сфері породжує «знавців» і захоплених шанувальників кумирів, спливаючих в піні буржуазної масової культури. І дуже важливо, щоб кожна людина глибоко усвідомила необхідність докладати власні зусилля для виховання себе у дусі цивілізованості.
Естетична сторона само відношення. «Ні у одній області, – пише Гегель, – неможна бути духовно розвиненим… не володіючи естетичним відчуттям». Естетичне відношення людини до світу універсально. Не тільки свої відносини з дійсністю, але і відносини з самим собою людина «будує також і по законах краси»». Зрозуміло, цей принцип відношення людини до світу заломлюється в само відношенні не в милуванні собою: «Яке я досконалість!» Хоча трапляється і подібне. Достовірно естетичний початок в само відношенні виявляється в прагненні індивіда стати краще, досконало, позбавитися від тих звичок, рис вдачі, які не задовольняють його уявленням про прекрасний в людині, в його внутрішньому світі, у відношенні до інших людей.
У прагненні людини стати краще зливаються воєдино етичне і естетичне. Як точно відмітив К. Лібкнехт, «вимога естетичної досконалості незмінно спричиняє за собою і вимога досконалості етичного». Поняття «Внутрішня духовна краса особи» в рівній мірі відноситься до світу етичних і естетичних цінностей. Внутрішній світ людини духовно багатий постільки, оскільки він прекрасний, і прекрасний постільки, оскільки він багатий. Утворена, багатство інтелекту, хороші манери і смак втрачають цінність, перетворюються на свою протилежність, як тільки виявляють свою аморальність. Етичний порок потворний, яким би не був його носій, утвореним або неосвіченим, зовні красивим або непривабливим. Він все одно викликає огиду у етично здорової людини [12, c. 114].
Письменниця О. Чайковська в нарисі «Хто ж вони такі?» переконливо показала, як аморальне і потворне взаємно проникають і підсилюють один одного. Мерзотність етичного пороку нерідко прикривається зовнішньою красою і благопристойністю. Але ця зовнішня оболонка лопається, як мильний міхур, як тільки люди, що рахують себе інтелігентами і що формально належать до категорії інтелігенції, починають виявляти духовну убогість і вульгарність своєї внутрішньої зовнішності. Поглумившись над людською гідністю в іншому, вони розтоптали його перш за все в собі самих. Для кого не існує нічого етично-благородного і прекрасного у відношенні до людей, до суспільства, до іншої людини, для того не існує цього і у відношенні до себе самому.
Єдність відношення людини до зовнішнього світу і його самоотношения глибоко виявляється в естетичному плані. Прагнення до прекрасного в світі, якщо тільки воно по-справжньому діяльне, будить в нім і прагнення до внутрішньої досконалості, відвертає його від потворного в помислах, вчинках, поведінці. «Етичне очищення» внутрішнього світу логічно є в той же час неприйняття і викорінювання не тільки аморального як такого, але і естетично непривабливого, огидного, вульгарного, брудного.
Прекрасне володіє привабливою силою. Воно збільшує спонуку до етичної чистоти, підсилює прагнення до етично-піднесеного і благородного, допомагає людині мобілізувати внутрішню енергію для подолання в собі порочних схильностей. Ф.М. Достоевський показав це на прикладі своїх героїв, що загрузнули в пороках, але прагнучих до етичного самоочищення. Мітя Карамазов, роз'яснює письменник істоту цієї проблеми, «приймає душею покарання не за те, що він зробив, а за те, що він був такий потворний, що міг і хотів зробити злочин…».
Саме усвідомлення і глибоке переживання свого неподобства стає часто початковим імпульсом самоперевоспитания особи. І його-то не вистачає тим, хто, одного разу вставши на шлях етичного пороку, все нижче і нижче опускається в своєму падінні. Як буває необхідний в таких випадках погляд людини на себе якраз у момент наіполнішого приниження своєї гідності! І погляд саме під кутом оцінки і переживання низькості і вульгарності свого вчинку, щоб прокинулося в нім і здригнулася етична самосвідомість, породивши відчуття огиди до себе самому, яке послужить могутнім стимулом самовиправлення.
4. Слід виділити і ще одну важливу сторону само відношення – етичну. У всіх сферах свого відношення до дійсності, суспільства, колективу, людям (близьким і дальнім) чоловік керується етичними принципами, нормами, ідеалами, оцінками. Це допомагає йому виробити певний модус відношення до світу, максиму для вчинків в різних життєвих ситуаціях, знайти міцні орієнтири в оцінці своїх дій і суспільних явищ з погляду добра і зла, етичного і аморального, чесноти і пороку [11 c. 46].
Для повноцінного етичного життя особи недостатньо одного тільки орієнтування моральної свідомості в зовні. Необхідний погляд на себе, оцінка і зміна себе самого відповідно до певних етичних вимог, в суспільстві – відповідно до принципів і норм демократичної моралі. Іншими словами, необхідне етичне відношення до себе самому. За своїм змістом воно певною мірою, співпадає з етичним відношенням людини до світу, співпадає в головному, в тенденції, оскільки це застосування тих же суспільних етичних ціннісних орієнтирів, підхід до себе самому з тими ж «мірками», з якими суспільство підходить до оцінки інших людей і даної особи зокрема.
Проте спосіб застосування цих загальних етичних оцінок, «мірок» – інший. Людина направляє вимоги, оцінки і етичні санкції на себе самого. І в цьому випадку він може виступати відносно себе вимогливішим або поблажливішим, ніж у відношенні до інших. Вже тут полягає можливість внутрішнього розладу, роздвоєння етичної свідомості особи. Об'єктивно самого себе оцінити і судити важче, ніж інших. І якщо такий розлад виявляється в етичній свідомості особи (не стосуємося тут тих випадків, коли він запрограмований най об’єктивнішою обстановкою або змістом соціально-етичної концепції), його роль згубніша, ніж просто лицемірства, бо порушується цілісність мировідношення людини.
Особливо згубна для духовного розвитку людини, для самовиховання поблажливість у вимогах до себе самому. Схильність до самопрощенню, постійне ослаблення «внутрішньої узди, потурання своїм слабостям, виправдання схильності до внутрішньої тіні, бездумного проведення часу, розслаблення, безвіллю врешті-решт веде до руйнування етичного самопознання деградації особи. І все це може знаходити виправдання в софізмах типу: «та інші не краще», «самоаналіз – моральне самоедство» і т. п.
Відношення до світу припускає органічну єдність мировідношення і само відношення. У етичному плані це виражається в єдності вимог, що пред'являються людиною до інших людей і до себе самому відповідно до завдань будівництва нового суспільства. І, мабуть, в першу чергу до себе самому. Якщо прояв поблажливості, терпимості по відношенню до інших людей в тих випадках, коли це не стосується питань суспільно важливих, ідейно і етично принципових, не наносить збитку моральному зростанню людини, а, навпаки, свідчить про його гуманність і благородство, те потурання своїм слабостям рано чи пізно приводить до втрати принциповості і кінець кінцем може обернутися деградацією духовної зовнішності особи [2, c. 76].
Формування відношення людини до суспільства є в той же час і формування само відношення. Тому справжні відносини зможуть ствердиться лише тоді, коли, використовуємо образний вислів В.А. Сухомлінського, «кожен – буквально кожен – людина стане володарем власних вчинків, коли строгим суддею кожного стане власна совість, коли людині буде соромно перед собою незрівнянно більше, ніж перед іншими». Для вироблення такого само відношення потрібна величезна виховна і самовиховна робота. Потрібні не просто певні філософські, політичні, естетичні, етичні знання, але і уміння застосовувати їх в житті, в своїй діяльності, пізнавати себе, оцінювати себе критично, строго вимагати про себе володіти своїми внутрішніми силами, самому управляти своїм внутрішнім зростанням відповідно до вимог суспільства. Важливо опанувати мистецтвом і не тільки «етично поводитися», але і «себе ростити». Але последнее – мистецтво вищого порядку.
Самовдосконалення не є просто «сторона», «частина», «продовження», «доповнення» виховання. Воно перш за все є істотним моментом переконання людини на світ і на себе самого як на суб'єкта активної вдоскональнуваної діяльності. Світобачення і світо відношення як грані світогляду включають і само розуміння і само відношення людини. Світобачення неповно, збитково без само розуміння, тому що в нім відсутній один з опорних пунктів – переконання людини на себе самого. Так само йде справа і з світо відношення.
1.3 Специфічність духовності як явища
Специфічність духовності як явища одночасно об'єктивної і суб'єктивної реальності часто породжує суперечність і крайнощі в розумінні її справжньої суті. У багатьох психологів, зокрема, і російських не викликає сумніву той факт, що духовне життя людини тісно пов'язане з практичною матеріальною стороною, а роль і місце духовного в його реальній життєдіяльності визначаються умовами його виховання і навчання, а також власною активністю людини. Для психології актуальним є і питання про те, як засвоєння соціальної і духовної спадщини сприяє саморозвитку, «оволодінню» прийомами духотворчості і духопознання – (У. Слободчиков, В. Панферов).
Людина – духовна, але його чекає ще стати духовним, відзначав В.П. Зінченко. Духовність є тією потенційною суттю людини, яка забезпечує йому повноцінний розвиток і саморозвиток, засвоєння соціального досвіду з метою перетворення власної природи. Виступаючи як суть людини, духовність, одночасно, є метою і результатом становлення людини: Таке подвійне буття духовності як суть і як результат «вочоловічування» індивіда є ще однією причиною, що породжує проблему в розумінні природи духовності. Особливу важливість всебічний і безперервний розвиток творчого і духовного потенціалу людини за допомогою власних зусиль набуває в даний час, відмічене, на думку дослідників, зниженням віри в науку і прогрес людства, зверненням до чорної магії, окультизму і різних псевдонаукових теорій, невірою людини в свої сили, втратою філософських традицій в осмисленні життя і суті людського буття, зростанні агресивності і зниження цінності людського життя і т. п.
У цих умовах особливо важливим є адекватне розуміння духовності, оскільки сам термін починає набувати статусу модного, і «застосовується так само тими, хто несе бездуховність, душевний розлад, порушення гармонійності в людську суть» [12, c. 179].
Тому одному з головних завдань сучасної психології ми рахує не тільки розробку проблеми духовності в теоретичному аспекті, але і в психологічному забезпеченні і супроводі духовного розвитку людини, в навчанні його протистояти перед лицем всіх змін песимізму і несприятливим прогнозам відносно майбутнього всієї планети і людства і осмислити життя у всіх її сторонах. Звернення до духовної сили людини як головному двигуну його життя, головній цінності, що дозволяє повно і всесторонньо насолодитися радістю Буття і реалізувати своє головне призначення, є важливою і основною проблемою психології. Допомогти людям в отриманні сенсу життя, заповнити «екзистенціальний вакуум», допомогти пережити випробування свободою, захопленість критикою всього – така, на нашу думку, одне із завдань психології.
Звернення до поняття духовності у зв'язку з проблемами навчання і виховання є особливо актуальним, оскільки духовність відображає, в першу чергу, змістовну сторону життя особи, підкреслює глибину і складність людини, що втілює собою перетворену і натхненну природу, що не зводиться до простій сукупності психічних процесів, властивостей і станів.
Звернення до духовності в контексті виховання і розвитку людини дозволяє зробити цей процес повноцінне і змістовніше, дає людині широкі можливості усвідомити, на чому засновано його становлення як особі і індивідуальності, в чому полягає справжній сенс його життя, на чому будується повноцінне існування і спілкування, формуються потреби зростання, реалізації своїх можливостей, трансцендирування, породжується відчуття «духовного голоду».
Поза контекстом духовності неможливо осмислити багато інтегральних і феноменологічних проявів людини, а також його відмова від зусиль по ухваленню власного рішення, від особового і духовного розвитку на користь задоволення примітивних плотських потреб, десакралізацію життя і секуляризацію всіх загальнолюдських і соціальних відносин, спрощення людських взаємин і зведення їх до поведінкових реакцій на стандартні ситуації.
Наступною причиною що спонукала нас звернутися до проблеми духовності була необхідність розкрити її справжній психологічний зміст, який, з одного боку дозволило б пояснити існування безлічі точок зору на її суть, а з іншої – описати це як особливу психологічну реальність, що володіє специфічним психологічним механізмом. Проблема полягала в тому, щоб не критикувати або звинувачувати в некоректності існуючі підходи до духовності, а зрозуміти, що ж їх всіх об'єднує, а також, що породжує суперечність в їх розумінні. Що розглядається століттями в рамках різних філософських психологічних і релігійних течій; проблема духовності залишається при цьому практично неопрацьованою: у уявленнях про духовність, разом з реальними досягненнями, мають місце примітивні концепції, утопічні ідеї, легковажні моделі, містичні побудови, спостерігається змішення філософський-етичних, релігійних і психологічних підходів.
Причин такого положення справ, на наш погляд декілька: розрізненість відомостей про духовність, фрагментарність знань, відсутність єдиного розуміння суті духовності серед психологів, єдності між минулими і справжніми знаннями, розривши між теоретичними і практичними відомостями; різноманіття появ феномена духовності в людському житті, що утрудняє виділення операціональних одиниць її вивчення, відсутність системи методів /в першу чергу, объективних/ для її дослідження. Залишається неопрацьованою і проблема – яка роль духовності в становленні людини, зокрема його розвитку як професіонала. Тим часом, духовність, як влучно відмітив С.Л. Франк, це реальність, але часто не видима і така, що не відчувається нами. Вона, «духовність», знаходиться за межами об'єктивної дійсності, тобто недоступна об'єктивному спостереженню і «уловлюється» лише самим суб'єктом. Здатність людини уловити і розвинути в собі цю суть і дає йому можливість бути суб'єктом (А. Брушліїський, В. Панферов).
Різноманіття підходів в розумінні духовності утрудняє практичну роботу по її вихованню і розвитку, а тим часом саме духовність є умовою повноти людського життя, пізнання і перетворення себе, самовдосконалення, плідності і успішності професійної діяльності, стійкості і сили духу, самоактуалізації і самореалізації.
2. Емпіричне дослідження
2.1 Духовність в контексті сучасного виховання школярів. Характеристика методики дослідження
Перехідний період кінця XX – початки XXI сторіч характеризується кардинальними змінами суспільства, зверненністью до людини як творця нової цивілізації. У зв'язку з цим одній з провідних тенденцій в освіті є зростаюча значущість духовного виховання (про це свідчать як збільшення кількості регламентуючих документів, що стосуються проблем духовного виховання підростаючого покоління, так і підвищена увага до даної проблеми наукового співтовариства і педагогів-практиків).
Будучи органічно взаємозв'язаним з суспільством, сучасне виховання характеризується недугами, якими пронизані всі сфери життєдіяльності соціуму. Так, вітчизняне виховання, переживає серйозна криза, симптомами загрозливого характеру якого є: обвальне падіння духовності, як дорослого населення, так і дітей; орієнтація значної частини сучасної молоді на прагматично-утилітарну, американську модель життєвого пристрою; елимитированність цінностей і традицій вітчизняної культури; девальвація культурних, духовних цінностей в свідомості підростаючого покоління на тлі прагнення, що збільшується, до збагачення, розваг, безкарності; розмивання меж педагогічної «зони риски»; масштабне розповсюдження девіацій поведінки; відсутність єдиної позиції усередині самого педагогічного співтовариства по питаннях виховання підростаючого покоління [4 c. 91].
У сучасній виховній ситуації саме духовність наповнюється трансформуючим сенсом для всієї системи вітчизняного виховання і особового розвитку кожного вихованця. Проте наголошується тенденція дифузного розуміння педагогічним співтовариством даного феномена і його емпіричних проявів у дітей. Так, у вітчизняній педагогічній літературі термін «духовне виховання» в основному використовується в двох сенсах: у значенні «Релігійне виховання», або ж в термін «духовне виховання» вкладається значення «Етичне виховання». Поняття духовності уживається інструментальний, ситуативно, без усвідомлення його суті і глибини.
Допускаючи можливість внеконфесіональной інтерпретації духовності в рамках світської освіти, нам найбільш близька точка зору на даний феномен Р.Л. Лівшица, який розглядає духовність як «тип світовідношення, заснований на відвертості особи назустріч світу» [2, с. 152].
Так, духовність визначається як «розширення внутрішнього горизонту свідомості» [3, с. 200], «якість особи, яка може бути реалізоване в її спрямованості, відношенні, детермінованих роботою свідомості» [5, с. 84]; «якісна характеристика свідомості» [1, с. 7] і т.д.
При такому підході інтенціональність свідомості, як родова якість людини, визначається як суть духовності. Сенсоутворюючою характеристикою духовності є безперервний творчий процес формації суб'єктивних внутрішніх утворень високого рівня інтеграції, а його центром виступає персоналістичне світовідношення як вища якість інтенції людської свідомості.
Духовне життя народу України, його майбутнє в першу чергу залежить від рівня утвореної молоді, яка зараз вчиться у вищих учбових закладах, а завтра молодими фахівцями прийде на роботу в школи і інститути, в промисловість і сільське господарство, де їй належить виховувати дітей і керувати діяльністю підлеглих Отже освіта повинна виступати як пріоритетний напрям соціокультурного розвитку, оскільки включає діяльність навчання і виховання, при цьому виховання має пріоритетне значення, тому що звернено не тільки до інтелекту, знань, умінь, компетенції а до людини як суб'єкту культури історії, власного життя. Не тільки розум і практичні навики, але і душа, відчуття, тілесне і духовне здоров'я, сенс життя, стратегія поведінки конкретні вчинки учня є метою виховного процесу [1, с. 285].
Виховання є духовною діяльністю. Вихователь покликаний працювати з духовним потенціалом, який спочатку закладений в душі кожної дитини Місія педагога полягає в розкритті цього потенціалу, в допомозі людині, що росте, зрозуміти силу свого духу, свої людські можливості, зберегти свою людську гідність, в стимулюванні формуванні сенсожиттєвих орієнтації.
Ціннісні орієнтації є орієнтаціями свідомості окремої особи або соціуму відносно вибору і розподілу пріоритетних (першорядно значущих) життєвих установок в прийнятою особою шкалі цінностей. У кожної людини в процесі напрацювання особового досвіду при взаємодії з іншими людьми і суспільством, при навчанні і самонавчанні а також інтуїтивному, релігійному і філософському збагненні життя складається і формується своя шкала цінностей Ціннісна орієнтація має ключове значення відносно етичної, морально-етичної зовнішності особи і всього соціуму
