Кажучи про духовність, вона виділяє, перш за все, етичний лад особи, її здатність керуватися в своїй поведінці вищими цінностями соціального, суспільного життя, слідувати ідеалам істини, краси, добра. Відповідно моральність оцінюється як одне з вимірювань духовності людини.
Павлов В.Е., Стукан В.Л, Святовская Л.Б., Терлецкий С.К., кажучи про критерії визначення моральності, відзначають, що вона знаходиться в межах між розумним егоїзмом і розумним альтруїзмом. Поняття моральності як системи норм, що мають демографічні відмінності і змінних в часі, охоплює різні області людських відносин і поведінки (Павлов, Стукан, Святовськая, Терлецкий, 1995, с. 245).
Середній рівень етичного стану суспільства (або певної його сфери) визначається, на думку авторів, наступними показниками: співвідношенням етичних і аморальних принципів поведінки; числом осіб, що сповідають ті або інші етичні принципи; суспільним положенням людей, що дотримуються певної мети і способів їх досягнення; їх впливом на економічне і політичне життя країни і т.д. В системі духовності виділяється три складові, відповідні основним аспектам людської особи: (1) ідеали і принципи поведінки; (2) глибина і діапазон емоційного сприйняття навколишнього світу і людських відносин; (3) ступінь прояву альтруїстичного відношення особи до навколишньої живої природи як стрижньова складова духовності, альтернативна поширеним егоїстичним інтересам і потребам [1, c. 78].
И.М. Ільічева розглядає духовність як особливу сторону буття людини, специфічну форму віддзеркалення об'єктивного світу, додатковий засіб орієнтації в нім і взаємодії з ним, говорить про принципову єдність матеріального і духовного при їх незалежності, що здається (Ільічева, 2003, с. 6).
Підкреслюється, що трактування ідеї духовності в християнстві зв'язане з розумінням людини як образу Божію, а сама духовність розглядається як святість. Духовність виступає як еталонний образ людини і його буття, відповідне загальнолюдським етичним ідеалам, які осмислюються індивідом як цінності і стають регуляторами його різних життєвих проявів. Будучи вищим етичним імперативом, вона спонукає людину до руху по шляху самовиховання і самоудосконалення.
Поняття «моральність» трактується як оцінка особою своїх можливостей у зв'язку з реалізацією життєвих сенсів, що, у свою чергу, припускає розвиток «соціального мислення» (К.А. Абульханова), уміння передбачати наслідки своїх дій, вибору прийнятних, з погляду етично-ціннісних установок суспільства, цілей і способів їх досягнення. Як найважливіша етична характеристика людини називається його відповідальність перед людьми.
Етична свідомість, згідно И.М. Ільічевой, є частиною цілісної свідомості і відрізняється сукупністю рис: (1) здатністю відображати об'єктивну дійсність під імперативно-оцінною точкою зору; (2) здатністю певним чином відноситися до відбиваних подій, явищ, вчинкам і пов'язаними з цим переживаннями людини, що виявляються в різних етичних відчуттях; (3) здібністю до самопізнання (рефлексією), підсумком чого стає обґрунтування людиною своєї моральної позиції; (4) здатністю до цільополаганню, під яким мається на увазі в морально-естетичному аспекті вільний вибір суб'єктом своїх дій на основі порівняльної оцінки варіантів можливих цілей; (5) здатністю за допомогою мови забезпечувати комунікацію людей, зберігати і передавати новим поколінням накопичений моральний досвід. Етичній свідомості, як і свідомості в цілому, властивий ряд загальних функцій: пізнавальна, оцінна, регулятивна та інші.
Розглядаючи етичні здібності як індивідуально-психологічні особливості свідомості особи, що дозволяють засвоювати моральні норми і цінності, здійснювати правильний моральний вибір, встановлювати моральні взаємини з іншими людьми, автор підкреслює, що їх реалізація можлива тільки за наявності у індивіда етичної активності і потреб, прагнення до виконання моральних норм.
Ціннісні орієнтації забезпечують саморегуляцію діяльності людини, що полягає в його здатності свідомо вирішувати завдання, що стоять перед ним, здійснювати вільний вибір вчинків, затверджувати своєю діяльністю ті або інші соціально-етичні цінності.
Ядром етичної свідомості, згідно авторові, є етичні переконання, етичні цінності, ціннісні орієнтації, змістом – етичні якості, етичні здібності, етичні потреби і мотиви.
Описані підходи до понять духовність і моральність при всій їх різноманітності дозволяють виділити деяке інваріантне ядро, представлене у всіх визначеннях цих явищ. Духовність розглядається як вища підструктура людини; підкреслюється її інтегруюча, системообразуюча функція в формуванні цілісності психічного миру особи; обґрунтовується основоположна роль духовності як регулятора поведінки і діяльності людини, його взаємин з іншими людьми; як найважливіші психологічні характеристики духовності виділяються цінності і ціннісні орієнтації, відповідальність за свої вчинки, етичні властивості і мотиви поведінки [2, c. 114].
1.2 Сутність духовності особистості
Духовність людини – це багатство думок, сила відчуттів і переконань. У все повнішій мірі воно стає надбанням передової людини. У нього присутній широкий кругозір, що охоплює горизонти науки і техніки і висока культура відчуттів. Прогресивні мислителі малювали ідеал утвореного і духовно розвиненого людини. Н.Г. Чернишевський вважав такою людиною того, «хто придбав багато знань, і, крім того, звик швидко і вірно міркувати, що добре і що погано, що справедливо і що несправедливо, або, як виражаються одним словом, звик «мислити», і, нарешті, у кого поняття і відчуття отримали благородний і піднесений напрям, тобто придбали сильну любов до всього доброго і прекрасного. Все ці три якості – обширні знання, звичка мислити і благородство відчуттів – необхідні для того, щоб людина була утвореною в повному розумінні слова». Людина демократичного суспільства формується сьогодні. Перед ним відкриваються великі горизонти науки і техніки. Розвивається природознавство і все глибше входить в основні галузі технічного Прогресу – електрифікацію, комплексну механізацію і автоматизацію виробництва, хімізацію найважливіших галузей народного господарства, виробниче застосування атомної енергії. Гуманітарні науки стають науковою основою керівництва розвитком суспільства. Але знання не тільки ведуть до певного виду діяльності. Вони освітлюють загальну картину миру, загальні закони розвитку природи і суспільства, завдяки чому виробляється науковий підхід до розуміння явищ.
Твори літератури і мистецтва виховують відчуття, допомагають глибше пізнати і зрозуміти життя, розвивають творчу активність. Духовна людина – це людина, обдарована в художній творчості, і здатний будувати життя по законах краси. Основи духовного розвитку дитини закладаються в сім'ї. З найранішого віку у дітей створюються уявлення про природу, про відносини між людьми, про навколишній світ. Наскільки широкі ці уявлення, як швидко вони розвиваються – це залежить від батьків, їх поведінки і спілкування з дітьми. Відомо, що духовна зовнішність дитини складається під впливом духовної зовнішності батьків. Сім'я живе великими духовними інтересами. Прагнення дорослих бути в курсі всього того, що відбувається в країні і у всьому світі, що хвилює людей в політиці, народному господарстві, науці, техніці, мистецтві, спорті, – це прагнення неодмінно передається дітям, стає джерелом дитячої допитливості і допитливості. Повсякденна турбота батьків – стежити за тим, як вчаться діти, що читають, наскільки вони допитливі, підтримувати всяку ініціативу дітей, направлену на збагачення розуму і душі людини, що росте [12, c. 124].
Даючи визначення духовності людини, не можна обійти увагою церковного (в даному випадку православного) трактування такого важливого, ключового поняття.
По ученню блаженного Августина все, що відбувається в тілі, душа відчуває, і відчуває саме в тому органі його, в тому пункті, який піддався якій-небудь видозміні. Це показує, що вона властива в одне в той же час у всіх частинах тіла і в кожній частині тіла знаходиться вся. Але таке всюди присутність душі було б неможливо при її тілесності. Тіло обмежується відомим простором і підлягає різним вимірюванням; але якщо душа діє у всьому тілі і при тому в один і той же час, то вона не має в собі нічого просторового, а підлягає тільки умовам часу. Душа діє у всьому тілі незалежно від нього. Життя душі абсолютно відмінне від життя тіла. Досконалість душі незалежно від величини тілесних членів. Навіть не можна сказати, щоб душа зростала з віком тіла; бо якби зростала, то і зменшувалася б із зменшенням його. Тілесні сили зменшуються в старості, в хворобі, але розсудливість і знання часто бувають досконало. Тіло складається з частин ділимих; ці частини, навіть в той час, коли представляють з'єднання одних і тих же елементів, ніколи не бувають тотожні між собою, а завжди чим-небудь різняться. Крім того, вони непостійні. Наше тіло мляве, недіяльно; воно нездібне нічого призвести без впливу зовнішніх або внутрішніх причин. Матерія організму змінюється кожну хвилину, а через декілька років може змінитися і увесь організм [9, c. 76].
Міркуючи про відчуття, б. Августин доводив, що не стільки тіло діє на душу, скільки душу на тіло, і, за допомогою його органів, на зовнішні предмети. Хоча відчуття в тілі не може бути без дії на нього зовнішнього предмету, але це дія тому тільки відчувається, що душа своєю життєвою силою пожвавила відчуття і, таким чином, направляє на них свою власну діяльність. Це показує, що тілесні органи суть тільки інструменти для діяльності душі. Але жодне тіло не може дати руху і відчуття ні собі, ні іншому. Ноги ходять, руки працюють, очі бачать. Тому, що вони покоряються душі. Я даю відомий напрям своєму відчуттю, і якщо воно здатне прийняти такий напрям, то негайно покоряється моєму бажанню. Але чи можна допустити, щоб те, що дає рух моїм органам, було само таким же органом? Чи можна думати, щоб перевага така чудова, як управління масою матерії, належало самій матерії, або було однією з її частин? Правда, тіло іноді не здійснює відомої дії, але в цьому-то понад усе і видно відмінність душі від тіла: перша завжди одна і та ж, а останнє змінюється.
Залежність духовності індивіда від реалізації його завдатків
Духовний розвиток кожного індивіда певною мірою пов'язаний з реалізацією тих завдатків, які успадковуються ним генетично, виявляючись в особливостях організації його мозку. І суспільство і сам індивід вимушені зважати на цей факт. Без його урахування не можна правильно будувати виховання і самовиховання. Проте можливості, що надаються природою людині, надзвичайно великі. І, звичайно, потрібне інтенсивне виховання і робота особи над собою, щоб в належній мірі їх використовувати. «Мозок, – пише академік Н.П. Дубінін, – володіє безмежними можливостями для сприйняття різносторонньої соціальної програми, забезпечує універсальну готовність новонародженого підключитися до суспільної форми руху матерії. Реалізувати належним чином цей колосальній значущості потенціал – завдання виховання… Людське в людині задається історією, соціальною культурою. Всі нормальні люди здібні практично до необмеженого духовного розвитку». Це означає, що людина потенційно здібна до необмеженого самовдосконалення. І. П. Павлов, відзначаючи, що людина є система сама себе вдосконалювальна, писав: «Хіба це не може підтримувати гідність людини, наповнювати його вищим задоволенням? А життєво залишається все те ж, що і при ідеї про свободу волі з її особистою, суспільною і державною відповідальністю: у мені залишається можливість, а звідси і обов'язок для мене, все знати.» Самопізнання, узяте в плані дієвого само відношення, повинне вести індивіда до усвідомлення необхідності самовдосконалення як моменту індивідуального розвитку кожної людини. Формування особи тільки в дитячому періоді протікає без самовиховання або з украй нерозвиненим самовихованням [16, c. 102]. На певному етапі розвитку індивіда, у міру усвідомлення ним вимог суспільства, під визначальною дією об'єктивних умов життя і виховання дозрівають передумови для підключення до формування його особи і самовиховання. Обумовлено це тим, що в результаті всього попереднього розвитку стали багатшими дійсні зв'язки індивіда з суспільством, багатше став його внутрішній світ. Людина знайшла здатність виступати в якості не тільки об'єкту, але і суб'єкта свого пізнання, зміни, поліпшення. Він по-новому вже відноситься до самого собі, вносить «поправки», «коректування» до свого формування, в тій чи іншій мірі свідомо визначає перспективи свого життя, діяльності, саморозвитку. Так через соціальний розвиток і виховання у людини виникає потреба в самовихованні і формуються здібності до нього.
Ще Гегель відзначав, що утворення прагнення індивіда до самовиховання, особистому вдосконаленню є таким же неминучим, як і розвиток в нім здатності стояти, ходити, говорити. «…Способность осягати своє власне «я» є надзвичайно важливий момент в духовному розвитку дитини; з цієї миті він… робиться здібним до рефлексії над самим собою… Але найголовнішим є відчуття, що тут прокидається в них (дітях), що вони ще не є те, чим вони повинні бути, і живе бажання стати такими ж, як і дорослі, серед яких вони живуть… Це власне прагнення дітей до виховання є іманентний момент всякого виховання».
Процес самовиховання, самовдосконалення в індивідуальному розвитку особи неминуче, закономірно починається в період підліткового віку Саме в цьому віці у людини загострюється увага до свого духовного світу, виникає прагнення і активізуються пошуки можливостей до самовираження і самоствердження, виявляється особливий інтерес до самопізнання, самовипробування. Власне, починається бурхливий процес самовиховання, який охоплює всі сторони духовного життя особи. Це накладає друк на відносини підлітка до інших людей і до себе самому. Навчання, читання, праця, дружба, самоосвіта, відношення до батьків, вчителів, однолітків – все протікає під впливом цього процесу. Процес самоствердження, самовиховання «повинен стати для підлітка самою суттю його життя», – пише В.А. Сухомлінський [14, c. 115].
Почавшись в підлітковому періоді розвитку особи, процес самовиховання, мабуть, не у кожної людини досягає рівня високого розвитку, стає систематичним. У деяких він залишається на все життя на стадії, по термінології психологів, «ситуативного самовиховання». Але, так або інакше, виникнувши, самовиховання в тій або іншій формі супроводжує особу протягом всього її життя. Факти, коли індивід веде бездумне життя, пускає на свавілля випадку свій особистий розвиток, не протиречат цьому, а говорять лише про те, що у формуванні особи можливі явища патології, дрімучого неуцтва і навіть порочного самовиховання.
Письменник Михайло Зощенко розповідає про один повчальний в цьому відношенні випадок. Селянин, охоплений скаженим відчуттям ненависті, зробив вбивство. Його засудили до вищої міри покарання. Знаходячись в камері, ця малограмотна людина читала книги і серед них зустрів книгу письменника «Повернена молодість». Прочитавши її, він зрозумів, що людина може і повинен керувати собою. «Уражений цій простій думкою, – помічає Зощенко, – злочинець написав мені лист про те, що, якщо б він знав про це – він не скоїв би свого злочину». У суспільстві, де обов'язковою є загальна середня освіта, звичайно важко зустріти людину абсолютно неосвіченого в пізнанні навколишнього світу. Але в збагненні простій думки, що людина сама повинна керувати собою, бути господарем своєї особи, зобов'язаний розумно будувати своє життя, постійно прагнути до кращого, збагачувати себе духовно, можна ще зустріти, на жаль, так же дрімучо неосвічених суб'єктів, як і той малограмотний селянин [11, c. 115].
У романі А. Ананьева «Роки без війни» художньо переконливо показано, в яку трагічну безвихідь може завести особу порочне виховання. Галина виховувала свого сина Юрія так само безладно, стихійно, імпульсний, як жила сама. Все погане, таке, що виявляється в синові і інших «важких» підлітках, вона приписувала впливу часу, суспільства, вулиці. «Галина з відчуттям правоти, як це робили всі інші батьки, схожі на неї, з легкістю знімала з себе провину і перекладала її на школу і вулицю. «Одні хулігани, – говорила вона, – да де ж тут вирости порядній людині? Куди дивляться школа, держава? Адже повинен же бути якийсь порядок?!» Вона робила те, що в народі має певну назву, – перекладала з хворої голови на здорову, тоді як вся трудність її полягала в ній самій і в тому способі життя, який вона вела».
Діалектичні аспекти і проблеми духовності людини
Сумно, коли людина, істота свідоме, суспільне, життя навколо якого все більше проникається світлом розумності і добра, веде спосіб життя, простимий хіба що для істоти, що не володіє людським розумом.
Виховання іншої людини – в той же час і відповідальність за самовиховання. Ця проста думка абсолютно недоступна людям типу Галини з роману А. Ананьева. Прагнення людини до самовиховання породжується суспільним життям, вихованням, власною діяльністю індивіда, а не якими-небудь надприродними силами. Але сформувавшись в суспільстві, воно, незалежно від того, як його походження розуміють і пояснюють люди, стає атрибутом свідомого відношення людини до самого собі.
Важлива сторона самовиховання – самоосвіта. Неправильно було б розуміти його тільки як просте продовження освіти, пізнання зовнішнього світу. В процесі самоосвіти людина пізнає і себе, розвиває свої інтелектуальні здібності, волю, самодисципліну, самовладання, утворює себе відповідно до ідеального чину Людини. У листі до сина В.А. Сухомлинский помічає: «Найскладніше і найважче в житті молодої людини – побачити себе як би з боку, побачити в світлі ідеального, героїчного. Раджу тобі: читай більше про людей, що досягли вершины людської краси… В світлі піднесеного і героїчного ти врешті-решт поставиш собі питання: – Хто я такий? В ім'я чого я живу на світі? Чи здатний я на подвиг?».
Самоосвіта є засобом задоволення однієї з головних потреб сучасної людини – постійно розширювати свій кругозір, підвищувати загальну і політичну культуру, задовольняти інтелектуальні запити, підтримувати розумову працездатність. Без цього взагалі немислима духовно багата, насичена високими запитами, творче життя особи [3, c. 147].
В умовах сучасної науково-технічної революції самоосвіти набуває все більше значення. По-перше, у зв'язку з необхідністю все життя вчитися, самостійно поповнювати свої знання, отримувати нову інформацію. По-друге, у зв'язку з необхідністю протистояти інтелектуальному утриманству. На останньому варто зупинитися докладніше.
В умовах розвитку учбової, наукової, виробничої спеціалізації, ускладнення наукової і спеціальної термінології, завантаженості вузькопрофесійною діяльністю чоловік часто вимушений задовольнятися інформацією, знаннями, відомостями, отриманими з «других рук». Само по собі це явище необхідне і у відомому сенсі безумовно прогресивне. Вивільняється час і розумова енергія для плідної творчості в області професійної діяльності. Але будучи поширеному на всі сфери інтелектуальному життю, ця форма отримання знань таїть в собі небезпеку звички до полегшеного способу задоволення духовних, розумових потреб, задоволенню їх чисто споживчим способом, без витрати власних зусиль, без напруги розумових і вольових сил. Складається утриманське відношення до духовних цінностей, установка на те, що хтось винен, зобов'язаний підготувати, дати, піднести в готовій формі, мало не вкласти йому в голову будь-які готові ідеї, відомості, художні узагальнення. Мабуть, ще рано судити, які плоди принесе навчання людини іноземним мовам під час сну, але розповсюдження цього способу на всі сфери придбання знань з'явилося б, очевидно, рівносильним зануренню людини в стан духовного сну [7, c. 64].
