Здійснивши такий огляд різностороннього вивчення почуття провини, можемо твердити, що це почуття корисне і не треба його зживати повністю. Можна сказати, що почуття провини у людини працює як стримуючий чинник перед асоціальною поведінкою.
Але відомо, що, наприклад, практично всі злочинці не відчувають себе винуватими (хоча їх вина доведена судом) і не шкодують про скоєне – хіба про те, що по дурному попалися. А почуття провини частіше дошкуляє їхню жертву. Взагалі нерідко почуття провини гнітить того, за ким і провини насправді немає ніякої. Тому, розглянемо приклади, коли людина марно витрачає життя на самозвинувачення і спокутування гріхів – види провин.
Розділ 2. Переживання провини людиною в сучасному суспільстві: різновиди, джерела, психологічна допомога
2.1 Почуття провини внаслідок падіння соціального статусу
Почуття цієї провини формується, як правило, після кризи, втрати роботи чи подібних неприємностей. Людина, наприклад, переконана, що її звільнили не через загальне скорочення, а тому що саме вона нехороша, не уміє сподобатися керівництву. Звинувачує себе в тому, що мало одержує зарплатні, що їй на будь-якій іншій роботі багато грошей не дадуть. Часом ще родичі долучаються до самозвинувачень, мабуть думаючи, що це спонукає людини на нові фінансові подвиги в спокутування своєї «провини» [ 10 ].
Почуття провини є дуже непродуктивним і шкідливим, воно примушує особистість застрявати у минулому, картати себе за вже зроблені помилки (але ніяк не аналізувати їх і не намагатися виправити ситуацію). Це почуття не дозволяє жити теперішнім часам і що найнеприємніше, не дає можливості формувати майбутнє.
Всі думки людини підпорядковуються тільки самозвинуваченню, і на те, щоб думати, як поліпшити своє становище, ні сил, ні розуму не залишається. У цій ситуації найбільш важлива для особи саме позитивна підтримка оточення, щоб хоч хтось вірив в її сили і можливості.
2.2 «Почуття провини» жертви зґвалтування
На жаль, в переважній більшості випадків, розмова людей про зґвалтування так чи інакше завершується висновком за принципом «сама винна». Насправді, варто поміркувати про те чи можемо осуджувати, чому жертва вийшла поодинці на вулицю пізно вночі, і з якої причини, наприклад, прийняла запрошення сісти в підозрілу машину. Можливо не змогла фізично за себе постояти, тому що просто не може ударити людини.
Більш того, бувають ситуації, в яких як ні ходи – все одно залишаєшся винуватою. Наприклад, дівчина прийшла в незнайому компанію з своїм хлопцем, який обіцяв її проводити – і, не виконав своїх обіцянок. І їй доводиться вибирати: або повертатися поодинці пізно вночі, або ловити машину (і то, якщо гроші є), або ж залишатися в незнайомій компанії і чекати невідомо чого. Звичайно, можна сказати, що не треба було нікуди ходити з цим хлопцем – але далеко не завжди можна передбачити таку поведінку свого супутника, особливо якщо дівчина закохана.
У багатьох випадках, жертва ще до факту насильства звертається до оточуючих за допомогою. Та чи часто їй допомагають? Криміналісти навіть рекомендують в небезпечній ситуації кричати не «ґвалтують» і навіть не «допоможіть», а «пожежа!!!» Вже тоді, мовляв, тоді люди точно вискочать з своїх квартир. А, якщо жертва не змогла піти на таку маленьку брехню тому що просто не уміє казати неправду.
Більш того, жертви зґвалтувань, якщо залишаються в живих, нерідко самі позбавляють себе життя – саме через почуття провини, а не тому що їм важко пережити сам факт насильства. Мабуть, у них просто не вистачає сил жити далі під гнітом загального осуду. Насправді, ті, хто намагається повісити почуття провини за насильство на жертву, швидше за все таким чином прагнуть уникнути звинувачень у власній безпорадності.
2.3 «Провина» після смерті близької людини
У цій проблемі спостерігається кілька різновидностей почуття провини. Людина переживає, що сама опосередковано винна в смерті близької особи (наприклад, погано доглядала за хворим). Людина може страждати, що перед смертю не змогла прийти і попрощатися «як слід». Особливо гнітюче відчуття виникає після самогубства близької людини, особливо якщо вона в останній записці прямо звинувачує саме вас.
А насправді, вашої провини ні в якому випадку немає. У людини ж не було наміру вбивати, вона навіть несвідомо не бажала смерті ближнього. Виникає почуття провини особливо, якщо не прийшли попрощатися. Але людина і не подумала, що інша особа може померти, більш того, в глибині душі була упевнена, що з нею буде все гаразд. Навіть, якщо людина в серцях побажала комусь щось недобре, а назавтра з цим чоловіком трапився смертельний випадок, то їй теж ні в чому себе винити. Хіба вона Господь Бог, що люди вмирають тільки по її бажанню.
Вже багато років існує конфлікт священиків і психоаналітиків. Тому, що психоаналіз визнає, що будь-які думки, у тому числі і приховане бажання комусь смерті, не є провиною, а священики вважають, що навіть такі думки можуть бути гріхом.
Суспільству в цілому (у принципі), потрібна така догма - про гріховність думки і відповідне почуття провини. Можливо саме тому, що у деяких людей від думки до дії - один крок (і цей крок може бути зроблений навіть несвідомо).
Саме з біологічної точки зору, людині несвідомо мало би хотітися тих або інших речей, спрямованих на забезпечення її «приземленого, тваринного щастя» – у тому числі і смерті того, хто стоїть на дорозі у досягненні цього щастя. І задача психологів – допомогти людині позбулося почуття провини за ці думки, а також допомогти собі знайти вихід з проблеми Але при цьому вихід повинен здійснюватися обов'язково соціально прийнятними методами.
2.4 Психологічна допомога людині, яка переживає почуття провини
Людина робить спроби вгамувати, приховати своє почуття провини та це не завжди допомагає, адже саме душевний біль, мабуть, i приносить їй найбiльшi муки. Особи з почуттям провини можуть вгамувати свій біль частково вдень, як тимчасове полегшення, та переживання найгірші в ночі. Рани «вибухають», коли людина є на самоті. Людина старається просто забути про все. Час, на жаль, теж не лікує, він кладе біль у підсвiдомiсть, але найменша згадка може винести його на поверхню. Навіть знання, що iншi теж пройшли через це, не гоїть рани.
Буває так, що людина дає собі звичайні поради, намагаючись притупити почуття провини:
моя ситуація не є винятковою;
хтось через таке вже проходив;
швидше за все я робила те, що мусила, йшла за своїм серцем, дiяла в мiру свого усвідомлення;
потрібно виплакатись – все пройде;
заспокоєння - життя триває;
сповідь близьким людям та інше.
Варто усвідомлювати, що почуття провини передбачає порушення чиїхось норм, і передусім необхідно визначити чи притаманні ці норми вам, чи хотіли б ви жити за цими нормами, чи може вони здаються вам застарілими чи сторонніми, непричетними до вас. Визначитись які норми було порушено у певній конкретній ситуації.
Зверніть увагу на те, які норми було порушено, для кого це було важливим. Можливо, ці норми властиві іншим людям і колись були властиві і вам також.
Можливо ці норми є «золотим правилом». Дайте собі самозвіт - чи хотіли б ви, щоб оточуючі виконували ті норми, які ви вибрали для себе?
Зверніть увагу на те, як би ви хотіли вчинити у даній конкретній ситуації, зважаючи на те, що ви враховуєте норми оточуючих, і, знаючи, якому життєвому принципу ви самі хотіли б слідувати. Відмітьте для себе цю різницю.
Зовсім не обов'язково надмірно перейматися життєвими принципами оточуючих. Можливо, вам захочеться зробити щось, щоб підтримати добрі стосунки з цими людьми, не зважаючи на те, що вони переслідують інші життєві принципи. А, можливо, ви не побажаєте продовжувати мати стосунки з ними.
У вас безліч можливостей, і ви, без сумніву, можете скористатися однією з них, а потім можливо зміните свою точку зору.
Уявіть собі, що відбудеться, якщо ви подивитесь на цих людей із співчуттям, якщо ви примиритеся з життєвими принципами інших, навіть, якщо вони здаються вам абсурдними. Ніхто не позбавлений недоліків, примиріться з їх недоліками і подивіться на них із співчуттям та повагою до їх особливостей.
Якщо ви усвідомлюєте свою провину, ви на півшляху до вирішення проблеми. Якщо б ви цього не помітили і продовжували поводити себе таким же чином, це б ускладнювало ваше спілкування з певними людьми.
Жодна людина не здатна жити у згоді з усіма своїми життєвими принципами. Бувають моменти, коли два життєвих принципи знаходяться у конфлікті між собою, і вам необхідно обрати лише один з них. У деяких ситуаціях краще відкинути щось, що не є для вас важливим, або не є сильно важливим, і зробити щось, щоб змінити становище.
Провина є аналогом злості - це наша реакція на події в нашому житті. Можна підкреслити - це НАША ОСОБИСТА реакція на те, що відбувається з нами. Почуття провини йде зсередини і тільки зсередини, відповідно його потрібно викорінювати також зсередини. Але викорінювати потрібно обов’язково, тому що це негативна, деструктивна емоція. Провина - прояв низької самооцінки.
Є один робочий метод, як позбутися почуття провини - більше любити себе. А як саме це робити – можна і необхідно навчитись. Приклад практичної робота психолога з почуттям провини клієнта.
Робота з. почуттям провини
Тривалість (приблизно) 1,5 години
Мета: трансформувати почуття провини в позитивне почуття -любові.
Процес:
1) Пропонується уявити символ ( образ) провини. Замалювати його.
2) Під час релаксації (медитації) поступово цей образ трансформувати, перефарбувати (наприклад, з чорного кольору в жовтий) або ввести усередину себе, де вона трансформується спочатку в співчуття, а потім в любов.
3) Замалювати новий образ.
4) Знову занурити його усередину себе (вдихнути - видихнути), представити новий образ провини і покликати тихо себе на ім'я.
5) Повідомити психологу, якщо спроби трансформації почуття провини результатів не дають. Процес обов'язково потрібно повторити.
6) Зворотний зв'язок.
Розділ 3. Переживання провини батьків щодо їхніх дітей
3.1 Психологія стосунків «батьки – діти», що можуть викликати почуття провини
Психологи-дослідники вивчали питання навіщо потрібна дитина сучасній жінці і чоловікові? Дослідження показують, що тут зустрічаються різні мотиви. Основні з них наступні:
- досягти бажаного соціального і вікового статусу (я – доросла (ий), самостійна жінка (чоловік), що займає певне положення в суспільстві, має право на відповідне ставлення до себе в сім'ї і суспільстві);
- задоволення моделі "повноцінного життя" (людина повинна і може мати в житті певні речі, без цього його життя не повне, не таке, як у інших і т.п.);
- прагнення продовжити себе, свій рід (залишити після себе щось в життя, що саме також буде це продовження забезпечувати - народжувати дітей, моїх внуків, правнуків і т.п.);
- реалізація своїх можливостей (виховати дитину, передати їй свої знання, життєвий досвід, навчити, і т.п.);
- компенсація своїх життєвих проблем (щоб став кращим, розумніше, красивіше, щасливіше за мене, одержав те, що не змогла (г) одержати в житті я);
- рішення своїх життєвих проблем (укласти або скріпити шлюб, довести собі і іншим, що я здатна (ий) бути матір'ю (батьком), врятуватися від самоти, знайти помічника в старості, поправити здоров'я і т.п.);
- любов до дітей (найскладніший мотив, в якому поєднується задоволення від спілкування з дитиною, інтерес до його внутрішнього світу, уміння і бажання сприяти розвитку його індивідуальності, усвідомлення того, що дитина стане самостійною, не «моїм», любитиме інших і т.п.).
У нашій культурі сім'я складається з батька, матерів і їх дітей, і ролі обох батьків у вихованні дітей не однакові. Як і мати, батько потрібен дитині завжди, і в кожному віці «по-різному». Звичайно, батька в будь-якій його ролі по відношенню до дитини замінити легше, ніж матір, тут ширше можливість частково або повністю виконати цю роль іншим чоловікам в сім'ї і поза сім'єю. Проте, зараз ми говоримо про батька «загалом». На перших етапах розвитку дитини батько може брати на себе частину материнських функцій, виконуючи їх, звичайно, по-своєму. Його власна, відмінна від матері, роль полягає в захисті і охороні єдності матері з дитиною, забезпечення ним упевненості, спокою, підтримки, психологічного комфорту. Він як би створює тил, на фоні якого дитина відчуває світ міцним і доброзичливим, а себе в ньому спокійним і упевненим [18, c.33].
Дещо пізніше батько стає еталоном соціальних норм і правил, в ньому втілені функції «оцінювача», він підтримує дитину в прагненні цим правилам слідувати. Не менш важливою стає його роль захисника, причому в основному від зовнішніх по відношенню до сім'ї впливів. Одночасно батько виконує ще одну найважливішу функцію. Він сприяє особистісному становленню дитини, його відділенню від матері, ззовні їх первинній спільності визнаючи самостійність як матері, так і дитини. Він стає «третьою силою», що допомагає дитині збудувати новий, роздільний з матір'ю, світ. Ще пізніше (після трьох років) батько утілює в собі зразок статевої, сімейної і соціальної ролі чоловіка. Тут його функції для хлопчика і дівчинки починають розрізнятися. Хлопчик сприймає його спочатку як зразок своєї майбутньої ролі по відношенню до матері (у якій утілюється образ майбутньої дружини, матері його дітей). В цьому випадку батько стає гіпотетичним конкурентом, можливі і правомірні ревнощі до нього. Пізніший для хлопчика батько - це зразок чоловіка в суспільстві. Ну, і кінцево, він завжди залишається зразком ролі батька, яку хлопчик коли-небудь стане виконувати сам.
Для дівчинки батько - це той, хто спочатку її любить, але по-іншому, ніж мати, а потім любить її, «як маму». Їй важливо, що б батько бачив і цінував в ній ті ж якості, які, як вона сама бачить, він цінує в мамі (жіночність, кокетування, м'якість, і, звичайно, материнство - здатність народжувати і виховувати дітей). У дошкільному віці дівчинка може ревнувати батька до матері. Пізніше вона «приміряє» його образ на своїх друзів і потенційних партнерів. Зрозуміло, батько завжди залишається для неї захисником і цінителем її жіночності, що розвивається.
Таким чином, функції батька і матері для дитини спочатку майже однакові, потім починають розрізнятися, і дедалі більше. Проте, обидва батько потрібні в будь-якому віці. У сім'ях з дорослими однієї статі (це звично жіночі сім'ї - мама, бабуся, сестри, тітки) батько (найчастіше - мама) прагнуть виконати обидві ролі, що неможливе. У тому-то і суть, що дитина може розібратися в світі і його «складових» тільки тоді, коли у кожного чітко визначені його роль, статус, особливості. Інакше виходить, що у дитини немає ні повноцінної матері, ні повноцінного батька, а щось середнє, чого в житті насправді не буває. Краще добре виконати свою роль, дозволивши дитині пізнати функції іншої статі на прикладі рідних, сусідів, друзів. Напевно, в складнішій ситуації опиняються діти батьків-одинаків. Ясне одне. Дитині татусі абсолютно необхідні.
Невиконання цих чи інших обов’язків щодо своїх дітей, не вдовільняючи їхні очікування, як батько так мати можуть мати почуття провини стосовно них. Звичайно, головне, чого потребує дитина - це любов і ухвалення. Це вимагає багато часу і душевні сили. Час, який ми віддаємо своїм дітям - адже ми його не втрачаємо. Ніхто не скаже, що годинник, проведений з любими дітьми - це втрата. Навпаки, ми прагнемо розтягнути цей дорогоцінний час. Адже дитину ми любимо ледве не більше, ніж кого-небудь іншого в світі. Крім того дитина - постійно змінюється, росте, перетворює наш світ.
3.2 Психологічні аспекти батьківського почуття провини
Почуття провини є дуже непродуктивним і шкідливим, воно примушує особистість застрявати у минулому, картати себе за вже зроблені помилки (але ніяк не аналізувати їх і не намагатися виправити ситуацію). Це почуття не дозволяє жити теперішнім часам і що найнеприємніше, не дає можливості формувати майбутнє.
Всі думки людини підпорядковуються тільки самозвинуваченню. У цій ситуації найбільш важлива для особи саме позитивна підтримка оточення, щоб хоч хтось вірив в її сили і можливості. Почуття провини переживають майже всі працюючі матері. З приводу цієї проблеми російський журналісти провели опитування працюючих батьків[5]. В результаті, велика частина (біля 3000) респондентів сказали, що у них бувають напади почуття провини. За словами деяких опитаних, вони «схожі на пульсуючі болі в колінах в похмурий день».
Що примушує працюючих людей переживати почуття провини? Сорок чотири відсотки опитаних вважають, що причина приховується в недостатній кількості часу, який вони проводять з дітьми. Якщо говорити відверто, напади почуття провини заспокоюється почуттям гордості і задоволення, яке вони одержують від роботи і внеску до бюджету сім'ї.
Працюючі жінки пішли на роботу або тому що вони хочуть працювати, або тому що їм необхідно працювати, а іноді і те, і інше разом. В сучасному суспільстві працююча жінка — це норма. З жінок, які повертаються на роботу протягом року після народження першої дитини, велика частина робить це після трьох місяців. Але багато хто зростає з намірами, подібно своїм матерям, залишитися удома з дітьми.
Є жінки, які живуть з постійною присутністю слова "повинна": я повинна працювати, тому що нам потрібні гроші; повинна працювати, тому що робота дає мені відчуття задоволення; я повинна залишатися удома, тому що дітей повинні виховувати батьки. Мабуть, саме у них найгостріше розвинуте почуття провини.
Але почуття провини не обов'язково погана річ. Воно дає поштовх до роботи душі. Почуття провини — це сигнал, що ми живемо не так, як хотілося б. Що нам потрібно зробити в цій ситуації, так це запитати себе, чи реальне те, що ми хочемо, чи ні.
Інколи, батьки схильні своїм дітям нав’язувати почуття провини. Як тільки діти підростуть і починають уявляти, звідки беруться діти, матері (чи інші родичі) розказують як важко син чи донька їм дісталися. Як, наприклад, важко мати переносила вагітність, як при появі дитини на світ мучилася і страждала, скільки перенесла неприємностей – і все для того, щоб дати синові чи донці життя! І закінчуються подібні розмови, як правило, одним (для чого, власне, і ведуться): а ти, невдячне дитя, тепер все життя повинно догоджати нам (батькам), тому що саме ти один у всіх муках винуватий! Виходить що дитина винувата вже тим, що народилася[15, c.38].
Зрозуміло, що дитина не має ніякого злого наміру відносно матері, і зовсім не планувала заподіяти їй біль. Принаймні, рішення народити цю дитину було якраз матусине. До речі, якщо докладніше проаналізувати більшість розповідей про важкі пологи, то виявляється, що ускладнення – теж багато в чому наслідок материнської поведінки (іноді просто за незнанням). А то і взагалі з'ясовується, що цій мамі медики спочатку заборонили мати дітей – але вона, як це часто буває, не послухалася і ризикнула. Її ризик увінчався успіхом, тільки довелося багато натерпітися. Але дитина в цьому не винна. Їй у такому випадку варто ще спасибі сказати, що вона зуміла народитися всупереч усьому.
Але на превеликий жаль, глибинна причина таких повчань в іншому: батьки (і частіше всього мама) насправді просто хотіли мати живу іграшку, а вийшла самостійна особа, яка їх не влаштовує. Тому подібним почуттям провини мати намагається прив'язати дитину до себе, перетворити на неживий предмет, покірний батьківській волі, щоб було легше ним маніпулювати, потішаючи своє прагнення пограти в «дочки-матері».
