За Боулбі, психотерапевтична робота з дорослими повинна бути побудована так, щоб нові здорові відносини з терапевтом позитивно впливали на моделі прив`язаності, які клієнт виніс із минулого досвіду. З погляду Хед і Лайк, метою психотерапії є відновлення гармонічного й погодженого функціонування всіх п'яти систем.
1.2.2 Теорія прив`язаності і системна сімейна терапія
Едман і Кефері затверджують, що «для тих з нас, хто постійно займається практикою, прив`язаності вказує на джерела всіх відносин…теорія сімейних систем описує структуру відносин, у які ми є втягненими в подальшому житті». Ключовий момент обох теорій – це «поняття зв'язку, що саме по собі вимагає взаємодії як мінімум двох партнерів, які спонукають до дії і зупиняють один одного у вигадливому «танці», поступово адаптуючись до нього.
Зв'язки мають наступну структуру, що враховує аспекти обох теорій:
· Надійна прив`язаність зі здатністю до автономії й адаптивна сімейна система;
· Прив`язаність, що уникає, і роз'єднана сімейна система;
· Амбівалентна прив`язаність і заплутана сімейна система.
Положення обох теорій добре зарекомендували себе в практиці, особливо в роботі з людьми, що пережили травму, а також у психологічному супроводі вікових криз і перехідних моментів життя.[2,5]
1.2.3 Сімейна нарративна терапія і прив`язаність
Основний інструмент сімейної нарративної теорії прив`язаності - це історії, які батьки (частіше мова йде про прийомних батьків) розповідають своїй дитині, пройшовши спеціальне навчання в терапевта. Джоан Мей сформулювала 4 основних типи історій, які послідовно допомагають дитині створити нову прив`язаність.
Історія-Твердження: розповідь від першої особи про те, що заслуговує кожна дитина з моменту зачаття – про те, як бути бажаною, улюбленою, оточеною турботою
Історія про розвиток продовжує теми любові й турботи, початі в історії-твердженні, а також повідомляє дитині про те, як на різних вікових етапах діти адаптуються до складних ситуацій і вчаться боротися із труднощами.
Історія про травму, на відміну від перших двох, спрямована не на встановлення прив`язаності, а на подолання травматичного досвіду минулого
Історії про дитину, що впоралася із проблемами й домоглася успіху, розповідаються від третьої особи й допомагають дитині впоратися із щоденними труднощами, які можуть спочатку здаватися складними. [2,26]
Практика показала, що здатність батьків допомогти своїй дитині в розвитку надійної прив`язаності за допомогою історій не пов'язана з інтелектом і освітою батьків, а також з наявністю в них позитивного дитячого досвіду. Успіх залежить від здатності батьків прийняти той факт, що порушення поведінки дитини обумовлені його негативним досвідом, а не властиві йому споконвічно, і, замість поведінкових проблем, варто сфокусувати увагу на відносинах любові, турботи й захисту. Важливу роль грає також визнання терапевтом власної компетентності батьків.
Хоча нарративна терапія Майкла Уайта й Девіда Епстона і сімейна нарративна терапія прив`язаності мають деякі загальні техніки й теоретичні підстави, існує ряд серйозних розходжень між ними. Наприклад, хоча сімейна нарративна терапія прив`язаності слугує для переключення уваги дитини з негативних моделей відносин і поведінки на ресурсні, подібно техніці переключення в нарративній терапії, сімейна нарративна терапія прив`язаності використовує історії, спеціально спрямовані на корекцію негативних аспектів стану дитини, тоді як нарративна терапія бачить метою скоріше неупереджене спільне дослідження можливостей.
В той же час сімейна нарративна терапія прив`язаності відрізняється від більшості інших підходів, спрямованих на корекцію порушень прив`язаності, багато хто з яких містить у собі відкрите відреагування сорому й гніву, а також примусовий холдинг (утримання дитини в обіймах).[5,24]
1.2.4 Теорія прив`язаності і нейрофізіологічні дослідження
E. П. Слоан із співавторами у клініці порушень сну провели дослідження зв'язку порушень прив`язаності в дорослих і аномалій альфа-ритмів сну. У моделі прив`язаності у дорослих Бартоломеу надійній прив`язаності відповідає сполучення порівняно низької тривожності й низького уникання прив`язаності. Залежно від використовуваних методик, від 50% до 60% дорослих вважаються маючими надійну прив`язаність, що характеризується гнучким балансом між прагненням до автономії й близькості. Приблизно так само поширені різні типи ненадійної прив`язаності, що характеризуються високою тривожністю відносно емоційних зв'язків, високим рівнем їх уникання або поєднанням цих труднощів. У дослідженні брали участь люди, що мають високий рівень тривожності або депресії, що не відносяться до прив`язаності.
Ненадійна прив`язаність пов'язана зі схильністю до стресу й надмірно високим рівнем активності кори мозку, тому порушення альфа-ритмів у цьому випадку є надмірно вираженою реакцією на цілий ряд негативних стимулів. Можливо, сепараційна тривога, що виражає страх бути покинутим, не тільки заважає заспокоїтися наяву, але й не дає повноцінно відрегулювати рівень порушення при відході до сну. Звичайні механізми забезпечення близькості до об'єкта прив`язаності - спостереження, плач - не доступні уві сні, що може призводити до підвищення активності кори мозку в період сну. [19,27]
1.3 Типи прив`язаності і особливості її формування в дитячому віці
Хоча тенденція до формування прив`язаності генетично задані, її якість або тип прив`язаності залежить від умов виховання і головним чином від відносин з матір'ю, тобто визначається чутливістю матері до потреб дитини і її ніжністю й турботою. Відповідно до цього виділяються три типи прив`язаності:
· Тип прив`язаності B - у чутливих і турботливих матерів виростають діти впевнені у собі, з почуттям власної безпеки і надійною прихильністю;
· Тип прив`язаності C - у матерів з непослідовним і непередбаченим типом реагування діти мають нестійке напружене відношення до матері; така прив`язаність була названа тривожно-амбівалентної;
· Тип прив`язаності A - обмежуючі, нечутливі матері, що отторгают дітей, мають невпевнених дітей, з ненадійною прив`язаністю, що супроводжується почуттям небезпеки. Відповідно до цієї теорії, якість прив`язаності, що виникла в ранньому дитинстві, визначає подальший розвиток всіх пізнавальних, комунікативних і емоційних властивостей дитини.[24,27]
Основні принципи теорії прив`язаності були сформульовані в роботах М. Ейнсворт і Дж. Боулбі в 70 - 80-х рр. нашого століття. У наш час спостерігається інтенсивне розширення цієї теорії, що відбувається за декількома напрямками.
По-перше, теорія прив`язаності активно асимілює як пояснювальні принципи інших концепцій й психологічних напрямків. Так, для пояснення особливостей взаємодії дитини з матір'ю (з об'єктом прив`язаності) використовується теорія навчання (підкріплення певних реакцій веде до їхнього закріплення). Через розвиток репрезентативних моделей (за Ж. Піаже) розкривається еволюція різних стратегій поведінки. І, нарешті, формування типу прив`язаності розглядається в термінах теорії Л.С. Виготського: поведінка, що допомагає матері описується як побудова й зміна зони найближчого розвитку (ЗНР). Таким чином, теорія прив`язаності в цей час охоплює й використовує практично усі найбільш популярні психологічні підходи. Така "місткість" даного напрямку розглядається як його безсумнівна перевага, що дозволяє досягти гармонії між різними підходами.
По-друге, ця теорія виходить за межі дитячого віку й поширюється на весь онтогенез. Автори переглядають фактичний зв'язок між якістю прив`язаності в ранньому віці і подальших успіхах людини в спілкуванні, сімейному житті, професійному досягненні, кар'єрі. [26, 43]
Подібне поширення й залучення інших концепцій призводить до того, що саме поняття "прив`язаність" істотно змінюється й втрачає свою визначеність. Так, у деяких варіантах теорії прив`язаності на перше місце виходять не відносини між матір'ю і дитиною, а стратегії пристосування дитини до матерінської поведінки.
Принциповим є поділ двох типів інформації, доступних людині, - когнітивної (інтелектуальної) і афективної (емоційної). Відповідно до теорії П. Криттенден, чутливість дитини до певного виду інформації і її здатність інтегрувати різні види інформації в цілісну модель поведінки залежать від умов взаємодії дитини з матір'ю. Кожному типу прив`язаності відповідають певні способи переробки й інтеграції інформації, які породжують відповідні стратегії повндінки. Далі розглянемо конкретний механізм впливу матері на формування стратегій поведінки дитини.
З народження людина має здатність формувати асоціації (умовні рефлекси) і базальні емоції. Ці властивості пов'язані з діяльністю трьох давніх структур мозку: стовбура, середнього мозку й лімбічної системи. За інтеграцію цих структур відповідає кора головного мозку. Динаміка її розвитку відбивається в послідовності стадій розвитку інтелекту за Ж. Піаже (його теорія використовується для опису еволюції стратегій переробки інформації й поведінки в онтогенезі).
Теорія навчання пояснює, як особливості взаємодії дитини з матір'ю впливають на розвиток його вроджених психічних можливостей. Незважаючи на те, що принципи навчання однакові усередині виду, вибірковість до певних видів інформації і готовність до засвоєння конкретних зв'язків варіюють у різних діадах "мати - дитина".
Якщо дорослий адекватно реагує на рефлекси та афекти дитини, поведінка підкріплюється й відтворюється в аналогічній ситуації. У випадках, коли поведінка дитини відкидається або викликає неприємний для неї вплив, вона одержує негативне підкріплення і згодом буде приховуватися. Така дитина уникає відкритого вираження емоцій і потреб, як би приховує свій стан; тому даний тип прив`язаності був названий "уникаючим". Діти, які до однорічного віку виявляли "тип прив`язаності, що уникає” (тип прив`язаності А), звичайно мали досвід відкидання з боку матері при спробах афективної взаємодії з нею. Якщо дитина протестує проти такої поведінки матері, то до відповіді. додається гнів з її боку. Відсутність же афективних реакцій значно знижує ймовірність неприємних наслідків. Дитина засвоює, що результати афективної поведінки можуть бути непередбаченими і небезпечними, і намагається стримувати його.
У випадку, коли мати не приймає дитину, але демонструє позитивні емоції у відповідь на її поведінку, тобто її афективні реакції нещирі, передбачати наслідки афекту дитині стає ще складніше. Ці батьки спочатку підтверджують потребу в близькості й контакті з дитиною, але, як тільки він відповідає їм взаємністю, вони відкидають контакт, приховуючи свої щирі негативні переживання.
Існують також матері, які щирі, але непослідовні в афективній взаємодії з дитиною. Вони можуть бути як недостатньо, так і надмірно чутливі до будь-яких проявів дитини; в обох випадках йому складно навчитися ефективній взаємодії. Неможливість передбачити поведінку оточуючих викликає у дитини реакції занепокоєння й гніву, їхній прояв веде до суперечливих результатів: непослідовні матері часом задовольняють потреби дитини, іноді дратуються, а іноді взагалі не реагують на її поведінку. Тому зрозуміло, що без певної стабільної стратегії поведінки зовнішні прояви дитини залишається тривожно-амбівалентним (тип прив`язаності C).
Таким чином, до кінця дитинства діти з "впевненим" типом прив`язаності (тип прив`язаності В) засвоюють комунікативне значення безлічі засобів спілкування, використовують як інтелект, так і афект. Діти, що уникають, (тип прив`язаності А) навчаються організовувати свою поведінку, користуючись в основному інтелектуальною інформацією. Афективна поведінка "амбівалентних" дітей постійно підкріплюється, але вони не навчаються інтелектуальної організації поведінки, що могла б компенсувати непослідовність їхніх матерів, вони не довіряють інтелектуальній інформації й використовують переважно афективну. [5,43]
Таким чином, розходження в способах інтеграції інформації при різних типах прив`язаності може бути пояснено характером індивідуального досвіду дитини і її міжособистісних відносин з матір'ю.
До кінця дитинства виникає ряд протиріч між сформованою в дитини примітивною моделлю взаємодії і відносинами, що ускладнюються, з дорослим. Далеко не завжди поведінка матері відповідає однозначному уявленню дитини про неї. Біполярні моделі усе більше диференціюються й підбудовуються до реальної ситуації, що ніколи не буває, ні що постійно відкидає, що ні постійно приймає. Крім того, в «амбівалентних» дітей взагалі відсутня модель взаємодії й стратегії поведінки. Таким чином, на початку дошкільного віку перед дитиною стоїть завдання побудувати і конкретизувати власні, що відповідають її індивідуальному стилю, способи поведінки, які багато в чому пов'язані з розвитком когнітивних процесів.
Стадії розвитку прив`язаності, за Дж. Боулбі, перекликаються з теорією розвитку інтелекту Ж. Піаже. Обидві ці теорії підкреслюють, що в процесі дозрівання мозкових структур змінюється організація розумової діяльності. Інтенсивне дозрівання когнітивних структур, що відбувається в дошкільному віці, сприяє все більш складним і тонким інтеграціям афекту й інтелекту в єдині поведінкові феномени. У якості одного із прикладів такої інтеграції розглядається феномен "соромливої поведінки".
"Соромлива поведінка" використовується для обеззброювання агресії й приховання страху. Їй дається чисто етологічне пояснення в традиції К. Лоренца. В ситуації боротьби тварина, що програє, намагається, як правило, зупинити конфлікт до свого фізичного знищення. Цій мети служить набір поведінкових паттернів, що підкреслюють перевагу й викликають "полегкість" у переможця (сюди входять переворот на спину, відкриття черева й шиї, відкрита паща без демонстрації зубів і косі погляди у бік переможця). Перші два сигнали підкреслюють беззахисність тварини, що програла, підтверджуючи тим самим сформовану ієрархію. Але якщо тварина постійна демонструє підпорядкування, то вона може бути дійсно атакована або вигнана зі зграї, тому необхідні способи встановлення також і соціальних відносин з домінуючим. За контрастом з оскалом, що означає агресію, і звичайною посмішкою дружелюбного настрою відкритий рот із прикритими зубами можна назвати ознакою що підкреслює відсутність агресії, а також подобою інфантильного сигналу-прохання про годування. Однак щирий стан того, хто програє включає одночасно страх і злість, майже лють із приводу того, що відбувається. [31, 39]
П. Криттенден вважає, що "соромлива поведінка" у дітей слугує тим же цілям і інтегрує такий же набір афективних сигналів, які обеззброюють агресію й викликають співчуття і підтримку в ієрархічних відносинах, що змінюються.
Отже, дана модель розглядає розходження в індивідуальному досвіді відносин як своєрідний ключ до розуміння особливостей розумового розвитку й поведінки людини. Через типи прив`язаності описуються певні способи організації розумової діяльності дитини й напрямок розвитку особистості в цілому. Використання двох факторів - виду інформації та ступені її інтеграції - дозволяє створити більш складну структуру для опису варіантів розвитку, ніж у класичній моделі. Особливості розумової діяльності в свою чергу впливають на поведінку, інтелектуальний і особистісний розвиток.
Однак, незважаючи на всі уточнення можливих шляхів розвитку, є декілька причин, за яких можливості даної теорії для передбачення ризику появи патологічних рис обмежені. П. Криттенден відзначає три такі причини:
· розвиток не однонапрямлено, тобто при впливі безлічі факторів, крім паттернів специфічної для виду поведінки, дозрівання і типу прив`язаності;
· природна здатність індивідів інтегрувати інформацію різна;
· у кожній окремій долі певну роль грають випадок, вдача, які неможливо врахувати ні в якій теорії.
Одним з факторів, що впливають на розвиток, є індивідуальний генотип, що задає темперамент. У кожній дитині генетично закладені унікальні можливості та індивідуальний потенціал для їхньої реалізації. Те, як вони проявляються в окремому випадку, є результатом складної комбінації цього потенціалу, дозрівання, що склався завдяки типу прив`язаності, зовнішніх обставин і зворотного зв'язку. [10]
Хоча природні особливості не визначають тип прив`язаності, але залежно від батьківської поведінки вони можуть по-різному впливати на розвиток дитини. Відношення природних задатків і умов розвитку не статично, воно не фіксується раз і назавжди в якийсь певний момент (скажемо, у дитинстві), а являє собою динамічний процес, відкритий впливу досвіду та відносин, доступних людині. При цьому діти із прихильністю типу B мають переваги при реалізації свого природного потенціалу. Чутливим батькам скоріше вдається на основі вроджених особливостей, ефективно використовуючи їх у взаємодії, розвити позитивні риси особистості дитини. З іншого боку, цим дітям доступно більше інформації, ніж їхнім одноліткам із тривожним і захищеним типами прив`язаності, що ігнорує один з видів інформації.[37]
Відповідно до позиції П. Криттенден, інші люди (батьки) є джерелами інформації, зовнішнім середовищем, до якого дитина більш-менш успішно пристосовується. Його головне завдання - виробити ефективну стратегію пристосування, інтегрувати отриману інформацію і використовувати її в поведінці. Механізм формування такої стратегії досить простий і банальний: поведінка, що призводить до досягнення поставлених дитиною цілей, закріплюється й відтворюється, а ті способи, які виявляються неефективними й викликають дискомфорт, гальмуються і відмирають. У цьому механізмі неважко довідатися чисто біхевіоральну схему оперантного обумовлення. Теорія прив`язаності була переведена на мову біхевіоризму і теорій переробки інформації. При цьому емоції та переживання дитини йдуть на другий план і здобувають чисто службову, операціональну роль. Якщо прояв емоцій призводить до негативних наслідків, вони придушуються й стримуються (захищена стратегія), якщо ж їх відкрите, явне вираження сприяє досягненню свого, - дитина починає використовувати їх як засіб маніпулювання дорослим (вимушена стратегія). [40,41]
Таким чином, емоції з головного змісту відносини перетворюються у засіб вирішення когнітивного й поведінкового завдань.
1.4 Стадії розвитку прив`язаностей
Почуття прив`язаності не є вродженим, це придбана особливість і властива вона не тільки людям. Стосовно тваринного світу цю властивість називають «імпринтінг» - відображення. Ймовірно вам доводилося чути про те, що курчата вважають своєю матір'ю качку, яка їх висиділа і яку вони побачили першою, або щенята вважають своєю мамою кішку, яка їх вперше нагодувала власним молоком. Оскільки у немовляти, від якого відмовилася рідна мати, вона не відобразилася в мозку, а годували його абсолютно різні люди, навіть не беручи на руки, то у нього не встановлюється постійного зв'язку з конкретною людиною, тому і говорять, що у таких дітей порушено формування почуття прив`язаності (розлад почуття прив`язаності).
Формування прив`язаності в межах норми можна спрощено описати за допомогою наступного механізму: коли немовля відчуває голод, воно починає плакати, оскільки це заподіює йому дискомфорт, а іноді і фізичний біль, батьки розуміють, що найімовірніше дитина голодна і годують її. Таким же чином задовольняються і інші потреби дитини: в сухих пелюшках, теплі, спілкуванні. У міру задоволення потреб у дитини виникає довіра до людини, яка піклується про нього. Таким чином формується прив`язаність.
