Реферат: Голод в Украине 1946-47

про­куратури активізувати боротьбу з фактами розбазарюван­ня та розтягання

зерна, саботажу хлібозаготівель. Вироки судів ставали дедалі жорсткішими. За

розбазарювання 73 ц зерна і 387 ц борошна (а під цим терміном розуміли тоді

видачу продукції на трудодні, витрати на внутрішньо­господарські потреби) до

7 років ув'язнення був засуд­жений голова колгоспу ім. Стаханова

Червоноармійського району Сталінської області Ковальов. За приховування 360 ц

зерна і саботаж хлібозаготівель до 10 років був за­суджений голова колгоспу

ім. Шевченка Чернігівської області Петриченко, 8 років отримав комірник цього

ж колгоспу. Особливо старалися суди Київської, Кам'янець-Подільської

(нині—Хмельницької), Чернігівської, Ворошиловградської, Одеської та

Сталінської областей. Основним видом «злочинів» лишалися господарські дії,

пов'язані з невиконанням державних зобов'язань.

Зростала кількість осіб, засуджених за розбазарюван­ня та крадіжки хліба.

Якщо в жовтні за це було притягнуто до відповідальності 997 чоловік, то в

листопаді — уже 2313. В ряді областей були проведені показові судові процеси.

Незважаючи на посилення репресій наприкінці 1946— на початку 1947 рр., план

хлібозаготівель республіка вико­нала приблизно лише на 60 %, здавши при цьому

фактич­но все вирощене зерно, включаючи насіннєві фонди. На­магаючись

виправити становище, Політбюро ЦК КП(б)У у листопаді — грудні 1946 р. щотижня

розглядало питання про хід хлібозаготівель. В ряд областей України для

«по­дання допомоги» місцевим партійним і радянським орга­нам у проведенні

цієї кампанії були знову направлені від­повідальні працівники. Газети

вимагали «повернути в кол­госпи всіх уповноважених, попередивши, що не тільки

за бездіяльність, а й за недостатню активність по захисту ін­тересів партії і

держави їх буде покарано».

На основі постанов Ради Міністрів СРСР від ЗО листо­пада 1946 р. та Ради

Міністрів УРСР від 2 грудня «Про здачу хліба підсобними господарствами» в

республіці була організована повторна перевірка наявності хліба в підсоб­них

господарствах підприємств та організацій з метою ви­лучення хліба. Однак ні в

підсобних господарствах, ні в колгоспах більше не було чого віддавати, про що

керів­ництво республіки повідомляло в Москву. Ще 15 жовтня 1946 р. Хрущов у

листі до Сталіна звертав його увагу на те, що «посуха, яка мала місце на

Україні цього року, знизила врожайність хлібів наполовину проти поперед­ніх

оцінок», внаслідок чого «валовий збір зернових культур по колгоспах зменшився

проти попередніх оцінок на 310 млн. пудів. Те ж саме з картоплею і цукровими

буряка­ми». Але Сталін вважав інакше. 26 листопада 1946 р. за його та Жданова

підписами в республіки були направлені телеграми з вимогою «покінчити з

небільшовицьким став­ленням до справи організації хлібозаготівель і

забезпечи­ти виконання плану».

Сталінське керівництво вперто не бажало рахуватися з реальністю. На його

думку, основною причиною невико­нання хлібозаготівель були не надмірні норми

поставок та серйозні помилки в аграрній політиці, і навіть не посуха, а самі

колгоспники, особливо ті, які пережили окупацію і в яких начебто внаслідок

ворожої агітації та пропаганди знову почали проявлятися «дрібнобуржуазні

настрої». Не на висоті, з точки зору Сталіна, виявилося й місцеве

керів­ництво, піддавшись цим «настроям». «В чому полягає го­ловна причина

незадовільного ходу хлібозаготівель у від­стаючих районах? — запитувала

«Правда» в передовій статті «Успішно закінчити хлібозаготівлі» від 23

листопада 1946 р.— Можливо, причина криється в якихось додатко­вих труднощах,

які не дозволяють цим районам йти в ногу з передовими? Ні, справа не в

об'єктивних причинах. Спра­ва в тому, що партійні та радянські органи

відстаючих областей не ведуть більшовицької боротьби за хліб, виявляють

терпимість до фактів недобросовісного ставлен­ня до державних інтересів з

боку деяких місцевих пра­цівників».

Через надмірні хлібозаготівлі та вивіз зерна за межі республіки в ряді міст

України уже восени 1946 р. почалися серйозні перебої з постачанням хліба.

Тому місцеві власті змушені були звертатися за допомогою в Київ. Так, ЗО

ве­ресня 1946 р. Кам'янець-Подільський облвиконком звер­нувся до Ради

Міністрів УРСР з проханням розбронювати державні резерви пшениці для

забезпечення ринкових фондів, ліквідувати комерційні наряди на вивіз з

області продовольчих культур. На це уряд республіки відповів від­мовою,

мотивуючи її тим, що «через стан хлібозаготівель та виконання завдань на

відвантаження зерна за межі УРСР ставити питання перед урядом Союзу з

порушеного Вами клопотання не уявляється можливим».

Надзвичайно тяжко наслідки посухи позначилися на тваринництві. Неврожай трав,

надмірні поставки зерна, а також сіна загострили й без того складне становище

з кормами. Намагаючись хоч трохи його виправити, Рада Міністрів УРСР і ЦК

КП(б)У 22 липня 1946 р. прийняли постанову «Про заходи по забезпеченню худоби

кормами в колгоспах на зимівлю 1946—1947 рр.». У ній містилася вимога

звернути найсерйознішу увагу на заготівлю кормів, вишукати для цього всі

резерви. Один з них колгоспи знайшли в тому, що почали вести заготівлі сіна

на всіх пло­щах, які до цього часу не використовувалися. Господар­ства, що не

мали достатніх природних сіножатей, прикрі­плялися до тих районів, де їх було

більше. Широко практи­кувалися сінозаготівельні роботи в заплавах Дніпра.

Для того щоб зменшити дефіцит кормів шляхом скоро­чення поголів'я громадської

худоби, колгоспам республіки рекомендувалося здавати державі м'ясопоставки у

1946 р. не лише за поточний, а й за наступний рік. Причому в ли­стопаді було

дозволено приймати від господарств неконди­ційних свиней вагою від ЗО кг і

птиці — від 500 г.

В результаті 1946 р. всі колгоспи східних областей республіки, крім Сумської,

значно перевиконали плани м'ясопоставок. М'яса було здано державі в 2 рази

більше, ніж у 1945 р. В цілому в 1946 р. республіка поставила його (у

забійній вазі) 631,5 тис. т — рівень, який вдалося дещо перевищити лише в

1949 р. Однак план молокопоставок було виконано лише на 88,7 %, а здачі яєць

— на 48,4 %. І все ж поліпшити стан справ у тваринництві не вдалося. Вже на

початок зими в ряді районів республіки склалося катастрофічне становище з

кормами. І знову винними за це виявилися насамперед колгоспники. Тільки в

грудні 1946 р. в колгоспах Запорізької області за порушення пра­вил

використання кормів, їх розтягання та псування було притягнуто до

відповідальності 127 чоловік, Сталінської — 401. Але репресії не змогли

запобігти падіж худоби, який почався з грудня 1946 р. На 1 січня 1947 р.

поголів'я вели­кої рогатої худоби скоротилося порівняно з тим же періо­дом

попереднього на 46,4 тис. голів, свиней — на 1001,8 тис., овець і кіз — на

125,9 тис., коней — на 35,7 тис. голів. Зменшення поголів'я худоби посилилося

на початку 1947 р., хоч у цей час ішло отелення, і воно повинно було швидко

зростати. Так продовжувалося аж до появи пасо­вищного корму. Скоротилося

поголів'я і в господарствах колгоспників, де на 1 липня 1947 р. кількість

великої рогатої худоби становила 88,9 % від показника попе­реднього року,

телят до 1 року — 77,6 %, свиней — 43,6 %, овець і кіз —87,3 %. Навесні 1947

р. на кожні 100 корів селянам вдалося зберегти лише 46.8 телят приплоду проти

58,4 у 1946 р.

Та справжньою трагедією народу став голод, який роз­почався в республіці

взимку 1946/47 рр. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим

було оплатити трудодні колгоспників. У більшості господарств, що потер­піли

від посухи, зернові на трудодні не видавалися зовсім. У цілому на душу

населення в колгоспах України у 1946 р. припадало тільки 34 кг зерна.

Намагаючись зробити хоч деякі запаси на зиму, окремі колгоспи та радгоспи

респуб­ліки зверталися в Міністерство землеробства УРСР з про­ханням

направити частину колгоспників і тягла на Кубань та в інші місця, де було

одержано непоганий урожай, для допомоги у його збиранні з умовою, що за

вироблені тру­додні з ними розрахуються хлібом. Однак республіканське

міністерство фактично не мало на це повноважень, та нав­ряд чи такі заходи

могли б значно поліпшити ситуацію. Голод охоплював дедалі більші території

республіки. Лише в західній частині України становище було більш-менш

благополучним.

Рятуючись від голоду, окремі сільські мешканці, а то й цілі сім'ї самовільно

залишали колгоспи і подавалися в міста чи райони, де було краще з харчами.

Про це, зокре­ма, писав у Раду в справах колгоспів при уряді СРСР голо­ва

колгоспу «Заповіт Леніна» Новосанжарського району Полтавської області. Він

відзначав, що «несприятливі кліматичні умови 1946 р. дуже позначилися на

деяких ра­йонах Української РСР, і з липня місяця 1946 р. дуже бага­то

молоді, колгоспників пішло самовільно з колгоспу на підприємства та на інші

роботи... В багатьох колгоспах пішло до 100 чоловік, пішло дуже багато

спеціалістів сіль­ського господарства». Про масове залишення колгоспни­ками

колгоспів свідчать і дані Міністерства сільського гос­подарства України. З 1

січня 1946 р. по 1 січня 1947 р. кіль­кість працездатних жінок і підлітків до

16 років у колгоспах УРСР зменшилася на 283,9 тис. чоловік. Особливо

поси­лився самовільний відхід селян взимку та навесні 1947 р.— в найбільш

голодний період Д

Значна кількість сільського працездатного населення, не покидаючи місць

проживання, залишала роботу в кол­госпах і влаштовувалася у різні місцеві

підприємства та установи, де була гарантована карткова система забезпе­чення

продовольчими товарами. На 1 січня 1947 р. ця кате­горія сільського населення

налічувала 331,6 тис. чоловік. У зв'язку з цим Міністерство сільського

господарства ви­знало за доцільне підготувати і направити на розгляд Ради

Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У проект постанови, яка б передбачала недопустимість

самовільного виходу колгосп­ників з колгоспів і повернення тих, хто це

зробив. Розгля­нувши цей проект, Рада Міністрів УРСР відмітила, що «за­борона

відпуску колгоспників із колгоспів для робіт на стороні і заборона керівникам

підприємств, організацій та установ у прийомі на роботу колгоспників без

відповідних документів від виконкомів сільрад шляхом прийняття по­станови

Ради Міністрів і ЦК КП(б)У не відповідає ста­тутним положенням сільгоспартілі

та Конституції СРСР».

Сталін був незадоволений роботою Хрущова на по­саді першого секретаря ЦК

КП(б)У, і на початку бе­резня 1947 р. цей пост зайняв Каганович. Він не

по­боявся порушити законність. В обкоми, райкоми партії, виконкоми обласних

та районних Рад навесні було розісла­но листа ЦК КП(б)У за підписом

Кагановича, згід­но з яким партійні та радянські організації, «враховуючи

значну кількість фактів самовільного уходу» селян, були забов'язані «надавати

допомогу правлінням колгоспів у поверненні на період робіт по обробці посівів

та збиран­ню урожаю необхідної кількості колгоспників, що само­вільно пішли з

колгоспу». Керівникам підприємств, уста­нов і організацій було заборонено

приймати на роботу колгоспників, які не мали відповідних документів від

прав­лінь колгоспів.

А тим часом у селах республіки ситуація ставала ката­строфічною. Голод

посилювався. Люди відкопували з-під снігу мерзлу картоплю, буряки, що

лишилися на колгосп­них полях після збирання, їли кору дерев, дрібних

гризу­нів, собак тощо. Внаслідок недоїдання серед сільського населення

поширилась дистрофія, були випадки тифу. Швидко зростала смертність. Якщо

протягом січня — грудня 1946 р. середній її рівень на селі становив 20 тис.

чоловік, то в січні 1947 р.—ЗО тис., у лютому —38,5 тис., у березні —51,4

тис. чоловік.

Висока смертність, а також продовження стихійного відпливу сільського

населення позначилися на його кіль­кості в східних областях республіки, що

найбільш постраждали від посухи. З 1 січня 1947 р. до 1 січня 1948 р.

кількість сільських мешканців у 16 східних областях змен­шилася на 23 тис. І

це — незважаючи на повернення вели­кої кількості демобілізованих з лав

Радянської армії. Ско­ротилася й кількість селянських господарств. Так, у

Він­ницькій області на початок 1948 р. їх стало менше на 1,6 тис..

Херсонській—на 1,8 тис.. Сталінській—на 5,6 тис.. Запорізькій — на 7,6 тис..

Дніпропетровській — майже на 8 тис., в Ізмаїльській — на 9 тис.

Складне становище склалося в 1947 р. у містах респуб­ліки, насамперед східних

її областей, де на той час значно загострилися продовольчі труднощі,

збільшилась кількість населення, яке не отримувало хлібних карток, що

призво­дило до значного зростання смертності. Якщо в 1946 р. у 16 східних

областях республіки померло близько 90 тис. чоловік, то в 1947 р.— більш як

186 тис. Особливо тяжко довелося жителям міст Сталінської,

Ворошиловградської, Запорізької, Одеської та Харківської областей.

В цілому по 16 східних, а також Ізмаїльській і Черні­вецькій областях

республіки в 1947 р. померло більш як 528 тис. чоловік проти 282 тис. в 1946

р. І це лише ті випад­ки смертей, які були зареєстровані ЗАГСами УРСР. Однак

далеко не всі жителі республіки, особливо сільські, мали які-небудь

документи, і тому смерть багатьох з них далеко не завжди була зареєстрована.

Немало людей загинуло й за межами республіки, прямуючи в Закавказзя, Середню

Азію на Кубань.

Значні труднощі із забезпеченням населення продук­тами харчування виникли

також у Молдові, Ульяновській, Костромській та інших областях Російської

Федерації.

Тим часом зерно в країні було. У 1946 р. його експорт становив 1,7 млн. т ,

причому значна частина всього зерна у вигляді допомоги була надіслана іншим

країнам безплат­но. А Сталін ще в 1926 р. переконував партію і народ, що

звичаї поміщицько-буржуазної Росії («Самі недоїмо, а ви­возити будемо»)

відійшли в минуле.

У ситуації, що склалася, можна було б звернутися за допомогою до світової

громадськості, але сам факт голоду аж донедавна оберігався як державна

таємниця. Макси­мально допустимим вважалося мимохідь згадати, що в де­яких

районах країни внаслідок жорстокої посухи (про інші причини не можна було й

заїкатися) виникли певні продовольчі труднощі, які швидко й безболісно були

лікві­довані.

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946 і 1947 роки посилюється

кримінальне переслідування «роз­крадачів» соціалістичної власності, які

згідно з статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги

народу», а з статтею 18 Статуту сільськогосподарської артілі — як «зрадники

загальної справи колгоспу» і «під­ривники основ колгоспного ладу», котрих

треба карати з усією суворістю «законів робітничо-селянської держави».

Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за лихо­вісним законом від 7

серпня 1932 р., що дістав назву «зако­ну про п'ять колосків». Ним

передбачалося до 10 років та­борів за десяток колосків, зібраних на полі

опухлими від голоду дітлахами, за крадіжку кілограма зерна, що було знайдене

в кишені або чоботях колгоспника, за десяток яблук, зірваних у колгоспному

саду. Так, на 5 років ув'яз­нення у виправно-трудових таборах засудила виїзна

комі­сія народного суду м. Вінниці К. Зданевич та П. Пугач, які влітку 1947

р. вкрали в колгоспному саду б кг яблук. На 7 років був засуджений завгосп

колгоспу ім. Сталіна тієї ж Вінницької області Бондар, який видав колгоспнику

наряд на помол 294 кг зерна нового врожаю в той час, коли кол­госп ще не

почав хлібоздачу. Влітку 1947 р. за «розкрадан­ня хліба» на лаву підсудних

сіли тисячі людей. Лише з 1 по 20 липня до кримінальної відповідальності було

притягну­то 3226 чоловік, причому 1768 з них — за збирання колос­ків у полі.

Як відзначалося у доповідній записці на ім'я Кагановича з приводу розкрадання

хліба, аналіз мате­ріалів, представлених МВС УРСР, свідчить, що велика

кількість крадіжок хліба «здійснюється гостропотребуючими колгоспниками».

Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочин. Наведемо один з

трагічних фактів того часу. Ф. Ільницький, член колгоспу «Червоний орач»,

працюючи в полі, вкрав 3—4 кг ячменю. Це виявила уповноважена райкому КП(б)У

Черепанова. Злякавшись, що Черепанова викриє його, Ільницький поранив її

косою, за що був засуджений на 20 років ув'язнення.

У 1946 та 1947 рр. непоодинокими були випадки роз­крадання працівниками

органів соціального забезпечення грошових коштів, які призначалися для

виплати держав­ної допомоги багатодітним та одиноким матерям. Про це

повідомляв Хрущову Генеральний прокурор УРСР. Мали місце й випадки

розкрадання продовольчих і промто­варних фондів, які призначалися для дитячих

будинків.

Керівництво республіки і особисто Хрущов намага­лися хоч якось полегшити

становище голодуючих районів. Були організовані закупки зерна в західних

областях республіки, які менше постраждали від посухи. Для органі­зації

харчування дітей у найбільш потерпілі області (Із­маїльську, Одеську,

Миколаївську, Херсонську) були на­правлені спеціальні урядові комісії. Певну

допомогу подав союзний уряд, виділивши у вигляді позички 60 тис. т

про­довольчої продукції. Однак цього було явно недостатньо. Тільки шести

найбільш потерпілим від посухи областям України необхідно було близько 79

тис. т продовольче!" позички. Щоб колгоспники могли брати участь у весняник

польових роботах, для 3,4 млн. чол. на польових станак республіки було

організовано громадське харчуванню. Для багатьох це була єдина можливість

вижити.

На посівну кампанію 1947 р. колгоспам України було надано й насіннєву позичку

в розмірі 35 млн. пудів. Це ста­новило лише близько половини потреб

республіки в насін­ні. Оскільки з колгоспів під час хлібозаготівель вивезли

все зерно, включаючи насіннєві фонди, то на 1 березня 1947 р. господарства

УРСР були забезпечені насінням ярих та бобових культур лише на 60,6 %. Тому

весною 1947 р. дістали відмову в насінні більшість підсобних господарств,

підприємств та організацій, ряд радгоспів республіки.

Враховуючи можливість масового розкрадання посівного матеріалу голодними

селянами, уряд республіки роз­робив цілий комплекс надзвичайних заходів по

його охоро­ні. У нічний час біля колгоспних комор встановлювалося чергування

членів правління колгоспів, партійно-комсо­мольського та радянського активу.

По лінії Міністерства внутрішніх справ було-організовано негласну охорону

по­сівного зерна на складах «Заготзерна», в ході його висіву в грунт. За

розкрадання насіння відповідали як особи, що це вчинили, так і ті, хто не

забезпечив охорони. Органи суду, прокуратури мали притягувати винних до

криміналь­ної відповідальності і застосовувати до них найсуворіші міри

покарання, розглядаючи ці справи поза всякою чер­гою і в максимально короткі

строки. Для цього забороня­лося направляти працівників МВС, МДБ, прокуратури,

міліції уповноваженими в колгоспи, відволікати Їх від «оперативного

обслуговування весняної посівної кампа­нії». У господарства з районів,

областей, військових частин присилалися високопоставлені працівники, на яких

покла­далася відповідальність за охорону посівних матеріалів.

Чи знав Сталін про голод, який охопив Україну та інші території країни?

Безперечно, знав. Документи свідчать. що наприкінці 1946 р. і на початку 1947

р. Хрущов, інші керівники Української РСР неодноразово зверталися до уряду

СРСР й особисто Сталіна з проханням надати державні позички продовольчим

зерном, насінням та фу­ражем. Про це розповів Хрущов у своїх спогадах. На

чергову його доповідну записку Сталін відповів образливою телеграмою. У ній

він називав Хрущова «сумнівним типом» і наказував йому прибути до Москви.

Микита Сергійович був готовий до всього, навіть до того, що його оголосять

«ворогом народу» і репресують. І все ж він вирішив сказа­ти правду про

становище в Україні, попросити допомогти хлібом. Це ще більше розлютувало

Сталіна. «Ти,— кри­чав він,— м'якотілий. Тебе обдурюють, вони грають на твоїй

сентиментальності. Вони прагнуть, щоб ми розтринь­кали наші державні запаси».

Проте Україна все ж таки отримала мінімальну допомогу продовольчим,

насіннєвим і фуражним зерном. Однак Хрущову його звернення до Сталіна, а

також «недостатня твердість» при проведен­ні заготівель коштувала посади

першого секретаря ЦК КП(б)У.

А люди продовжували вмирати, хоч ще на XVIII з'їзді партії Сталін проголосив,

що «бездомних селян, які відби­лись від села і живуть під страхом голоду»,

«давно вже не­має в нашій країні. І це, зрозуміло, добре, оскільки свід­чить

про заможність нашого села». Він же закликав зро­зуміти, «що з усіх цінних

капіталів, які є в світі, найцінні­шим і найвирішальнішим є люди, кадри». Та

це були тільки слова, такі ж лицемірні, як і заява Андрєєва на лют­невому

(1947р.) пленумі ЦКВКП(б) проте, що, коли ста­ло зрозуміло, що Воронезька,

Курська, Орловська, Там­бовська області, а також частина областей України та

Молдови постраждали від посухи, Сталін рішуче поставив питання про

продовольчу та фуражну допомогу колгоспам з державних резервів, допомогу

тракторами і всім необ­хідним, щоб запобігти її наслідкам. Разом з тим Сталін

і його оточення зуміли навіть народне горе використати в своїх

пропагандистських цілях, блюзнірськп зобразивши його як одну з чергових

перемог колгоспного ладу, який зовсім безболісно зміг подолати всі наслідки

посухи.

Про стан, у якому опинився ряд колгоспів республіки в 1947 р., свідчить лист

голови колгоспу ім. XVII партз'їзду Новоушицького району Камінець-Подільської

області на ім'я Хрущова. В ньому розповідається, що колгосп перебуває на

«останньому ступені упадку», «всі господарчі будівлі розвалюються, майже весь

реманент до роботи не годний, а замінити його нічим, купити немає за що».

Фінансове становище колгоспу надзвичайно тяжке — боргів 32 702 крб., а в касі

лише 2 075 крб. Крім того, кол­госп винен державі ще 361 ц зерна. «Трудову

дисциплі­ну,— скаржиться голова колгоспу,— на даний період ме­тодом

свідомості відновити важко, тому що дуже низька оплата праці. В 1945 р. на

трудодні було видано 200 г зер­на, в 1946 р.—ЮО г».

Таким чином, криза в сільському господарстві, викли­кана насамперед

адміністративно-командними методами керівництва ним, продовжувала наростати.

Однак, чим більше погіршувалися справи, тим гучніше офіційна про­паганда

заявляла про новий «переможний наступ за після­воєнне піднесення сільського

господарства» під проводом «найулюбленішого вождя і вчителя, творця

колгоспного ладу товариша Сталіна».

Головна причина відставання сільського господарства у перші повоєнні роки

полягала не лише в обмеженості ма­теріально-технічних ресурсів чи в

несприятливих погодних умовах, а передусім у стані економічних відносин і

соціаль­них умов на селі. Командно-бюрократична система управ­ління призвела

до того, що селянин перестав бути господа­рем на землі. Наростала жорстка

централізація і регла­ментація всього життя колгоспного села, однак засоби

пропаганди закривали на це очі, і вину за всі недоліки зва­лювали на рядових

трудівників. Наприклад, бюлетень Управління пропаганди і агітації ЦК КП(б)У в

березні 1947 р. так пояснював причини тяжкого стану справ у кол­госпі ім.

Чапаєва Котовського району Одеської області:

«Справжня причина відставання колгоспу криється у від­сутності правильної

організації праці, у пізньому виході на роботу і ранньому закінченні її, у

відсутності контролю за виконанням державного мінімуму трудоднів кожним

колгоспником і колгоспницею». Цей же бюлетень закликав пресу України

«оберігати сталінський Статут сільсько­господарської артілі від найменших

зазіхань на його не­доторканність, викривати і піддавати сміливій

більшовиць­кій критиці порушників Статуту артілі, які підривають під­валини

колгоспного соціалістичного ладу». Отже, виходи­ло, що колгоспний лад

підривали не ті, хто закріпачив се­лянство, а самі колгоспники.

Становище в сільському господарстві України у 1946— 1947 рр. було надзвичайно

серйозним, що й призвело до голоду. Однак офіційній пропаганді того часу це

не зава­дило життєрадісно стверджувати: «Нема більше України з відсталим

господарством, з відсталою культурою, із зли­денним населенням, є Україна...

з найбільш передовим у світі соціалістичним сільським господарством,..

Україна, в якій творцем і розпорядником усіх багатств є сам народ». І це

писалося у зловісному 1947 році, мабуть, найзлиденнішому за весь повоєнний

час.

Список використаної літератури

1. Укр. іст. журн.— 1990.—№ 8— С. 14—32.

2. Історія України. під ред. Головного А.В. 2000.

3. История Украины. Учебное пособие. Х. 1997.

4. Україна 1917-1992: Довідник. К 1993.

[1] Амбарний збір — урожай з мінімальними

урахуваннями мож­ливих втрат при збиранні, що нерідко кваліфікувалися як

«шкідницький метод зменшення врожаїв»

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты