могло не позначитися на стані трудової дисципліни в колгоспах. Газета
«Социалистическое земледелие» писала з цього приводу, що, розширивши свої
присадибні ділянки понад норму, багато хто з колгоспників більшість свого
часу став проводити на посівах особистого користування, а колгоспну роботу
занедбав.
Кількість селян, які не виробили мінімуму трудоднів у 1946 р., досягла
рекордного рівня—1,5 млн. чоловік. У деяких районах, що найбільше постраждали
від посухи, влітку 1946 р. відбулися селянські заворушення. Зокрема, секретар
Ізмаїльського обкому КП(б)У повідомляв Раду Міністрів УРСР, що «у зв'язку з
поганим станом урожаю мають місце нездорові настрої серед населення області».
Далі пояснювалося, у чому саме вони полягали: «Так, наприклад, в с.
Плахтіївка Саратського району група селян не давала вивозити хліб з глибинних
пунктів, у с. Утконосівка Суворовського району натовп жінок числом до 180
чоловік намагався розтягнути зерно з глибинного складу Суворовського пункту
«Заготзерно». В Белградському районі група селян, у кількості 145 чоловік,
підписала заяву про продовольчі труднощі і прохання дати хліба». А становище
в цій, як і в деяких інших областях, було жахливе. Посилювався голод,
зростала смертність. Уже за першу половину 1946 р. кількість померлих тут
перевершила кількість новонароджених.
У зв'язку із значним збільшенням випадків розкрадання зерна на
хлібозаготівельних пунктах, елеваторах і підприємствах Міністерства
заготівель протягом червня — липня лише по Миколаївській області, наприклад,
було притягнуто до відповідальності 193 чоловіка. Щоб запобігти цим явищам,
Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) 27 липня 1946 р. прийняли постанову «Про
заходи по забезпеченню зберігання хліба, недопущенню його розбазарювання,
розкрадання і псування».
Тим часом становище в сільському господарстві УРСР продовжувало
погіршуватися. Врожайність зернових у республіці не наблизилася навіть до
найобережніших оцінок. В_середньому вона становила 3,8 ц замість
запланованих 6,9 ц. У ряді областей України не зібрали й того: в Одеський,
Харківській Ворошиловградській областях —2,3— 2,9 ц, у Херсонській —3,2 ц з
гектара. В багатьох колгоспах кількість зібраного зерна виявилася меншою за
ту, що була витрачена на сівбу. Валовий збір усіх зернових в республіці
становив у 1946 р. 531 млн. пудів проти 1330 млн. в 1940 р. Значно зменшилась
урожайність й інших культур. Зокрема, цукрових буряків у середньому по
Україні вродило по 43 ц на гектар. Таке різке зменшення врожайності
сільськогосподарських культур пояснювалося не лише несприятливими погодними
умовами. У серпні 1946 р., виступаючи на VIII сесії Верховної Ради УРСР, М.
С. Хрущов підкреслив, що «найбільше страждають від посухи господарства з
низькою агротехнікою». А в доповідній записці ЦСУ республіки відзначалося, що
«в 1946 р. по УРСР, за винятком Ізмаїльської області та півдня Одеської
області, висока агротехніка могла б повсюдно забезпечити гарний урожай
озимих». Однак далі констатації цього факту центральні республіканські органи
не пішли.
Одним з найдраматичніших епізодів 1946 р. стала хлібозаготівельна кампанія,
яка проводилася під гаслом «Боротьба за хліб — це боротьба за соціалізм!» Ще
на її початку "було-зрозуміло, що поставлений перед Україною план виконати
неможливо. 5 вересня 1946 р. відповідні органи підготували для уряду
республіки довідку про становище з хлібом у колгоспах і радгоспах УРСР, де
відзначалося, що господарствам для виконання планів хлібозаготівель і
задоволення найнеобхідніших внутрішніх потреб (оплата трудоднів, забезпечення
насіннєвих фондів) не вистачає близько 85 млн. пудів зерна. При цьому автори
документа виходили з урожайності 4,5—4,6 ц з гектара, а фактично ж вона була
значно нижчою. Однак для сільського господарства республіки, незважаючи па
критичний чого стан, не було зроблено жодних послаблені.. Колгоспам та їх
членам заборонялося навіть здавати в рахунок хлібозаготівель замість зерна
іншу сільськогосподарську продукцію. І хоч Хрущов ще на початку вересня
направив Мікояну листа з проханням дозволити приймати від господарств, які
не мають пшениці та жита, інші зернові культури, дозволу не було отримано.
Наприклад, Полтавській області відмовили в проханні замінити 4 тис. т зерна
на відповідну кількість молока і м'яса. Під страхом кримінальної
відповідальності колгоспам і колгоспникам аж до повного виконання планів
обов'язкових поставок заборонялося торгувати хлібом на ринках.
Боротьба за виконання плану заготівель часто доводилася до абсурду.
Республіканські органи ставили перед областями та районами фантастичні
завдання. Наприклад, колгоспи Кіровоградщини відповідно до першого плану,
затвердженого в липні 1946 р. на основі видової врожайності зернових 7,4 ц,
мали здавати в середньому з гектара посівів по 4,6 ц. Але через жорстоку
посуху та суховії зернових у господарствах області було в середньому
одержано по 4,8 ц, а з кукурудзою —4,9 —5 ц з гектара. Незважаючи на це,
план заготівель для області кілька разів збільшували. Після першого такого
підвищення перед її колгоспами ставилося завдання здати з гектара 5,1 ц,
після другого —5,2 ц. Отже, область повинна була здати зерна більше, ніж
зібрала.
У вересні ряд областей республіки знову звернувся в Раду Міністрів УРСР з
проханням знизити плани поставок, але ці клопотання було рішуче відхилено. В
таких умовах, навчені гірким досвідом 30-х рр., голови колгоспів почали в
масовому порядку приховувати частину зерна від заготівель, ризикуючи при
цьому бути засудженими за пунктами 7 і 14 горезвісної 58 статті як «шкідники
і саботажники».
Щоб утаїти бодай дещицю вирощеного ними врожаю, в колгоспах вдавалися до
різних методів: ховали зерно, зволікали з його обмолотом і здачею на
заготівельні пункти. Наприклад, у Переяслав-Хмельницькому районі Київської
області, за неповними даними, у вересні 1946 р. на токах і в колгоспних
коморах було близько 15 тис. ц зерна, яке мало бути зданим державі. Близько
8750 ц зерна, що підлягало вивезенню, осіло на кінець жовтня у колгоспних
коморах Хмільницького району Вінницької області. Тут же був і ще не
обмолочений урожай з 1580 гектарів. А ось що повідомляв у ЦК КП (б) У і Раду
Міністрів УРСР про хід заготівельної кампанії в Миколаївській області
уповноважений ЦК ВКП(б) у цій області: «Хлібозаготівлі проходять
незадовільно, на 20 жовтня план виконаний тільки на 52,4 %. Перевірки на
місцях виявили численні факти засипання товарного зерна в насіннєві фонди,
затримки під різними приводами продовольчого зерна на колгоспних складах». В
окремих колгоспах Запорізької області створювалися фонди соціального
забезпечення, які були визнані незаконними.
Мали місце випадки, коли з відома або за розпорядженням керівників
господарств для того, щоб затримати зерно, виводилися з ладу молотильні
агрегати, інші сільськогосподарські машини. Так, голова колгоспу ім. Рози
Люксембург Сталінської (нині — Донецької) області Терещенко дав вказівку
зламати сушарку. В колгоспі «Заповіт Ілліча» цієї ж області близько 15.т
зерна не просушили, а розпарили, зробивши його вологішим, щоб таким чином
зберегти в господарстві. Для боротьби з подібними явищами пунктам
«Заготзерно» була дана вказівка приймати все зерно, незважаючи на якість. В
резолюції XIV пленуму Одеського обкому КП(б)У, який відбувся ще в липні 1946
р., прямо висувалася вимога не допускати повернення в колгоспи і радгоспи
зерна, що доставлялося на пункти «Заготзерно» і держсортфонду.
Заготівельним пунктам республіки в ряді випадків дозволялося приймати зерно
вологістю навіть до 20 %, а кукурудзи—до ЗО %. Від місцевих органів
вимагалося лише одне: за будь-яку ціну виконати план. Так, директор
Царичанського пункту «Заготзерно» Казимірченко великі втрати зерна на своєму
пункті пояснював тим, що був змушений «внаслідок тиску голів сільрад та
уповноважених по заготівлях», а також особисто першого секретаря райкому
партії прийняти вологе, некондиційне зерно. «Райком партії та райвиконком,—
виправдовувався він,— намагалися лише, щоб хліб був зданий, а яка його якість
— про це їх турботи не було проявлено». На 10 жовтня 1946 р. з 1 647 354 т
зерна, яке знаходилося на заготівельних пунктах УРСР, вологого було 50 833
т, сирого —9992, засміченого — 302 004, зараженого шкідниками — 144 252 т.
Зберігання такого зерна призводило до його псування. Лише на заготпунктах
Сумської області кількість зіпсованого зерна становила 837 т.
До збільшення втрат призводило й те, що, намагаючись залишити в господарстві
частину вирощеного врожаю, колгоспники ховали зерно на горищах, закопували
його в землю, змішували з відходами. Наприклад, голова колгоспу «Радянське
село» Лебединського району Сумської області намагався сховати на горищах
колгоспних комор 312 ц очищеного зерна і більш як 77 пудів—змішаного з
відходами. Близько 300 пудів зерна намагалися сховати подібним способом в
артілі «Піонер» Вільховатського району, що на Харківщині. В колгоспах
«Червоний колос» та ім. Леніна Миколаївської області необмолочене та
обмолочене зерно ховали відповідно у скиртах і в басейні для дощової води.
Однак при зберіганні в непристосованих приміщеннях змішане з відходами,
непросушене зерно часто псувалося. Це збільшувало й без того чималі його
втрати і приводило голів колгоспів на лаву підсудних.
Мабуть, найбільш поширеним методом приховування зерна було його зсипання в
насіннєві фонди, в надії, що хоча б насіння залишать у колгоспах. Але, як
показало життя, це були марні надії.
Нерідко голови ряду колгоспів, ставлячи себе під удар, ігнорували постанову
уряду про те, що колгоспи до повного розрахування з державою мають право
використовувати на свої внутрішньогосподарські потреби не більше 15 % від
кількості зданого зерна, і витрачали значну його кількість на оплату
трудоднів, організацію громадського харчування під час збиральної кампанії,
на зернофуражі тощо.
Приховати в колгоспах зерно чи іншу сільськогосподарську продукцію було
надзвичайно складно, адже за ходом заготівель пильно стежили уповноважені
Міністерства заготівель СРСР. Останніх лише в 53 районах Київської області
налічувалося 1550 чоловік, їм допомагали тисячі уповноважених від партійних
і радянських органів, направлених на місця для «зміцнення» керівництва
колгоспів, організації заготівельної кампанії.
Проте навіть ті господарства, які виконали план заготівель, не могли
почувати себе спокійно, оскільки їх змушували перевиконувати ці, і без того
непосильні, плани.
Республіканська газета «Колгоспник України» різко критикувала директорів
«так званих передових радгоспів Полтавщини», які «замість того, щоб поскоріше
вивезти державі всі надлишки хліба», «обмежилися виконанням плану
хлібозаготівель», почали «безтурботно витрачати хліб» на організацію
харчування.
Слід відзначити, що нерідко керівники районної ланки, які краще, ніж їх
вищестояще начальство, знали стан справ у колгоспах і бачили нереальність,
поставлених завдань, закривали очі на «незаконні» дії голів колгоспів, а
інколи й самі видавали накази, що гальмували хлібоздачу, даючи тим самим
можливість господарствам залишити в себе частину вирощеного врожаю. Це
викликало надзвичайне незадоволення центральних органів. Зокрема, в
постанові Ради Міністрів СРСР від 4 жовтня 1946 р. відзначалося, що керівні
органи багатьох областей і районів «все ще продовжують стояти осторонь від
справи хлібозаготівель і не ведуть необхідної боротьби за повне і своєчасне
виконання планів заготівель».
Безпрецедентну кампанію тиску на керівництво районної ланки і особливо на
керівників-комуністів з метою примусити їх за будь-яку ціну добиватися
виконання колгоспами нереальних планів розв'язала періодична преса. Фактично
протягом усього періоду збирання врожаю не було жодного дня, щоб у
центральних та республіканських газетах за «гнилий лібералізм», «потурання
саботажникам хлібоздачі» не піддавалися критиці керівники, які не зайняли
жорсткої позиції в питанні заготівель. Газета Міністерства сільського
господарства СРСР «Социалистическое земледелие» у статті «Дезорганізатори
хлібозаготівель під захистом земельних органів» різко критикувала ряд
керівників районних органів України, які «не тільки не впливають на
відстаючі колгоспи, а й нерідко потурають антидержавним тенденціям,
опинившись у полоні відсталих настроїв окремих голів колгоспів». «Правда
Украины» гнівно накинулася на керівників Амвросіївського району Сталінської
області, які запропонували колгоспам засипати насіннєві фонди незалежно від
виконання ними планівдлібозаготівель, а також пішли на ще більший «злочин»,
заборонивши колгоспам вивозити хліб на заготівельні пункти без їхнього
письмового дозволу. Газети нагадували, що «партія оцінює роботу кожного
керівника, кожного комуніста по тому, як він бореться за виконання
хлібозаготівель», що «для справжніх більшовиків немає і не може бути
нездоланних перешкод на шляху до виконання державних завдань», а «керівники,
які ліберальне ставляться до дезорганізаторів хлібозаготівель, втрачають своє
партійне обличчя, не заслуговують довір'я партії і народу» й повинні
зніматися з постів і віддаватися під суд.
Гостро критикувалися й самі газети, насамперед ті з них, які намагалися
зайняти більш помірковану позицію щодо заготівель. Наприклад, «Правда
Украины» від 6 жовтня 1946 р. в статті «Політична короткозорість» критикувала
обласну газету «Червоне Запоріжжя», яка, з точки зору авторів публікації,«не
зробила навіть слабкої спроби присікти саботаж хлібозаготівель», «стати на
захист державних інтересів», домогтися «суворого покарання для розкрадачів
зерна, злісних порушників закону про хлібозаготівлі».
Взагалі з публікацій періодичної преси того часу можна зробити висновок про
величезну напругу, в якій проходили заготівлі 1946 р. Причому, чим
очевиднішим ставав той факт, що республіка не зможе виконати поставлене
перед нею завдання навіть наполовину, тим різкішим і загрозливішим ставав
тон публікацій. Не рахуючись із станом справ, що склався в сільському
господарстві республіки, преса закликала «наполегливо боротися за кожен пуд
хліба — все, що може бути здано державі,— повинно бути здано».
В ході розгортання хлібозаготівель посилювався тиск центральних союзних
органів на керівництво республіки. Так, міністр заготівель СРСР у телеграмі
від 4 листопада 1946 р. на ім'я Хрущова дав вказівку перевірити особисті
рахунки колгоспів і радгоспів. До всіх господарств, які не забезпечили
виконання плану, «пред'явити жорсткі вимоги», «винних у навмисній затримці
здачі продкультур притягти до суворої відповідальності».
До жовтня 1946 р. Рада Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У прийняли понад 10
постанов, що стосувалися хлібозаготівель. В них ставилася вимога повного
виконання планів, а затримка здачі товарного хліба була оголошена «злочином
перед партією і державою». Ці постанови закликали також переглянути склад
уповноважених і тих, хто не забезпечує виконання доручених завдань,
відкликати, «замінивши їх політично грамотними кадрами, які розуміють
особливості хлібозаготівель в умовах цього року і спроможні на ділі
забезпечити виконання покладених на них завдань». Вимагалося провести
повторну перевірку колгоспів, радгоспів та індивідуальних господарств,
вилучити все зерно, засипане в які б то не було фонди, крім насіння з ярих
насіннєвих ділянок.
Посилення опору хлібозаготівлям вело, в свою чергу, до посилення репресій
проти керівників господарств. Як писав радянський історик І. М. Волков,
«ніколи в минулому в історії колгоспного будівництва зміна голів колгоспів
не досягала таких масштабів, як у 1946 і 1947 роках». Причому їх не тільки
знімали з посад, але нерідко притягали й до судової відповідальності., За
даними Міністерства юстиції УРСР, протягом 1946 р. і 1-го кварталу 1947 р.
судові органи республіки розглянули 1681 справу про злочин цієї категорії
керівників. Фактично засуджений був кожен шістнадцятий з 26 745 голів
колгоспів республіки. Сісти на лаву підсудних можна було за найменшу провину
чи помилку, а то й зовсім безвинно. Так, 7 років ув'язнення одержав голова
колгоспу «Червоний котовець» Роздільнянського району Одеської області лише за
те, що видав колгоспникам як аванс зерно, намолочене в перші дні збирання,
ще не здавши в той час нічого державі. За подібний «злочин» був відданий під
суд і голова колгоспу ім. Чапаєва, що на Ворошиловградщині. До 4 років
таборів була засуджена Хабарова — голова колгоспу ім. 1 Травня на
Миколаївщині лише за те, що намагалася утаїти під виглядом відходів 350 ц
зерна.
Часто на лаву підсудних потрапляли вчорашні солдати, інваліди війни, які
після повернення додому встигли попрацювати на посаді керівників господарств
лише декілька місяців. Як визнавав заступник Голови Верховного Суду УРСР
Сусло, «випадки притягування до кримінальної відповідальності... нових голів
колгоспів (які ще не мали досвіду, зайнявши цю посаду після війни) за перші ж
помилки в роботі були непоодинокі». Із загальної кількості голів колгоспів,
притягнутих до кримінальної відповідальності за 1946 р. і 1-й квартал 1947
р., 30,4 % працювали на цій посаді від 1 до 2 років, 20,7 % — до 6 місяців,
34,5 % — до 1 року і тільки 14,4 % — понад 2 роки. При цьому учасники Великої
Вітчизняної війни, інваліди становили серед них 70,4 %. В основному їх
засуджували за порушення графіка виконання хлібопоставок, витрачання більш як
15 % від зданого державі зерна на внутрішньогосподарські проблеми, зрив
хлібозбиральної кампанії. Ініціатива в порушенні такого роду судових справ
часто виходила від місцевих керівників, які нерідко порушували наказ
Генерального прокурора СРСР про те, що голова колгоспу міг бути притягнутий
до кримінальної відповідальності тільки із санкції обласного прокурора. Цей
наказ мав на меті в умовах найгострішого дефіциту кадрів хоч якоюсь мірою
захистити голів колгоспів від свавілля місцевого керівництва.
У зв'язку з серйозним опором голів колгоспів, селян проведенню
хлібозаготівель про цей наказ швидко забули. Хвиля репресій продовжувала
наростати. І вже в грудні 1946 р. Прокурор УРСР дав вказівку низовим органам
