Реферат: Голод в Украине 1946-47
ГОЛОД 1946—1947 рр. В УКРАЇНІ
Серед широкого кола малодосліджених проблем історії України є чимало таких,
що стосуються повоєнної від будови сільського господарства республіки. Раніше
ця відбудова здебільшого зображалася як суцільний, безперервний трудовий
ентузіазм селянства і тривалий час замовчувалися голод, що лютував в Україні
у 194Р—1947 рр., муки й поневіряння хліборобів, які віддавали останнє, щоб
прогодувати розорену війною країну.
Відбудова зруйнованого війною сільського господарства почалася з перших днів
визволення України від німецько-фашистських загарбників. Незважаючи на
величезні труднощі, у найкоротші строки були відновлені зруйновані села,
піднялися з руїн колгоспи і радгоспи.
Вже на кінець 1944 р. на 65 % порівняно з довоєнним періодом були відновлені
посівні площі. Хлібороби в 1944 р. з кожного гектара зібрали по 10,8 ц зерна
(в 1940 р.— 14,6 ц). Це дало можливість виконати державний план
хлібозаготівель на 100,3 %, а план здачі хліба у фонд Червоної армії—на
171,1 %. У 1945 р. колгоспи України мали розширити площі оброблюваних земель
більш як на 1 мли. гектарів. Проте виконання цього плану не було забезпечене
відповідним зростанням матеріальних ресурсів, передусім трудових і тяглових.
Останні, за визнанням заступника голови Раднаркому УРСР Старченка,
збільшилися на початок 1945 р. (порівняно з попереднім) лише на 16 %. Але ця
цифра не відповідає реальності, коли врахувати, що більшість тракторів,
узятих 1944 р. на баланс МТС і колгоспів, відпрацювали по 10 і більше років,
були зношені, значною мірою розукомплектовані й вимагали капітального
ремонту, а чимала їх частина — списана. Негативно вплинули на роботу МТС і
серйозні перебої з пальним та запчастинами.
Надзвичайно напруженим залишалося становище з трудовими ресурсами в селах
України. Багато працездатних колгоспників залучалося до відбудови
промисловості, оскільки селянство було чи не основним джерелом поповнення
швидкозростаючого робітничого класу. Основну силу в колгоспах становили
жінки. У 1945 р. вони виробили 72,2 % всіх трудоднів. Тому виконати план по
розширенню посівних площ можна було тільки шляхом різкого підвищення
напруженості праці. Наприклад, у Чернігівській області в 1945 р. кожен
колгоспник повинен був виробити близько 250 трудоднів (у 1944 р.—233).
Навантаження на трактори і живе тягло втричі перевищувало передвоєнний
рівень. У 1945 р. замість коней на польових роботах широко використовувалися
колгоспні та особисті корови, хоч продуктивність праці при цьому падала на
25—40 %. У Царичанському районі Дніпропетровської області, наприклад, таким
чином було виконано близько 64 % усіх польових робіт, а в Барвінківському
районі Харківської області — 49 % (тут на одну корову в переведенні на
умовну оранку вироблено близько 20 га). По 12 га припадало в середньому на
одну корову в Київській області.
Однак максимальне використання наявного тракторного парку та корів не могло
компенсувати нестачі тягла. Тому колгоспники змушені були готувати грунт під
посіви вручну. Нерідко вони самі впрягалися замість худоби в упряж, копали
землю лопатами, на плечах чи на візках доставляли насіння в поле. Більше
половини врожаю також збиралося вручну. Все це, незважаючи на сумлінну працю
сільських трударів, не могло не позначитися на врожаях. Як наголошувалося в
доповідній записці Держплану України, «гостра нестача тяглових засобів і
робочої сили в колгоспах і радгоспах УРСР, навіть при неповному освоєнні
орних земель, не дозволяла своєчасно і високоякісно підняти і обробити чисті
пари, провести лущення стерні, підняти зяб, провести посів ярих культур у
найкращі строки, а також належним чином доглянути посіви». І хоч посівні
площі колгоспів у 1945 р. зросли порівняно з 1944 р. більш як на 1 млн.
гектарів, це, однак, не привело до збільшення валового збору зерна. Якщо в
1945 р. посівні площі колгоспів досягли 71 % довоєнних, то валовий збір
зернових — лише 46,9 %. Така диспропорція простежувалася і в наступні роки.
Величезні фізичні навантаження негативно вплинули на стан тяглової худоби. У
Полтавській, Житомирській, Київській, Миколаївській, Кіровоградській та інших
областях наприкінці 1945— на початку 1946 рр. налічувалося від 33 до 16 тис.
голів украй виснажених коней. Спостерігався їх масовий падіж. Так, близько
24 % поголів'я коней загинуло на Одещині, до ЗО % — на Вінниччині, а в
цілому по Україні в 1945 р. воно скоротилося майже на 144 тис. голів, що
становило 16,1 % їх загальної кількості.
Економічно не обгрунтовані плани, спрямовані насамперед на найшвидше
відновлення довоєнних площ оброблюваних земель, були однією з основних
причин низького рівня агротехніки. З серйозними порушеннями агротехніки
проводилася, наприклад, сівба озимих. Лише близько 55 % їх було посіяно в
оптимальні строки. Добрива під посіви майже не вносилися. Все це, поряд з
несприятливими погодними умовами в деяких районах республіки, призвело до
зниження врожайності зернових з 10,8 ц в 1944 р. до 7 ц в 1945 р. Значно
зменшився їх валовий збір, ідо зумовило невиконання республікою планів
хлібозаготівель, хоч державі й було здано більш як 56 % вирощеного зерна. У
багатьох колгоспах воно було вилучено майже все, включаючи фураж і посівні
фонди, через що нічим було оплатити трудодні колгоспникам. У 1945 р. в
Україні визначили для видачі на трудодень в середньому по 400 грамів зерна,
хоч і цього селяни повністю не одержали. Як наслідок — у ряді районів УРСР,
особливо на півдні, почалися серйозні продовольчі ускладнення. У лютому 1946
р. союзний уряд надав колгоспам південних областей України продовольчу
позичку в розмірі 16 325 т зерна, в тому числі для Херсонської області —7500
т. Одеської —5000, Миколаївської —3255. Однак ця позичка була вкрай
недостатньою і не могла істотно вплинути на становище колгоспів, у яких
перед цим повністю вилучили зерно.
Тяжке становище виникло і в тваринництві. У колгоспах слабо розвивалася
кормова база. На кінець 1945 р. поголів'я всіх видів худоби досягло 43 %
довоєнного рівня, а посіви кормових культур —лише 29 %. Цей розрив значно
збільшувався ще й тому, що урожайність кормових була значно нижчою, ніж до
війни. Того року сіна, наприклад, зібрали в середньому 10 ц з гектара проти
14,6 в 1939 р. Це призводило до зниження продуктивності худоби: на одну
фуражну корову в середньому по республіці було надоєно близько 990 л молока.
План молокопоставок на 1 грудня 1945 р. республіка виконала лише на 48,9 %.
Не все гаразд було і з м'ясопоставками. Так, того року господарства Одеської
області здали державі лише 43 свині. Щоб виконати плани м'ясозаготівель,
колгоспи були змушені здавати молодняк, виснажену худобу, корів. Великим був
падіж тварин. Так, у Вінницькій області за 11 місяців 1-945 р. загинуло 7,8 %
поголів'я великої рогатої худоби, 10,4% свиней, 13,7% овець і кіз, 29,4%
коней, а в цілому по республіці протягом року загинуло 2,8 % всього поголів'я
великої рогатої худоби, 5,4 % свиней, 6,7 % овець і кіз.
Таким чином, на кінець 1945 р. в сільському господарстві України склалася
вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної
політики, а саме: відмови від дальшого форсованого розширення посівних площ
без відповідного зростання матеріально-технічних ресурсів; перегляду
заготівельної політики і передусім зменшення обсягів обов'язкових поставок,
підвищення заготівельних цін, які були просто «символічними»; посилення
матеріальної заінтересованості колгоспників, викоренення зрівнялівки в
оплаті їх праці; збільшення асигнувань у сільське господарство; відмови від
адміністративного втручання у справи колгоспів; перехід від екстенсивного
до інтенсивного розвитку цієї чи не найважливішої галузі народного
господарства. На жаль, керівництво країни не звернуло уваги на ці перші
серйозні сигнали, що свідчили про неблагополучність у колгоспному
виробництві. Не припинилося й форсоване розширення оброблюваних площ. Уряд
республіки, поступаючись тискові центру, в постанові «Про державний план
розвитку сільського господарства Української РСР на 1946 р.» планував для
колгоспів 16 східних областей збільшення посівних площ проти 1945 р. на
1865,8 тис. га. Урожайність зернових культур передбачалося довести до 9,5 ц,
а цукрових буряків — до 115 ц з гектара. Однак при цьому й у 1946 р. не
очікувалося значного збільшення трудових і тяглових ресурсів. Заступник
Голови Ради Міністрів УРСР Старченко, ставлячи перед колгоспами республіки
завдання на 1946 р., підкреслював: «Треба мати на увазі, що виконання цих
завдань буде проходити при умові недостатньої кількості тягла в ряді
колгоспів, а значного поповнення тракторного парку МТС до початку весняних
польових робіт не буде».
Для того щоб виконати всі польові роботи в оптимальні агротехнічні строки,
республіці не вистачало більш як ЗО тис. умовних п'ятнадцятисильних
тракторів. Тому навантаження на тягло в 1946 р. було надзвичайно великим. У
переведенні на оранку воно становило 12,2 га і було чи не найбільшим в СРСР.
Тому міністр землеробства УРСР Бутенко визнавав, що «нашим хліборобам цього
року доведеться ще ширше використовувати на роботах своїх корів». Так воно й
сталося. У Вінницькій області, наприклад, у весняній оранці та сівбі було
задіяно майже 110 тис., а в Київській — близько 60 тис. корів. У райони і
господарства направлялася велика кількість уповноважених з числа
відповідальних працівників. Однак, незважаючи на це, строки сівби у багатьох
господарствах розтягувалися, низьким був процент висівання ярих культур по
зяблевій оранці. Мали місце й інші серйозні порушення агротехніки.
Навесні 1946 р. значно загострилися продовольчі труднощі. Про це свідчить
ряд документів, зокрема лист колгоспників с. Попелюхи Піщанського району
Вінницької області, адресований Хрущову, який був тоді першим секретарем ЦК
КЩб)У і Головою Ради Міністрів УРСР. У листі щиро й болісно говорилося:
«Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі
й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірше худоби живемо. Ніколи нам
не було так важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти від недоїдання
і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а у кого є гроші,
їдуть у місто і купують хліб у комерційних магазинах, но за хлібом іти
далеко —140—160 км, а у нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не
отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і як виконаємо план,
то всі подохнемо.
Багато хто з колгоспників збирається виїжджати на Кавказ і Середню Азію, там,
всі говорять, життя багате і дешеве, а Україна зубожіла і ніхто на неї не
звертає уваги. Живуть зараз гарно тільки хитруни, спекулянти, шахраї,
злодії, а їх багато. А простій людині не добитися правди, всі на неї кричать
і не вірять.
По зведенням, наш район самий відсталий в області, надій ніяких, усі ми вбиті
горем, із злиднів нам не вийти.
Якщо Ви, Микито Сергійович, нам не допоможете, то у нас сил уже не вистачає;
а із області нас ніхто не чує, з кожним роком все гірше і гірше. У колгоспі
як не працюй, а гарантії немає, що отримаєш. В селі було шумно, а тепер уже
ніхто ні свят, ні весіль не справляють, всі збідніли і нікого це не цікавить.
А молодь наша ходить в ганчір'ї і їй не до веселощів, а комсомольці і
партійці мовчать. В газетах пишуть, що все добре, а де добре, а в нас все
погано. В районі все погано, гірше, ніж було 10 років тому. І базару немає, і
церкву повалили, і ставок повалили, і лазня не працює, наші родичі з Пісчанки
кажуть, що Пісчанка стала гірше, діж село. Люди всі змінилися — худі, чорні,
злі. Говорять, що тепер правди немає, але правда повинна бути. Ми просимо у
Вас підтримки. Микита Сергійович, зверніть увагу, на наше село Попелюхи,
Пісщанського району. Допоможіть нам хоч у цьому році».
До зростання труднощів у сільському господарстві республіки і країни в цілому
багато в чому призвели вкрай несприятливі метеорологічні умови. Зима 1945/46
рр. у більшості районів України видалася малосніжною, з частими відлигами, а
квітень, травень і червень були найбільш посушливими за 50 попередніх років.
Це призвело до ослаблення й загибелі посівів зимових і ярих культур У 120
районах Харківської, Ворошиловградської (нині — Луганської), Сумської,
Одеської, Миколаївської, Херсонської областей зимою повимерзали й навесні не
зійшли зернові на 550 тис. га, що становило 20 % площі посівів цих культур.
Замість того щоб подати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські
органи, виконуючи вказівки союзних, уже з весни 1946 р. фактично розпочали
«битву за врожай», спрямовану насамперед проти колгоспів і районних ланок
управління. Зверху було визначено видову оцінку врожаю, на основі якої окремим
господарствам і районам доводилися плани хлібозаготівель. Намагаючись дещо
послабити їх тягар і зберегти в господарстві хоча б частину врожаю, голови
колгоспів та й деякі представники районних партійних і радянських органів
робили спроби знизити видові оцінки врожайності. Однак у республіканських та
союзних інстанціях ці дані всіляко коригувалися в напрямі їх максимального
збільшення. У доповідній записці ЦСУ УРСР, підготовленій для ЦК КП (б) У і Ради
Міністрів республіки, повідомлялося, що «керівництво багатьох колгоспів,
перебуваючи під впливом різко зниженого загального рівня врожайності, свої
видові оцінки орієнтує не тільки на «амбарний збір»
[1], а й значно нижче». При цьому «бажання знизити урожайність, перекрутити
справжнє становище проявляється не тільки з боку керівництва колгоспів, але
навіть окремих керівних районних працівників», які за допомогою різних засобів
намагалися вплинути на людей, що займалися визначенням урожайності, й інколи
«шляхом тиску на нових, недосвідчених районних та дільничих інспекторів ЦСУ
добивалися викривлення цифр». Тому ЦСУ організувало повторну перевірку
видової врожайності. До осіб, які намагалися знизити врожайність,
застосовувались адміністративні, а то й судові покарання.
Однак, як показала осінь, врожайність зернових виявилася значно нижчою
навіть від тих оцінок, що їх подали голови колгоспів і представники районних
органів, не кажучи вже про дані інспекторів ЦСУ. Літо 1946 р. було
надзвичайно посушливе. Протягом весняно-літнього сезону на всій території
республіки опадів випало значно менше норми. Тільки в липні у ряді районів
пройшли дощі, але висока температура повітря, що доходила до 31—36°, а в
серпні — навіть до 36—39°, значно підвищила випаровуваність верхніх шарів
грунту. За весь 100-р.ічний період інструментальних спостережень за погодою
в Україні такі високі температури раніше не були зафіксовані.
В. республіці склалося критичне становище. У липні 1946 р. ряд її областей
звернувся з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель для
господарств, які знаходилися в регіонах, що найбільш потерпіли від посухи,
оскільки доведені до них плани майже дорівнювали їхнім валовим зборам
зернових. Про все це йшлося у довідці, підготовленій республіканськими
господарськими органами для уряду УРСР. Однак Рада Міністрів України та ЦК
КП(б)У затвердили спущений зверху план, яким передбачалося здати державі 340
млн. пудів хліба.
Питання про збирання врожаю та проведення хлібозаготівель розглянув липневий
(1946 р.) пленум ЦК КП(б)У. Однак замість того щоб глибоко, об'єктивно і
всебічно проаналізувати ситуацію, яка склалася в сільському господарстві
республіки, й розробити комплекс дійових заходів, спрямованих на послаблення
наслідків посухи, його учасники піддали критиці лише окремі недоліки в
організації та проведенні збиральних робіт. Головну ж увагу вони зосередили
на хлібозаготівельній кампанії. В резолюції пленуму посуха згадується лише
остільки, оскільки через неї «в окремих районах, колгоспах і радгоспах можуть
бути тенденції до заниження врожаю і заниження планів хлібоздачі», з чим
партійні та радянські органи були зобов'язані вести непримиренну боротьбу.
Зовсім не рахуючись з умовами, що склалися, пленум зажадав безумовного
виконання планів хлібозаготівель і оголосив це найважливішим завданням усіх
партійних і радянських органів. Саме на вилучення зерна, а не врятування
селян вони повинні були мобілізувати всі свої сили й засоби. Більше того,
пленум поставив перед усіма колгоспами вимогу: не тільки повністю виконати
плани заготівель, а й з перших партій зерна нового врожаю повернути державі
борги по насіннєвій, продовольчій та фуражній позичках, заборонивши при цьому
заміну одних культур іншими.
Крім того, керівники всіх рангів мали організувати роботу колгоспників так,
щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу при обов'язковому
виконанні денних норм. Таким чином, колгоспники практично позбавлялися
можливості працювати на своїй присадибній ділянці, за рахунок якої вони
жили. При цьому поставки сільськогосподарської продукції з особистого
підсобного господарства, незважаючи на посуху, також не були зменшені. Ще
дужче ускладнилося становище після того, як 22 липня 1946 р. план
хлібозаготівель для республіки було збільшено до 362 750 тис. пудів. Стало
цілком очевидним, що з його виконанням виникнуть значні труднощі. Тому
облвиконкомам і обкомам КП(б)У надавалося право збільшувати плани
хлібозаготівель до 50 % тим колгоспам і селянським господарствам, які
отримали кращий урожай. Незважаючи на вкрай складне становище, в якому
опинилися колгоспи та селянські господарства, було поставлено завдання вжити
всіх заходів для погашення ними заборгованості минулих літ по
хлібозаготівлях, що були включені в план поточного року. Таким чином,
керівництво республіки, підкоряючись тиску безпосередньо Сталіна,
продовжувало згубну для селянства політику. На місця для забезпечення
виконання планів були направлені члени ЦК КП(б)У, уряду Української РСР.
Під впливом поганих видів на урожай та через надзвичайно низьку оплату праці
в колгоспах селяни, незважаючи на ризик втратити присадибну ділянку і бути
притягнутими до адміністративної чи навіть судової відповідальності,
зосередили свою увагу передусім на особистих підсобних господарствах. Це не
