українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично
не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема
П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».
Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це
була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм
його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму.
Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які
стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства
об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї доби справляли
свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.
23. Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки для України
У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до
Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала
польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які
прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та
створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших
форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева
1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.
Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все Царство
Польське і значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта
й духовенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу.
Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен звернувся до
селян Правобережної України з закликом, щоб вони доносили на панів, які брали
участь у повстанні, або безпосередньо передавали їх до рук росіян. При цьому
було обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу панів. І селяни повірили
цим обіцянкам.
У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про які
йшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Пани
жорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.
Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших
віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів
позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.
Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українське
селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів.
Незадовільним було становище православного духовенства. Посилився процес
русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у
1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.
Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. В
Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», її
керівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти
університету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили,
усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали в
солдати.
З польським повстанням пов'язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з
повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному.
Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак,
закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а
два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького
війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І
запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї
посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї
створено дві — Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано
Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність
Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом.
Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р.
російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був
закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки
придушення польського повстання 1830—1831 рр.
24. Кирило-Мефодіївське Братство
Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами
братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету
М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець
канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш
і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі
вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання,
тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських
просвітителів Кирила і Мефодія.
Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі
буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства».
Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не
залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати
всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою
свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею
федерації, де збирався б загальний сейм.
На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма
Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського
народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі
своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному
дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ
і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала
радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є
першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство
слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення
українського народу.
Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова
його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його
заслали до Оренбурга без права писати й малювати.
Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового
українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною
політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне
визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з
одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських
країн.
25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.
Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі
площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2 млн
українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах
жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської
монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У
Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті —
мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й
потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною
польських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомерії» з
центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12
округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський,
Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський,
частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної
Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.
У цілому перша половина XIX ст. стала для Західної України останнім етапом
розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина,
Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові
машини в Галичині з'явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях
розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-
фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові
як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль
в економіці.
Західної України. Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на
Закарпатті та в Галичині.
Ситуація, в якій опинилися мешканці українських земель в Австрійській
імперії, серйозно гальмувала й духовний поступ українців, розвиток
національного руху. І все ж ці процеси і тут набирали сили. Активну участь у
них брало уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, каноник із
Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету
поширення релігійної літератури українською мовою. У 1820-ті роки в Перемишлі
виник новий гурток, який об'єднав навколо себе єпископ І. Снігурський. Члени
гуртка збирали й пропагували український фольклор, історичні матеріали.
Нової якості український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у
Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці
Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р.
група студентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення
місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені
з Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович.
«Руська трійця» намагалася поширювати українські історичні традиції,
фольклор, ідеї об'єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був
підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила
цензура. Перероблений варіант цього альманаху під назвою «Русалка Дністрова»
у 1837 р. все ж удалося опублікувати в Будапешті.
Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період
європейських революцій 1848 р. 13 березня цього року у Відні внаслідок
народного повстання було повалено уряд Меттерніха, і до влади прийшли
ліберали. Були проголошені політичні свободи й запроваджено парламентський
устрій.
Одним з найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було скасування
кріпосництва. Це сталося 23 квітня 1848 р., тобто на п'ять місяців раніше
скасування панщини в усій імперії.
2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську
Раду» на чолі з єпископом Г. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами,
селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15
травня 1848 р. вперше вийшов український тижневик «Зоря Галицька». Влітку
1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому
українцям удалося здобути 39 депутатських місць.
Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. український національний рух мав на ниві
культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію
«Галицько-руська матиця», яка займалася видавничою справою, впровадженням у
школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра
української мови. В Галичині вперше почали перевидаватися твори українських
письменників.
У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських
виступах. Особливо активними вони були протягом 1815—1825 рр. у Галичині.
Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті.
Сотні селян озброювалися і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на
шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські й державні
маєтки, відбирали або нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися з
феодалами та адміністрацією. Постійною і найбільш масовою формою селянських
протестів була відмова від виконання феодальних повинностей.
Яскравою сторінкою в історії українського народу було повстання в Північній
Буковині під проводом Л. Кобилиці, який на той час був депутатом парламенту.
16 листопада 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян і закликав їх до
боротьби з поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького і
Сторожинецького округів. Загін під проводом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вів
боротьбу з урядовими військами. Відважного ватажка повсталих було схоплено в
1850 р.
Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р.
ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія під тиском Пруссії
змушена була визнати Угорщини на самоврядування і віддати їй Закарпаття.
Українські національні здобутки тут знову були втрачені.
26. Українська культура першої половини ХІХ ст.
Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, незважаючи на всі зусилля
її організаторів та виконавців, була неспроможна знищити волелюбні змагання
українського народу. Ідеї національного відродження хоч і поступово, але
невпинно поширювалися.
Переконливе свідчення цього — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в
Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819
р. друкувався масовий популярний часопис «Украинский вестник». Важливою
подією в історії української науки й культури стало заснування у 1834 р.
Київського університету св. Володимира. Його першим ректором став відомий
природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль
у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали,
зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям
був створений архів, що містив багато цінних документів з історії України.
Визначні вчені працювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І.
Срезневський, хімік В. Каразін, математики Т. Осиповський та М.
Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М.
Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків,
вони науково обгрунтували історичну самобутність українського народу, його
культури.
Особливе місце в розвитку духовних засад українського національного руху,
української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти
інший приклад, коли б творчість і особистість однієї людини такою повною
мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Те, що в історії
народу, який змагався за свою свободу й державність, таке видатне місце посів
саме поет, не було випадковим. Культурна діяльність була практично єдиною
цариною, де українці могли виявити свою самобутність.
У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників
виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. Гулак-
Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш. Виникають
російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові
(1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві український театр, на
сцені якого виступала аматорська група під керівництвом І. Котляревського. У
1819 р. тут поставили «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника». Існував також
аматорський театр у с. Кобинці, керівником і режисером якого був батько
Миколи Гоголя В. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність мали українські
бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика,
хорове мистецтво, живопис. В архітектурі утвердився класицизм. Найбільш
відомими спорудами цього стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де
Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор О.
Береттг). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних
ансамблів, як парк "Олександрія" у м. Біла Церква. Софіївський парк у
м.Умані, палац Галагана в с.Сокиринцях та ін.
Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації
паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший
шлях її утвердження та розвитку.
27. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні
19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було проголошено скасування
кріпосного права. Цю важливу політичну і соціально-економічну реформу
готувала урядова комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема
представники України.
Згідно з реформою ліквідувалася особиста залежність селян від поміщиків.
Селяни дістали право укладати торговельні угоди, вільно займатися промислом
чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати
на службу, до навчальних закладів, мати власне рухоме й нерухоме майно,
вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали вони й
громадянські права.
Але шлях від проголошення прав і свобод до їх реалізації був далеко не
простим. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж
попередні (крім Правобережної України), і найгіршими, селяни повинні були
заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей вони мусили
брати їх у борг у держави, а потім сплачувати з відсотками одержану позику
протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність і від поміщика, і від
держави. Разом із тим викупні операції давали поміщикам великі капітали, які
вони тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові,
капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між
поміщиком і селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові
повинності, тепер він мав справу не з окремим селянином, а з усім «миром»,
тобто з селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського
управління: сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за
сплату податків.
Серйозні зміни в економічному житті поставили на порядок денний проблему
реформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборні
органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони
займалися питаннями господарського та культурного характеру, в тому числі
будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоров'я, освіти тощо. Земства
були не тільки виборними, а й загальностановими: до їхнього складу входили
представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю
земств здійснювали губернатор і міністр внутрішніх справ, які мали право
«вето» на будь-яке рішення земств. Одночасно було проведено реформування
виборчої системи: вибори проходили по трьох куріях на основі майнового цензу.
Компетенція міських рад була аналогічною компетенції земств.
Значна увага була також приділена реформуванню судової системи (1864 р.).
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
