за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень
навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам
Західної Європи.
У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх
часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом
друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.
У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис
історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник.
Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де
описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від
літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П.
Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».
Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями
загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили
Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський
(епідеміологія) та багато інших.
Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської
академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І.
Гізель — ректор академії, С. Яворський — поет і церковний діяч.
Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах,
казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна
боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та
опришківського руху, численних селянських повстань.
Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського
Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г.
Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про
стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні
української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович,
1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.
Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді з'являються
такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д.
Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.
Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період,
пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В
Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва — театр
ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.
Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська
академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних
інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури
зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д.
Бортнянський. Починається становлення професійної української музики.
Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували
розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося
спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або
козацького, барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості,
емоційності й пишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський
собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту
сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у
Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І.
Григорович-Барський.
В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В
цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та
інших містах України.
Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що
поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні
школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській
лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна
декоративна скульптура.
Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура,
зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва
й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.
20. Українці у війні Росії з наполеонівською Францією
Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити
Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також
Росію (у складі якої була більшість українських земель), котра стояла на
шляху планів Наполеона.
З перших днів війни пліч-о-пліч з росіянами хоробро боролися проти спільного
ворога українці. Особливо багато їх було в тих частинах, які формувалися в
Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський
гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо). Чимало
українців було серед ополченських формувань. На Лівобережній Україні замість
восьми запланованих полків населення виставило 15 (дев'ять полтавських і
шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було
сформовано п'ять кінних підрозділів — загони «лісових козаків» у Київській,
Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Україна
виставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів).
Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селяни
сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки — на
повернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі вони
вважали своїм святим обов'язком. Українці не лише перебували в лавах діючої
армії, а й допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами,
коштами. Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було зібрано
9 027 700 крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів
чернігівських ополченців та козаків у серпні—вересні 1812 р. був створений
кордонний ланцюг протяжністю 88 км — від с. Клюзи Городнянського повіту до с.
Осадчини Остерського повіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис
війни вписали воїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко,
партизанські ватажки Є. Четвертак та Ф. Потапов.
Боротьба з наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ні вільними,
ні щасливими. Але разом із тим закордонний похід російської армії, у складі
якої було багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості,
підштовхнув їх, як і інші поневолені народи Російської імперії, до боротьби
проти кріпосництва й самодержавства.
21. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин.
Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.
У першій половині XIX ст. Україна входила до складу двох імперій — Російської
та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і створені губернії
та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися на округи,
якими керували австрійські чиновники.
Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад
феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові
товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське
господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу
стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації
окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається
технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та
розвитку фабрично-заводського виробництва.
Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала
80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий
завод. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами
розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові
явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості,
поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується
зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український
експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв'язки підтримувалися з
Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.
Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання
перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі
міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. У процесі
розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу
загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба.
Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та
цареві, підмова платити оброк, непокора властям, втечі — в Новоросійський
край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797—1825 рр. в Україні
сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.
Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і
містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося
заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р.
неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку
1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл
повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно,
арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.
Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині
XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив
його У. Кармалюк. Його ім'я ще за життя стало легендою. Кілька разів
Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і,
повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже
25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак
це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.
Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв'язку з
проведенням інвентарної реформи 1847— 1848 рр. Широка хвиля виступів
прокотилася по Україні в 50— 60-ті роки XIX ст. Важливу роль тут відіграли
революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного
права спричинялися до вибуху селянських повстань.
2 травня 1848 р. у Львові було засновано «Головну Руську Раду» — першу
українську політичну організацію, яка взяла на себе функції українського
національного уряду. У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів
Австрійської імперії і насамперед до українського населення Східної Галичини,
лунав заклик до боротьби за свободу і незалежність. Селянський
антикріпосницький рух ширився на Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше
австрійський уряд був наляканий розмахом на Закарпатті опришківського руху 1
листопада 1848 р. з ініціативи Л. Кобилиці в Чернівцях відбулися збори
представників сільських громад Буковини, учасники яких виступили проти наміру
адміністративне відокремити Буковину від Галичини. Почалося повстання. Силами
регулярної армії воно було придушене.
Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вони дедалі
активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницький рух
поступово набирав загальноукраїнського масштабу.
22. Суспільно-політичний рух у наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ -
в першій половині ХІХ ст.
Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох
провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця
XVIII — початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької
старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з
боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В.
Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює
обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини
він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план
відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.
Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела,
а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух
Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів
цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги
над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників
почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим
самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності,
братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони
виникли в Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»).
Членами цих об'єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В.
Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П.
Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.
Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали
послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які
ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського
дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком
був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та
приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній
Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою
вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і
Правобережну Україну.
До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві:
по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та
прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією,
усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка
разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та
розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після
війни 1812— 1814 рр.
Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне
повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли
важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.
Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні
гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та
всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у
1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення
політичної опозиції царизмові було пов'язане з виникненням перших
декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р.,
коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві —
«Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного
представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного
права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати
Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.
В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі
багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818
р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей
членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували свої
об'єднання і створили два осередки — Північне товариство з центром у
Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього
було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків,
що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи:
Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з
С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів
Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між
ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге
— більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах
поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова
Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в
якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму.
Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану
республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі
громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але
половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку.
Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.
У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація —
Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825
р. воно об'єдналося з Південним товариством.
Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило
скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в
Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти
повстання з боку солдат і населення — все це призвело до його поразки.
Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в
Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець
із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації
декабристи не склали зброю.
29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом
підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на
Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с.
Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений
«Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство,
встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі
зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші
військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У
першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління
повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.
Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив
до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання — К. Рилєєва, М.
Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — було
страчено.
Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж
полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20
