Билеты: История Украины

Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, і

зняти їх з посади міг тільки суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто

єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися представники

преси й публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував

прокурор, захист — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових

інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо

важливих справ створено Верховний кримінальний суд.

Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, в тому числі університетська,

ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага

приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних

книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях,

через що такі школи й називалися недільними.

Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна

військова повинність починаючи з 21-річного віку. Для осіб з освітою

встановлювалися менші строки служби.

У 1862 р. було реформовано фінансову систему. Управління грошовим

господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів.

Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х років XIX ст.

полягає в тому, що, незважаючи на свою обмеженість та непослідовність, вони

прискорили перебудову життя Російської імперії на нових капіталістичних

засадах. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися і в економічному,

політичному та культурному розвиткові України.

28. Економічний розвиток українських земель у 60-90-ті роки ХІХ ст.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку

економічного, політичного та духовного розвитку Російської імперії. Значно

прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку на принципах ринкових

відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В Україні у 1869 р.

вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. — 5301 промислове

підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом

1866— 1879 рр. в Україні було прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій.

Вантажообіг здійснювався в ці роки в основному механізованим транспортом, що

значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст.

довжина залізниць в Україні становила одну п'яту всієї залізничної мережі

Росії.

Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання

морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса,

яку в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», бо саме

через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва

пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній

торгівлі всієї імперії.

На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості:

кам'яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861— 1900 рр. видобуток

кам'яного вугілля в Донбасі зріс з 10 млн до 672 млн пудів. У 1900 р. він

становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (з 1870 по 1900)

видобуток залізної руди у Кривому Розі зріс у 158 разів (з 1,3 млн до 210 млн

пудів). Уже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної руди в Росії. У

80 - 90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано

17 великих металургійних і десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво

чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки.

Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в

Україні, було пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, з

1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та

американського капіталу в гірничій промисловості України було створено 22

іноземні компанії з основним капіталом 62,9 мли крб.

У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З 1863

по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятин приватних

земель. Характерно, що землю купували не тільки поміщики-дворяни, а й

представники інших соціальних верств — купців, духовенства, міщан та селян.

Значна частина поміщицьких земель була продана заможним селянам, які з 1877

по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє

землеволодіння вчетверо. В сільському господарстві дедалі ширше

застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом

виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на

виробництві пшениці й цукру, лівобережні — зерна, тютюну і частково цукру.

Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив і на інші сфери

суспільства. Зокрема змінювалася його структура, співвідношення між міським і

сільським населенням тощо. Нерідко капіталістичні нововведення призводили до

загострення соціальних конфліктів.

29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст.

Як і інші слов'янські народи, українці під впливом революційних подій в

Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На

початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні

документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність

українського народу. Другому — культурницькому — етапові притаманний сплеск

відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі,

освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних

організацій і обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема

самостійності.

Після розгрому першої української організації такого спрямування — Кирило-

Мефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося

створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі

цього братства — М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т.

Шевченко, відбувши судові покарання, з'їхалися до Петербурга. Тут вони

згуртували навколо себе однодумців і створили так звану «Громаду». Провідною

ідеєю програми цієї організації було збереження самобутності української

нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців В.

Тарнавського і Г. Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню.

У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис —

«Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т.

Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для

неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» П.

Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних

запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення

українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне

поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало

назву українофільства.

На початку 1870 р. В. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер і С.

Подолинський заснували таємну «Стару громаду»,яка об'єднала інтелектуальну

еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени

цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань,

письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського

режиму. Одним із наслідків цього стало те, що серед українофілів виникли

значні непорозуміння. Вони торкалися не тільки мети і тактики організації, а

й визначення змісту й природи українофільства.

Потреби у змінах особливо гостро відчували й відстоювали молодші члени

громади, серед яких виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців

виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові

політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони

себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили

організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б створення

самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася

програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми

проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони

зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в

національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У

політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах

демократичної федеративної Росії.

Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які

стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і

О. Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що

поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона

започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак

і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а

культурним.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-

політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи

загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої

організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні

національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу

відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий

етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за

українську державність.

30. Національна політика російського царизму щодо України

Незважаючи на переслідування й утиски з боку царського уряду, український

національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі

створюється і працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, В.

Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший український журнал

«Основа». Студенти, молода інтелігенція Києва також організовують громади,

недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався й на

Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він

був відомий під назвою українофільства.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви

українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв

видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і

особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося

друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування

часопис «Основа».

Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського

національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення

цензури В. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши

«Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени

громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у

Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема

часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне

товариство ім. Т.Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в

Києві відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак,

переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками

спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання

української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність

громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар

підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина).

Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької

діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.

Костомарова. В. Антонович і П. Житецький продовжували шукати компромісні

варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко і О. Кониський стояли на

позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було

конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-

які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття

своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.

Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С. Подолинського, М. Зібера,

Д. Вовка, до яких згодом приєдналися Я. Шульгин та М. Павлик. На кошти

київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це

видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада,

яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р.

відмовилася фінансувати його.

Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст.

продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю

спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі

прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного

розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в

українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі

передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

31. Польське повстання 1863-1864 рр. в Україні

Реформа 1861 р. не розв'язала найбільш гострих і невідкладних проблем

соціального та національного розвитку не тільки українського, а й усіх

народів Російської імперії. Одним із виявів цього стало польське повстання,

яке почалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний

Національний Комітет, який мав тісні зв'язки з польською еміграцією в

Західній Європі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення

Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в межах 1772 р.,

ліквідацію кріпацтва, скасування станів з їхніми привілеями. Планувалося, що

земля перейде у власність селян, а за її викуп платитиме держава. До

повстанців приєдналися офіцери російських полків, що дислокувалися у Польщі.

Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобережну Україну. У Києві було

організовано комітет, членами якого стали чимало студентів Київського

університету. Товариство «Земля і воля», створене 1862 р. у Петербурзі,

розповсюджувало відозви на підтримку повсталих. Допомагати полякам закликав у

«Колоколі» О. Герцен.

Проте сили повсталих були обмежені — не більш як 20 тис. погано озброєних

вояків — і російська армія легко їх розбила. Не справдилися надії поляків і

на підтримку з боку українського селянства. Деякі з польських панів,

намагаючись привернути до себе українських селян, видавали їм так звані

«золоті грамоти», в яких проголошували, що саме вони, а не цар, дарували

селянам землю і свободу. Проте мало хто з українських селян приєднався до

повсталих, зате близько 300 тис. добровільно боролися з ними. Незважаючи на

це, російський уряд жорстоко переслідував не лише поляків, а й українців,

зокрема членів просвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як

продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах

пройшли арешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П. Чубинський, О.

Кониський, В. Лобода, були заслані на північ Росії. Що ж стосується

безпосередніх учасників польського повстання, то кара для них була значно

суворішою, ніж у 1831 р. Багато було страчено або заслано до Сибіру.

32. Розвиток народницького руху в Україні

З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український

національний рух, активність якого знизилася після розгрому Кирило-

Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі й

засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной

Руси», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших

українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника

«Основа» — першого в Російській імперії українського часопису.

Активізується національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання

загальної невдоволеності в умовах пореформеного часу. Зміни на краще ставали

дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися радикальні

настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти

культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали

звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв,

мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих хлопоманів на

чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і

напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним

рухом. Як народники, так і хлопомани ідеалізували селянство, однак перші були

рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму.

Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М.

Чайковський. В Україні одна з таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі

Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — український студент із

селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів

Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська

громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму —

В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення

царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки

зору на методи й засоби боротьби.

Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого

російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової

підготовки народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям

уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до

радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові

виступи народу. «Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних

наслідків: селяни відмовлялися мати справу з «чужинцями» з міста. Щодо

України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення.

Хоча цей рух загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що

відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра

базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві,

сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити

таємні загони й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты