По відношенню до дорослих групова агресія може проявлятись, як в до злочинних групах так і в кримінальних формах. До злочинні прояви частіше всього являються реакцією вікової опозиції до дорослих, в вигляді кримінальна по відношенню до дорослих охоплює всі види передбачені КК України. Все це збуджується такими мотивами: демонстрація своєї сили і перевага над іншими; сміливість; рішучість; винахідливість; демонстрація чоловічої здібності; бажання бистрого збагачення; групова солідарність; бажання владарювати і т.д.
Важливо звернути увагу на групову агресію, об'єктом якої не є одиночки, а інші злочинні групи неповнолітніх. Причинами появи групової агресії можуть бути різними: територія; спори між групами за зону злочинного діяння; спори за найкращими місцями оддихів та інших порушень інтересів групи.
Внутрішньо групова агресія - це неавторитетні люди, фізично слабкі, новачки, а також інфантильні. Причини агресії направлені на члена групи можуть бути різними: провинність, порушення ним якихось табу. Ціль і мотиви агресії: провчити «винного», «поставити на своє місце».
Групова агресія в психологічному аспекті представляє собою певний цикл переживання групового психічного стану: на початковому етапі - виникнення деякої деструктивної групи і незадоволеність своїм становищем; потім зростання в нутрі групи напруги, яка потребує розрядки; пошук об'єкта на якому можна було б розрядитись і зняти напругу; вибір мотивів і способів прояву агресії; “кайф” від процесу здійснення агресії, спад напруги і розрядка.[2]
Важливими стимулами агресивної поведінки групи слугує беззахисність, поступливість або навпаки опор жертви. Беззахисність і поступливість жертви провокують групову активність банд і шайок підлітків. Опір жертви викликає групову ярість, який характеризується бажанням провчити «лоха», дати йому зрозуміти с ким він має справу, « поставити його на місце», як він посмів чинити опір. Все це проходить на фоні «судження групової свідомості». Група не задумується про можливі наслідки.
Самим важливим стимулом є бажання групи-агресора відчути владу над іншими людьми. В залежності від соціально-психологічного статусу розрізняють ролі в здійсненні групової агресії:
планування агресивного акта і розподіл обов'язків здійснюється лідером;
призвідниками виступають «шістки»;
менш опитні і новачки в злочинній діяльності проходять «курс навчання» - стоять «на шухері» ;
найбільш опитні і фізично розвинуті входять «в справу» в самий вирішальний момент і завершають агресію;
розподіл здобичі здійснюють хранителі «загального котла».
Інші члени групи здобувають транспорт, прячуть труп, і т. д.
Таким чином, статус і роль в груповій агресії тісно повязані між собою в любій груповій діяльності по криміналу: «Кому, що можна. А кому не можна».
Для різних груп населення, представників різних культур і на протязі різних історичних народів, також виявлені варіації в характері залежності злочинності від віку. він являється потенціальним вираженням нерівності, яка стосується дозвілля до можливостей і суттєвого, як в законі так і в незаконних структурах суспільства.
По повідомленням програми UCR піковий вік злочинності складає не менше 25 років, для всіх злочинів. У підлітків даний показник у два рази менший. Насправді вікова медіана для більшості злочинців складає не менше 30 років.
Американська статистика показує, що мала частина підлітків-правопорушників закінчується арештом. М. Хінделанг проводив дослід, щоб дізнатись приблизний вік злочинців про скоєні зґвалтувань, крадіжок, розбоїв та інших. Максимальна кількість злочинів була скоєна особами у віці 18 - 20 років; трохи менше за кількістю злочинів посідає у віці 12 - 17 років. Самим низьким - старше 21 року.
Американськими соціологами виявлена наступна закономірність: хоча неповнолітні скоюють більше злочинів, вони менше ніж дорослі скоюють тяжкі злочини, з використанням зброї; неповнолітні дуже часто завдають тілесних пошкоджень потерпілим; також неповнолітні частіше і більше схильні до групових злочинів.
Показники рівня правопорушників різко підвищуються коли йде вступ до підліткового віку, оскільки підлітки відгороджені від світу дорослих несподівано стикаються з основними причинами, які являються збудником до скоєння злочину: статус, влада, самостійність, високий рівень адреналіну та інше. Крім того становище неповнолітніх захищає їх від багатьох соціальних і передбачених законом наслідків протиправної діяльності.
Четвертою характерною рисою підліткової злочинності є високий динамізм. Існує закономірність, що рівень злочинності повинен дорівнює приросту або зменшенню населення підліткового віку, у нашому випадку все по іншому, у нас спостерігається зменшення підліткового населення на 15 -20%, а кількість злочинів за 10 років в два рази збільшилась. Сьогодні кожний 10 злочин скоює підліток або юнак.
П'ятою характерною рисою є високий рівень латентності, коли злочин скоєний але правоохоронним органам про це не відомо. Не всі жертви заявляють про скоєння відносно них факту злочинного посягання. Причини високого рівня латентності різні, які залежать від характеру скоєного злочинного посягання: так, при зґвалтуванні діє фальшивий сором; небажання оприлюднювати про себе компрометуючі відомості; погрози зі сторони насильників і т.д. При рекеті, кишенькових крадіжках, шахрайстві діють інші причини. Дуже часто відсутня віра в те, що міліція може зловити та притягнути до кримінальної відповідальності злочинців.
Шостою характерною рисою характеризується нерівномірність динаміки по різним часовим показникам, що пояснюється рядом об'єктивних факторів, але і віковими психологічними особливостями підлітків. Дуже часто злочини скоюють в вільний від занять час. Потрібно відмітити, що «піком» злочинних проявів припадає на 20.00 - 21.00, в цей ж період зафіксовано найбільшу кількість звернень підлітків в службу «Довіри». Приблизно 7% злочинів скоюють в навчальний час, коли вони повинні були бути на зайняттях. Біля 10% злочинів скоюють в період проходження практики та виконання робіт. Десь 18-20% злочинів скоюють в вихідні і святкові дні. Менш за все скоюють злочини в понеділок. [Торезький МВ УМВС України в Донецькій області ]
1.2 Типологія підлітків делінквентів та їх характеристики
У всі часи суспільство намагалося придушувати небажані форми людської поведінки. В якості не бажаних майже в рівній степені опинялися генії і злодії, дуже ліниві і трудящі, бідні і багаті. Різкі відхилення від середньої норми, як в позитивну так і в негативну сторону погрожували стабільності суспільства, яка завжди цінилася найбільш за все.
Соціологи називають відхиляючу поведінку девіантною. В широкому смислі термін «девіантність» означає любе відхилення від прийнятих в суспільстві соціальних норм, починаючи із самих незначних. Коли американські соціологи пишуть про те, що девіантна поведінка приймає такі форми, як кримінал (crime), делінквентність, героїчні проступки, самовбивство, бунт, геніальність, розтрата чужих грошей, сексуальні домагання, наркоманія і т.п., то вони, по суті говорять про девіантність в широкому смислі.
В вузькому значенні девіантність означає незначні проступки, ті, що не підпадають під статтю кримінального кодексу. До серйозних форм порушення спеціалісти застосовують додаткові терміни, а саме делінквентність та злочинність (кримінальна поведінка). В подальшому девіантність в широкому смислі буде називатися «відхиляючою поведінкою». Люба поведінка, яка викликає незадоволення суспільної думки, називається відхиляючою. Це надмірно широкий клас явищ - від безквиткового проїзду до вандалізму. А тому, слід говорити про форми і розміри відхилення. До основних форм девіантної поведінки Я.І. Гілінський та В.С. Афанасьєв відносять: 1) пияцтво та алкоголізм, 2) наркотизм, 3) злочинність. 4) самогубство,5) проституція, 6) гомосексуалізм. Інколи до них добавляють також азартні ігри та психічні розлади. Вище вказані форми відхиляючої поведінки можна поділити на три групи: тобто девіантну, делінквентну та злочинну. Під девіантною поведінкою розуміють такі відхилення, які не ведуть за собою кримінального покарання, іншими словами не являються протиправними. Сукупність протиправних проступків , або злочинів, отримала в соціології спеціальну назву - делінквентна поведінка. Обидва значення - широке та вузьке - однаково використовуються в соціології.
Таким чином, відхиляюча поведінка - яка охоплює три форми - девіантну, деліквентну та кримінальну поведінку, які представляють собою, по зростаючій, три ступені порушення соціальних норм. В результаті виникає деякий континуум, або шкала відхиляючої поведінки. Радянська, а сьогодні російська міліція, і інші правоохоронні органи, реєструють тільки те, що вони в змозі розслідувати. Друга причина заключається в тому, що радянські часи, злочинність в країні дійсно була набагато нижчою ніж в західних країнах. Тоталітарні і закриті суспільства відрізняються консерватизмом, непохитністю соціальних процесів, в тому числі і кримінальних.
1. Девіація як процес розвитку.
Девіантна поведінка є складовою людської життєдіяльності в цілому, її об'єктивних факторів та факторів суб'єктивних.
Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених факторів людської діяльності передують інші -- середовище, потреби, інтереси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконалення поведінки людини означають невпинне поліпшення навколишнього природного (екологічного) та соціального (економічного, політичного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної людини, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мотивів і цілей із загальноприйнятими, суспільне значущими.
Такий загально методологічний висновок конкретизується різноплановими науковими дослідженнями, важливе місце серед яких посідають соціологічні, взаємопов'язані з усіма іншими, насамперед з тими, що стосуються правової системи.[7]
Подолання девіантної поведінки є одним із головних завдань сучасного суспільства. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади: 1) профілактики; 2) власне запобігання; 3) запобіжних заходів. На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з'явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.
Профілактика правопорушень має такі основні цілі: 1) обмеження впливу негативних факторів; 2) вплив на причини злочинних проявів; 3) вплив на мікросередовище; 4) вплив на особистість, здатну на злочин.
Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки щодо проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування усіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне -- внутрішнє і зовнішнє. Йдеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику особистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (рецидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопорушень, відхилень тощо.
Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопорушників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення правопорушників до суспільне корисних занять. Переконання поєднується з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.
Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, ознак злочинності та особистості злочинця. Злочинність -- динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на даному етапі і характеризуються певними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер). Йдеться про зареєстровану і приховувану (латентну), не зареєстровану, злочинність, про її детермінанти -- об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.
Розробляючи шляхи подолання девіантної поведінки, треба виходити і з того, що безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є намагання індивіда задовольнити свою потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. За соціальним змістом потреби поділяються на життєво необхідні (їжа, одяг, житло та ін.); нормальні, що соціальне схвалюються; деформовані; спотворені. Після середовища потреби є другим важливим об'єктивним фактором людської життєдіяльності, поведінки, включаючи її відхилення.
Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси -- групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.
Структура особистості злочинця включає: 1) соціальне-демографічні ознаки; 2) кримінально-правові ознаки; 3) соціальні прояви у різних сферах життя; 4) моральні властивості; 5) психологічні особливості. Ці риси мають соціальне негативну спрямованість: спотворені потреби, які багато в чому залежать від несприятливого середовища, усвідомлюються злочинцем у власних інтересах, орієнтаціях, мотивах і цілях, які суперечать загальноприйнятим нормам.
Антисуспільна спрямованість суб'єктів девіантної поведінки характеризується негативно-зневажливим ставленням до людини, її цінностей; корисливими, егоїстичними намірами; нехтуванням соціальних норм; легковажно-безвідповідальним ставленням до свого місця в суспільстві.[14]
Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість. Деформація особистості починається саме з втрати життєвої мети як цільової установки творення самого себе і обставин свого життя. Ця внутрішня робота особистості потребує великого напруження і зусиль, але тільки таким шляхом людина може подолати свої негативні риси, розвинути свій потенціал. Суспільство зацікавлене у такому самовдосконаленні кожного члена суспільства і покликане всіляко допомагати розвиткові особистості.
Соціологія девіації допомагає чітко визначити і реалізувати шляхи подолання девіантної поведінки стосовно середовища-потреб, їх усвідомлення й діяльного задоволення задля утвердження законності та правопорядку.
Отже звідси випливає висновок - девіація , як не прикро перебуває в постійному процесі розвитку , а тому всі зусилля сучасного суспільства спрямовані на те ,щоб знайти найефективніші шляхом подолання цього явища.
Девіантна поведінка. Як вже було сказано, самим слабким і самим розповсюдженим видом порушення виступає девіантна поведінка. Вона не зводиться до багато чисельних порушень суспільного і адміністративного порядку. Поза негативним смислом у слові «девіантність» існує і позитивний. Відхиляючись від середнього стандарту поведінки можна, як в негативну, так і в позитивну сторону.
Девіантна поведінка - любі вчинки, або дії, не співпадаючі писаним і не писаним нормам. В деяких суспільствах дрібні відхилення від традицій, не говорять уже про серйозні проступки, суворо караються. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Ваші батьки напевно пам'ятають, як в 60-70 роки в школі вчителі боролися із «довговолосими» вбачаючи у їх вигляді, подражання «бітлам»; як вони навіювали шкільну форму на манер військової, на їх думку не правильно себе поводили.
В більшості суспільств контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в погану сторону засуджується, а в хорошу -схвалюється. В залежності від того, позитивним, або негативним являється відхилення всі форми девіації можна розмістити на деякому континуумі.
На одному із його полюсів розміщується група осіб, які проявляють максимально несхвальну поведінку: революціонери, терористи, патріоти, політичні емігранти, зрадники, атеїсти, злочинці, вандали, циніки, бомжі.
На іншому полюсі, розміщується група з максимально схвальними відхиленнями: національні герої, видатні артисти, спортсмени, науковці, письменники, художники та політичні лідери, місіонери, дуже здорові та красиві люди.
Якщо ми проведемо статистичний підрахунок, то отримаємо що нормально розвиваючих суспільствах і в звичайних умовах на кожні із цих груп припаде приблизно по 10-15 % загальної чисельності населення. Проти 70% населення складають «тверді середняки» - люди з несуттєвими відхиленнями. Політичний радикалізм, породжуючи революціонерів, має своє живильне середовище в суспільстві де проходять масові незадоволення населення існуючим режимом. Якщо він досягає високої відмітки, в суспільстві може виникнути революція. Точних експертних розрахунків не існує, але ймовірно рівень незадоволеності населення політичним режимом повинен небагато перевищити 50%. Якщо така відмітка не досягнута, то незадоволення виражається в багаточленних формах не революційного діяння, в тому числі протестом руху.
На думку спеціалістів в більшості країн доля громадян, радикально відторгаючих існуючу політичну систему зазвичай невелика і складає 15-20 %. Більш високий рівень, а в Росії він досягає відмітки 40%, ставить легітимність політичного режиму під сумнів. Рівень довіри населення до діяльності центральних органів влади, як правило, не знижується нижче 25%. В противному випадку рахується, що влада втратила довіру населенню. Величина даного показника пов'язана із екстраполяцією необхідного рівня підтримки кандидата на виборах електоратом.
Відхилення від прийнятих норм являється настільки ярко вираженим, як сукупність нових норм, створює девіантну культуру, яка знаходиться в опозиції до правлячої культури.
Коли Р. Мертон писав про конформізм і девіантність, він вказав нам на два види девіантності заплутаність і конформізм. Першу можну розмістити на лівому полюсі шкали Р.Кевен. Заплутаний знає та приймає норму, але заради своєї вигоди, схильний їх порушувати. Він веде себе безвідповідально по відношенню до суспільства. Навпроти нонконформіста розташувався на крайньому правому фланзі шкали. Він знайомий із суспільними нормами, але рахує їх несправедливими і відкрито зневажає їх, призиваючи інших до зміни суттєвого строю. Нонконформіст шукає нову мораль і діє повністю відповідально, хоча і відхиляється від суттєвих очікувань. Цей соціальний реформатор, набагато випередивши свій час. Подібну форму девіації з точки зору тривалої перспективи слід називати конструктивною. А заплутаність, як форму девіації необхідно визнати деструктивність. [13]
Характерна риса девіантної поведінки - культурний релятивізм. Це означає, що соціальна норма, прийнята будь-яким суспільством, або законодавчо, - явище лишень відносне. Один і той же проступок може рахуватися в одному суспільстві позитивним, а в іншому розглядатися як соціальна патологія. Багато прикладів можна було б привести із сімейного права і сімейних традицій, звичаїв різних народів. Ускладнення виникає навіть в одній державі, де діє одне законодавство, але проживають народи, які в побуті дотримують різних традицій, особливо, якщо ці традиції підтримуються і релігійними нормами. Наприклад, конфлікт між вимогами одношлюбності по українському цивільному праву і традицією множинності багатошлюбності визнані в ісламі. В первісний час канібалізм, вбивство стариків, кровозмішення і вбивство дітей рахувалися нормальним явищем викликаним економічними причинами (відсутність продуктів харчування), або соціальним устроєм (дозволу шлюбу між родичами). В сучасному суспільстві це рахується девіантним, а в деяких випадках і кримінальною поведінкою.
