Марія Донник взагалі вважає, що найважливіша проблема дітей, що виховуються в інтернаті – це відсутність любові та ласки батьків і родичів, у результаті чого формується депривація особистості. Ту ж думку простежуємо у працях Галини Бевз. Коли дитина залишається без захисту й підтримки близьких, вона може зупинитись у своєму розвитку і навіть регресувати (повернутися на ту стадію розвитку, на якій дитина почувалася комфортніше). Г. Бевз наголошує на такому явищі, як прихильність – щоб нормально розвиватися, дитина орієнтується на «подібну істоту свого виду», тобто дитині потрібна постійна значуща фігура, природно якою є мати або батько. Відсутність прихильності та необхідність постійно пристосовуватися призводять до зниження активного ставлення до життя, за якого не формуються соціально значущі цінності та орієнтири, а створюються умови для зростання конформізму – схильності уникати прийняття самостійних рішень, пасивності, пристосовницької орієнтації до запропонованих стандартів оцінок та поведінки.
Щодо наслідків виховання не в сімейному середовищі, Дубровіна відзначає також що «…підвищена цінність сім’ї та відсутність досвіду життя у ній призводять, з одного боку, до ідеалізації сім’ї, образу сім’янина, а з іншого – до гіпертрофії негативної моделі сім’ї. При цьому позитивний ідеальний образ сім’ї розмитий, не наповнений конкретними побутовими деталями, а негативний, навпаки, гранично конкретизований та емоційно насичений» [6]. Це може негативно впливати на формування уявлень про майбутнє сімейне життя. Наслідки цього простежуються на практиці у таких фактах: випускники інтернатних закладів часто мають значні труднощі у створенні сім’ї та збереженні її стабільності, вони важко входять у батьківську сім’ю чоловіка чи жінки, не можуть побудувати повноцінних стосунків із дружиною/чоловіком, зводячи все або до сексуальних стосунків, або до якихось вимог, що відірвані від реальності, швидко вичерпують початкову прив’язаність і не вміють розвивати вміст подружніх стосунків.
Варто звернути увагу на думки Ю. Бондаренко, викладені нею у статті «Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу». У статті вона зосереджує увагу на феномені «життєва компетентність», яка «належить до ключових компетентностей та виявляється через спроможність вирішувати життєві проблеми різноманітного характеру в контексті конкретної ситуації життєдіяльності людини, оволодівати життєвими й соціальними ролями» [2]. На думку фахівців з психології, медицини й фізіології, сформованість у людини життєвої компетентності сприяє її успішній самореалізації, виконанню найважливіших функцій життєдіяльності, забезпеченню фізичних, психічних та духовних потреб. Несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл-інтернатів стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів, так як відображається на усьому їхньому подальшому житті. Щодо особливостей учнів, які перебувають у школах-інтернатах, то Ю. Бондаренко зазначає, що серед них є діти, які стали жертвами психічного, фізичного й сексуального знущань; ті, що мають шкідливі звички (палять, вживають алкоголь, виявляють схильність до токсикоманії). Дослідження свідчать, що вихованці шкіл-інтернатів характеризуються нестійкою, неоднозначною самооцінкою, високим рівнем тривожності, імпульсивності, агресивності, наявністю комплексу неповноцінності, відчуття малоцінності своєї особистості. У багатьох вихованців значно деформована емоційна сфера (емоційна закритість, невміння виразити свої емоції, агресія, емоційна неврівноваженість, схильність до неадекватних реакцій). Для них характерні: відсутність позитивного досвіду ставлення до здоров’я, несформованість уявлення про способи його збереження; вузька часова орієнтація на мотивацію, яка виражається в прагненні жити сьогоднішнім днем, що деморалізує особистість, не створює установки на подолання труднощів, побудову життєвих планів, а спричинює ситуативність, імпульсивність у діях і вчинках; невміння спілкуватися та встановлювати відносини як з однолітками, так і з дорослими (досвід перебування під впливом вуличних компаній, конфліктність відносин з однолітками й вихователями, перебування в закритих кооперативних колективах, обмеженість відносин); відсутність життєвих навичок, навичок швидкої адаптації до самостійного прийняття рішень, подолання життєвих труднощів і проблем. Зазначене свідчить про несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл інтернатів, що стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів.
Несформованість життєвої компетенції, проблеми спілкування, педагогічна занедбаність, порушення емоційно-вольової сфери, незадоволена потреба у любові близьких та прихильності є тими чинниками, які визначають завдання та особливості спілкування соціального працівника з дітьми у інтернатному закладі, які зробимо спробу визначити у другому розділі роботи.
РОЗДІЛ 2. Соціальна робота у інтернатних закладах
2.1 Завдання соціального працівника при роботі в інтернатному закладі
Соціальна робота з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, спрямована на створення турботливого середовища, яке допомагає дитині розвиватися, сприяння соціалізації дитини, що перебуває в інтернатному закладі, запобігання бездоглядності дітей або їхньої інституціалізації. На цій же меті наголошує Ж.В. Петрочко у своїй статті: «…створення сприятливого соціально-виховуючого середовища, тобто ефективних умов для реалізації й захисту прав дитини шляхом гармонізації задоволення її особистісних потреб». Тобто в загальному аспекті метою соціального працівника стосовно дітей, які перебувають в інтернатних закладах, є забезпечення адекватного середовища виховання, під яким можна розуміти як оптимізацію педагогічного процесу у інтернатному закладі, так і влаштування життя дитини загалом.
Найбільш ефективним шляхом створення сприятливого соціально-виховуючого середовища є реінтеграція дитини в біологічну чи прийомну сім’ю, що є пріорітетним завданням соціального працівника. Тільки сім’я здатна забезпечити задоволення основних потреб дитини, надавати стимули для її подальшого розвитку, створювати стабільну атмосферу. Якщо не існує можливості для дитини жити з рідними батьками, найкраща альтернатива – усиновлення/удочірення, прийомна сім’я, дитячий будинкок сімейного типу.
Для влаштування дитини в прийомну сім’ю соціальний працівник виконує такі функції, як виявлення інформації про дитину, яка потребує державної опіки; оцінка стану розвитку дитини, яка потребує влаштування, для з’ясування можливості влаштування до прийомної сім’ї; підготовка дитини до входження у прийомну сім’ю. Остання функція є надзвичайно важливою: за допомогою різних психологічних методів роботи дитина звикає до того, що у неї з’явиться сім’я. Це дозволяє попередити небажані випадки під час перебування у прийомній сім’ї (втечі з сім’ї, невротизації стосунків тощо). Визначальною є роль соціальних працівників в організації знайомства прийомних батьків з дитиною. Соціальні працівники з питань супроводу прийомної дитини й прийомної сім’ї працюють у команді, узгоджуючи свої дії, а саме: допомагають дитині скласти альбом про себе і своє життя; допомагають батькам разом з біологічними дітьми скласти альбом про їхню сім’ю, звички, сімейні традиції тощо; проводять зустрічі прийомних батьків з дитиною; виявляють емоційні прояви й реакції дитини та прийомних батьків у процесі знайомства; складають та узгоджують з батьками план переходу дитини у прийомну сім’ю; надають психологічну підтримку прийомним батькам під час знайомства та налагодження контактів з дитиною, а також обговорюють особливості процесу знайомства.
Очевидним є також такий важливий напрямок соціальної роботи з вихованцями інтернатних закладів, як забезпечення можливостей для їхнього майбутнього. Тут мається на увазі як забезпечення соціальної і матеріальної основи життя дітей після виходу з інтернатного закладу – отримання житла, роботи, пільг тощо, так і психологічної готовності до життя за межами закладу. Різка заміна тотальної ізольованості і контролю системою безконтрольності і свободи дій призводить до втрати орієнтирів і цінностей. Зокрема, можливість отримання освіти розглядається більшістю випускників інтернатних закладів, як засіб звільнення із стін шкіл-інтернатів.
Петрочко узагальнює завдання при роботі з дітьми у інтернатному закладі поняттям «реінтеграція». Він визначає реінтеграцію як процес повернення людини в суспільство у ролі активного і незалежного члена соціального життя, що передбачає компенсацію втрат соціальних зв’язків, досягнення відповідного рівня емоційного стану тощо. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснюється відповідно до переконань: необхідно готувати дитину до створення власної сім’ї та адекватного виконання нею батьківських функцій. Організація та забезпечення оптимальних умов реінтеграції створюють можливості для подальшого повноцінного функціонування індивіда у соціумі, його успішної соціалізації. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, – процес повернення чи входження їх до тієї чи іншої соціальної системи шляхом відновлення або формування прив'язаностей, соціальних зв’язків та відносин, набуття соціального досвіду, соціальної компетентності.
Петрочко зазначає різні напрями соціально-педагогічної діяльності щодо входження до відповідних інституцій. Так, «у межах підготовки дитини до входження в економічну інституцію здійснюється сприяння її працевлаштуванню відповідно до потреб та індивідуальних особливостей; вироблення навичок планування бюджету та витрат; в політичну – сприяння захисту майнових прав дитини після закінчення навчання в інтернатному закладі; формування громадянської свідомості, політичної культури; в родинну – моделювання уявлення та переконання дитини про функціонально спроможну сім’ю (формування цілісного образу сім’ї з усвідомленням її функцій, механізмів розвитку, розподілу ролей тощо); вироблення необхідних навичок створення власної функціонально спроможної сім’ї; в педагогічну – передавання соціального досвіду старших поколінь; підготовка до включення дитини в різні структури соціальних інституцій; підтримка соціально-позитивної активності вихованця інтернатного закладу, введення його у соціально-виховне середовище; сприяння здобуттю освіти; в культурницьку – допомога в осягненні цінностей культури, пов’язаних з технічною та мистецькою творчістю, а також фізичним удосконаленням; сприяння розкриттю індивідуальних здібностей і талантів; підтримка дитини у пошуку тієї сфери творчої діяльності, де вона зможе найбільшою мірою самореалізуватися і самоствердитися; вироблення навичок організації і проведення змістовного дозвілля; в релігійній – забезпечення права свободи вірування і водночас формування критичного мислення з метою запобігання культової залежності; в екологічній – розвиток екологічного мислення, спрямованого на збереження і розвиток природного та сприятливого техногенного середовища».
Отже, незалежно від якого завдання соціального працівника у роботі з вихованцями інтернатних закладів відштовхуватися, повертаємося до проблеми виховання дитини. В даному випадку виховання виступає як дуже широке поняття, адже метою цього процесу в інтернатному закладі є створення можливостей для нормалізації життя дитини відповідно до її потреб шляхом корекції та адекватного розвитку психологічних якостей, світосприйняття, самоідентифікації і інших моментів.
2.2 Спілкування з дитиною в інтернатному закладі
Потрібно розглядати психологічні особливості роботи в інтернаті в двох аспектах – по-перше, робота повинна бути направлена на корекцію деформованого світосприйняття дитини, поведінки, на соціалізацію дитини і нормальний її розвиток, на вироблення навичок, необхідних для самостійного життя після виходу із закладу тощо. Але другий дуже важливий психологічний аспект роботи – це особливості спілкування працівника з дитиною, оптимальне сприйняття працівником дитини і навпаки, дитиною працівника. Соціальний працівник має направляти значні зусилля на цей аспект роботи.
Дубровіна не рекомендує будувати працівникам інтернатного закладу стосунки з дітьми по моделі сімейних стосунків. Це зазвичай не приносить очікуваних результатів – ці стосунки не є для дитини повноцінним замінником спілкування з матір’ю та батьком і сімейного виховання – проте часто призводить до емоційного вигорання самого працівника (Дубровіна пояснює це поняттям «емоційне донорство»).
Також Дубровіна описує важливу негативну тенденцію у стосунках працівників з дітьми, пов’язану з такою особливістю даної категорії дітей, як гіпертрофована залежність їх емоційного благополуччя від ставлення до нього дорослого. Часто вихователі та педагоги інтернатних закладів використовують силу залежності дитини від їхнього настрою, уваги, авторитету для управління її поведінкою. Однак при цьому не враховуються негативні наслідки такої емоційної залежності, одним з яких є ефект звуження мотивації, її жорсткої прив’язаності до конкретної ситуації (в даному випадку мотивації, що породжується вимогами дорослих). Вихователь повинен намагатися ослаблювати вплив такої залежності, розвивати автономію дитини від дорослого.
Працівник, не знаючи психічних особливостей розвитку дітей-сиріт, часто провокує учня на конфлікт, не замислюючись над тим, що дитина може зовсім ненавмисно себе так поводить, а це викликано її особливостями психіки. Щодо поширеної особливості дітей, що потрапляють до інтернатів – педагогічної занедбаності, то її результатом часто є недостатній інтелектуальний розвиток, це може виражатися в несформованості або нерозвиненості пізнавальних процесів, а саме нестійкої уваги, слабкої пам’яті, слабко розвинутого мислення, низькій ерудиції. При роботі з дітьми необхідно зважати на такі можливі їх особливості, інакше робота буде неефективною і на додачу можлива психологічна травматизація самої дитини. Наприклад, учитель, незнайомий з особливостями розвитку дитини, думатиме, що учень погано навчається, або виконує ті чи інші завдання, тому що не хоче навчатися краще. Така думка створить певний психологічний бар’єр між вчителем та учнем. Педагог думатиме, що він викладається повністю, а учень не хоче вивчити навіть елементарного. Дитина в свою чергу відчуватиме ворожий настрій вчителя до себе.
Тому кажемо, що соціальний працівник повинен вивчати дітей, з якими працює, та по можливості стимулювати педагогів та інших людей, що працюють з дитиною, на вивчення її особливостей. На основі психологічного портрету дитини обираються методи роботи з нею, адже лише адекватні до психологічних особливостей дитини дії спеціалістів, що працюють з нею, будуть максимально ефективними і не травмують дитячу психіку. Але саме по собі спілкування в ході роботи є надзвичайно важливим, і спілкуючись з дитиною потрібно зважати на її вірогідні відмінності від дітей, які виховувалися і виховуються в благополучних сім’ях.
2.3 Процес виховання дитини в інтернатному закладі
Варто зазначити, що одним із найскладніших наслідків виховання в дитячих будинках є порушення емоційно-вольової сфери. Порушення подібного роду проявляються найчастіше в підвищеній тривожності, емоційній напрузі, психічній втомі, емоційному стресі, підвищеній агресивності, недовірливості, емоційній холодності та ін. О. Поляновська вважає необхідним приділяти особливу увагу та працювати саме з цією особливістю стану дітей: «Якщо вчасно не звернути увагу на подібні прояви або неправильно їх оцінити, це може спонукати до розвитку в дитини неврозів та психічних розладів, які можуть в подальшому вплинути на інтереси особистості, мотиви її поведінки та визначати вчинки учня».
Подолання негативних стереотипів у свідомості й поведінці більшості вихованців вимагає не тільки певного часу й зусиль педагогів, а й застосування відповідних реабілітаційних методик. Головна соціальна і психолого-педагогічна ідея, покладена в основу діяльності закладів інтернатного типу, полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх дітей і підлітків в оволодінні освітою, у гармонійному розвитку, громадській діяльності відповідно до природних задатків, схильностей, здібностей і таланту. Це має створити необхідні умови для активного саморозвитку і самовдосконалення людини як активного творця нових вимірів суспільного розвитку. Тут варто зазначити думку дослідників, що навчальна та трудова діяльність повинна бути націлена на досягнення успіху, що посилює мотивацію саморозвитку особистості. Дитина отримує уявлення про сильні сторони свого розвитку, і спираючись на них досягає високого рівня загальноосвітньої та початкової підготовки. Різноманітні види діяльності дозволяють дітям включитися до навчально-трудового процесу відповідно до індивідуальних особливостей.
Потрібно систематично проводити з дітьми роботу, щоб максимально знизити рівень соціальної дезадаптації. Поляновська рекомендує грати з дітьми в рольові ігри, у яких ігрова ситуація наближена до життєвої. При вивченні різних тем на уроках варто обов’язково наводити приклади з життя, де діти зможуть використати ті чи інші знання, вчити дітей прийомам самовдосконалення та саморозвитку, розробляти проекти, спрямовані на вирішення проблем, які можуть у них виникнути після закінчення закладу.
Дубровіна також пропонує програвати життєві ситуації в ході групових занять для розвитку спілкування з однолітками (зокрема це можуть бути різні конфліктні ситуації). Для цього вона пропонує використовувати різноманітні ігрові завдання. Взагалі Дубровіна стверджує, що «…вміння психолога «працювати» в реальній життєвій ситуації, використовувати будь-яку подію в житті вихованців для просування їх у психічному розвитку, зміни їхніх стереотипних установок є одним з найбільш ефективних способів роботи…» з дітьми в інтернатних закладах. [6]. Крім того, Дубровіна вважає корисним навчати дитину не лише правильно поводитись у різних ситуаціях, але й вміти начебто вийти за межі актуальної життєвої ситуації. Для цього можна проводити з дітьми різноманітні ігри, в яких вони повинні уявляти собі, що буде робити їхній одноліток (з якими зазвичай ідентифікується дитина), чим може закінчитися той чи інший його вчинок. Проте Дубровіна зазначає важливу деталь щодо сприйняття дітьми такої форми роботи, як групові заняття. Ставлення до групових занять у вихованців інтернатних закладів може виявитися негативним, адже вони майже постійно відчувають перевантаження спілкуванням. Для боротьби з цим чинником (перевантаженням) автор пропонує такі психологічні методи, як аутогенні тренування та розвиток навичок саморегуляції.
Щодо того, яким чином уникнути формування у дітей такого явища як позиція утримання, О. Поляновська пропонує: привчати дітей до посильної побутової праці (поливати квіти у класній кімнаті, слідкувати за чистотою в ній); на уроках трудового навчання виготовляти вироби, які діти зможуть використати (коробочки, іграшки, годівнички для птахів); на уроках математики пропонувати задачі, де в змісті простежується цінність людської праці; на уроках читання пропонувати тексти про життя різних людей, з описом того, як складалась їх доля, як вони йшли до досягнення успіху та ін.
Одним із шляхів виховання в школі-інтернаті є позакласна виховна робота. Позакласною роботою є організовані і цілеспрямовані заняття з учнями, які проводяться школою спільно з позашкільними закладами в позаурочний час для поглиблення та розширення знань, умінь та навичок, розвитку самостійності, індивідуальних здібностей, нахилів учнів, а також задоволення їх інтересів і забезпечення розумного відпочинку. Складаючи органічну частину життя школи-інтернату, позакласна діяльність допомагає дітям успішно навчатися, виробляти в них навички суспільно корисної праці, свідому дисципліну, колективізм, розвиває ініціативу, сприяє моральному, розумовому, фізичному вихованню, естетичному вихованню школярів, задовольняє їх культурні потреби і направляє їх активність в русло корисної діяльності. Позакласна виховна діяльність робить життя школярів змістовнішим, цікавим, цілеспрямованим, заняття – радісними і яскравими, культура поведінки учнів значно виростає. Покращуються форми взаємостосунків на основі гуманності.
У вирішенні завдань формування всебічно розвиненої, гармонійної особистості позакласна робота в школі-інтернаті є необхідним і систематичним доповненням до уроків. Її слід розглядати як одну з умов всебічного розвитку особистості учня. Основні напрямки позакласної виховної роботи: освітня позакласна робота, суспільно-соціальна робота, техніко-трудова робота, спортивно-туристична робота. В психологічному аспекті особливо важливий такий напрямок як суспільно-соціальна робота: «Її мета – формування світогляду, пояснення учням найважливіших політичних подій, залучення їх до суспільного життя, патріотичне, правове, економічне виховання, виховання на народних традиціях. Вся ця робота пов’язана з формуванням моральності».
Цю роботу можна проводити в різноманітних організаційних формах, які можна об’єднати в три групи:
- Гурткові форми занять, що об’єднують групи учнів для проведення з ними позакласної діяльності за відповідним планом і програмою протягом певного періоду. Щодо гурткової роботи, треба зазначити, вона буде доцільна, якщо діти займатимуться у гуртках з власної волі та бажання.
- Масові заходи, які охоплюють зразу значну кількість учнів в якості слухачів, глядачів, учасників.
- Індивідуальна робота з окремими учнями, яким даються ті чи інші завдання.
Для більш ефективної організації позакласної роботи та вибору найдоречнішої із запропонованих форм роботи, Поляновська зазначає, що «…обов’язково потрібно враховувати індивідуальні особливості, щоб вчасно виявити відхилення, які з’являються у поведінці, а також спрогнозувати шляхи їх подолання». Науковці АПН України розробили схему вивчення вихованця протягом навчального року. Відповідно до схеми, вивчення має бути як загальним, так і індивідуальним. Вивчаються стан здоров’я, психічного фізичного розвитку, знання, навчальні і трудові вміння, навички культурної поведінки, особливості поведінки, порушення поведінки.
Загальні принципи, яких рекомендовано дотримуватися при роботі з вихованцями інтернатних закладів, такі:
- Визнавати цінність кожної дитини;
- Ставитися до дитини як до особистості;
- Уникати «ярликування»;
- Не давати обіцянок, які неможливо виконати;
- Демонструвати позитивні моделі поведінки;
- Не підтримувати проявів небажаних якостей;
- Демонструвати позитивне ставлення до всіх дітей;
- Поважати думку, почуття та добровільний вибір дитини;
- Акцентувати увагу дитини на власних позитивних якостях та здобутках;
- Надавати працівникам інтернату інформаційну та методичну підтримку.
Висновки
Серед числених проблем, з якими соціальний працівник стикається при роботі в інтернатному закладі, психологічна проблематика домінує. Це є наслідком специфіки життя дитини у закладі, яка накладає свій відбиток на розвиток і подальшу долю дитини, а також безліччю психологічних проблем, з якими діти потрапляють до інтернатного закладу – адже причинами потрапляння туди дитини можуть бути бездоглядність, смерть близьких, насильство над дитиною та ін. В залежності від цих специфічних чинників, які мають місце у житті вихованця інтернатного закладу, його психологічний портрет буде незадовільним і це заважатиме нормалізації його життя.
Як правило, діти, які виховуються в інтернатному закладі, мають такі психологічні проблеми:
- педагогічна занедбаність;
- позиція утримання (як проблема мотивації та постановки життєвих цілей);
- проблема спілкування з іншими людьми (невміння встановити тісні емоційні стосунки, порушення інтимно-особистісного спілкування, неадекватне ставлення до дорослого тощо);
- неготовність до створення власної сім’ї через відсутність чітко сформованого образу сім’ї.
Важливим є адекватний виховний процес у інтернатному закладі. Його функціями має бути як корекція вже існуючих недоліків психологічного розвитку, так і запобігання формуванню нових в умовах інтернату; формування комфортного і відповідного до психологічних потреб дитини середовища навколо неї; формування ставлення до життя в цілому: адекватної мотивації, моделі спілкування з іншими, образу сім’ї.
До виховного процесу варто включити як безпосередньо виховні заходи, так і особливості спілкування працівників закладу з дітьми. По-перше, дитина потребує багато уваги від дорослих, так як це є необхідним компонентом її успішної соціалізації. Але при цьому намагання встановити з дитиною стосунки, подібні до сімейних, не приносять успіху, проте часто призводять до емоційного вигорання працівника. У спілкуванні з дитиною в інтернатному закладі важливим є:
- Не використовувати гіпертрофовану залежність емоційного благополуччя дитини від ставлення до нього дорослого, деформовану в цьому напрямку мотивацію дитини.
- Вивчати психологічні особливості дитини для вдосконалення роботи з нею відповідно до рівня розвитку дитини, здібностей, навичок, а також для поліпшення стосунків з нею в цілому.
Компонентами виховного процесу, спрямованими на реінтеграцію дитини у соціум, можуть бути:
- позакласна виховна робота (гуртки, масові заходи, індивідуальні заняття);
- рольові ігри (програвання життєвих ситуацій, а також моделювання поведінки у вигаданих ситуаціях);
- різноманітні психологічні методики для зменшення перевантаження спілкуванням, тренінги навичок спілкування тощо.
Проте спеціалісти зазначають, що будь-які заходи щодо допомоги дітям-сиротам в умовах проживання в інтернатному закладі не забезпечують того розвитку дитини, що необхідний для повноцінного становлення її особистості та дотримання її прав та інтересів, гарантованих законом. Мета соціальної роботи з дітьми, які перебувають у інтернатних закладах, має бути реінтеграцією дитини до сім’ї: усиновлення, встановлення над нею опіки, або такі форми, як прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу. Наразі це визначено як напрямок соціальної політики щодо влаштування дітей, які залишились без батьківського піклування, але перехід до такої форми влаштування є тривалим процесом і поки-що психологічні проблеми виховання дитини в умовах інтернатного закладу є надзвичайно актуальними.
Список використаної літератури
1. Бевз Г. Прийомні сім’ї (оцінка створення, функціонування та розвитку). К.: Главник, 2006. – 112 с.
2. Бондаренко Ю. Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу. – [Цит. 2009, 26 грудня]. – Доступно з: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Pfto/2009_2/files/ped_02_09_Bondarenko.pdf.
3. Діти державної опіки: проблеми, розвиток, підтримка: Навчально-методичний посібник в 2-х кн. – К.: Міленіум, 2005. – 286 с.
4. Доля І. Розвиток альтернативних форм соціалізації дітей-сиріт у контексті реформування державної системи опіки. - Регіональний філіал НІСД у м. Донецьку. – [Цит. 2009, 25 грудня]. – Доступний з: http://www.niss.gov.ua/Monitor/august08/12.htm.
5. Доннік М. Соціальний гуртожиток – шлях до самостійності випускників шкіл-інтернатів // Наукові записки. Сер. «Педагогічні науки». – № 83. Дубровина И.В. и др. Рабочая книга школьного психолога. – М.: Просвещение, 1991. – 303 с.
6. Захист дітей, які потребують особливої уваги суспільства: статистичний збірник. – Державний комітет статистики України. – К.: 2009. – 76 ст.
7. Інтегровані соціальні служби: теорія, практика, інновації: Навч.-метод. комплекс. / Автор-упоряд.: О. В. Безпалько, І. Д. Звєрєва, З. П. Кияниця, В. О. Кузьмінській та ін. / За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Ж. В. Петрочко. – К.: Фенікс, 2007. – 528 с.
8. Кізь О.Б. Формування психологічної готовності вихованців інтернатних закладів до створення сім'ї: Автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07. — К., 2003. — 20 с.
9. Наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21 вересня 2004 року N 747/460 «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування».
10. Основы социальной работы: учебник / Отв. ред. Павленок П.Д. – М.: Инфра-М, 1998. – 368 с.
11. Петрочко Ж.В. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, як пріорітет соціально-педагогічного забезпечення їхніх прав. – [Цит. 2010, 22 лютого].
12. Поляновська О.Р. Позакласна виховна робота як один із шляхів профілактики правопорушень дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. – Хмельницький, 2008.
13. Підготовка майбутніх учителів початкової школи до навчально-виховної роботи з дітьми-сиротами в закладах інтернатного типу. - [Цит. 2009, 25 грудня
14. Права людини в Україні – 2006. Доповіді правозахисних організаційУкраїнська Гельсінська спілка з прав людини. – 2006
15. Прийомна сім’я: методика створення і соціального супроводу: Науково-методичний посібник / Г. М. Бевз, В. О. Кузьмінський, О. І. Нескучаєва та ін. К.: Центр стратегічної підтримки, 2003. – 92с.
16. Притулки для неповнолітніх: статус та особливості роботи: матеріали на допомогу працівникам притулків для неповнолітніх. – К.: НВФ «Студцентр», 1998. – 152 с.
17. Психологічні аспекти корекційної роботи з дітьми-сиротами в умовах інтернатного закладу: науково-методичний посібник / За ред. Л.Д. Покроєвої. Харків: Хонмібо, 2008. – 84 с.
18. Соціальна робота: В 3 ч. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 166 с.
19. Соціальні та психологічні потреби дітей, які виховуються в інтернатних закладах: знання, ставлення, поведінка, практика діяльності. Результати дослідження серед фахівців соціальної сфери та дітей-вихованців інтернатних закладів. – К.: Компанія Лік, 2006. – 63 с.
20. Специфіка управління позаурочною виховною діяльністю шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьків: Метод. рекомендації / Б.С.Кобзар та ін. (уклад.); Інститут змісту і методів навчання; Інститут педагогіки АПН України. – К., 1997. – 36 с.
АНОТАЦІЯ
Курсової роботи
Тема «Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах»
Студентка Годзула Олеся Вікторівна.
Факультет соціальних наук та соціальних технологій.
Науковий керівник – старший викладач Назарук Василь Якович.
Захищена «4» березня 2010 року.
Короткий зміст роботи: Метою роботи є з’ясування та опис психологічних особливостей роботи з вихованцями інтернатних закладів. В ході роботи описується становище дітей в інтернатних закладах, їхні умови життя, особливо ті сторони такої форми влаштування дітей, що залишились без батьківського піклування, які призводять до негативних наслідків психологічного характеру. Наведені поширені психологічні особливості та потреби дітей, які потрапляють до інтернатного закладу, спричинені різними факторами, які як правило мають місце щодо цих дітей до їхнього потрапляння до закладу. Також описані психологічні риси і потреби, викликані самим перебуванням у закладі і проаналізований негативний вплив життя у закладі на подальше життя вихованця. Крім безпосередніх завдань соціального працівника при роботі з даною категорією клієнтів багато уваги у роботі приділено рекомендаціям щодо оптимізації виховного процесу, які можуть посприяти поліпшенню психологічного становища дітей, які перебувають в інтернатному закладі, нормалізації їхнього психо-соціального розвитку, корекції негативних впливів життя до потрапляння у інтернатний заклад тощо. Описані загальні принципи роботи та конкретні поради. Рекомендації стосуються як безпосередньо спілкування з дитиною, так і організації належного виховання в умовах закладу.
Страницы: 1, 2
