Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах
Національний університет
«КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ»
Факультет соціальних наук і соціальних технологій
Школа соціальної роботи імені В.І. Полтавця
«Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах»
Курсова робота
з соціальної роботи
Студентки Годзули Олесі Вікторівни
Науковий керівник – старший викладач Назарук В.Я
Київ-2010р.
План
Вступ
Розділ 1. Юридичні, соціальні та психологічні особливості становища дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
1.1 Вихованці інтернатних закладів у українському законодавстві
1.2 Життя дитини у інтернатному закладі
1.3 Психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
Розділ 2. Соціальна робота у інтернатних закладах
2.1 Завдання соціального працівника при роботі в інтернатному закладі
2.2 Спілкування з дитиною в інтернатному закладі
2.3 Процес виховання дитини в інтернатному закладі
Висновки
Список використаної літератури
Анотація
Вступ
Проблема сирітства та дітей, позбавлених батьківського піклування, завжди була актуальною, її розв’язання – одне з пріоритетних спрямувань державної соціальної політики. Державний комітет статистики України повідомляє, що кількість дітей-сиріт і молоді, позбавленої батьківського піклування, з кожним роком невпинно зростає. За даними Державного комітету статистики України станом на 01.09.2006 в школах-інтернатах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувало 15 669 вихованців. 17 780 дітей налічувалося в інтернатних закладах у 2008 році.
Система державної опіки в Україні створювалася за умов старої політичної системи. В її основу були покладені ідеї колективного виховання дітей. Україна успадкувала систему великих інтернатних закладів, де діти не повною мірою можуть реалізувати свій потенціал. Такі установи не в змозі забезпечити індивідуальний підхід до кожної дитини й часто ізолюють дітей від місцевої громади. Якщо дитина потрапляє до закладу інтернатного типу в ранньому віці, вона, як правило, залишається в інтернаті до повноліття. [8]. Тому дуже важливим є процес виховання дитини у закладі, адже від нього залежатиме її подальше життя. Закінчуючи школу-інтернат, випускники зазвичай виявляються непристосованими до дорослого життя, не мають певного соціального досвіду, комунікативних вмінь та навичок самообслуговування.
Окрім того, на інтернатні заклади часто покладена функція «виправлення» прогалин у вихованні та розвитку дітей, бо власне факт потрапляння дитини до закладу часто є наслідком занедбаності дитини. Останніми роками набуває поширення таке явище, як соціальне сирітство, зумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання свої обов’язків щодо дитини. Причинами такого явища є, перш за все, асоціальна поведінка батьків, алкоголізм, наркоманія тощо. Все зазначене об’єктивно або суб’єктивно створює несприятливі умови для виховання дітей, сприяє появі відхилень у їх психічному, розумовому, моральному розвитку, деформації поглядів, переконань, звичок, негативному життєвому досвіду.
Враховуючи наведені вище аргументи, така тема, як психологічні аспекти роботи з дитиною у інтернатному закладі є надзвичайно актуальною.
Метою даної роботи є з’ясування та опис психологічних особливостей роботи з вихованцями інтернатних закладів.
Завдання роботи:
1. Визначити становище дітей в інтернатних закладах.
2. Проаналізувати психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів.
3. З’ясувати завдання при роботі в інтернатних закладах і навести рекомендації щодо їх виконання.
РОЗДІЛ 1. Юридичні, соціальні та психологічні особливості становища дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
1.1 Вихованці інтернатних закладів у українському законодавстві
За Наказом Міністерства освіти і науки України та Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді від 21 вересня 2004 року N 747/460 «Про затвердження Положення про дитячі будинки і загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування», інтернатними закладами називаються дитячі будинки та загальноосвітні школи-інтернати всіх типів і форм власності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Наказ дає таке визначення інтернатного закладу: «навчально-виховні або виховні заклади, що забезпечують дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, умови для проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки, готують дітей до самостійного життя». Наказом передбачені такі типи інтернатних закладів:
— дитячий будинок — навчальний заклад інтернатного типу, що забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільного та шкільного віку, а також тих, які перебувають у родинних стосунках;
— загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— спеціалізована школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів, що забезпечує виховання, навчання та соціальну адаптацію обдарованих дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— спеціальна загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад, що забезпечує виховання, навчання, соціальну адаптацію та корекцію дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку;
— загальноосвітня санаторна школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з відповідним профілем, що забезпечує виховання, навчання та лікування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, які потребують тривалого лікування.
Інтернатні заклади створюються для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у яких вони перебувають від трьох років до здобуття базової чи повної загальної середньої освіти, а в разі необхідності
— до повноліття, на повному державному утриманні за рахунок коштів відповідних бюджетів та інших, не заборонених законодавством, джерел фінансування. Головними завданнями інтернатних закладів є:
— забезпечення утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
— забезпечення всебічного розвитку, фізичного, соціального та психічного здоров'я вихованців;
— створення умов, сприятливих для проживання дітей, їх навчання та виховання;
— забезпечення соціального захисту, медико-психолого-педагогічної реабілітації та соціальної адаптації вихованців;
— реалізація прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на належні умови проживання, різнобічного розвитку, виховання, здобуття певного рівня освіти, професійної орієнтації та підготовки їх до самостійного життя та праці.
Вихованцями інтернатного закладу, відповідно до Наказу, можуть бути такі категорії дітей, як:
— діти-сироти;
— діти, відібрані у батьків за рішенням суду;
— діти, батьки яких позбавлені батьківських прав чи (або) засуджені, перебувають під арештом у період слідства, визнані недієздатними, перебувають на тривалому лікуванні, а також батьків, місцеперебування яких невідомо, чи з інших причин не беруть участі в утриманні та вихованні своїх дітей;
— підкинуті та безпритульні діти, які перебували в притулках для неповнолітніх, центрах соціально-психологічної реабілітації дітей. [10]
Отже, судячи вже із самого визначення інтернатного закладу, його вихованці повинні мати умови для різнобічного розвитку, здобуття нормального рівня освіти та повинні після виходу із закладу бути підготованими до самостійного життя. Але такі умови в інтернатних закладах України не цілком виконуються. Причини та наслідки цього невиконання будуть описані у наступному підрозділі.
1.2 Життя дитини у інтернатному закладі
І. Доля у своїй аналітичній записці для регіонального філіалу НІСД у м. Донецьку акцентує увагу на таких негативних явищах, що наразі зберігаються в системі виховання сиріт у державних закладах утримання:
§ Неправильна організація спілкування усередині колективу, збереження авторитарного стилю виховання;
§ Високий ступінь регламентованості життя вихованців, відсутність можливості вільно розподіляти і використовувати часовий простір і дії;
§ ізольованість дітей в межах одного простору, обмеженість контактів із представниками суспільства із зовні, що фактично унеможливлює соціалізацію вихованців;
§ відсутність диференційованого підходу до дітей, обмеженість врахування психологічних, фізичних особливостей;
§ неврахування психологічного стану вихователів шкіл-інтернатів, притулків, дитячих будинків, що виявляється в проявах неадекватних, жорстоких дій по відношенню до дітей.
Зокрема с-поміж чинників, що призводять до специфічного психічного розвитку дітей, дослідники вважають найвпливовішими:
- своєрідну систему спілкування дорослих з дітьми,
- часту заміну вихователів,
- недостатню увагу до формування особистісного практичного життєвого досвіду дітей,
- звуження навколишнього середовища,
- відсутність особистісно-орієнтованого підходу до дітей.
Школи-інтернати – це закриті (напівзакриті) навчально-виховні заклади, вихованці яких постійно перебувають у закритих колективах. Маючи обмежену сферу спілкування, вони одержують недостатню, а часом і деформовану інформацію про навколишній світ, про інших людей.
В інтернаті дитина постійно спілкується з однією й тою самою достатньо вузькою групою однолітків, при чому вона сама не може надати перевагу іншій групі, що може зробити будь-який учень звичайної школи. Але одночасно вона й не може бути виключена з неї. Належність до визначеної групи однолітків при цьому виявляється начебто безумовною. Це призводить до того, що стосунки між однолітками складаються не як приятельські, дружні, а по типу родинних, як між братами та сестрами. Таку безумовність у спілкуванні з однолітками у дитячому закладі інтернатного типу можна, з одного боку, розглядати як позитивний фактор, що сприяє емоційній стабільності, захищеності, коли група однолітків виступає певним аналогом сім’ї, а з іншого боку, подібні контакти не сприяють розвитку навичок спілкування з однолітками, вміння налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомою людиною, адекватно оцінити свої якості, необхідні для виборного, дружнього спілкування.
Більше того, відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, котре було б адекватним для дітей, що виховуються в закладі, є серйозною перешкодою на шляху їх взаємодії з іншими та з оточуючим світом загалом. І.В. Дубровіна, зокрема, зазначає: «…дорослий відіграє цілковито виключну роль у розвитку особистості дитини. У дитячому закладі інтернатного типу дефіцит спілкування дитини з дорослим призводить до гіпертрофії, надцінності цієї потреби, до практично повної залежності емоційного благополуччя дитини від ставлення до неї дорослого».
За Розенцвейгом, становленню адекватних форм поведінки дитини стосовно дорослих сприяє нормальне протікання процесу ідентифікації з батьками, котре у дітей, що виховуються не в сім’ї, виявляється порушеним. В умовах інтернатного закладу неможливо відтворити механізм ідентифікації, що повністю повторює сімейну ідентифікацію. До того ж питання щодо доцільності заміни ідентифікації з батьками ідентифікацією з працівниками закладу достатньо складне і не має однозначного розв’язання.
Набула поширення практика використання різних типів покарань від мовних образ, до переведення «некерованих» осіб до психіатричних закладів закритого типу. Так, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальну справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар». В більшості випадків таким дітям потрібна психологічна допомога, яку більшість закладів не мають можливості повноцінно здійснити. Тому вони відправляють дітей на лікування до психіатричної лікарні. Втім, як уже стверджувалось, навіть у кращому випадку (якщо педагогічні працівники не надають таким дітям статус покарання, лікарі не встановлюють діагноз), дитина сприймає це як покарання, зазнає серйозних психічних страждань.
Основи колективного виховання, що домінують в інтернатних закладах не забезпечують індивідуальний розвиток здібностей кожного вихованця.
І. Доля зазначає, що в інтернатних закладах спостерігається надмірна опіка дітей, яка призводить до незнання ними своїх обов'язків. Результатом є формування у переважної більшості вихованців державних закладів хибної уяви про свої соціальні ролі, як сироти. [4].
Через вищеперераховані особливості життя дітей у інтернатних закладах, а також через особливості життя і виховання цих дітей до потрапляння до цих закладів (що власне і стають причинами необхідності вилучення їх із того середовища, в якому діти перебували раніше), у вихованців формуються певні психологічні особливості і потреби, про які піде мова у наступних підрозділах роботи.
1.3 Психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів
Інтернатні заклади відрізняються особливим контингентом дітей, здебільшого педагогічно занедбаних. О. Поляновська відзначає такі поширені характеристики дітей у інтернатних закладах: «Вони відстають у своєму психічному розвитку, мають низьку пізнавальну активність, у них не сформувалися пізнавальні інтереси, рівень їхніх знань також значно нижчий, порівняно з учнями загальноосвітньої школи». Схожої думки з цього приводу дотримується Марія Донник: «…діти, позбавлені батьківського піклування, що виховуються в закладах інтернатного типу, характеризуються досить невисоким рівнем розумового, психічного, фізичного розвитку; бажають кращого показники розвитку особистості, спостерігаються порушення статевої ідентифікації, з’являється схильність до вживання наркотиків, алкоголю й куріння». Ф. Мустаєва змальовує проблемні характеристики цих дітей ще більш серйознішими: у них досить високі показники психічних розладів, розвитку депресивних станів та апатії, недорозвиненість емоційної сфери, зниження рівня мислення, підвищення рівня збудженості, фіксуються специфічні поведінкові прояви.
Діти потрапляють до такого закладу уже з певними сформованими соціальними навичками поведінки, мають свої переконання, інтереси, які формувались в більшості не за сприятливих умов розвитку та становлення їх особистості. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зустрічаючись із проблемою неможливості задовольнити свої потреби та інтереси, часто намагаються задовольнити їх тим шляхом, який є можливим. Інколи навіть трапляється так, що цим шляхом стає злочин.
Крім психологічних проблем дітей, що опинилися у інтернаті, які сформувалися ще до потрапляння дитини до закладу, існує безліч проблем, які формуються уже як наслідок перебування дитини у ньому. Особливості становища вихованця інтернату стають негативними чинниками впливу на психіку дитини, що саме перебуває у стадії розвитку та формування різноманітних рис характеру та навичок спілкування, подолання життєвих проблем тощо.
Ще одним із наслідків виховання в інтернатному закладі є порушення соціальної адаптації, що може призвести в одних випадках до зниження активності, яке веде до апатії та більшого інтересу до речей, ніж до людей, в інших випадках до гіперактивності з відходом в асоціальну та кримінальну поведінку, а в деяких випадках може проявлятися тенденція поводитися зухвало в суспільстві, намагаючись привернути до себе увагу, не вміючи створити міцні емоційні зв’язки.
У дітей, що живуть в умовах виховання дитячого будинку на повному державному забезпеченні, з’являється позиція утримання («нам повинні», «дайте»), відсутні ощадливість і відповідальність. На думку О. Поляновської, «така позиція може призвести до негативних утворень в структурі особистості учня, а саме домінування нижчих мотивів при постановці мети, невміння продумувати засоби для виконання дій, вузькості інтересів та їх нестійкості».
У вихованців інтернатів через особливості життя в цих закладах з’являються проблеми спілкування. По-перше, умови життя у інтернаті передбачають постійне перебування в оточенні інших дітей та вихователів. Діти-сироти, що перебувають в інтернатних закладах, не мають можливості для усамітнення, навіть тоді, коли виникає таке бажання. О. Поляновська зазначає, що така ситуація часто призводить до погіршення настрою дітей, небажання займатися колективною справою, емоційного виснаження. Марія Донник також вважає відсутність вільного місця, де дитина могла б бути наодинці із собою суттєвою проблемою: «Кожній людині необхідний особливий стан душі, відокремлення, коли формується самосвідомість. Відсутність умов для внутрішньої зосередженості стандартизує певний тип особистості».
Спостерігається відставання в становленні інтимно-особистісного спілкування з однолітками: контакти з однолітками виражені слабко, вони дуже одноманітні, малоемоційні і зводяться до простих звернень і вказівок. В основі такого відставання лежить відсутність емпатії, тобто співчуття, співпереживання, вміння і потреби розділити свої переживання з іншою людиною.
М. Донник також відзначає, що спостарігаються такі своєрідні особливості щодо спілкування дітей-вихованців інтернатних закладів – контакти цих дітей поверхові, нервові та спішні (діти-вихованці інтернатних закладів домагаються уваги до себе, але й одночасно її відкидають). Потребуючи уваги та любові, вони не вміють поводити себе таким чином, щоб до них ставилися згідно з цією потребою. Досвід спілкування, що формується хибним чином, призводить до того, що дитина, позбавлена батьківського піклування, займає стосовно інших негативну позицію. Особлива проблема, з якою також стикаються діти-сироти – це феномен «ми» в умовах інтернатного закладу (вихованці охороняють один одного, але всі разом шукають вигоди від оточення). Явище, коли формується своєрідна психологічна позиція «ми», вихованці інтернату, та «вони» – суспільство за межами цього закладу.
Страницы: 1, 2
