Методи вікової та педагогічної психології
1. Предмет, завдання та структура вікової психології
Вікова психологія — галузь психологічної науки, яка вивчає особливості психічного розвитку людини на різних вікових етапах індивідуального розвитку людини (онтогенез). Предметом дослідження вікової психології є вікова динаміка, закономірності, фактори, умови, механізми становлення, формування та розвитку особистості. Вікова психологія вивчає загальні закономірності, особливості виникнення і розвитку психічних процесів і властивостей і зумовлену віком динаміку співвідношень між ними; причини та закономірності переходу від одного вікового періоду до наступного; становлення різних видів діяльності (гри, навчання, праці, спілкування); В її загальній структурі виокремлюють психологію дитинства, до якої входять психологія новонародженого, немовляти, раннього дитинства, дошкільного періоду, молодшого школяра, підлітка, юнака, психологію дорослості — психологію дорослої людини, геронтопсихологію — психологію старості. Як навчальний курс вікова психологія охоплює такі теми: вікова психологія як галузь психологічної науки; виникнення і розвиток вікової психології; теоретичні основи вікової психології; початок людського життя; психічний і особистісний розвиток дитини від народження до вступу в школу; психологія молодшого школяра; психологія підлітка; психологія ранньої і зрілої юності; рання дорослість; зрілий дорослий вік; старість. Завданнями вікової психології є дослідження особливостей розвитку особистості на кожному її віковому етапі, надання відповідних рекомендацій щодо попередження спричинених віковими кризами психологічних проблем, а також конкретної психологічної допомоги. Не менш важливим є зосередження зусиль вікової психології на розв'язанні таких теоретичних і практичних завдань:— вивчення особливостей розвитку людини на етапах ранньої та зрілої дорослості (Я-концепції, системи життєдіяльності, особливостей інтересів та інтелекту, проблем і криз розвитку тощо);
— розвиток психічно здорової особистості та дослідження особливостей відхилень у психічному здоров'ї людини;
— дослідження психології старих людей та особливостей їхньої життєдіяльності;
— розвиток обдарованих дітей (їхніх здібностей, особистісних якостей, окремих психічних функцій);
— з'ясування індивідуальних відмінностей дітей, відкриття їхніх творчих здібностей;
— дослідження сенситивних періодів у розвитку особистості та окремих психічних функцій;
— створення психологічних умов для забезпечення саморозвитку;
— вивчення відхилень у психічному та особистісному розвитку;
— дослідження взаємин дітей і дорослих;
— з'ясування особливостей впливу масової культури та засобів масової інформації на психічний та особистісний розвиток дітей;
— забезпечення психологічних умов розвитку цілісної та гармонійної особистості дитини, підлітка та юнака.
2. Зв’язок вікової та педагогічної психології з іншими науками
Вікова та педагогічна психологія пов’язані з такими науками: Вікова та педагогічна психологія тісно пов’язані між собою цей взаємозв’язок виявляється у таких аспектах.
А) в одному і тому ж об’єкті вивчення (дитині, підліткові, старшокласникові);
Б) у використанні схожих методів дослідження:
В) у схожих зв’язках з одними й тими ж науками.
З філософією – яка виступає методологічною основою для В. та ПП.
З педагогікою – найтісніший між педагогікою та педагогічною психологією яка виникла на межі двох наук педагогіки та психології. Педагогіка надає віковій та педагогічній психології інформацію про передовий досвід, про шкільну практику, а В. та ПП. Озброюють вчителів знаннями про психологічні закономірності розвитку психіки, формування особистості дітей, про психологічні закономірності навчально-виховного процесу.
З загальною психологією – яка виступає фундаментом для розвитку вікової та пед. Псих. А В., ПП., збагачують загальну психологію новим фактичним матеріалом для розкриття нових психологічних закономірностей
З соціальною психологією – надає інформацію про закономірності міжособистісного спілкування і спільної діяльності у різних соц. групах.
З історією яка вивчає закономірності розвитку психології на всіх історичних етапах.
З дефектологією – вивчає відхилення психічних та фізичних станів дітей. Використовує дані дефектології для організації навчання та виховання дітей.
З анатомією та фізіологією – яка озброює В. та ПП.. знаннями про особливості фізичного розвитку дітей різних вікових особливостей та необхідного дотримання певних санітарно-гігієнічних норм до організації виховного процесу.
З методиками викладання шкільних предметів.
З математичними науками – які розробляють методи математичної статистики для кількісної обробки результатів психологічних досліджень.
3. Історичний розвиток В. та П. психологія
У давньому світі загальнопсихологічні знання розвивалися в лоні філософії. Геракліта (прибл. 544—483 до н. є.) про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальність (плинність, змінність) психічних станів, різні перехідні рівні душевного життя (основи генетичного підходу), підпорядкованість усіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу.
Один із чільних її представників католицький філософ Фома Аквінський (1225/26—1274),. Рослинна, тваринна і людська душі розташовані ступінчасто, а у середині кожної з них розміщені здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття). Душа спочатку здійснює акт пізнання: їй являється образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблено цей акт; і нарешті, душа “повертається” до себе, пізнавши вже не образ і не акт, а себе як унікальну сутність. Перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку особистості пов'язана з ім'ям німецького філософа Альфреда Тідемана (1736—1803), який опублікував у 1787 р. “Спостереження за розвитком душевних здібностей дитини”. Значно ширше і детальніше дослідив поведінку дитини-дошкільника у середині XIX ст. німецький психолог Альберт Кусмауль (1811—1897). Спостерігав за розвитком дитячої психіки французький філософ Іпполіт Тен (1828— 1893). Він описав процес засвоєння мови своєю дочкою.
Засновником дитячої психології вважають англійського ембріолога і психолога Віктора Прейєра (1822—1899). Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали фрагментарні ескізи розвитку психіки дитини, то В. Прейєр намагався цілісно проаналізувати проблему на основі систематичного її дослідження. Його книга “Душа дитини” (1882) репрезентувала опис психічного та біологічного розвитку дитини від народження до трьох років. На думку В. Прейєра, у сфері психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, яка є основою індивідуальних відмінностей. Він прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мовлення, емоцій дитини, а й навчити дорослих розуміти дітей, використовуючи об'єктивні методи. З цією метою в додатку до своєї книги умістив зразок щоденника, покликаного забезпечити вивчення особливостей розвитку дітей різного віку.
4. Методи вікової та педагогічної психології за Ананьєвим
1. Організаційні методи:
А) порівняльний –(метод поперечних зрізів) спрямований на виявлення динаміки певної психологічної функції шляхом порівняння особливостей її розвитку на різних кінцевих етапах.
Б) лонгітюдний метод (повздовжних зрізів) має на меті тривале вивчення одних і тих же досліджуваних з метою виявлення глибинних закономірностей психічного розвитку та формування особистості людини.
В) комплексний метод – передбачає розподіл підходів різних наук до вивчення одного і тогож об’єкта (програма роботи з обдарованими дітьми)
2. Емпіричні методи
А) спостереження, самоспостереження метод цілеспрямованого планомірного опису психічних властивостей, які проявляються в діяльності і поведінці учнів на основі їх безпосереднього сприймання в навчально-виховному процесі з обов'язковою систематизацією одержаних даних і формулюванням можливих висновків.
б) експериментальні методи: Основними ознаками експерименту є створення дослідником умов, у яких виявляються психічні явища, і контролювання його перебігу. Це дає змогу варіювати незалежними змінними, впливаючи на індивіда і тим самим викликаючи певні явища (залежні змінні). Під час експерименту виникають умови для відокремлення явищ, які вивчають, від тих, що їх супроводжують. Завдяки цьому вдається виявити приховані процеси, механізми, явища, властивості, встановити закономірні зв'язки між ними.
Природний та лабораторний експеримент
Констатуючий (передбачає з'ясування закономірностей існування психічного факту, особливостей психічного процесу, особистісних рис), формуючий (зорієнтований на формування психічних явищ, властивостей, створення умов для їх прояву і розвитку) експеримент.
Психодіагностичні методи (бесіда, інтерв’ю, анкетування, тестування, соціоматриця, референтометрія, метод аналізу процесу та продуктів діяльності).
В) біографічний метод.
3. методи обробки результатів.
А) метод якісного аналізу має на меті смислове групування на меті смислове групування одержаних результатів у вигляді зручному для їх інтерпретації
Б) методи кількісного аналізу спрямовані на кількісну обробку результатів за допомогою методів математичної статистики.
4. Інтерпретаційні методи (пояснення)
А) генетичний метод – має на меті встановлення вертикальних зв’язків між рівнями розвитку досліджуваних феноменів. Виявлення специфіки цих рівнів розвитку певної функції.
Б) структурний метод – передбачає виділення горизонтальних структурних зв’язків між компонентами досліджень цілісного феномену.
5. Вимоги до проведення досліджень з вікової і педагогічної психології
Кожен дослідник і психолог-практик повинні чітко знати методологічні засади вікової та педагогічної психології, вміти обирати, а за необхідності і створювати відповідно до мети і завдань дослідження конкретні методики, мати достатнє уявлення про систему методів, придатних для пізнання психічних явищ у галузі вікової психології. Чіткість методологічної позиції психолога унеможливлює надмірне захоплення лише збором емпіричного матеріалу чи складанням теоретичних схем без заглиблення в психологічну реальність, вивчення суті психологічної проблеми.
У процесі психологічного пізнання дослідник не завжди може спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із предметом дослідження. Крім того, спостережувані явища, події можуть не лише не відповідати суті психічного процесу, а й спотворювати її. Отримання наукових знань про психіку значною мірою залежить від підходу дослідника до об'єкта пізнання. Цей підхід обумовлюється системою методологічних засад, принципів.
У своїх наукових пошуках вікова психологія спирається на такі загальнофілософські принципи:
а) принцип всезагального зв'язку. Гносеологічний зміст його полягає в необхідності враховувати у процесі вивчення психічного явища всю сукупність фактів, які його стосуються, а також виявляти ієрархію зв'язків між елементами структури цього явища, виокремлюючи в них головні і другорядні. Адже будь-який психічний феномен перебуває у різноманітних зв'язках з іншими феноменами, тому ізольоване, однобічне його вивчення призводить до викривлених, помилкових висновків. Непродуктивним виявляється прогнозування розвитку психічних явищ без знання й урахування відомостей про основні їх зв'язки з іншими явищами;
б) принцип розвитку. Він орієнтує на розгляд психіки та оточення особистості у процесі закономірних змін, тобто в розвитку, динаміці. Як відомо, об'єктом вікової психології є людина як суб'єкт діяльності, міжособистісних стосунків і суспільних відносин. З огляду на принцип розвитку важливо вивчати окрему особистість, пам'ятаючи, що її психіка є не чимось застиглим, нерухомим, а безперервно змінюваним феноменом. Ці зміни детерміновані різноманітними суперечностями, зумовленими впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Тому логіка психологічного пізнання повинна відтворювати логіку виникнення і розвитку явища, що вивчається;
в) принцип єдності теорії і практики. Послуговування цим принципом зумовлене особливостями відносин людини зі світом. Вона не пристосовується до природи, як тварина, і не перебуває на споглядальних, теоретичних позиціях стосовно неї, а активно діє, і ця її діяльність є способом і формою ставлення до об'єктивного (природного, суспільного) світу. Діяльність людини полягає в теоретико-практичному освоєнні, перетворенні зовнішнього світу. Тому теорія і практика є нерозривно пов'язаними і взаємозумовленими гранями життєдіяльності людини.
Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини, констатує визначальну роль практики в процесі пізнання, яка є критерієм істинності теоретичних положень. Відповідно теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною, а практика, яка не спрямовується теорією, — стихійною, не має необхідної цілеспрямованості та доцільності. Саме в цьому полягає єдність теорії і практики. Усе це свідчить, що ефективне вирішення завдань, які ставить перед віковою психологією практика, можливе лише на основі ґрунтовної, розвинутої теорії; чим складнішими є практичні завдання, тим актуальніша потреба в теорії. Одночасно постійно відбувається перехід від емпіричного рівня осмислення психологічної реальності до теоретичного;
г) принцип конкретно-історичного підходу до аналізу явищ. Відповідно до цього принципу всі предмети і явища дійсності необхідно розглядати в їх конкретних історичних зв'язках та відношеннях, як такі, що виникають, функціонують, розвиваються, відмирають, стан яких на певний момент зумовлений особливостями їх попереднього розвитку. Наприклад, особливості ціннісних орієнтацій, інтересів та мотивів поведінки сучасних людей зумовлені конкретними соціально-економічними умовами, що склалися в Україні на початку XXI ст. (ринкові відносини, економічна криза, урбанізація суспільства, агресивний вплив засобів масової інформації, творів масової культури тощо).
У царині вікової психології принцип конкретно-історичного підходу вимагає відстежування поетапного розвитку особистості з урахуванням місця, часу, обставин її буття та інших детермінант. Послуговування ним дає змогу проаналізувати психологію особистостей, котрі жили в різні епохи, з'ясувати їхні особливості, спільні і відмінні риси.
6. Проблеми розвитку психіки й особистості
При розгляді проблем розвитку психіки і особистості можна виділити два основних напрями. 1)Біогенетичний напрям. Представники його основну увагу акцентують на вирішальному значенні вроджених особливостей, спадковості у психічному розвитку та навчанні дитини. Соціальним чинникам розвитку, соціальному середовищу вони відводять роль “регулятора”, “проявника” спадкового. Біогенетичний закон у психології сформулював німецький зоолог Ернст Геккель (1834—1919), доводячи, що онтогенез (індивідуальний розвиток організму) дитини є скороченим повторенням філогенезу (еволюції органічного світу). Подібно до того як людський зародок повторює всі стадії (від одноклітинної істоти до людини) розвитку органічного світу, так і дитина у своєму дозріванні відтворює етапи людської історії. Все відбувається закономірно, тобто індивід переживає п'ять періодів історичного розвитку людства: дикунський, мисливський, пастуший, землеробський, торгово-промисловий. Розвиток дитини представники біогенетичного напряму розглядають відірваним від її виховання, яке вони вважають зовнішнім фактором, здатним або загальмувати, або прискорити процес виявлення її природних, спадково-зумовлених психічних якостей. Втручання у природний процес розвитку дитини, за їх переконаннями, є свавіллям. Біогенетизм став психологічним обґрунтуванням педагогічної теорії “вільного виховання”, прихильники якої наголошували на особливому значенні активності дитини в її саморозвитку. Біогенетичний напрям розвитку основну увагу звертає на його біологічні чинники, які зумовлюють розвиток соціально-психологічних властивостей, а сам процес розвитку вони трактують як дозрівання. На початку XX ст. американський психолог Гренвіл-Стенлі Холл (1846—1924) так ілюстрував тезу, за якою онтогенез є повторенням основних стадій філогенезу (закон рекапітуляції): новонароджений відтворює стадію розвитку тварини; дитинство відповідає епосі, коли головним заняттям первісної людини були мисливство і рибальство; період 12—18 років — закінченню епохи дикості і початку цивілізації; юність еквівалентна епосі романтизму (період “бурі”, “натиску” внутрішніх і зовнішніх конфліктів, які стимулюють формування у людини почуття соціальної відповідальності). Ця теорія була піддана критиці психологами, які стверджували, що зовнішня подібність між дитячою грою і поведінкою тварин, первісних людей не означає психологічної тотожності їх поведінки. Поверхові, зовнішні аналогії, на яких ґрунтується закон рекапітуляції, не дають змоги зрозуміти конкретні закономірності психічного розвитку. Іншим представником біогенетичного напряму був 3. Фройд, який обґрунтував теорію про стадії психосексуального розвитку дитини, доводячи, що вони відображають зафіксований генетично попередній досвід сексуального розвитку людського роду і не залежать від впливу оточення. Все в особистості він виводив із сексуальності та її зіткнення із суспільними вимогами, заборонами, стверджуючи, що суспільство для людини є ворожою силою, яка калічить її природу. Заборона (табу) на отримання природних задоволень, їх витіснення у сферу підсвідомого спричинюють, за 3. Фройдом, розвиток неврозу, а зняття табу із задоволень — відродження різноманітних форм дитячої сексуальності. Також можлива сублімація (лат. sublimatio — підіймаю, підношу) — переключення спрямованої на прагнення до задоволення енергії на не сексуальні об'єкти, цілі та види діяльності. З допомогою цього механізму пояснюють, чому в підлітка виникають прагнення до творчості, інтерес до науки, мистецтва. 2) Соціогенетичний напрям. Психологи, які репрезентували цей напрям, заперечували активність особистості у процесі її розвитку, вважаючи соціальне оточення вирішальним чинником, що детермінує його. На їх погляд, щоб пізнати людину, досить проаналізувати особливості її оточення. Однак, як свідчать життєві реалії, нерідко за однакових умов виростають різні люди. Тому цей підхід є механістичним щодо розуміння розвитку особистості, оскільки він ігнорує самоактивність, діалектичні суперечності її становлення. Із цих причин біогенетичний і соціогенетичний напрями психології уже в 30-ті роки XX ст. стали об'єктами критики. Попри те що з наукового погляду вони викликають тепер лише історичний інтерес, нерідко педагоги-практики вважають, що розвиток школярів зумовлений насамперед спадковістю, применшуючи роль навчання і виховання, або недооцінюють значення спадковості У становленні особистості. Соціогенетичні теорії намагаються пояснити особливості різних вікових періодів людини, зважаючи на структуру суспільства, засоби соціалізації, взаємодію з іншими людьми. Наприклад, німецько-американський психолог Курт Левін (1890—1947) розглядає юність як соціально-психологічне явище, пов'язуючи психічний розвиток особистості зі зміною її соціального становища. Однак він не бере до уваги загальносоціальні детермінанти — соціальне походження, рід занять, загальні умови розвитку. Спільною ознакою біо- і соціогенетичного напрямів є те, що джерела й рушійні сили розвитку вони вбачають у позапсихологічних факторах. Представники біогенетичного підходу акцентують на біологічних процесах, що відбуваються в організмі, соціогенетичного — на соціальних процесах, у яких бере участь людина.
