Аналіз теорії конфлікту

Помилковість марксистів полягала в тому, що вони вважали можливим у майбутньому, після знищення приватної власності на засоби виробництва, створити умови для ліквідації антагоністичних відносин як бази соціальних конфліктів і, отже, побудувати безконфліктне суспільство

Соціологічне значення конфлікту підкреслював американський соціолог, представник психологізму в соціології А.В. Смолл. Він, зокрема стверджував, що “немає нічого соціального, що не було психічним”. Вважав поняття інтересу важливим феноменом боротьби. Звідси - загальний конфлікт інтересів, де індивіди - продукт боротьби власних інтересів, а суспільство - наслідок зіткнення інтересів соціальних груп. Таким чином, конфлікт є базовим і універсальним соціальним процесом.

У першій половині ХХ ст. під впливом марксизму утвердилась самостійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конфлікту. Серед її представників - В. Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Вони звернули увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не лише злагоди й стабільності в суспільному житті. В. Парето (1848 - 1923) - італійський дослідник, який створив свою теорію еліти і наголосив на подвійності психології людини. Будь-які суспільні теорії, ідеології є ширмою, що ховають дії, продиктовані почуттями, емоціями. Таким чином, ірраціональні Пласти психіки людини детермінують соціальну поведінку.

Гаетано Моска (1858 - 1941) - італійський юрист, соціолог, історик - теж серед творців теорії еліт. У своїй праці “Еліти політичної науки" (1896) він виокремлює тезу про формування панівного класу на основі розуму, здібностей, освіти й творчих заслуг.

У теорії французького соціолога і філософа Ж. Сореля (1847 - 1922) центральне місце займає політична боротьба та насильство. В його праці "Роздуми про насильство" (1907) сформульовані ключові поняття міфу та насильства. Згідно з його теорією, соціальні та політичні конфлікти виявляються ознакою ірраціонального характеру суспільства і історії, вони заперечують ідею соціального процесу й утверджують стихійний рух мас.

Ф. Оппенгеймер (1869 - 1943) звертав увагу на питання походження держави та особливості соціальних процесів, які відбуваються в ній. Держава могла виникнути тільки шляхом пограбування та підкорення людей.

Артур Бентлі, американець, розглядав політичне життя як процес політичної діяльності. Політичні групи реалізують свої інтереси через дії. Із зіткнення інтересів різних груп складається політичне життя суспільства. За формою свого прояву це життя являє собою багатоманітність фактів застосування сили.

Таким чином, у соціально-політичному житті на початку ХІХ ст. виникає очевидний інтерес до проблеми конфлікту, а саме:

§     природі людини та суспільства властиві біологічний, психологічний та інші фактори, що породжують численні конфлікти;

§     конфлікти виконують певні позитивні функції;

§     протилежність між керівною меншістю та керованою більшістю є вічна істина, що породжує завжди різні колізії;

 

3. Теорії конфліктів (кінець ХIХ - початок ХХ століття)


Німецький соціолог Георг Зіммель (1858 - 1918) вважається першим, хто запропонував у науковий вжиток термін” соціологія конфлікту”.

Він запропонував зайнятись аналізом “чистих форм” соціального спілкування та взаємодії. Серед таких відносно стійких форм соціальної взаємодії, як авторитет, договір, підпорядкування, співробітництво та інші, особливе місце займає конфлікт - не лише норма, а й винятково важлива форма життя. Конфлікт сприяє соціальній інтеграції, він визначає характер конкретних соціальних утворень, зміцнює їхні принципи й норми організації. З цього приводу Г. Зіммель писав, що "конфлікт очищає повітря".

За Зіммелем, конфлікт виражає не просто зіткнення інтересів, а виникає на основі інстинктів ворожості. Останні властиві окремим частинам соціального організму так само, як інстинкти любові. Таким чином, одним із джерел конфлікту є внутрішня, біологічна природа людей.

На відміну від Маркса, який підкреслював антагоністичний характер конфліктів і, тим самим, їхню деструктивну роль у структурних змінах соціального цілого, Зіммель робить акцент на інтегративних функціях конфліктів. Конфліктні процеси властиві якому завгодно суспільству, однак вони не обов'язково і не в усіх випадках ведуть до структурних змін і руйнування соціального цілого. Навпаки, конфлікти, за 3іммелем,є одним із головних соціальних процесів, що служать згуртованості і збереженню соціального цілого.

Свою увагу німецький соціолог зосереджує на малоінтенсивних І не гострих конфліктах, які, на його думку, в диференційованому, розвинутому суспільстві сприяють інтеграції останнього, бо перешкоджають виникненню руйнівних конфліктів. Саме часті, не трипалі, не глибокі конфлікти допомагають індивідам позбавитися почуття ворожості й роздратування, запобігти всякій можливості нагромаджувати такі прикрі почуття. В цілому теорія конфлікту "Зіммеля орієнтована на пояснення конфліктних процесів у контексті їхніх інтегративних наслідків для соціального цілого та його складових. У світлі прийнятих організмічних припущень ця зіммелівська теорія спрямована на пошук насамперед позитивних функцій конфлікту, які так чи інакше сприяють інтеграції соціального цілого. Значно менше дана теорія стурбована тими функціями конфлікту, які ведуть до зміни соціального цілого. Трактовка конфлікту як способу досягнення певної функціональної єдності поклала початок одному з напрямів сучасної соціологічної теорії продовжує використовувати

Згідно з Вебером (1864 - 1920) - головним чинником, який створює клас є економічний інтерес. Спрямування інтересів може варіюватися згідно з тим, в якій мірі спільні дії учасників класової ситуації відповідають загальним. Сумісні дії відносяться до типу дій, орієнтованих з одного боку на відчуття належності людей до єдиного цілого, з іншого - раціонально мотивованої згоди інтересів. При цьому сумісні дії членів одного класу, на думку М. Вебера, ніяким чином не визначені різницею життєвих шансів. Умови і результати класової ситуації усвідомлюються людьми по-різному. Вебер вважав, що тільки в такому випадку відчувається нерівномірність життєвих шансів, і то не як абсолютна даність, а як результат, витікаючий з двох категорій: перша - конкретний розподіл власності; друга - структура конкретного економічного порядку.

Для М. Вебера суб’єктом соціальної дії є. не суспільство в цілому. а більше індивід, положення якого пов’язане з відповідним соціальним статусом. З його точки зору, суспільство - це взаємодія людей, які є продуктом соціальних, т. б. орієнтованих на інших людей, дій; це арена. на якій діють позитивно і негативно привілейовані статусні групи.

Вебер від пояснення соціальних явищ дією законів, притаманних. природному середовищу. зробив крок вперед в інтерпретації соціального життя, способів його упорядкування. Він вважав. що капіталізм - це раціональний тип хазяйнування, відмінною рисою якого є наявність добре організованого підприємства, де той або інший індивід займає своє місце.

Помітний вклад у відносно нову область наукового знання вніс Питирим Сорокін, один з самих видатних представників “соціокультурної школи" в соціології, прихильник ідей інтеграції соціальних і культурних систем. Він визначав соціологію як науку про форми, причини и результати поведінки людей, які живуть в середовищі собі подібних.

Сорокін підкреслював: без знання суспільства і культури, в яких народжується і росте індивід, ніякі особисті його якості - вірування, ідеї, переконання, смаки, пристрасті і те, що викликає неприйняття - не можуть бути зрозумілі. Без таких знань неможливо зрозуміти поведінку людини, його думки, манери, мораль. Іншими словами, конфлікт обов’язково пов’язаний з задоволенням потреб і його джерело міститься в придушенні базових потреб людини.

Починаючи з ХХ ст. відбувається активний розвиток науково-практичного осмислення конфліктів.

Спочатку була запропонована модель рівноваги суспільства, пов’язана з методологією структурно-функціонального аналізу. Суспільство розглядається як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіють його складові. Представники цього напряму (найбільш відомий серед них - американський соціолог Т. Парсонс) зазначали роль саморегулюючих механізмів суспільного життя, які підтримують стійкість всієї системи, конфлікт вони розглядали як властиве людському суспільству явище. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, заснованих на нормах і цінностях, утворюючих культуру.

Головна теза Т. Парсонса в тому, що суспільство являє собою складну систему соціальних елементів (груп, інститутів, індивідів), які знаходяться в стані активної взаємодії, направленої системою цінностей, які мають апріорне походження. При цьому система для Парсонса - це будь-який стабільний комплекс соціальних дій, які повторюються і взаємопов’язані між собою. Потреби особистості виступають змінними в соціальній системі.

Важливу роль в теоретичній схемі Т. Парсонса має поняття соціального порядку, під яким мається на увазі взаємозалежність між компонентами, які входять в систему. Поняття структури охоплює стійкі елементи будови соціальної системи. Т Парсонс вважав, що джерела соціального розвитку треба шукати в неекономічних факторах, головний серед яких - мораль.

Відносини структурних одиниць будуються на основі функцій, які забезпечують виживання суспільства як цілого. Т. Парсонс виділяє чотири види таких функцій: адаптація, цілеорієнтація, інтеграція і підтримання взірця.

Норми Т. Парсонсонс вважав найважливішим засобом регуляції соціальних процесів, які здійснюють функцію інтеграції.

Роберт Мертон (1910 р. н.) - американський соціолог, учень Т. Парсонса, представник школи структурно-функціонального аналізу. Ввів поняття "дисфункція", "явних" і "латентних" функцій. Щоб відповісти на питання, що переважає - позитивні функції чи дисфункції, розробив поняття "чистого балансу", яке дозволяє аналізувати реальні явища.

Е. Дюркгейм (1858-1917), один з основоположників французької соціологічної школи - ставив знак рівності між суспільним станом і соціальною солідарністю. Вважав. що люди об’єднуються в суспільства не заради індивідуальної і групової ворожнечі, англійська мова внаслідок взаємної потреби одне в одному. В трактаті “О разделении общественного труда" (1893) стверджується: конфлікт - універсальне явище соціального життя, але не менш універсальним є співробітництво, взаємообмін і згуртованість людей; конфлікт, якщо він вирішується ефективно і мирно, відіграє двояку роль - виступає симптомом соціальних проблем і є одночасно засобом відновлення соціальної рівноваги.

На відміну від послідовників Маркса Дюркгейм відводив вирішальну роль в житті суспільства не матеріальному виробництву, не економіці, а культурі. Остання розумілась ним як специфічна сукупність засобів, способів, форм і орієнтирів взаємодії людей з середовищем свого існування, або - майже те ж саме - як система колективно розділених цінностей, переконань образів і норм поведінки, притаманна окремій групі людей. На лице - ідеалістична картина.

Проблемам конфліктів були присвячені праці З. Фрейда, К. Юнга, Е. Берна. На відміну від соціологів психологи, пояснюючи природу конфліктної поведінки, ставили її в залежність від психологічних факторів.

Австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856 - 1939) створив теорію психоаналізу. Згідно з цією теорією, поява і розвиток внутрішньо-особистісних конфліктів визначається зіткненням всередині особистості несвідомих психічних сил, основою яких є лібідо (сексуальний потяг) та необхідністю вистояти в ворожому індивідові соціальному середовищі. Заборони з боку середовища завдають душевної травми, придушують енергію несвідомих потягів, що прориваються обхідними шляхами у вигляді невротичних синдромів. З. Фрейд наголошував на необхідності пошуку причин між особистісних конфліктів у сфері несвідомого.

Важливо відмітити, що дуже скоро прихильники вчення Фрейда стали відкидати його ідею про бісексуальність. Вони перемістили центр уваги на міжособистісні стосунки, на пристосування людини як індивіда до соціального середовища.

Послідовник З. Фрейда швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 - 1961) заснував школу аналітичної психології, висунув концепцію про існування колективного несвідомого, запропонував типологію характерів особистості, що до певної міри пояснювала поведінку особистості в конфлікті.

Відмовившись від фрейдистської теорії сексуальності, він в той же час надавав велике значення потягам і тенденціям індивіда як на “поверхні" свідомості, так і несвідомому рівні, вважаючи, що поведінка і дії особистості визначає психічна енергія людини, її звернення на зовнішнє середовище або всередину самої особистості.

У 60-х роках були опубліковані праці американського психолога Еріка Берна (1902 - 1970), який на основі синтезу ідей психоаналізу й інтеракціонізму (Г. Міда) створив теорію трансактного аналізу. Згідно з Берном, структура особистості поєднує в собі три компоненти-стани: "дитина" (джерело спонтанних емоцій, прагнень і переживань), "родич" (потяг до стереотипів, забобон, повчання) і "дорослий" (раціональне і ситуативне ставлення до життя). У процесі взаємодії людей здійснюється трансакція. Якщо реалізується непересічна трансакція, спостерігаються безконфліктні стосунки. Якщо виникає пересічна трансакція, процес спілкування порушується і може виникнути конфлікт.

Представники немарксистської традиції розглядають конфлікт як частину життя суспільства, яким необхідно вміти керувати. Природно, що в їхніх поглядах є змістовні розбіжності, однак принципово важливо, що соціологи немарксистської орієнтації розглядають конфлікт як соціальний процес, який не завжди веде до зміни соціальної структури суспільства (хоча, звичайно, і такий результат теж можливий, особливо тоді, коли конфлікт піддався консервації і не був вчасно розв’язаний).

Інший американський учений М. Амстуті розвинув ідею "корисності" та "негативності" (шкідливості) конфліктів. Конфлікти є корисними тому, що:

§     можуть попередити більш серйозні проблеми, які роблять розрядку в колективі, дають змогу уникнути великого насильства, створюють можливість розв’язувати проблеми цивілізованим шляхом;

§     стимулюють творчість та ініціативу;

§     пояснюють позиції та інтереси його учасників тощо.

Конфлікти шкідливі, оскільки нерідко ведуть до безпорядку, нестабільності, насильства, уповільнюють та ускладнюють прийняття рішень.


Розділ ІІ: Сучасні концепції конфлікту


1. Теоретико-методологічні засади конфліктології


Теорія конфлікту вийшла на авансцену сучасного соціологічного знання у 60 - 70-х роках, відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії і викликавши гостру полеміку у соціологічних колах. Вона спонукала до постановки цілої низки проблем розвитку соціологічної науки, а тому у наші дні займає одне з провідних місць серед напрямів сучасної соціології.

Як вважають прибічники цього напрямку, конфліктологічний підхід має більші пізнавальні можливості, ніж класичний марксизм, у дослідженні різноманітності шляхів і форм перетворення соціальної реальності за допомогою вирішення широкого спектра конфліктів, які їй притаманні.

Численні дослідження у галузі політичної соціології, виробничих, расових та міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо, які проводилися в ракурсі конфліктологічного підходу, стали доказами його плідності й водночас обмеженості інших підходів, що ігнорували значущість проблем влади, розподілу благ і суперечливості інтересів різних соціальних груп та інститутів.

В новий час теорія конфлікту набула більшої конкретизації. Проблематика конфліктології отримала більш чітких обрисів.

Теоретики конфліктологічного напряму в центр своєї аналітичної уваги поставили вид найпоширеніших соціальних процесів у суспільних системах - конфлікти. Разом з тим, досліджуючи конфлікти у соціальному житті, вони не залишили без уваги й те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно - соціальна інтеграція і кооперація, конкретно-історичні параметри умов, які породжують чи допомагають усунути конфлікти. Конфліктологам притаманний історичний масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, інакше кажучи, “історичний погляд” на соціальні явища. Водночас, теорія конфлікту невіддільна від кардинальних питань соціології: як і чому виникають, розвиваються і змінюються певні типи суспільної організації.

Може скластися враження, що в ракурсі конфліктології вивчаються тільки драматичні події суспільного життя, такі як революції, війни масові рухи тощо. Насправді, подібні прояви боротьби є лише меншою частиною конфліктності якою просякнута вся соціальна дійсність. Соціальні формування характеризуються домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних їх частин, соціальних груп та індивідів. Конфліктологів цікавлять не лише конфліктні явища, що мають місце. А й те що відбувається в суспільстві, коли конфліктність не виривається назовні. У площині цієї парадигми ставиться завдання з’ясувати: яким чином даний соціальний порядок складається з устремлінь суспільних верств. Груп та індивідів реалізувати свої інтереси у суперництві з іншими. Теорія конфлікту виходить з того, що незалежно від того, спостерігається відкрита боротьба інтересів чи ні, у суспільстві вона завжди присутня, завжди йде боротьба за успіх і першість.

Термін “конфлікт" у цьому розумінні дещо метаморфічний. Цариною конфліктології є суперечливість суспільного життя взагалі, зіткнення різноманітних інтересів та цілей у громадській діяльності. Тому не слід тлумачити термін “конфліктологія" надто буквально. Йдеться не тільки про теорію власне конфліктів, йдеться також про теорії суспільної організації, про моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, пояснення історичних соціальних структур, що склалися, про причини їх змін.

Сучасна теорія конфлікту сприйняла багато положень марксизму. Доповнюючи нові його інтерпретації ідеями Зіммеля, Вебера та Парето. Для різних версій конфліктології характерне своє відмінне від інших розуміння природи соціальних конфліктів. Зокрема Маркс акцентував увагу на антагоністичному характері соціальних конфліктів, їх економічному підґрунті. Зіммель відштовхувався на буцімто притаманних людським істотам "інстинктів боротьби" й звертав увагу на інтегративні наслідки конфліктів. Вебер запропонував суто соціологічний підхід багатофакторної теорії соціальної стратифікації, наголошуючи на ролі ідейно-культурних факторів.

У сучасній конфліктологічній теорії використовуються різні схеми причин і факторів конфліктності, зокрема виділяють: діалектичну теорію конфлікту, що коріниться у марксових концепціях, і конфліктний функціоналізм, що надихається зіммелівськими ідеями.

Вихідні тези, які є основою конфліктного підходу, такі:

§     в усіх соціальних системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;

§     нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты