початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва
під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському
війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис.
татар з огляду на цю статистику, цілком зрозуміло, у яке катастрофічне
становище поставили повстанців татари, які, не витримавши артилерійського
обстрілу, у вирішальний момент покинули поле бою. Коли ж Б. Хмельницький
зробив спробу зупинити відступаючих, то сам опинився в татарському полоні, з
якого визволився лише через деякий час і за викуп.
Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави.
Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору
козацький реєстр обмежувався до 20 тис. чоловік, влада гетьмана поширювалася
лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім
того, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.
За цих обставин Б. Хмельницький дедалі більше розуміє, що вибитися власними
зусиллями з під польського панування, маючи лише ненадійного союзника —
татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він
був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря —
польського короля. Тому Б. Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну
державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та
Туреччина, але оскільки Москва зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив
ставку на Оттоманську Порту. Ще в другій половині 1650 р. було укладено
угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним
морем, торгувати без мита у турецьких володіннях. Наприкінці року
оттоманська Порта формально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.
Спираючись на турецьку підтримку, у вересні 1650 р. гетьман направив велике
козацьке військо до Молдавії, маючи на меті через шлюб його сина Тимоша з
донькою молдавського господаря Розандою вивищити свій рід до рівня
князівського та укласти союз України з Молдавією. Проте для Б. Хмельницького
молдавська авантюра закінчилася надзвичайно трагічно — 1653 р. гине його син
Тиміш, Валахія та Трансільванія переходять на польський бік, у битві під
Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками.
Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна
підтримка Оттоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від
протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили
проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.
Ще починаючи з 1648 р., Б. Хмельницький неодноразово звертався до Москви з
проханням допомогти у антипольській боротьбі. Навіть загрожував війною, якщо
не буде надано цієї допомоги. Проте Москва не хотіла розривати миру з
Польщею і зайняла вичікувальну позицію. Та все ж бажання розширити сферу
свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити
українські козацькі збройні формування для відвою-вання у Речі Посполитої
втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких
вагань во ім'я спасіння віри православної погодився взяти Військо Запорозьке
під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський
собор. Юридичне цей акт оформлено підлас російсько-українських переговорів у
січні—березні 1654 р.У Переяславі було узгоджено принципові засади
майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії,
протекторат московського царя над Україною з береження основних прав і
вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому
етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у підходах до
новоствореного союзу. Спочатку російські посли відмовилися принести присягу
за царя, оскільки відповідно до специфіки їхнього державного устрою
самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який
очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження
прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки
усі переяславські рішення були усними, кожна із сторін могла трактувати їх
довільно. На цій підставі фахівці вважають, що події січня 1654 р. у
Переяславі мали, головним чином, ритуально-символічний характер.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам
проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української
автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який
увійшов у історію під назвою "березневих статей' і згідно з цим документом,
Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-
адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин,
цілковиту незалежність проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі
статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення
здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні
зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б. Хмельницького
конкретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).
Серед істориків ще й досі не втухають дискусії з приводу визначення історико-
юридичної суті Переяславсько-Московського договору. Ситуація ускладнюється
тим, що автентичний, підписаний сторонами документ не зберігся, до нас дійшли
лише його копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але
найпоширенішими є п'ять підходів: "персональна унія" (незалежні держави, що
мають власні уряди, визнають владу одного монарха); "васальна залежність"
України від Ртеії; "автономія" України у складі Росії; "возз'єднання"
українського та російського народів; "військовий союз" між Україною та
Росією.
І якби не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно,
що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних
планів Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту,
спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та
вольності; Чигирин же вирішив, використовуючи Росію як важіль, нарешті
вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну
незалежну державу.
Укладення Переяславсько-московського договору кардинально змінило
геополітичну ситуацію в регіоні. У відповідь на появу українсько-російськрго
союзу влітку 1654 р. Річ Посполита та Кримське ханство підписують "Вічний
договір" про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього ж року кримський хан в
ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. Протягом
кількох місяців Б. Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі
допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення
польсько-татарських військ Брацлавщину було перетворено на пустелю
(зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят і взято у неволю 200
тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української
державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній
сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли
на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське
перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча
там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене
перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському
військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний
курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії;
повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська
Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне
визнання своїх династичних замірів — приєднання до титулу гетьмана титулу
суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій
Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав
створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України,
Молдавії, Волощини та Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе
шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні 1657
р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до
спільної боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення
об'єднаного українськосько-семигородського походу на Польщу внесло свої
корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що
Б.Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає
так і не здійснивши своїх задумів.
Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 —
серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне
піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої
частини території та населення України, переплетіння з селянською війною.
Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища
українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на
процес державотворення визначали динаміку та різновекторність
зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників
здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром
після укладення Вільнедського перемир'я у зовнішньополітичній моделі Б.
Хмельницького з`явився новий вектор — шведський.
Утворення Української гетьманської держави
У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657 рр.) у
середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної
думки були чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної
ідеї:
— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах
його проживання;
— незалежність і соборність Української держави;
— генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність
кордонів, традицій та культури княжої доби.
Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького,
еволюція світогляду якого була надто складною — від ідеї козацького
автономізму до створення суверенної незалежної держави. Після взяття під
контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської
адміністрації, гостро стало питання про власну національну державність.
Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок,
захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої
організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних
факторів: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед
Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та
складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію
надзвичайного стану в державі. Обидва фактори визначили напіввійськовий
характер української державності. Саме у цьому контексті слід сприймати й
назву козацької держави — Військо Запорозьке.
Функціонування держави виявилося у запровадженні власного територіального
поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї
податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави
простягалася майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину
Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб. В основі
адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави
поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах
згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була
сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20.
Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала
система органів публічної влади. Ця система фактично дублювала модель
управління Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова
(Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові
та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б.
Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав
старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.
Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну
адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами,
керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов'язкові для всіх
нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні
— генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала
генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина.
Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію
України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався
полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний
— з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах
управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих —
отаманами.
Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р.
була введена посада гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та
видатки військової скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювалося
із чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового
мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.
Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна
армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької
Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого
об'єдналося повстале ("покозачене") селянство та міське населення. Під час
боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим
Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій
Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти
національно-визвольних змагань її чисельність сягала до 100—150 тис. осіб.
Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох принципових
засадах, які часто вступали між собою у протиріччя — демократії та
авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають
демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та
норм:
— функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала уся
"чернь", тобто все військо;
— виборність всіх посадових осіб від сотника до гетьмана;
— відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і
селянам "покозачитися" і стати частиною привілейованої верстви — козацтва;
З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває рис
класичної охлократії (домінування в політичному житті суспільства натовпу,
юрби, всевладдя та свавіллямас), під впливом Б.Хмельницького та його
однодумців набирають силу авторитарні начала. Безпосередніми проявами цього
процесу були:
— поступове обмеження впливу "чорних" рад та витіснення їх старшинською радою;
— зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;
— домінування командних методів управління в державному житті;
— встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської
влади у монархічну.
Соціально-економічна політика Б. Хмельницького та уряду Української держави
залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею,
позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби.
Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648 р. тісно переплелася з
національно-визвольним фактично переросла у Селянську війну. На визволених
землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального
землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й
утвердження козацької власності на землю.
Умови Зборівського (1649 р.) та Білоцерківського (1651 р.) договорів
тимчасово загальмували розгортання цих прогресивних змін. Знову
відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що
викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської
війни. Лише після перемоги у битві під Батогом (1652 р.) на території
Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система
господарювання, велика земельна власність королівщини, польських та
українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім
зовнішніх факторів, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула
стати крупними земельними власниками. Проте гетьман, розуміючи, що основною
масовою рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався
гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання
великого землеволодіння новітньої еліти.
Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать
численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством,
Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими
державами.
Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької еліти
відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії до створення суверенної
незалежної держави. В основу державотворчого процесу було покладено модель
військового територіального поділу та систему організації публічної влади
Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави
посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в
монархію.
Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його
наслідки (друга половина 1994—1998 рр.)
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та
на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна
маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної
плати у валовому національному доході становила майже 60%, то 1993 р. вона
знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне
знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна
заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як
правильне перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні у жовтні
1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої у народному
господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої
заробітної плати. Різко впала купівельна спроможність населення. Протягом
1991—1994 рр. вона фактично знизилась у 5 разів.
Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України.
Вже в 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, "середній
клас" танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього
різко зросло суспільне напруження між полюсами "багаті"—"бідні".
За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив
нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна у трансформації
економіки полягала у відмові від концептуальної тези "попередня стабілізація
і лише згодом реформування" та перехід до формули "прискорене реформування як
єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації". У
соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та
пріоритетні завдання:
І. Фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання
платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.
2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.
3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової
економіки на основі розширення приватного сектора.
4. Децентралізація управління економікою.
5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення пріоритетів
у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.
6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати,
соціальної допомоги та соціального страхування, передачу через акції у
приватне користування населення державного майна.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і
рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат,
пенсій і стипендій; про лібералізацію цін; лібералізацію експорту.
Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та
монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було
зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного Валютного Фонду, який
вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позики, була саме
лібералізація цін.
Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки
запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування: по-перше,
ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі
структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони
відбуваються за допомоги державного програмування; по-третє, ринок погано
розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери.
Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією
цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й
суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового
реформаторського курсу.
Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р., її
адаптації до умов життя, що динамічно змінювалися, доповнення програмою
антикризових дій. Вже в квітні 1995 р. у своєму Зверненні до Верховної Ради
України Президент визнав потребу корекції реформ. Вона передбачала посилення
керованості економікою, подолання кризи державної влади, активізації
соціальної політики та ін. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо
пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки,
прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж
ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у
своїй доповіді з нагоди першої річниці Конституції. Основними положеннями
програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації
податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу,
отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі,
енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва,
піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів, економічне
забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.
Позитивні тенденції та процеси.
1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993 р. інфляція в Україні
становила понад 10000%, 1994 р. — 500%. В 1995 р. прогресуючу інфляцію
вдалося призупинити: в січні вона становила — 21,2%, а вже в травні — лише
4,6%.
2. Певні структурні зрушення. Вже 1995 р. промисловими підприємствами
недержавного сектора було вироблено 45% загального обсягу промислового
виробництва. Надалі ця тенденція набрала сили і в першому півріччі 1998 р.
недержавний сектор продукував 65,9% промислової продукції.
3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну. Для перших років
існування незалежної України була характерною "втеча" капіталів за кордон.
Це означало, що значна частина коштів, виручених за експорт українських
товарів, осідала в західних банках. У 1995 р. намітилася суттєва зміна
напрямку руху валюти.
4. Інтенсифікація процесу приватизації. Вже 1995 р. приватизовано 8 тис.
великих та середніх підприємств України і практично завершено малу
приватизацію.
5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств. Понад 4
млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність.
6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на
економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх
форм власності. На початку 1995 р. відбувся перехід до оподаткування
прибутків підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено податкові
пільги. Ставка податку на додану вартість знизилася з 28% до 20%.
7. Суттєве зменшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі. У 1998 р. Україна
здійснювала зовнішньоторговельні операції з партнерами із 164 країн світу.
Від'ємне сальдо зовнішньої торгівлі зменшилося майже на третину і становило
1 млрд. доларів.
Однак ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою
дією, — це лише прориви в окремих економічних сферах. Ситуація залишилась
складною, що засвідчують економічні показники першої половини 1998 р. У цей
час збиткове працювала більша частина (51%) підприємств, що на 6% перевищила
аналогічні показники попереднього року. Тільки 101 із 9,7 тис', обстежених
підприємств здійснювали комплексну механізацію та автоматизацію виробничих
процесів. Нову конкурентоспроможну продукцію освоювали лише 9,2% промислових
підприємств, нову техніку — всього 1%. За бартерними умовами підприємствами у
першій половині 1998 р. було реалізовано 41,7% продукції. На ринку праці
посилилася тенденція зростання безробіття — на липень 1998 р. кількість
безробітних порівняно з початком року зросла на чверть.
Вже восени 1998 р. під впливом руйнівних процесів на фінансових ринках Росії
та Південно-Східної Азії, які активізували негативні тенденції у вітчизняній
економіці, знову розпочався спад промислового виробництва, що у вересні
сягнув 2,6%, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні. Негаразди
посилювались і значним зростанням заборгованості держави з виплати зарплат
і пенсій (на 1 жовтня 1998 р. вона становила: із зарплат — 3,2 млрд. грн., із
пенсій — 1,1 млрд. грн.).
Загострення проблем реформування економіки зумовлені недостатнім ступенем
обґрунтованості економічних реформ; повільним формуванням правової бази
реформування; протистоянням між гілками влади; опором реформам з боку
опозиційних сил; недосконалим механізмом соціальних компенсацій;
зовнішньоекономічними прорахунками тощо.
Отже, після семи років пошуку оптимальної моделі реформування, апробації
різних її варіантів в економіці України позитивні тенденції та процеси
переплітаються з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного
економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні
структурні зрушення, пожвавлення в літакобудівній, суднобудівній,
автомобілебудівній та електронній промисловості, започаткування процесу
повернення капіталу в Україну, зниження від'ємного сальдо зовнішньої
торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси — зростає кількість
збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізовується через
бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат
заробітної плати, зростає безробіття тощо.
Висновки.
Висновок першого питання.
Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії ІХ-ХІІІ ст. її
внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й
культурного життя був надзвичайно вагомим.
Вийшовши на історичну сцену з походам Аскольда на Константинополь і нажахавши
середньовічний світ середини IX ст., Київська Русь поступово перейшла від
воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному
житті Європи та Близького Сходу. Руські володарі уклали мирні й союзні угоди
з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами,
скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя,
династичними шлюбами. Київська Русь відіграла вагому роль у міждержавних
відносинах, її втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати
його.
Великий міжнародний авторитет і військова міць Давньоруської держави
поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними
були землеробство і скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті
руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Руські люди
створили багату духовну й матеріальну культуру.
Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава,
загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци
і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя.
Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до
наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі
українців, росіян і білорусів.
Висновок другого питання.
3 самого початку боротьба охопила "всю Русь" й спрямовувалася проти
національно-релігійного гноблення з боку Польщі. Українці прагнули звільнити
від "ляхів" "Руську землю" й домогтися "відокремлення Русі від Корони". З
кінця 50-х рр. Народні маси розпочали також боротьбу проти колоніальної
політики Росії, уряд якої намагався звести нанівець суверенітет козацької
України; вони також чинили спротив спробам Кримського ханства й Порти
підпорядкувати її своїм інтересам.
Невід'ємною складовою революції була соціальна боротьба. Незважаючи на
виразно окреслені жорстокість та розбійницький й грабіжницький аспекти,
основний її зміст полягав у ліквідації всіх різновидностей феодальної
залежності й існуючих форм експлуатації, у виборені особистої свободи і
вільної (фермерського типу) власності на землю. Влітку 1652 р. селяни і
міщани де-факто добилися визнання з боку українського уряду головніших
соціально-економічних завоювань.
Отже, боротьба носила національно-визвольний, релігійний та соціальний
характер, її головніші завдання полягали в тому, щоб добитися створення
незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодальну модель соціально-
економічних відносин й утвердити нову, в основі якої лежала б дрібна
власність фермерського типу.
Наслідки революції виявилися для української нації катастрофічними: не
вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти
незалежності козацькій Україні, хоча за свободу було заплачено неймовірно
високу ціну – втрати (від воєнних дій, голодовок, епідемій, захоплення в
ясир, переселень) становили близько 65-70% усіх українців (2,6 (
3,2)-3(3,5) млн. осіб від близько 5 млн. мешканців етноукраїнських земель
Речі Посполитої), а в Правобережній Україні близько 85-90% жителів регіону;
зазнали руйнувань майже всі міста України.
Що стосується третього питання то можна зробити висновок , що у переломні
моменти можна досягти суспільної гармонії лише тоді, коли паралельно з
радикальними перетвореннями у політиці, економіці, соціальній сфері
відбуваються адекватні зрушення в культурі. Це засвідчує історичний досвід.
Адже внаслідок діалектичної взаємодії з суспільством культура є, по-перше,
індикатором суспільного розвитку (відображає стан морального здоров'я
суспільства, рівень економічних і політичних свобод, характеризує його
духовний потенціал); по-друге, синтезатором суспільного досвіду (сягаючи
корінням у традиції попередніх поколінь, органічно поєднує позитивний досвід
минулого з сучасним, враховує тенденції майбутнього); по-третє,
стабілізатором суспільних процесів (перебуваючи під значним впливом
пануючого типу суспільних відносин, економічного укладу політичного режиму,
соціально-класової структури, етнічних і національних відносин, культура
активно впливає на духовну архітектоніку суспільства, шляхом періодичної
радикалізації або стабілізації громадської думки активізує або гальмує
суспільні процеси у різних сферах життя, намагаючись забезпечити суспільну
гармонію при переході до нових орієнтирів, пріоритетів, шкали цінностей); по-
четверте, інтегратором суспільних сил (культура має здатність об'єднувати
людей незалежно від їхньої світоглядної та ідеологічної орієнтації,
національної приналежності у певні соціальні спільноти, а народи — у світову
цивілізацію.
