Реферат: Історія України
План:
1. Політична роздрібненість Київської Русі кін. XI-сер.XII ст.
1.1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
1.2. Зростання великого феодального землеволодіння.
1.3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності
князівської влади.
1.4. Зміна торговельної кон`юнктури, частковий занепад Києва як
торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі.
1.5. Посилиння експансії степових кочівників (печенігів, половців та
ін.).
2. Причини, характер, періодизація та розгортання національно-визвольної
війни (лютий 1648-серпень 1657рр.).
2.1. Українська національна революція.
2.2.Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648-
серпень 1657 рр.).
2.3. Утворення Української гетьманської держави.
3. Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його
наслідки (друга половина 1994-1998 рр.).
3.1. Позитивні тенденції та процеси.
Висновки
Список літератури
Політична роздрібненість Київської Русі (кінець XI — середина XIII ст.) .
У 1054 р. на 76-му році життя помер Ярослав Мудрий. З цього моменту
починається зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна
монархія поступово переростає у монархію федеративну. Після смерті батька
три брати — Ізяслав, Святослав та Всеволод — уклали між собою політичний
союз, утворили тріумвірат і, спільно управляючи державою, забезпечували
єдність та безпеку руських земель. Цей унікальний союз проіснував майже
двадцять років, але бурхливий розвиток феодалізму, ріст та економічне
зміцнення місцевої земельної знаті, породжуючи відцентрові тенденції,
підривали його основи. До того ж кожен з тріумвірів був претендентом на першу
роль у державі. Значного удару союзу Ярославичів було завдано поразкою
руських військ у битві з половцями на р. Альті 1068 р. Ця трагічна подія
призвела до захоплення кочівниками Переяславщини, повстання киян проти
Ізяслава та різкого загострення суперечностей між тріумвірати.
Для стабілізації ситуації у державі брати зібрались у Вишгороді (1072 р.). І
хоча їм вдалося прийняти важливий спільний документ — загально руський кодекс
юридичних норм "Правду Ярославичів" — це не відновило їхньої колишньої
єдності. Вже наступного року Святослав зайняв київський стіл, а його старший
брат Ізяслав мусив рятуватися втечею до Польщі, що поставило останню крапку
в довгій історії тріумвірату. Протягом 1073— 1093 рр. Ярославичі по черзі
сідали у великокняже крісло: 1073— 1076 рр. - Святослав, 1076-1078 рр. -
Ізяслав, 1078-1093 рр. — Всеволод.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у державі, була втрачена
політична єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня
загроза. Всі спроби княжих з’їздів (1097, 1100, 1101 і 1107 рр.) заблокувати
негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє
намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на
князювання Володимира Мономаха (1113—1125 рр.). Численні вдалі походи на
половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого "Уставу" —
своєрідного доповнення до "Руської правди"), подолання сепаратистських
тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище
держави і повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. Після смерті
В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 рр.) лише на короткий час вдалося
підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за
одним з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське
та інші.
1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь
простягалася на значну територію, що, залежно від обставин, могло бути або
свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще
не володів достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади,
не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.)
для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній
території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської
Русі. Поряд зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі та
північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги,
половці, торки, каракалпаки; на північному заході — литва і ятвяги. Процес
механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно
випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної
влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їхнє своєрідне
"переварювання" і органічне включення у структуру Давньоруської держави, що
створювало ґрунт для зростання відцентрових тенденцій.
2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток
продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню
великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі
якого лежала замкнутість, велике землеволодіння посилило владу місцевих
князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування
економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських
земель.
Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням
земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI
— у XII ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам
у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За підрахунками
фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3
тисячі. Спочатку це сприяло зміцненню центральної влади, адже майже кожен з
нових землевласників, утверджуючись у власній вотчині, як правило, спирався
на авторитет великого князя. Проте цілком опанувавши підвладні землі,
створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі
більше відчувала незручності від сильної великокнязівської влади, що
посилювало її потяг до економічної самостійності та політичної
відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
Тривалий час (майже до 30-х років XX ст..) серед істориків панувала думка про
те, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів
престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував "горизонтальний" принцип
спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після
смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до
наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира
Святославича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст.
деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за
"отчинний", або "вертикальний", принцип (від батька до сина). Паралельне
існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку вчених, були
причиною феодальної роздрібненості. І хоча з 50-х років XX ст. історична
наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій,
виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо,
очевидно, слід визнати, що неврегульованість питання про головний принцип
престолонаслідування підривала основи Давньоруської держави.
У центрі міжусобного протистояння, як правило, був Ки'ів, який того часу став
не тільки символом, а й засобом влади. Лише за одне століття (1146—1246 рр.)
київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало
13 років, а 35 князів перебували при владі не більше року. Київ був
своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому
кожен із князів після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався
на активного поборника загально руської єдності. Ця боротьба доцентрової та
відцентрової тенденцій значною мірою зумовлена неврегульованістю питання про
принцип спадкоємності князівської влади, була суттю міжусобних війн.
4. Зміна торговельної кон'юнктури, частковий занепад Києва як торгового
центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі. Наприкінці XI ст. половецькі
кочовища перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім
того, серйозного удару транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено
двома подіями світового значення: по-перше, слабіюча Візантія 1082 р. за
поміч у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої
порти на території Візантійської Імперії; по-друге, хрестові походи відкрили
для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід,
безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок
цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Це не тільки зумовило
частковий занепад Києва, а й спричинило поліцентрію у зовнішній торгівлі.
Дедалі серйозніше про себе заявляють Чернігів, Галич, Володимир- на-Клязьмі,
Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Завдяки торгівлі зростали міста, які ставали
для місцевих князів засобом зміцнення їхньої самостійності, джерелом
фінансових доходів, опорою політичного впливу.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).
Лише половці, як свідчать літописи, у період від 1055 до 1236 р. здійснили 12
великих нападів на Русь, майже стільки ж широкомасштабних походів у відповідь
організували руські князі . До того ж за цей час половці понад ЗО разів
брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства,
адже роздрібненість — не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська
тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи
(чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес
становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний
апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і
природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної
власності відповідає роздрібнена форма держави, роздрібнена структура влади.
Отже, явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. Особливістю періоду
історії Київської Русі наприкінці XI — у середині ХІІ ст. були, з одного
боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські
міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску
на Русь сусідніх держав, з іншого — формування великого землеволодіння,
прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання
чисельності населення, розвиток східнослов'янської культури, і ,-ї
Причини,характер, періодізація та розгортання національно-визвольної війни
(лютий 1648-серпень 1657рр.).
Українська національна революція.
У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою
силою, що кардинально змінив не тільки хід національної історії, а й суттєво
вплинув на геополітичний розвиток всієї Європи. Ця подія була глибоко
закономірним, а не випадковим явищем: спрацював цілий комплекс факторів, які
зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група
факторів спонукала, підштовхувала до прояву активності, друга — робила що
активність можливою, створювала грунт для її розгортання.
Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби у
1648 р.?
У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в
українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення
виснажливої для Західної Європи війни саме Польща стає одним з головних
експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від І583 до 1648 р. у 2,5
раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній
ривок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру
поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки
(виробництво та переробка сільськогосподарської продукції, засноване на
щотижневій панщині та чітко орієнтоване на ринок). В основі цієї
трансформації лежали два взаємопов'язані процеси — зміцнення феодальної
земельної власності та посилення кріпацтва.
Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально
збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому
помітно зростає панщина, особливо у районах, сполучених із зовнішнім ринком,
наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на
тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За
оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося
"гірше, ніж галерним невільникам". Справді, влада пана була безмежною — він
за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.
Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково панщинна
система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та
початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у
багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного ринку
України. . . Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх
маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що
належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у
короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували
селян і виснажували землі.
У складній ситуації опинилося і міщанство, особливо у тих містах, які
перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності
та сплачувало податки по20—30 грошів з "диму", церковну десятину та ін. Хоча
на початку ХІІ ст. більшість міст України користувалися Магдебурзьким правом,
це самоврядування постійно обмежувалося. Користуючись правом безмитного
вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних
видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у
торговельно-промисловій сфері. До того ж у політичному та економічному житті
міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани
витіснялися, що зумовлювало загрозу "випадання" українців із
загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на
відсталу "селянську націю".
Не задоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке являло
собою проміжний стан між шляхтою і селянством. Як і шляхта, реєстрові козаки
звільнялися від кріпацтва та панщини, тобто користувалися індивідуальною
свободою. Водночас вищі козацькі верстви завжди бажали володіти
закріпаченими селянами і мати інші рівні права зі шляхтою. На середину XVII
ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі
більше обмежувалися. Намагаючись взяти козацтво під контроль, польський уряд
після придушення селянсько-козацьких повстань у січні 1638 р. прийняв
"ординацію Війська Запорозького реєстрового", яка суттєво обмежила
самоврядування реєстровців. Скасовувалася виборність старшини, ліквідовувався
козацький суд, на чолі війська замість гетьмана було поставлено польського
комісара, а посади полковників обіймала шляхта. Крім того, козацький реєстр
скорочувався до 6 тис. осіб, а всі виключені з реєстру автоматично ставали
кріпаками.
Ситуація в українських землях у середині XVII ст. ускладнювалась і критичним
становищем у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана
державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими
симптомами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського
народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної
сцени як самостійний суб'єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу,
польська сторона посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на
католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та
культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів
окатоличення в їхніх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала
Римська курія. Папа Урбан (1623—1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі
Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати
її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли,
кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого
поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних
культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання
української мови та поширення українських книг.
Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти,
церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки помітно
гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й
робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності,
асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені чинники були, так би
мовити спонукальними, вони зумовлювали необхідність масового народного
виступу саме у цей час. Проте у природі та суспільстві крім факторів, які
підштовхують до дії, обов'язково мають існувати ті, що роблять цю дію
можливою.
Одними з найголовніших чинників, які сприяли активній національно-визвольній
боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення
відцентрових тенденцій у Речі Посполитій. Достатньо сказати, що 250
магнатських родів (Острозькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі та ін.),
які проживали на Волині, тримали у своїх руках найбільші латифундії в усій
Речі Посполитій. Концентрація матеріальних цінностей була величезною: 1629 р.
37 найбагатших волинських магнатів володіли 3/4 усіх селянських господарств.
Оцінюючи цей процес, Н. Полонська-Василенко зазначає: "Це були "королев'ята",
"віце-королі", "королики", удільні князі нової генерації, справжні правителі
України, супроти яких король і сейм не мали ні авторитету, ні влади".
Проявом слабкості королівської влади була і певна втрата контролю над
реєстровим козацтвом. Козацтво створювалося для оборони коронних земель, але
оскільки польська казна була, як правило, порожньою, то основною формою
оплати козацькому військові стало розширення його вільностей і прав.
Внаслідок чого реєстрове козацтво перетворилося на впливову самостійну силу,
