рішучості твердо йти шляхом створення українських національних військових
формувань, то більшість не виявляла в національних і військових питаннях
великої заінтересованості. Тому соціального партнерства та співпраці між
робітниками близьких національних та соціальних груп у той час ще не
існувало. Ускладнювалася ситуація й тим, що український робітничий клас за
тривалий період русифікаторської політики царського уряду опинився в
складному економічному становищі.
З огляду на це цілком природно, що наслідки русифікації українського
пролетаріату болюче сприймалися тогочасним суспільством. Зокрема, заслуговує
на увагу оцінка становища українського пролетаріату і всеукраїнським
робітничим з'їздом, який проходив 11-14 (24-27) липня 1917 р. “Виходячн з
того, що уряд проводив завжди русифікаторську політику і тим ставив
робітництво на Україні в гірші умови існування, - повідомляли “Вісті з
Української Центральної Ради”, - воно через те насправді відрізняється своєю
неорганізованістю, економічною незабезпеченістю...”. Ще відвертіше
висловлювалася “Робітнича газета”. 18 липня 1917 р. вона, наприклад, писала:
“Завдяки неосвіченості український пролетаріат ішов в хвості пролетаріату
інших націй. Він займав посади нижчі, які гірше оплачувались, і через те
опинився в гіршому становищі”.
На жаль, ці оцінки відповідали дійсності. Тому не дивно, що з'ізд дійшов
висновку про незадовільне становище українського робітничого класу. Умови
праці в промисловості України були, за оцінкою делегатів з'їзду, “просто
жахливими”. Після развалу державного регулювання постачанням продуктів
харчування “продовольча криза досягла найвищого ступеня”, і вона “...всією
силою, всім тягарем... лягає на широкі трудящі маси в містах і, особливо, на
робітництво”.
У липневі дні 1917 р. становище значно погіршилося, бо деморалізована
російська армія в Галичині розпалася, і сотні тисяч озброєних озлоблених
солдатав заполонили Україну. В свою чергу, придушення спроби військового
заколоту, очолюваного верховним головнокомандуючим генералом Корніловим,
сприяло дальшій революціонізації найширших верств населення. Це ще більше
посилило політичний вплив більшовиків серед робітничих мас. Вони висунули
ідею переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну, але
спочатку хотіли добитися цього мирним шляхом, а після липневих подій -
шляхом збройної боротьби і встановлення диктатури пролетаріату.
Водночас відбувалися суттєві зміни в настроях російськомовного населення
України, насамперед його найбільш реакційних верств. Дрімуче-тупе,
зденаціоналізоване міщанство, озлоблена бюрократия, найагресивніші праві сили
намагалися спровокувати найширші верстви населенна на відкрите незадоволення
революцією. Зрусифіковані робітники міст мріяли про відновлення російської
державності та прагнули керуватися новими засадами соціалізму, які не
сприймалися деякими діячами Центральної Ради.
У великих містах розпочався відкритий чорносотенний похід проти українського
національного руху. Протягом липня-вересня 1917 р. газета “Киевлянин”
опублікувала багато агітаційних антиукраїнських статей, написаних лідерами
чорносотенців. Безумовно, здивував українську громадськість різкий перехід на
бік реакції “Союзу малоросів ім. Гоголя”, що активно виступав проти
“примусової українізації”. Зрусифікована професорська еліта Київського
університету зробила ставку на придушення українського відродження.
Тимчасовий уряд у середині липня направив до Києва для переговорів делегацію.
Керенський, виступаючи перед діячами Центральної Ради, заявив у Маріїнському
палаці: “Росія мусить бути велика, сильна и неподільна, а коли хтось посміє
порушити її цілість і простягне до того руки, ми скажемо - руки геть”.
Таким чином, ідея надання Україні автономії відходила на другий план,
реакційні організації йшли у політичному фарватері ненависного центрального
уряду. “Все це - від Києва почавши і Петроградом скінчивши - сплутувалось в
один важкий, кошмарний, гнітючий клубок, який хотілось розірвати, знищити,
пустити по вітру, щоб не перешкоджав вільно дихати, щоб не труїв своїм
сморідним чадом повітря”, - так оцінив становище в Україні на кінець серпня
1917 р. відомий політичний діяч Центральної Ради Павло Христюк.
В цей час ще одна суттєва обставина впливала на загострення відносин між
російськими робітниками України та пролетарями-українцями. Маються на увазі
взаємовідносини української соціал-демократії та загальноросійських партій та
організацій в Україні. Останні вели боротьбу головним чином у пролетарських
центрах. Соціальну базу українських соціал-демократів становили міста
малорозвинутого Правобережжя. Так, українські соціал-демократичні організації
в Миколаеві, Одесі, Кривому Розі, Бахмуті та інших пролетарських центрах
виникли лише у 1917 р. Через відсутність українських соціал-демократичних
організацій загальноросійські партії в Україні об'єднували навколо себе
значну частину робітників різних галузей промисловості. Як підкреслював
М.Попов, “більшовики на Україні були партиєю росіян русифікованого
пролетаріату”.
Хоча більшовицькі та меншовицькі керівні органи всеросійської соціал-
демократії з дореволюційних часів функціонували окремо, більшість місцевих
організацій РСДРП спочатку була об'єднаною. Посилення розходжень з
принципових питань тактики і стратегії революційного процесу між меншовиками
і більшовиками призводило до виникнення самостійних партійних організацій. І
українські соціал-демократи, і російські меншовики в Україні дотримувалися
антибільшовицької тактики. Але українська соціал-демократія об'єднувала
порівняно з російськими меншовиками менш організовану і свідому частину
українського пролетаріату. Закономірно, що ця обставина наближала її до
більшовицькоі партії, що неодноразово було причиною небезпечного хитання
української соціал-демократії між більщовизмом і меншовизмом.
Завойовані трудящими масами після повалення самодержавства політичні свободи
сприяли ослабленню національного гніту, пробудженню національної
самосвідомості поневолених народов Росії та посиленню національно-визвольного
руху, який мав прогресивний, демократичний характер, бо був спрямований на
лаквідацію національної нерівноправності. Проте в 1917 р. протистояння між
українськими і російськими соціал-демократами не припинялося. Адже
революційні події 1917 р. надзвичайно швидко загострили національні
вадносини в Україні. Українські робітники, як і весь український народ,
побачили в російських більшовиках, насамперед, національно-ворожих
противників.
Однак українська соціал-демократія в ході державотворення України виступила
не тільки проти більшовиків, а і російських меншовиків. З розвитком
революційних подій і національно-визвольної боротьби в Україні у 1917 р. це
протистояння ставало дедалі виразнішим і гострішим.
Якщо до революції українські соціал-демократи прагнули об'єднатися з
російською соціал-демократичною партією, то в 1917 р. вони в усіх важливих
політичних кампаніях виступали самостійно. Це привело до ще бальшої
ізольованості й розмежувань між ними.
Слід враховувати, що відносини між українськими соціал-демократами і
“Бундом”, а також іншими еврейськими соціаластичними партіями в Україні були
тіснішими, ніж з російськими соціал-демократами. В результаті протягом 1917
р. в Україні утворилася своєрідна стіна відчуження між українським і
російським соціал-демократичним рухом: якщо до революції 1917 р. російські
соціал-демократи з певними застереженнями ставилися до національних домагань
Української соціал-демократії, то тепер остання з неменшим недовір'ям
ставилася до національної політики російських соціал-демократів. З розвитком
революції і поглибленням національної самосвідомості українського народу ці
розбіжності ставали все більшими.
Однак практична діяльність українських соціал-демократів була малоефективною.
Тому мрії діячів української соціал-демократії В.Винниченка, С.Петлюри,
М.Порша та інших про керівництво “українською революцією” не були втілені в
життя. Рівень нацаональної самосвідомості залишався все-таки низьким,
внаслідок чого агітація за автономію, утвердження Української держави не
знаходила достатньої підтримки в фабрично-заводських колективах, оскільки
переважна більшість робітниів оцінювала події крізь призму соціальних
проблем. Поглиблення економічної та політичної кризи сприяло підвищенню
популярності більшовицьких гасел і зростанню чисельності цієї партії з другої
половини 1917 р. Основна частина пролетаріату, зокрема й українського, як і
Ради робітничих і солдатських депутатів найбільших пролетарських центрів
України, підтримували радикальні гасла російських соціал-демократів.
Тим часом рабітничий клас вимагав від уряду встановлення контролю над
виробництвом і підвищення заробітної плати. Мрії трудящих про поліпшення
життєвого рівня дедалі більше відрізнялися від гасел, що їх пропонували
політики, особливо в соціально-економічній сфері. Тому слушні вимоги
вирішення українського питания для значної частини робітників України були не
дуже актуальними на тлі проблем, зумовлених першою світовою війною та
народногосподарською розрухою.
Так, 23 вересня 1917 р. учасники загальних зборів київської організації
Української соціал-демократичної робітничої партії черговий раз підтвердили
програмну тезу партії про надання Україні автономії і водночас підтримали
принцип федеративного влаштування Росії: “...Збори вважають невідложною
органазацію трудових мас України під прапором українського пролетаріату для
переведення в життя через Генеральний Секретаріат таких точок у цих формах,
що вимагає федеративний лад Росії: 1) узаконення восьмигодинного робочого
дня; 2) заведения рабочої контролі над виробництвом і розділом; 3)
націоналізація всіх важніших галузів промисловості: кам'яновугальної,
металевої, нафтової і т.п.; 4) безмилосердне оподаткування великих капіталів
і маєтків; 5) конфіскація воєнних доходів для рятунку краю від господарської
руїни; 6) негайне предложення всім воюючим народам загальнодемократичного
миру; 7) негайне припинення всіх утисків проти робочої класи та її
органазацій; 8) очищення армії від контрреволюційного складу; 9)
націоналізація землі й усунення її з товарного обміну; 10) конфіскація
поміщицьких земель і передача їх у завідування земельним комітетом до
розв'язки земельної справи Установчими Зборами. В разі дальшого існування
коаліційності Временного Правительства перед соціаластичним Генеральним
Секретаріатом постає завдання порвати зносини з тим Правительством”.
Лідери української соціал-демократії давали зразуміти Тимчасовому уряду, що
готові співробітничати з ним в разі поліпшення життя робітників. Водночас
вони засудили тісний союз центрального уряду з основним панівним класом
Російської імперії - буржуазією. Український соціал-демократ Ткаченко,
роз'яснюючи в ті дні позицію своєї партії, заявив: “...Російська буржуазія
показала цілковиту нездатність органазувати життя. Тому її треба усунути,
влада мусить перейти до рук селянства та пролетаріату. Буржуазія мусить
спинити революцію, щоб не віддати справу миру в руки демократів. Тут шукайте
причину корніловського повстання та піддержки його з боку російської і
міжнародної імперіалістичної буржуазії. Отже, цей критичний момент треба
вжити на органазацію соціаластичного міністерства, щоб справу миру взяти в
свої руки. Для одної справи миру варто здобути соціалістичне міністерство.
Автономію України треба здійснити фактично в повнім об'ємі. Тільки тоді наші
маси піддержать уряд”. Ткаченка підтримав М.Порш, який заявив, що в справі
самовизначення націй коаліційний уряд нічого не зробив: “Ми - українці -
особливо вадчули тут на собі принцип коаліції. Потрібен новий уряд, від якого
ми будемо вимагати для України розширення власті Генерального Секретаріату
вшир і вглиб”.
Назрівання загальнонацаональної кризи і загострення соціальної конфронтації
восени 1917 р. сприяли різкій поляризації політичних сил, радикалазації
робітничих мас. У жавтні 1917 р. великодержавна російська буржуазія посилила
наступ на український національно-визвольний рух. Тимчасовий уряд став на
шлях репресій проти Центральної Ради, мотивуючи їх тим, що остання
обговорювала питання про скликання українських Установчих зборів. Зокрема,
міністр внутрішніх справ Малянтович 18 жовтня 1917 р. запропонував
прокуророві Київської судової палати негайно провести рательне розслідування
діяльності Центральнії Ради і Генерального Секретаріату. В цей час В.І.Ленін
у статті “Криза назріла” зауважував: “На Україні конфлікти українців... з
урядом все частішають”.
На жовтень 1917 р. нестабільність становища в Росії досягає апогею,
відбувалиється процес развалу дрібнобуржуазного табору, трансформація трьох
партійно-політичних таборів у два стани - революційно-демократичний,
пролетарський і контрреволюційний, буржуазний. Перевага сил - не лише
матеріальна, а й морально-політична - була на боці революційного табору.
Таким чином, співвідношення класових сил змінилося на користь більшовицької
партії. Вона знову висунула лозунг “Вся влада Радам!”, що означав підготовку
повстання проти Тимчасового уряду, в результаті якого більшовикам вдалося
встановити диктатуру пролетаріату.
На Україні ж події розвивалися за іншим, більш цивілізованим, мирним і
демократичним сценаріем. 20 листопада 1917 р. було опубліковано III
універсал Центральної Ради. Водночас проводилася підготовча робота до
загальнонародних виборів в українські Установчі збори. Робітники, весь
трудовий люд України, окрилений надією на краще життя, готувався до
визначення свого майбутнього “шляхом голосування”. “Восени 1917 року Україна
являла собою “оазис” серед збаламученого всеросійського моря, серед його
хаосу і смути, - це було далеко не одною лиш красивою фразою”.
Однак такий перебіг подій не всіх влаштовував як у Києві, так і в
революційному Петрограді. Вже 17 грудня 1917 р. В.Ленін і Л.Троцький
оголосили ультиматум Українській Народній Республіці, погрожуючи розпочати
війну проти неї. В той же час у Києві з ініціативи місцевих більшовиків було
скликано з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів. Але він не
приніс більшовикам очікуваних ними результатів: з 2500 делегатів за їхню
платформу проголосувало лише 150. Однак замість того, щоб підкоритися волі
більшості, група делегатів переїхала до Харкова, де обрала Виконавчий
комітет, який одразу проголосив себе керівним “органом всієї України”.
М.С.Грушевський цю неординарну подію оцінив так: “Все могло б скінчитися
опереткою, якби, на нещастя, не прорвалися до Харкова більшовицькі
війська...”.
Всупереч твердженням українських радянських істориків про те, що нібито
український народ треба було визволяти від “буржуазної” Центральної Ради, а
робітники та селяни України всіляко підтримували більшовиків, факти свідчать
про протилежне. Центральна Рада наприкінці грудня 1917 р., тобто через кілька
тижнів після описаних вище подій, одержала на виборах до Установчих зборів
значно більше голосів, ніж більшовики. Із 7,6 млн. голосів за представників
українських партій було подано 3,9 млн., а за більшовиків - лише 754 тис. В
результаті з 172 депутатських місць більшовикам дісталося тільки 34 (19,8 %).
Якщо в цілому в Росії за більшовиків ваддали свої голоси 24 % виборців, то
10% голосів, одержаних ними в Украині, наочно показують “популярність” тут
цієї партії. Таким чином, вибір народу був на користь українських
соціаластичних партій.
Однак такий результат не влаштовував В.І.Леніна, народних комісарів
Російської Федерації у Петрограді та їх “помічників” на українській землі.
Тому в центрі готувався заколот, падтриманий більшовицьким урядом. Для його
здійснення українські більшовики отримали значну фінансову допомогу - 18 млн.
крб. і ця допомога надавалася тоді, коли стояли сотні заводів і фабрик, голод
і холод панували в робітничих оселях Росії! Проте тим, хто багато говорив про
самовизначення народів та демократію, імітував постійну турботу про трудящих,
ближче все-таки було імперське світобачення, не давала спокою незалежність
Української держави.
Зрозуміло, що значна матеріальна підтримка та демагогічні заяви і
популістські лозунги більшовиків робили свою чорну справу. На початку січня
1918 р. було оголошено страйк на найбільшому заводі Києва - “Арсеналі”. Однак
не всі робітники підприємства підтримували більшовицьких лідерів. “Із
приблизно 3500 арсенальців у заколоті брало участь не більше 50 чол.”. Але
до страйкарів-арсенальців приєдналися зрусифіковані робітники інших
підприємств міста і сол- дати деяких підрозділів Київського гарнізону. За
даними К.Лукеренка - автора цитованої вище статті, “Ленін виділив арсенальцям
3 млн. 2 тис. крб. Їх привезли у спеціальному вагоні київські
червоногвардійці (37 чоловік)”. Проте і це не допомогло. Повстання було
придушено. Від 700 до 1500 його учасників загинуло. Пролилася кров невинних
росіян-робітників, зрусифікованих українців. Усі суспільні сили, класи та
соціальні групи були втягнуті в жорстоке національне протистояння. А полум'я
громадянської війни дедалі сильніше розгоралося.
Таким чином, протягом кількох століть російський уряд проводив
русифікаторську політику на Україні. Все національне під будь-якими приводами
нищилося й викорчовувалося, натомість все російське насаджувалося й
нав'язувалося. Цьому сприяло неодноразове направлення в ХІХ - на початку XX
ст. робітників з Росії на Україну. Завдяки таким “ін'єкціям в містах України
з'явилися непогані спеціалісти і російське населення стало переважаючим. Але
це були в основному вихідці з російської глибинки, не здатні збагатити
духовне життя українських міст. Проте, зважаючи на чисельну перевагу
російські робітники суттєво впливали на світогляд та політичні настрої
місцевих пролетарів. Тому зрусифіковані робітники України дотримувалися
пасивних або нейтральних позицій у ході боротьби за національну незалежність.
Іх неріщучість пояснюється насамперед нерозвиненістю на Україні процесу
національного будівництва - насладком багатовікового гніту Російської імперії
й становищем українського робітничого класу.
При цьому, однак, не слід ототожнювати негативні тенденції в політиці царизму
щодо України з ставленням до неї російського народу. Сьогодні ж можна
констатувати факт зневажання національних почуттів і гадності росіян навіть у
серйозних виданнях, що побачили світ в Україні. “Стало майже бонтоном, -
писав у зв'язку з цим Б.Олійник, - обов'язково “вкусити” росіянина, а
особливо ревно стараються ті, хто ще вчора буквально захлинався, славлячи
“старшого брата”. Дозвольте, це він - російський народ - сам нав'язався в
старші брати? Чи це він - російський народ - видавав валуєвські і ємські
укази та циркуляри, які забороняли українську мову? Чи це він - російський
народ - потопає в розкоші?.. Чи це він - російський народ - разом з нами нині
ледь зводить кінці з кінцями? Хто ж це так і навіщо - лукаво і підступно -
змішує поняття, замисли і діяння правителів, аплікуючи на багатостраждальний
народ? Чи не за тим, аби провокуючи криваві міжусобиці, розділити- і далі
володарювати? Але правителі приходять і відходять, а народи залишаються.
Навіки!”. В даному контексті повною мірою приєднуємося до думки відомого
українського поета і політичного діяча.
Тому в питанні українсько-російських взаємин особливе значення має вимір
психологічний. Як це не важко, не слід паддаватися озлобленості, відділяти
реальні вікові стосунки від створеної навколо них “міфології”, що покладена в
основу стійких, здебільшого, на жаль, негативних стереотипів, здатних
генерувати конфронтацію. До того ж ці взаємовідносини фактично ніколи не
розвивалися самостійно, так би мовити, на рівних, у них завжди втручався
сторонній - інонаціональний, державницький (великоросійський) чинник -
політика “поділяй і владарюй”, що автоматично в 1917 р. була продовжена
більшовицькою партією.
Література:
1. Орест Субтельний “Україна: Історія”- Київ, Либідь 1993 р.
2. М.С.Грушевський “Хто такі українці і чого вони хочуть” - Київ, 1991 р.
3. М.С.Грушевський “Ілюстрована історія України” - Киїі, Наукова думка, 1992 р.
4. // “Вечірній Київ”, 1991 р.
