напрямі українізації в містах викликали обурення зрусифікованих робітничих
мас. “Росіяни страшенно обурювались українізацією, ... особливо в Києвї, -
згадувала член Центральної Ради С. Русова, - і міська управа ставала в
постійні суперечки з українськими органазаціями та з Центральною Радою...
Росіяни посилали телеграми до Тимчасового уряду в Петербурзі, благаючи
рятувати “руських” від насильної українізації, а це було цілком неправдиво,
бо, здається, ніде на світі ні один нарід не шанував так національних прав
своїх меншостей, як це робили українці”. Зі свого боку, російські лідери
більшовицькоі партії звинувачували керівництво українського національного
руху в порушенні “єдності робітничого класу”. Тому діяльність Центральної
Ради та її виконавчого органу - Генерального Секретаріату - могла бути
ефективною лише за умови підтримки їх діяльності з боку міського пролетариату
- цієї організованої меншості українського народу.
Як же складалися стосунки Центральної Ради із зрусифікованим робітничим
класом міст?
Доцільно простежити їх на прикладах Катеринослава, Харкова, Одеси, інших міст
України, де був великий процент російського населення. Д.Дорошенко, якого
важко запідозрити в необ'єктивності, згадував, що в Катеринославі, де було
багато свідомих українців серед службовців, робітників і селян навколишніх
сіл, український національний рух помітно проявлявся в роки першої світової
війни. Але коли почалася революція, писав він, “активних політичних діячів
серед українців знайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча між
представниками української буржуазії й соціалістичних партій, і провід в
місті захопили російські револіоційні організації... На виборах до міської
думи укр. есери виставили свій окремий список, есдеки - теж свій, а есефи
виставили також окремий список. Українські голоси розбилися, і українці
провели до думи по всіх трьох списках 10 гласних (на 60 усіх)”.
Через деякий час, продовжував Д. Дорошенко, коли почався український рух у
військах, у місті зросло значения національного елементу. “Правда, реальноі
користі від цієї українізації було небагато: солдати розбігалися, не доїхавши
до фронту, а у себе в казармах нічого не робили, тільки мітингували, а в
потребі не хотіли навіть пальцем поворухнути, щоб помогти Україні, але на
ширші маси громадянства навіть зовнішні ознаки “українізації” війська робили
враження й підіймали авторитет українського руху”.
Аналогична обстановка була й в інших русифікованих українських містах у
період правління Центральної Ради. У Харкові становище було ще складнішим,
ніж у Катеринославі: “В зросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в
новозаснованих революційних організаціях становище, яке відповідало б їхньому
значенню представників української стихії, що заливала весь край, серед
котрого Харків здавався якимсь чужорідним островом...”.
Невдоволення українським національним рухом активно проявлялося і в південних
містах України. “В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не
могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах.
Російська и жидівська демократая, що, як і скрізь, вела перед по тих
установах, ставилась до українського руху і до українських домагань дуже
неприхильно”.
Оскільки позиції заможного російського населення в Чернігові, Полтаві,
Кременчуку були міцними, в цих містах не відчувалося переваги українського
національного руху. “Серед усіх губерніальних міст на Україні Полтава
найбільше зберегла своє національне обличчя, українська стихія тут
найсильніше виявлялася, особливо в низах міста. Але більшість міської
буржуазії й інтелігенції була зросійщена, і українцям не так то легко було
здобувати позиції в самому місті, тим більше, що серед самих українців зразу
ж постав розкол між несоціалістами й соціалістами”. Д.Дорошенко робить
висновок, що “по всіх майже більших містах України провід захопила російська
та зросійщена демократія, яка дуже противилася переведенню в життя
українських домагань, особливо ж вороже ставилась вона до автономії України”.
За таких обставин у взаєминах з Центральною Радою робітники мали визначити
свою позицію - підтримати її чи залишитися нейтральними. Як і всі інші
верстви населення України, патріотично настроєні представники робітничого
класу вирішили підтримати Центральну Раду. Однак для зрусифікованого
українського пролетариату незрозумілими були масштаби національних домагань
Центральної Ради. Що краще для робітників: велика й неподільна Росія, яка
принесла стільки страждань українському народу, чи автономна Україна у складі
Російської республіки, що проголошувалася на першому етапі діяльності
Центральної Ради (проте, можливо, лише тимчасово)? І, зрештою, з огляду на
поширеність обох позицій на Україні багато зруси- фікованих робітників
залишилися нейтральними, політично пасивними, більше дбаючи не про підтримку
Центральної Ради, а про те, щоб якось вижити. Тому на першому етапі співпраця
робітників із Центральною Радою була незначною поравняно з іншими верствами
українського населення. Так, близький соратник М.С.Грушевського Павло Христюк
визнавав, що “популярність Центральної Ради зростала надзвичайно швидко,
особливо в селянських і солдатських масах”.
Однак ставлення фабрично-заводських робітників до Центральної Ради
формувалося поступово, набуваючи дедалі більше національно-політичних ознак.
За даними Л. Решодька, на першому засіданні Центральної Ради (14 березня 1917
р.) були лише один чи два рабітники “Арсеналу”, які не представляли заводчан,
а прийшли, відгукнувшись на заклик студентської молоді. Потрапивши на
засідання новоствореної органазації українців, а потім на грандіозні
маніфестації 16 і 19 березня, надалі пролетарі прагнули, щоб їх представники
брали участь у роботі Центральної Ради. Морально-психологачна атмосфера
після лютого 1917 р. сприяла зміцненню відносин Центральної Ради з
робітниками різних міст України. Але, на жаль, заважала цьому позиція
зрусифікованого українського робітничого класу - переважаючої частини
населення міст.
Навіть такий, фнколи схильний до мажорного викладання історії революції на
Україні автор, як П.Христюк, констатував: “...Міста на Україні з самого
початку революції в більшості зайняли ворожу до українського відродження
позицію або, в ліпших випадках, позицію повної негації, ігнорування”.
В цій непростій ситуації даячі Центральної Ради не завжди займали виважену
позицію. “Ми не вірили,- писав В. Винниченко,- що наш зрусифікований
пролетаріат стане активно в оборону нашої державності, наших національних
здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним і необхідним собі.
Це недовір'я було величезною помилкою, як виявилось далі. Це було великою
шкодою й для чисто національної справи, бо це недовір'я й дальша наша
політика одвернули від національної справи зрусифікований український міський
пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би її без
порівняння більшою, коли б українство не одпихнуло його саме своїм соціальним
консерватизмом”.
Подібні настрої були характерними для всієї керівної верхівки української
соціал-демократичної робітничої партії, хоча в 1917 р. її позиція суттєво
змінилася порівняно з 1905 р. Саме вона, враховуючи соціально-політичне
становище на Україні в зв'язку із виникненням Центральної Ради, визначила
новий курс в напрямку переосмислення своєї національно-політичної програми.
Це питания обговорювалося на конференції УСДРП, що проходила у Києві 4-5
квітня 1917 р. “Виходячи з того, що потреба можливо повного розвитку творчих
сил України вимагає її найширшого економічно-політичного самоозначення, -
підкреслювалося в прийнятій нею резолюції про автономію України, - приймаючи
під увагу, що федеративний устрій російської держави, як союзу автономних
національно-територіальних або просто територіальних одиниць, не тільки не
може шкодити розвиткові пролетаріату всієї Росії, - а тим більше
українського, - але і корисний для нього; приймаючи під увагу, що федерація
автономних національних або краєвих одиниць - це найкраща гарантія
демократичних і національно-політичних прав кожної нації або країни, -
конференція української соц.-дем. робітничої партії з цілою непохитною
рішучістю видвигає давнє домагання партії - автономію України, яко першу,
невідложну, пекучу задачу сучасної хвилі українського пролетаріату та всієї
України”.
При цьому діалог між представниками української автономії і російського уряду
був можливий лише за умови здійснення національних прагнень численних
колишніх неросійських народів. “Це розуміння українською соц.-демократією
творення автономного ладу, - підкреслював Л. Христюк, - мало для української
революції велике значення: відповідаючи українській дійсності, воно було в
той же час дійсно революційним. І як таке, йдучи врозріз з загальною
тенденцією московської демократії - одкинути національне питания на друге
місце, одклавши вирішення його цілком до Установчих Зборів, воно було
причиною того, що українська соціал-демократія з самого початку революції на
Україні пішла своїм окремим шляхом, часами гостро виступаючи проти своїх
старших товаришів - російської соц.-дем. робітн. партії на Україні”.
Показовими щодо цього були різні робітничі з'їзди, що відбувалися у Києві и
інших містах України. Зокрема, 12-14 липня 1917 р. у Харкові проходив
всеукрїнський з'їзд залізничників. В його роботі взяли участь майже 300
делегатів, що представляли 200-тис. загін залізничників краю. 24-26 липня у
Киеві відбувся всеукраїнський робітничий з'їзд, близько 300 делегатов якого
представляли більш як 2-мільйонний робітничий клас України і мали обрати його
представників до Центральної Ради. Виступи на цих з'іздах свідчили про
складну обстановку в Україні, а також у пролетарських лавах. Однак, зважаючи
на продовження воєнних дій, з'їзди після тривалих дискусій вирішили, що “всі
українські робітники мають всіма силами, із усією енергією піддержувати
Центральну Раду і Генеральний Секретаріат”.
Після цих з'іздів стосунки між робітниками і Центральною Радою певною мірою
поліпшилися. І хоч серед широких мас промислових міст України зберігається
сильний більшовицький вплив, національні ідеї вже почали проникати на заводи
і фабрики, пропагуватися на сторінках робітничої преси та в технічних
училищах. Однак за часів Центральної Ради робітників-українців нерідко
докоряли в націоналізмі, зраді інтересів єдиної та неділимоє Російськоє
держави, бо в Україні тривалий час навколо них було майже суцільне російське
середовище, вони, так би мовити, “змоскалилися”, а імперські порядки - навіть
якщо ix засуджували і вважали нелюдськими - зберігались і всіляко
заохочувалися офіційними зрусифікованими структурами та представницькими
інституціями.
Хоч царський уряд був повалений, але професійний, кваліфікований апарат
управління органами праці залишився. В той час як Центральній Раді бракувало
ефективного керівництва, цей апарат зберіг сильні позиції у провідних галузях
промисловості, висококваліфіковані інженерні, економічні та фінансові кадри,
численні форми економічного співробітництва, а також можливість
позаекономічного примусу.
Чи могли ці “винятки з правила” - національно свідомі українські робітники -
переважити “велику артилерію” більшоста зрусифікованого українського
робітничого класу, яка, якщо й визнавала право на автономію України, то
обов'язково у складі “єдиної”, “великої” та “неподальної”? Загалом ситуація
у сфері виробництва і праці була катастрофічна: за часів Центральної Ради
діяльнасть новостворених українських органів праці у містах наштовхнулася на
відверту протидію фабрично-заводської адміністрації. Робітники, що мали
сміливість заявити про свої симпатії до Центральної Ради, ризикували
залишитися без роботи.
Щоб проаналізувати дії Центральної Ради та настрої її керівництва в перші три
місяці існування української демократії щодо русифікаторських тенденцій в
Україні, необхідно ознайомитися з “Декларацією Української Центральної Ради”,
підготовленою в середині травня 1917 р. для вручення Тимчасовому уряду та
Петроградській Раді робітничих та солдатських депутатів. Наведемо кілька
уривків з цього документа:
“Зріст українського руху, що так інтенсивно проявився в днях революції,
вимагає нових методів для його оцінки, нових підхідних шляхів, не говорячи
вже про саме фактичне познайомлення з його висловом. Між тим у цій сфері
лишилося все по-старому, і російські громадянські круги в більшості стоять на
давній неозначеній позиції.
Це вже и тепер сумно відбивається на взаємних відносинах двох братніх
народностей, а на будуче грозить це дуже и дуже небажаними ускладненнями, і
щоб їх усунути та злагідніти, обидві сторони повинні поробити заходи
державного та громадянського значіння.
Для людей, що мало познайомлені з історією и характером українського руху,
зовсім незрозумілий той розмах, котрий проявив він зараз, у перших днях
революції. Те, що уважалося справою невеличкого гуртка інтелігенції, нагло
прибрало масовий характер: національні гасла і домагання стали дуже
популярними в народних масах. Це пояснюється тим, що український рух, у свой
істоті глибоко демократичний, весь час стояв на грунті народних потреб,
широко охоплюючи їх і говорив доступною і зрозумілою народові мовою про його
власні інтереси. Ось чого від самого початку вільного життя став цей рух
організуючою силою, ось через що до нього прилучалися щораз більші сили
народу, справедливо бачачи саме тут гарантію здійснення своїх
загальнолюдських і національних потреб та домагань. Відроджена українська
преса щоденно приносить звістки про те, як серед українських мас все більше й
більше проявляється громадянська та національна свідомість: українське село
організується під гаслами, виставленими українським рухом. Про те говорять
дуже численні і многолюдні з'ізди, що одбуваються на Україні в останнім часі:
кооперативні, селянської спілки, військові, національні в широкому смислі
слова, педагогічні, партійні й інщі. Ці з'ізди представляли в цілості
міліонову масу (один військовий з'їзд у Києві представляв собою 993 400
зорганізованих солдатів) і в розв'язанні національних завдань виявили себе
одною спільною всім душею...
А як відноситься до того справді казкового пробудження 35-міліонового народу
російське громадянство там, на Україні? Треба зараз спочатку сказати:
відношення неглибоке, не зв'язане з интересами революційної Росії, навпаки,
таке, що грозить багатьма ускладненнями для усієї справи свободи...
...І домагання національної школи, армії, українізації всього життя на
Укріїні має у корінні головно це відроджене, визволене почуття гідності
людини. І віра в це така велика в масах, що вони в перший час навіть не
змогли зрозуміти, з якої причини це їх бажання, це вільне гарне почування
зустрічає зле, недобре, вороже до себе відношення у тих, хто стоїть на чолі
демократичного руху. В їх простій, незастроєній спокусою психіці не
укладається така сильна патріотичність. Вони думають, що кождий, хто б не
був, обов'язаний разом з ними радуватися і веселитися їх визволенням, їх
переродженням з рабів у людей. Не тільки радуватися, але й усіма силами
пособляти такому чудовому переродженню.
Зовсім зрозуміло, що впертий опір доводить до розчарування, далі - до
ворожнечі, а в кінці - до страшного обурення. Тепер на всіх з'їздах, зборах -
скрізь тільки і чуєш скарги, докори, погрози. І чим впертіше стоїть одна
сторона, тим сильніше та глибше в'ідається недовір'я до Росії, тим ширше
розливається хвиля стихийного протесту”.
Як бачимо, апогей українського національного руху не став периодом ілюзій та
невиправданої ейфорії. В Україні воскресіння національної самосвідомості
народу відбувалося повально. І кожен член делегації Української Центральної
Ради, який підписав згадану декларацію, констатував страшні у своїй простоті
факти: 1) в українських містах підтримка національного руху з боку росіян
відсутня; 2) молода українська демократія також виявляє недовір'я до
російського населення українських міст, а тому майже скрізь відсутнє
взаєморозуміння.
Налагодження взаємовідносин українського та російського населення міст
ускладнювалося ще й внаслідок того, що Центральна Рада не здійснила належної
підготовки мас в цьому напрямі. Український національний рух розвивався
спонтанно, центральні й місцеві органи не завжди працювали в тісному контакті
між собою. Останні здебільшого діяли самостійно, за власною ініціативою,
переважно в межах певного міста або району.
Найбільш активно російські робітники з українських міст діяли при органазації
загонів вільного козацтва. Про це розповідав у своїй праці І.Мазепа. За його
свадченням, у Катеринославі створенням загонів вільного козацтва займалися
діячі місцевої організацаї українських соціал-демократів Гаврило та Микола
Воробйови - сини робітника-залізничника, росіянина. Молодший - Микола
закінчив артилерійську старшинську школу. Старший - Гаврила був студентом
Київського політехнічного інституту і, хоч з військовою справою не був
ознайомлений, проте став організатором катеринославських відділів вільного
козацтва, які складалися переважно з робітників і селян Катеринославського
району і відіграли визначну роль у боротьбі проти російських вайськ.
“Це був час, - писав далі І. Мазепа, - коли уряд Центральної Ради в зв'язку
з постановою 1-го Всеукраїнського військового з'ізду, що відбувся на початку
травня 1917 р., уділяв особливу увагу справі т.зв. українізації частин
російської армії через видалення та організацію вояків в свої українські
частини. Таким шляхом малося на увазі створити українську армію”.
В загонах вільних козаків проходили військову службу и рабітники київського
заводу “Арсенал”, залізничники Конотопа й Сум, телеграфісти Чернігова. Вільне
козацтво визнавало владу тільки Центральної Ради та Генерального
Секретаріату, про що свідчать спогади учасників тих подій Степана Шухевича,
Всеволода Петрова, Дмитра Дорошенка, гетьмана Павла Скоропадського.
Таким чином, у процесі загального пожвавлення національного руху в Україні
виявилися нові настрої, що зароджувалися серед російськомовного робітничого
населення її міст. Але якщо національно свідома меншість була сповнена
