лідницькі лабораторії, науково-дослідні центри. Як і раніше, ця функція зосереджена у вищій ланці системи освіти. Уже наприкінці XIX ст. в обов'язки викладацького складу вузів увійшло одночасне виконання двох ролей: дослідника і педагога. Вузи стають найзручнішим місцем проведення фундаментальних, а згодом -- і прикладних досліджень [31, 57].Основні функції системи освіти у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються не однаково. Це залежить від стану і потреб суспільства, від окреслених державою соціальної мети і принципів освіти.1.3 Суспільство і освіта: шляхи взаємодіїОсвіта як суспільне явище завжди більш-менш повно відображає об'єктивну реальність, необхідність тісної взаємодії з суспільством, відповідності його завданням. Її формування, розвиток і функціонування є закономірним процесом, детермінованим всією системою суспільних відносин. Причому ця закономірність не діє автоматично. Вона реалізується через цілеспрямовану діяльність працівників системи освіти на всіх рівнях та в значній мірі залежить від засвоєння ними завдань, що стоять перед суспільством, і не тільки в сфері освіти.Сутність ролі освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які в різних країнах і в різні періоди проявляються неоднаково. На її особливості впливають рівень розвитку, потреби суспільства. Кожний державний лад прагне підготувати віддану йому молодь, необхідні кадри для всіх сфер життя. У свій час французький просвітитель Гельвецій відмічав, що в кожній країні мистецтво формувати людей настільки зв'язане з формою правління, що якась значна зміна в суспільному вихованні навряд чи можлива без зміни в самому державному устрої. Природно, що кожний державний лад висуває перед системою освіти свої вимоги [11, 5].Сучасна освіта стає визначальним чинником у соціалізації особистості, формуванні її соціального статусу, досягненні життєвого успіху. Визнання цього факту є домінуючим серед мотивів отримання вищої освіти у сьогоднішніх студентів. На нинішньому етапі розвитку людської цивілізації як загальноосвітня підготовка, що складає базу для набуття спеціальних знань, розвитку здібностей та професійної адаптації, так і вища школа є визначальними чинниками у формуванні здатності особистості до успішного функціонування в складних умовах сучасного суспільства.Розглянемо взаємодію освіти з соціальною структурою суспільства. В соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта - це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найактивніші і найталановитіші займають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на расу, стать, класову належність тощо. Отже, функціоналісти акцентують увагу на позитивному значенні взаємодії освіти з соціальною структурою. Прибічники ж конфліктологічної точки зору вважають цю взаємодію суспільно негативною, оскільки освіта приховує в собі небезпеку конфліктних ситуацій, сприяє пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. Наприклад, у США, незважаючи на те, що негри сьогодні мають більше, ніж будь-коли можливостей одержати освіту, рівень неписьменності серед них майже у 5 разів вищий, ніж серед білих [11, 5-6].Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклала проблему кризи освіти, яка набула глобального (світового) масштабу, починаючи із середини ХХ ст. В 60-ті роки вийшла книга відомого вченого економіста, директора Міжнародного інституту планування освіти Ф.Кумбса «Світова криза освіти». Згодом відбулися конференції на цю ж тему, вийшли книги і статті з такими багатозначними заголовками як «Криза в класних кімнатах», «Шкільні пустелі». Спираючись на величезний обсяг даних, світове наукове співтовариство було одностайне в постановці діагнозу: сучасна освіта перебуває в стані кризи.Загальносвітова криза освіти зумовила активні пошуки виходу з неї. В різних країнах світу розробляються національні і міжнародні програми типу: «Освіта майбутнього» (Франція), «Освіта американців ХХІ ст.», «Нація в небезпеці» (США), «Модель освіти для ХХІ ст.» (Японія), в т.ч. і «Україна ХХІ ст. Державна національна програма «Освіта» та ін. В усіх цих програмах можна помітити спільні тенденції пошуку шляхів приведення своїх національних систем освіти у відповідність з вимогами часу. Основні з них: демократизація всієї системи навчання і виховання; підвищення фундаментальності освіти; гуманізація і гуманітаризація освіти; використання найновіших технологій навчання; інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях [11, 8].Провідна ідея реформування освіти - розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Саме цього вимагають потреби сучасного суспільного розвитку.Виникнення ідеї безперервної освіти пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями. На думку футурологів, наприклад, професійні вимоги до фахівців будуть змінюватись кожні 5-10 років. Тому фахівець повинен мати готовність, здатність і можливість до перенавчання.Сучасному працівникові необхідна також грунтовна гуманітарна підготовка - розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки у вимогах науково-технічного прогресу. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя дедалі більшого числа людей. Освічена людина може перетворитися в неука, якщо не буде постійно поповнювати свої знання. Тому змінюється зараз і саме розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній - це «індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідного виду діяльності в структурі власного способу життя» [3, 256].Виходячи із всього сказаного, підкреслимо, що взаємодія освіти і суспільства на сучасному етапі набуває нового змісту. ХХІ століття - це час переходу до високотехнологічного інформаційного суспільства, в якому якість людського потенціалу, рівень освіченості і культури всього населення набувають вирішального значення для економічного і соціального поступу країни. Стрижнем освіти в Україні зараз, як підкреслюється в «Концепції загальної середньої школи», є «розвиваюча культуротворча домінанта, виховання відповідальності особистості, яка здатна до самоосвіти і саморозвитку, вміє критично мислити, опрацьовувати різноманітну інформацію, використовувати набуті знання і вміння для творчого розв'язання проблем, прагне змінити на краще своє життя і життя своєї країни». Практичне здійснення цієї ідеї, на жаль, гальмується багатьма несприятливими чинниками. Освіту, як нам відомо, в Україні знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла її диференціація (донедавна професор отримував меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). А в США, наприклад, навіть рядовий працівник із вищою освітою, отримує зарплату на 70 % вищу, ніж той, хто її не має [3, 257].Ускладнює ситуацію катастрофічне матеріальне і фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі; втрата інтелектуалів та зниження якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого і неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»; слабкість альтернативного сектора освіти як щодо організаційних форм, так і щодо якості належних освітніх стандартів. Розділ ІІ. Нова парадигма освіти в умовах трансформації суспільства2.1 Проблема реформування освітиНа рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:- демократизація всієї системи навчання і виховання;- підвищення фундаментальності освіти;- гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання;- інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.Провідна ідея реформи освіти -- розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Виникнення і розвиток цієї ідеї пов'язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка -- розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов'язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній -- це індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо [22, 61].На початку 90-х років із розбудовою Української держави і необхідністю радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проектування системи освіти та її складових з позицій наукового прогнозування. Активізувалися спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень, а також вироблення проектниих моделей діяльності, кваліфікаційних характеристик спеціаліста. Однак поза увагою вітчизняних вчених опинилися проблеми прогнозування освіти.На шляху до інтеграції в Європу Україна приєдналася до так званого Болонського процесу. Болонський процес -- процес структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. Його метою є створення до 2010 року європейського наукового та освітнього простору задля підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування, поліпшення мобільності громадян на європейському ринку праці, підняття конкурентоспроможності європейської вищої школи [14, 128].Болонський процес має досягти поставлених цілей до 2010 року: системи освітиі країн-учасниць Болонського процесу повинні бути змінені, щоб сприяти:- більш легкому переїзду громадян з метою подальшого навчання чи рацевлаштування у Зоні європейської вищої освіти;- збільшенню привабливості європейської вищої освіти;- забезпечення подальшого розвитку Європи як стабільного, мирного та впевненого суспільства [14, 131].9 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів країн Європи Україна приєдналася до Болонського процесу. Вона зобов'язалась внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти до 2010 року.
Тут принципове таке висхідне явище: єдиний європейський освітній простір -- соціальна, політична реальність. І все ж його подальше формування має відбуватися не тільки у напрямі якоїсь ідеалізованої, ідилічної Європи, як те ми нині маємо у політиці: єдина європейська валюта, єдиний уряд Європи, єдиний інформаційний простір тощо. Така Європа, зокрема в освітньому сенсі, навряд чи влаштує національні інтереси будь-якої пострадянської країни. У зв'язку з цим і до Болонського процесу ставлення, найперше на державному рівні, має бути досить обережним і принципово реалістичним, оскільки заміна університетської (колишньої радянської) моделі освіти на болонську, як вважають багато фахівців, не найкращий вихід для України. Та й не лише України. Колишня університетська модель освіти базувалася, і нині у провідних університетах світу базується, на тих фундаментальних знаннях, які дають змогу людині мати цілісний погляд на світ і все, що в ньому відбувається. Це основа точних, природничих, суспільних наук, поданих у комплексному, філософському контексті, цілісно, як світоглядна сентенція. У болонських освітніх моделях знання багато в чому розрізнені, а професії надто вузькоспеціалізовані. З огляду на потреби сучасного виробництва, коли справді має місце вузька спеціалізація, це -- реалія часу, однак не потреба мати гармонійно розвинуту особистість. Завершеність цієї досить негативної картини в сучасній освіті України ще й в тому, що більшість ВНЗ абсолютно втратили науку як невід'ємний складник навчання, а фундаментальна наука як була, так і залишається в Національній академії наук, тобто, знову ж таки, абсолютно віддалена від підготовки фахівців. Нагадаємо, що в тих країнах, на яких Україні радять орієнтуватися у розвитку освіти, науки, домінує університетський складник, він розвивається там, де навчають і готують фахівців [4, 14].
Европейська система освіти відстає від американської не менше як на п'ятнадцять років, а жоден ВНЗ України не входить і до двохсот найкращих ВНЗ у світі. Загальні завдання для створення єдиного узгодженого загальноєвропейського простору вищої освіти мають бути зреалізовані до 2010 року (тобто залишається один рік). Як виглядає ця ситуація для сучасного освітнього простору в Україні, спробуємо тезово проаналізувати, враховуючи, що Болонський процес, на відміну від американської глобалізації, має, в широкому контексті, відбуватися інакше, ніж процес глибокої інтеграції центральноєвропейських країн в освіті і за її рахунок [4, 14].
Перше і основне питання: статус освіти в Україні, її соціальне визнання. Тут освіта за умов і потреб економічних, соціальних трансформацій повинна стати справді провідною сферою суспільного буття, але не галуззю наукового господарства, яка функціонує за тим самим «залишковим принципом». Тут ситуація значно погіршилася навіть порівняно з радянськими часами. Вільний доступ до освіти в Україні, лише формально декларується Конституцією, але реально ситуація виглядає майже до навпаки. Існує велика соціальна диференціація громадян щодо можливості отримати освіту, і вона, на жаль, поглиблюється. Понад те, створення з початку проголошення незалежності України так званого недержавного сектору освіти мало б розширити доступ до освіти громадян України, проте відкрита війна, що точиться останні три роки, МОН України проти ВНЗ недержавної форми власності спричинила тисячі соціальних конфліктів. Яскравим прикладом є доля найбільшого недержавного ВНЗ України -- МАУП, яку чиновники МОН фактично намагаються будь-що знищити. Тут про якусь об'єктивно-змагальну конкуренцію між ВНЗ, що потребує демократизації освіти, взагалі не йдеться. Друге, і надто принципове, питання: якість освіти. Яку освіту (результат навчання, наукової та іншої діяльності) можна вважати найдосконалішою, такою, яка б максимально задовольняла особистість, державу і громадськість. Це коли людина вміє: навчатися, працювати, жити. Класична, неспростовна тріада. При цьому виокремлюється поняття кількісної освіти (обсяг знань) і якісної освіти (наявність у особистості відповідних соціальних, особистісних якостей). Обидва складники діють спільно, доповнюючи один одного.
Особливо слід наголосити, що якість освіти вимірюється не обсягом інформації (знань), які отримала людина. Обсяг знань колишні ВНЗ у СРСР давали величезний, який не зрівняти ні з якими іншими європейськими та американськими університетами. Якість освіти -- це зміст її етичних і педагогічних принципів. Тим часом у більшості ВНЗ, на жаль, немає цілісного навчально-педагогічного, виховного процесу, під час якого формується гармонійна особистість громадянина [14, 132].
Ще раз зазначимо, що болонська освітня система великою мірою протистоїть класичній -- тій, яка існувала у колишньому СРСР -- університетській системі освіти. Така система не є комплексною: вона мозаїчна, а відтак не може сформувати у людини загальносвітоглядний підхід до оцінки явищ і подій суспільного життя, а найперше до суспільно-перетворюючої діяльності. Чи враховує це держава, орієнтуючись на болонський процес?
Якість навчання насамперед залежить від умов навчання: наближення ВНЗ до студента; організаційно-методичне забезпечення навчального процесу; нові технології навчання, що у комплексі створює умови для принципово інших менеджменту і підготовки фахівців з менеджменту. Достатньо проаналізувати у багатьох ВНЗ вкрай занедбану державну навчальну базу, стан студентських гуртожитків, використання дистанційних, аудіовізуальних, кореспондентських та інших систем навчання, щоб глибоко перейнятися реальною якістю навчання в українських ВНЗ. До цього додамо, що в Україні відсутні спеціальні, незалежні від урядів і міжнародних організацій акредитовані агентства, які об'єктивно оцінювували б рівень знань, якість підготовки спеціалістів. У світі це роблять різні авторитетні громадські організації, фонди, об'єднання, активно використовується з цією метою соціологічний інструментарій, оскільки найоб'єктивнішу оцінку фахівцю дає саме виробництво, споживач професійних послуг, громадськість. І з цього питання МОН України як вищий державний виконавчий орган в освіті до цього часу не визначилося.
