А. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе.
АІ. Захисні, що найчастіше виступають як групи тиску, що домагаються врахування своїх інтересів на урядовому рівні
АІІ. Самодопомогові
АІІІ. Аматорські (любительські)
Б. Організації, діяльність яких спрямована на інших.
Б1. Благодійні фонди
Б2. Благодійні організації
Б3. Правозахисні групи
Б4. Громадсько-політичні й політичні організації та рухи.
Найскладнішою і найрізноманітнішою є палітра організацій класу А1, куди входять об'єднання підприємців та клуби ділових людей; професійні робітничі спілки (традиційні та нові, незалежні від держави та керівництва підприємств); фермерські організації; об'єднання військовиків та працівників поліції; професійні об'єднання інтелігенції та службовців; творчі спілки, а також більша частина жіночих, молодіжних, студентських, ветеранських об'єднань. Захисні організації в Україні - доволі численні, але ще не всі мають якості справжніх суб'єктів громадянського суспільства. Якщо об'єднання підприємців, молоді, жінок, етнічних груп діють доволі успішно, то робітничі та інші профспілки часто залишаються бюрократизованими структурами, які мало значать для своїх членів. Втративши функції розподілу соціальних благ, які перебували в їх розпорядженні за комуністичного режиму, вони не стали справжніми захисниками економічних, соціальних та політичних інтересів своїх членів. Інакше й не може бути, оскільки до одних і тих самих офіційних профспілок, які входять до ФНП (Федерації незалежних профспілок), часто належать і робітники, і підприємці. Претензія на те, що Федерація об'єднує 18 млн. членів, є безпідставною, бо занепали не лише більша частина старих профспілок, а й підприємства, на яких вони діяли.
Кориснішими і перспективнішими є т.зв. нові або вільні профспілки, а також фермерські організації, що утворились у період переходу до ринку й демократії. Однак Об'єднання вільних профспілок, яке нараховувало 150 000 членів, розпалось у 2006 р. Тепер частина таких профспілок діє самостійно, частина - через Конфедерацію профспілок. В акціях протесту найчастіше беруть участь Вільні профспілки шахтарів Донбасу, федерація “Солідарність” працівників кооперативів, дрібного й малого бізнесу та деякі інші.
Чимало в Україні аматорських спілок, в які люди об'єднуються заради проведення дозвілля. Згідно з концепцією “соціального капіталу” Р. Патнема, вони також формують якості, необхідні людям для життя в демократичному суспільстві: соціабельність, толерантність, довіру до інших. Однак у кризових умовах України їх значення, звичайно, менше, ніж інших типів організацій; адже вони мало докладаються до подолання кризового стану та спадщини тоталітаризму у правовій та інших сферах суспільного життя. А вкрай необхідні самодопомогові організації, як-от господарські об'єднання, кредитні спілки, сусідські об'єднання, самоврядні комітети, самодіяльні органи безпеки і протипожежної охорони, фонди розвитку, будівництва пам'ятників, церков тощо, розвинені значно менше.
Успішно розвиваються, при значному сприянні міжнародних фондів та організацій, об'єднання групи Б. Благодійні фонди та організації, на зразок загальноукраїнського фонду допомоги інвалідам “Надія”, справді гуманізують суспільство. Благодійні організації створюються при церквах, у межах жіночого руху. Зароджується меценатство та благодійна діяльність серед українських підприємців. В Україні поки що небагато заможних і багатих людей, які до того ж хотіли б вкладати гроші у суспільні справи, займатись благодійництвом чи надавати спонсорську допомогу. Законодавство також поки що не сприяє витрачанню коштів на благодійні цілі. Тим приємніше, що за даними авторів проекту “Бізнес і благодійність” із львівського Ресурсного центру лише 5% українських підприємців не підтримують благодійність взагалі та 7% не зацікавлені в ній. 72,8% підприємств, навпаки, тією чи іншою мірою були втягнені в благодійну діяльність. У більшості випадків, проте, їхня участь обмежувалась одноразовим наданням допомоги окремим особам або організаціям.
Важливим показником розвитку громадянського суспільства є не тільки число організацій, але й участь людей у їх діяльності: громадська залученість або волонтеризм. Тут, на перший погляд, картина менш втішна: частка населення, зайнятого громадською діяльністю не лише невисока, вона ще й має тенденцію до зниження. За даними соціологічних опитувань фонду “Демократичні ініціативи” від 2007 до 2009 рік відсоток людей, які заявили про свою приналежність до тих чи інших громадських організацій, зменшився від 17,8% до 12,0% [16, 14]. У 1999 р. за даними опитувань Міжнародної фундації виборчих систем (IFES) таких було тільки 9% [17, 665].
Ці цифри не є катастрофічними для умов України. Адже раніше люди масово залучались до формальної участи у нібито громадських, але підконтрольних державі організаціях на зразок ТСО, традиційних профспілок тощо. Цей різновид масової залучености справді відмирає. З іншого боку, залученість на рівні 9-12 відсотків не є надто низькою для країни, яка перебуває в стані тривалої кризи. За таких обставин важливо враховувати не лише фактичну участь, а й тенденції щодо потенційної готовности українських громадян приєднатися до певного виду НДО та розуміння ними ролі НДО в демократичному суспільстві.
За даними всеукраїнського опитування громадської думки про НДО, проведеного в Україні в травні 2006 р. за підтримки IFES, 51% українців вважали, що НДО дуже важливі для суспільства, тоді як 25% вважали їх неважливими, а ще 24% не мали жодної думки з цього приводу [18, 2]. Високо оцінювали значення НДО люди, котрі живуть у великих містах (наприклад, кияни), молоді (особливо у віці 18-24 років), особи з високою освітою та прозахідною орієнтацією. Найменш освічені переважно вагалися з відповіддю. Дослідники з цього роблять висновок, що піднесення загального рівня освічености громадян, а також просвіта щодо ролі громадських організацій і принципів їх діяльности може підвищити авторитет НДО в очах населення України.
Те ж саме опитування показало, що тільки 25% респондентів не бажали приєднатися до жодного різновиду громадських організацій та 5% не мали позиції з цього питання. Інші ж вказали на той чи інший вид об'єднань, у яких вони згодні були б працювати. Серед старшого покоління найбільшим авторитетом користувались організації споживачів, благодійні та релігійні об'єднання, серед молоді - спортивні, молодіжні, екологічні, за інтересами споживачів. Доволі значна частина опитаних (12%, а в Києві - 18%) готові були приєднатись до жіночих організацій. Позитивна налаштованість на громадську участь у Києві (його взято як зразок великого міста) та серед молоді вища, ніж в середньому по вибірці. Отже, в суспільстві загалом є значний резерв для зростання громадського сектора.
Соціологічні опитування не є стовідсотково надійними, бо відповіді респондентів залежать від того, як сформульовані запитання. Це доводить опитування тієї ж IFES в Україні в червні 2008 р. На питання “Чи хотіли б ви брати участь в роботі громадської організації?” відповіді були такими: абсолютно так - 5%; можливо - 20%; залежно від обставин - 15%; радше ні - 14%; а 41% респондентів вибрали відповідь “абсолютно ні” [17,668]. Це можна інтерпретувати як значне зниження громадянського потенціалу суспільства через продовження соціально-економічних негараздів та наростання апатії. А можна розцінити і як наслідок неконкретної постановки питання. Не маючи чіткого уявлення про існуючі альтернативи у виборі сфер громадської діяльности, люди просто заперечили її можливість.
Засоби масової інформації (ЗМІ) займають особливе місце у системі інститутів громадянського суспільства. Інформуючи про події в світі та в державі, про політичне і громадське життя, вони впливають на формування поглядів людей, громадської думки, яка є важливим інститутом демократичної системи врядування і ознакою функціонуючої “сфери відкритости”. Формування громадської думки - найважливіша функція ЗМІ з погляду громадянського суспільства. Адже для з'ясування того, що думають громадяни, є чимало й інших інститутів. Вибори, для прикладу, з великою мірою достовірности виявляють громадську думку і ставлення окремих суспільних груп до політичних лідерів, партій та їхніх програм. Каналами висловлення громадської думки є також участь у зборах, мітингах, маніфестаціях. Її вивченням займаються спеціалізовані установи, що проводять реґулярні соціологічні опитування. А от наскільки громадська думка сформована, різнобічна, відверто висловлена - це значною мірою залежить від якости, відкритости та вільного функціонування засобів масової інформації.
Аби ЗМІ впливали на формування громадської думки, потрібно, щоб населення ними користувалось. Одним з найголовніших засобів масової інформації в Україні є телебачення. Телевізор та радіо є практично в кожному домі, і вони практично безоплатні, у той час як придбання чи передплата газет дошкульно б'є по сімейному бюджету пересічного українця. Опитування “Соціс-Ґеллап” 2008 р. показали, що 62% українських жителів одержують інформацію про соціальні та політичні події саме з телевізійних програм, 38% - з радіо та лише 18% - з газет.
Другим чинником впливу ЗМІ на формування громадської думки є довіра до них населення. В Україні рівень довіри до ЗМІ невисокий. За даними “Соціс-Ґеллап” 2008 р. тільки 19% дорослого населення довіряли загальнонаціональним засобам масової інформації, хоч вони й належали до тих трьох соціальних інститутів, яким люди довіряють найбільше (третє місце після релігійних організацій та армії). Знову ж таки, найбільшою довірою користувалось телебачення.
І, нарешті, якість і напрям впливу залежить від рівня об'єктивности та неупереджености інформації та аналізу, які пропонують ЗМІ. Найкраще це проявляється під час виборчих кампаній та в інші критичні моменти життя суспільства.
Лакмусовим папірцем рівня незалежности (а точніше - залежности) послужили такі події на українському телебаченні як рішення каналу “1+1” про “призупинення” керівництвом найцікавішої щотижневої програми політичних оглядів “Післямова”; маніпулювання людьми і їхніми думками у зовні нібито вільному ток-шоу “5х5” у передвиборчий період виборчої кампанії 1998 р., зняття з ефіру заключних дебатів під час президентських виборів 1999 р., антикабмінівська позиція “Інтеру” та інших програм УТБ упродовж 2000 р.; так само відверто пропрезидентська та антипарламентська позиція каналу УТ-1 [19, 27-28].
Під час президентських виборів 2004 р. представники міжнародних місій також заявили, що “засоби масової інформації не мали змоги забезпечити безстороннє та об'єктивне висвітлення виборчої кампанії”. Відповідно до їхніх спостережень, не було навіть найменшого натяку на рівний доступ усіх кандидатів до преси. Як відзначила Анна Рійд в “Times”, чинний Президент “безпардонно вивищив себе на державному телебаченні”, у той час як агітації проти нього чинились усілякі перешкоди. Представник Европейського інституту засобів масової інформації Д. Реліх відзначив очевидний регрес у порівнянні з виборами-99.
Преса є іншим традиційно важливим засобом інформування. Несприятливим фактом громадського життя України стало непомірне подорожчання - порівняно з рівнем доходів населення - цін на друковані видання. Друковане слово в Україні зараз стало менш поширеним, ніж воно було, скажімо, 10 років тому. Із зареєстрованих 4500 газет в Україні сьогодні виходять лише 2500-3000. Напередодні виборів, за даними “Соціс-Ґеллап”, реґулярно читають газети лише 20% дорослих українців, а зовсім не читають - 14% [19, 28-29]. А це означає, що відповідно зменшилась і їх роль у формуванні громадської думки і громадянського суспільства.
Рівень свободи та незалежности ЗМІ визначається трьома основними чинниками: 1) їх економічною життєздатністю та стосовною фінансовою незалежністю (можливістю жити за рахунок продажу своєї продукції та розміщення реклами); 2) невтручанням владних органів у їх діяльність; 3) забезпеченням умов для високопрофесійної діяльности ЗМІ: шляхом підготовки висококласних журналістів, котрі володіють фаховими навичками, а також достатньо високим рівнем відповідальности та моралі; шляхом підготовки професійних менеджерів преси, здатних забезпечити економічну життєздатність різних видів ЗМІ.
За даними соціологічного опитування, проведеного УЦПД в січні 2008 р. серед журналістів, перше, що потрібно зробити для забезпечення вищого рівня свободи слова в Україні - створити умови для фінансової незалежности ЗМІ та журналістів (так вважають 84,3% журналістів). Як західні спостерігачі, так і опитування, проведене в Україні серед журналістів, свідчать, що найбільший тиск на пресу чинить виконавча гілка влади, особливо президентська. Серед засобів “впливу” на перше місце було поставлено “психологічний тиск” на журналіста й редактора (його відчували 48% опитаних); на друге - економічні санкції проти видання (26%); на третє - фізичну розправу з журналістом (14%). При тому журналісти з обласних видань ставлять силовий метод тиску попереду економічних санкцій. Редактори газет вказують на такі методи політичного тиску, як контроль за розповсюдженням, необґрунтовані з фінансового боку, політично вмотивовані перевірки податківців, які супроводжуються блокуванням випуску видань тощо. Найяскравіші приклади таких дій - закриття газети “Правда України” під час виборів 1998 р. та газети “Сільські вісті” у 2000 р.
З комуністичних часів прийшов до нас фігуральний вислів про ЗМІ як “четверту владу”. Деякі представники владної верхівки і сьогодні хотіли б, щоб засоби масової інформації (а також третя, судова влада) виконували роль придатка до першої та другої гілок влади і в цьому сенсі були б “четвертою владою”. Проте завдання преси, радіо та телебачення полягає в тому, щоб бути носієм плюралізму думок, поглядів, орієнтацій і джерелом всебічної інформації, яка справді впливала б на формування громадської думки, а коли треба, то разом з іншими інститутами громадянського суспільства виступала б щодо неї противагою, запобігаючи можливим зловживанням владою. Чимало журналістів і директорів ЗМІ це розуміють, але не всі з них мають однакову можливість і однакову сміливість протистояти тискові.
Одним із найважливіших засобів забезпечення свободи слова і думки є розвинене законодавство про ЗМІ. На сьогодні воно в Україні доволі розгалужене, але не зовсім послідовне. Та найголовнішою перешкодою для забезпечення свободи ЗМІ є те, що в Україні поки що відсутній дух правової держави. Дуже складно, а з деяких питань - майже неможливо людині взагалі і журналістові зокрема шукати справедливости в судах. Третя гілка влади, так само як і “четверта”, багатьма можновладними особами розглядається як прислужниця, а судові розгляди справ часто виконують роль “карального інструмента” в руках інших гілок влади, замість того, щоб служити інструментом захисту громадянських прав. Тому, зазнаючи тиску, журналісти, як свідчать опитування, найменше розраховують на органи правосуддя, більше покладаючись на допомогу впливових “покровителів”. А це вже прояв клієнтельських, а не громадянських відносин.
Іншим засобом захисту своїх інтересів і свого права на вільне висловлення думок є створення журналістами професійних спілок та об'єднань, які також є частиною громадянського суспільства. Зокрема, в Україні діють:
створена ще в 1957 році та перереєстрована 20 січня 1993 року Спілка журналістів України. Вона налічує 12 тисяч членів, має відділення у всіх областях України і є членом Міжнародної федерації журналістів. У 1994 році в її рамках було створено “Комітет захисту свободи преси”;
професійна спілка українських журналістів “Незалежність”. Створена 5 травня 1990 року. Її мета - захищати права та свободи журналістів, сприяти розвитку фаховости в журналістиці та захищати етичні принципи;
Гільдія головних редакторів українських засобів масової інформації - громадська організація, котра налічує бл. 100 членів. Створена 12 травня 1995 року з метою захисту прав журналістів в органах законодавчої та виконавчої влади;
Фундація захисту свободи слова та інформації - недержавна позапартійна організація, створена популярними громадськими діячами, в тому числі політиками, письменниками та художниками. Вона намагається давати відсіч порушенням свободи слова та займається справами переслідування журналістів;
Кримська спілка вільних журналістів та інші організації.
Отже, так само, як і в сфері створення громадських організацій, однією з найголовніших перешкод для перетворення ЗМІ у впливовий інститут громадянського суспільства є, з одного боку, стосовно низький рівень правосвідомости та нерозуміння переваг демократичних процедур владною елітою, а з іншого, - нерозвиненість судової влади, зневіра тих, на кого чиниться тиск, у тому, що можна знайти захист в органах правосуддя. До названих чинників долучається бідність загалу, а разом з нею - відсутність економічної незалежности й впевнености у власних силах інститутів громадянського суспільства.
Висновки щодо становлення інститутів громадянського суспільства в Україні - неоднозначні. Якщо судити за темпами щорічного зростання кількости зареєстрованих громадських організацій, то можна сказати, що його основний структурний елемент - “третій сектор” - успішно розвивається. Якщо ж засновуватися на результатах опитувань про залученість людей до громадських організацій, так само як і про їхні наміри приєднатися до цих організацій у майбутньому, то можна констатувати звуження громадської участи (при наявності деяких резервів). Старі масові організації відмирають чи не швидше, ніж народжуються нові. Але це не завжди знаходить відображення в реєстраційних списках. Там є немало віджилих або й “мертвонароджених” одиниць. Разом з тим, у кожному місті, як і в кожній сфері суспільного життя, діють менш-більш стійкі, достатньо ефективні, відомі широкому загалу організації. Лише необізнаність з їх діяльністю породжує надмірний песимізм щодо розвитку громадського сектора і громадянського суспільства в цілому.
Зрештою, громадський сектор - це лише одна складова громадянського суспільства. З утвердженням інституту приватної власности були утворені приватні школи, вищі навчальні заклади, культурно-освітні установи, які також є проявом громадянського суспільства. Розвивається благодійництво як форма громадської діяльности. З'явилося багато приватних ЗМІ. Поки що в країні існують значні проблеми з їх незалежністю та свободою слова, однак є і рух (в журналістському середовищі і поза ним), спрямований на виправлення ситуації. А сам факт організаційного становлення й суспільного визнання НДО, приватних установ та ЗМІ, що прагнуть до незалежности, є дуже важливим. Бо шлях трансформації усіх перехідних суспільств такий: від нових структур - до нової культури, а далі - через нову культуру до вдосконалення і розширення сфери впливу нових структур і до їх стабільного функціонування.
Значні громадські функції виконують також політичні партії. Хоча у своїх розвинених формах вони є елементом політичної системи, але і за своїм місцем у суспільстві, і за функціями, які вони виконують, партії мають прямий стосунок до громадянського суспільства. Як уже зазначалося, на політичному рівні вони представляють акумульовані та узагальнені ними інтереси різних суспільних груп; виступають посередниками у стосунках громадянського суспільства і держави. Партії забезпечують не лише політичну структурованість органів влади, а й зворотній зв'язок владних структур з народом. Залучення значних верств населення до політики і до контролю за діяльністю державних структур в інтересах тих чи інших груп населення є змістом соціалізуючої функції партій. З точки зору будівництва громадянського суспільства саме представницька й соціалізуюча діяльність партій є пріоритетною.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
