Декретом РНК від 5 грудня 1921 р. “Про посилені пенсії” було встановлено новий порядок призначення посилених пенсій. Вони призначалися у разі повної втрати працездатності особам: 1) які мають великі заслуги на ниві революційної діяльності або особливо видатні заслуги у сфері науки і мистецтва, літератури і техніки, якщо робота цих осіб має загальнодержавний характер; 2) які своєю революційною, радянською і професійною діяльністю принесли значну користь Республіці або у своїй роботі виявили особливу та виключну вірність службовому обов'язку; 3) у разі смерті цих осіб тим неповнолітнім і непрацездатним членам їхніх сімей, які перебували на утриманні цих осіб під час їхнього життя. Пенсії, залежно від категорії осіб, призначали НКСЗ чи його губернські відділи. Посилені пенсії призначалися НКЗС у межах від середньої до максимальної тарифної ставки певної місцевості з частковою або повною натуралізацією, губернськими відділами - не більше середньої тарифної ставки певної місцевості з частковою чи повною натуралізацією, а членам сімей померлих -2/3 посиленої пенсії, що належала або могла належати померлому. Згідно з Декретом РНК від 28 жовтня 1920 р. “Про видачу одноразових допомог сім'ям осіб, які мали особливі заслуги перед робітничо-селянською революцією”, у разі смерті осіб, що мали особливі заслуги, сім'ям, крім пенсій, видавали одноразову допомогу в розмірі не більше 15-кратної місячної тарифної ставки. Декретом від 20 січня 1920 р. “Про встановлення посилених пенсій для престарілих і інвалідів-педагогів” РНК встановила для зазначених осіб, які мали заслуги у справі народної освіти, посилені пенсії у подвійному розмірі проти пенсійних норм, встановлених Положенням про соціальне забезпечення трудящих. Особливі заслуги встановлювали губернські виконавчі комітети за поданням губернських відділів народної освіти.
Вживалися заходи щодо реорганізації органів опіки, що діяли за царизму. Декретом РНК від 5 січня 1918 р. “Про скасування комітетів військово-поранених і передачі справи допомоги покаліченим воїнам і їхнім сім'ям Всеросійській спілці покалічених воїнів” були ліквідовані тимчасовий загальнодержавний і місцеві комітети допомоги військово-покаліченим. Функції, які вони виконували, перейшли до Всеросійської спілки покалічених воїнів. Постановою РНК від 6 березня 1918 р. “Про утворення Народної ради соціального забезпечення й Обліково-позичкового комітету соціального забезпечення” доручено комісаріату опіки прийняти до свого відання облік і врегулювання всіх питань про пенсії і допомоги та створити Народну раду соціального забезпечення. Цією постановою пропонувалося Комісаріату фінансів утворити при національному банку Обліково-позичковий комітет соціального забезпечення. Декретом РНК від 26 квітня 1918 р. Народний комісаріат державної опіки було перейменовано в Народний комісаріат соціального забезпечення. Зміна вивіски пояснювалася тим, що стара назва не відповідає соціалістичним завданням соціального забезпечення і є пережитком старого часу, коли соціальна допомога мала характер милостині і благодійності.
У листопаді 1919 р. НКП і НКСЗ були об'єднані в один комісаріат, однак Декретом ВЦВК Рад від 21 квітня 1920 р. знову було розділено на два комісаріати - НКП і НКСЗ. На НКСЗ були покладені всі функції соціального забезпечення, за винятком забезпечення безробітних та питань встановлення загальних норм допомог і пенсій, які залишилися в НКП. За Декретом РНК від 25 листопада 1920 р. забезпечення безробітних передано до відання НКСЗ.
2. Законодавчі акти соціального забезпечення, прийняті в період існування СРСР (1922-1991рр.)
Наприкінці 1922 р. було утворено СРСР, а в 1924 прийнято Конституцію СРСР, за якою творення основних законів про працю й охорону здоровя було віднесено до відання СРСР. Республіканськими органами державного управління соціальним забезпеченням і далі визнавалися республіканські НКСЗ. На союзному рівні органу з такою назвою створено не було, але систему соціального забезпечення на рівні СРСР панівний партії все-таки вдалося створити. На початку 1925 р. при НКП СРСР було створено міжвідомчий орган - Союзна рада соціального страхування (СРСС), при НКП союзних республік - республіканські ради соціального страхування. СРСС здійснювала загальний напрям діяльності Центрального управління соціальним страхуванням, розглядала всі розроблені НКП СРСР та іншими відомствами проекти нормативних актів у сфері соціального страхування, що підлягали внесенню в законодавчі органи СРСР, надавала висновки щодо цих проектів, розглядала розроблені Центральним управлінням соціального страхування на розвиток діючого законодавства загальні правила й інструкції, що стосувалися залучення до страхування окремих категорій працюючих за наймом, роз'яснювала чинні нормативні акти СРСР у сфері соціального страхування та видані нею розпорядження й інструкції. Уже з 1926 р. нормативні акти з питань застосування законів СРСР і постанов РНК СРСР щодо пенсійного забезпечення робітників, службовців і членів їхніх сімей стала видавати СРСС, її постанови і правила посіли провідне місце в пенсійному законодавстві.
З метою створення єдиних для всієї країни норм і умов забезпечення поширилася практика прийняття загальносоюзних нормативних актів у сфері соціального забезпечення.
28 серпня 1925 р. ЦВК і РНК затвердили перший загальносоюзний закон про пенсії за соціальним страхуванням - Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці та членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованих та інвалідів праці.
Постановою СРСС при НКП СРСР від 5 січня 1928 р. “Про надання пенсійного забезпечення престарілим робітникам підприємств текстильної промисловості” введено страхування у зв'язку зі старістю для однієї з груп промислових робітників-текстильників. Це перший нормативний акт в СРСР, у якому забезпечення у зв'язку зі старістю було сконструйовано не як різновид пенсії у зв'язку з інвалідністю, а як самостійний вид соціального забезпечення. Право на пенсію вже не залежало від втрати працездатності, що обов'язково засвідчувалося медичним висновком, а зумовлювалося двома моментами: досягненням певного віку та наявністю відповідного стажу. Встановлювався пенсійний вік: для чоловіків 60 років, а для жінок - 55 років. Для чоловіків і жінок визначався єдиний загальний трудовий стаж - 25 років і спеціальний - не менше одного року безпосередньо перед зверненням щодо пенсії. Розмір пенсії встановлювався на рівні пенсійного забезпечення інвалідів ІІ групи, що втратили працездатність внаслідок загального захворювання, а саме для 1928 р. це склало 2/3 від повної пенсії, яка, в свою чергу, становила 2/3 від середнього заробітку. Умовою виплати пенсії було припинення роботи на підприємстві текстильної промисловості.
У 1928 р. на VIII з'їзді профспілок було порушене питання про поширення страхування у зв'язку зі старістю ще на три категорії робітників: залізничників, металістів і гірників. Це було здійснено постановою ЦВК і РНК СРСР від 15 травня 1929 р. “Про забезпечення в порядку соціального страхування на випадок старості”. СРСС при НКП СРСР було надане право поширювати страхування у зв'язку зі старістю на інші галузі промисловості. За постановами СРСС у 1932 р. забезпеченням у зв'язку зі старістю були охоплені вже всі робітники всіх галузей народного господарства, інженерно-технічні працівники й окремі категорії службовців, учні курсів підвищення кваліфікації за умови, що вони безпосередньо перед вступом на курси працювали робітниками і службовцями. Відповідно до постанови ВЦРПС, затвердженої РНК СРСР 31 липня 1937 р. “Про поліпшення державного соціального страхування для службовців”, забезпечення у зв'язку зі старістю було поширене на всіх службовців.
14 березня 1928 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили Положення про забезпечення в порядку соціального страхування у зв'язку з втратою годувальника, що замінило ряд нормативних актів, у тому числі Положення від 28 серпня 1925 р. Цим Положенням встановлювалися умови призначення і розміри пенсій залежно від групи і причини інвалідності, стажу роботи, розміру заробітку. На підставі Положення від 14 березня 1928 р. СРСС видала “Зведені правила забезпечення в порядку соціального страхування у зв'язку з інвалідністю і в зв'язку з втратою годувальника”. Вони замінили собою більше 40 нормативних актів і передбачали пенсії у зв'язку з інвалідністю, пенсії у зв'язку з втратою годувальника; пенсії у зв'язку зі старістю; допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; допомоги у зв'язку з народженням дитини; допомога на поховання; допомога в разі безробіття; порядок призначення, видачі і позбавлення пенсій і допомог.
У 1930 р. законодавство про пенсійне забезпечення робітників і службовців було систематизоване в Положення про пенсії і допомоги з соціального страхування, що було затверджене ЦВК і РНК СРСР 13 лютого 1930 р. Воно передбачало переваги пенсійного забезпечення робітників і їхніх сімей порівняно зі службовцями та їхніми сім'ями. Робітникам пенсія у зв'язку з інвалідністю від загальних причин призначалася при трудовому стажі від 1 до 8 років, а службовцям - від 1 до 12 років залежно від віку особи, яка звернулася щодо призначення пенсії. У такому ж порядку призначалася пенсія у разі втрати годувальника.
СРСС при НКП СРСР 21 лютого 1929 р. прийняла постанову “Про позбавлення права на пенсію і допомогу у зв'язку з безробіттям колишніх поміщиків, фабрикантів, жандармів, поліцейських, керівників контрреволюційних банд та інших”. Названі особи отримали право на відповідні види соціального забезпечення тільки після поновлення їх у виборчих правах, тобто з моменту вступу в дію Конституції СРСР 1936 р.
ЦВК і РНК СРСР 3 липня 1929 р. прийняли нову постанову про пенсійне забезпечення вчителів та інших працівників освіти за вислугу років, що розширила коло осіб, які підлягали забезпеченню, і поліпшувала умови виплати пенсії. У 1929 р. було введене пенсійне забезпечення за вислугу років для медичних і ветеринарних працівників, трудова діяльність яких проходила в селі і в робітничих селищах. У 1930 р. встановлена пенсія за вислугу років і для агрономів, які працювали в сільській місцевості.
ЦВК і РНК СРСР 23 квітня 1930 р. затвердили Кодекс про пільги для військовослужбовців і військовозобов'язаних та їхніх сімей.
ЦВК СРСР 23 червня 1931 р. прийняв постанову “Про соціальне страхування ”, якою змінено умови і норми забезпечення пенсіями і допомога ми з урахуванням галузей виробництва, стажу роботи та наданням переваг ударникам праці. На виконання її з метою конкретизації деяких положень СРСС при НКП видала 29 лютого 1932 р. за № 47 свою постанову “Про поліпшення пенсійного забезпечення по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника і по старості”. Пенсії були підвищені, особливо у зв'язку з інвалідністю від загального захворювання та зі старістю. Розміри пенсій визначалися залежно від галузі народного господарства, у зв'язку з чим робітники поділялися на три категорії, а службовців (крім зайнятих на виробництві) виділяли в окрему категорію. За роботу понад встановлений мінімум виплачувалася надбавка до пенсії. За кожний рік ударної праці ударнику належала надбавка в розмірі 3% пенсії. Було знижено стаж при виході на пенсію у зв'язку з інвалідністю. Право на пенсію з настанням старості за цією постановою поширювалося на всіх робітників, де б вони не працювали, і на частину службовців, віднесених до третьої категорії. Пільгові умови виходу на пенсію встановлювалися спеціальними постановами.
Відповідно до постанови ЦВК СРСР і ВЦРПС від 10вересня 1933 р. “Про порядок злиття НКП СРСР і ВЦРПС” відбулася передача функцій з управління соціальним страхуванням від НКП СРСР, що ліквідовувався, до ВЦРПС. На ВЦРПС покладалися такі функції: контроль і керівництво роботою всіх профспілкових органів з соціального страхування; складання і подання на затвердження РНК СРСР зведеного бюджету соціального страхування СРСР, а також законів про соціальне страхування і тарифів страхових внесків; видання інструкцій, правил і роз'яснень щодо застосування законів про соціальне страхування. Таким чином, за профспілками було закріплене право на прийняття правових нормативних актів з питань соціального страхування. До компетенції профспілкових органів перейшли призначення і виплата пенсій робітникам, службовцям та членам їхніх сімей.
Конституція СРСР, а пізніше Конституція УРСР закріпили право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у разі непрацездатності, у випадку хвороби. На підставі рівності прав громадян у сфері пенсійного забезпечення пенсії з настанням старості й інвалідності службовцям, відповідно до постанови ВЦРПС, що була затверджена РНК СРСР 31 липня 1937 р., стали призначатися на тих самих умовах, що й робітникам. Були скасовані обмеження в пенсійному забезпеченні осіб, які раніше позбавлялися виборчих прав через соціальне походження.
28 грудня 1938 р. РНК СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли спільну постанову “Про заходи щодо впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі”. Нею замість надбавки до пенсії за загальний стаж роботи, що не враховував тривалості роботи на одному підприємстві, встановлювалися надбавки для інвалідів (І та ІІ груп) за стаж безперервної роботи на одному підприємстві, в установі перед зверненням по пенсію. Стаж як необхідна умова для призначення пенсій у зв'язку з інвалідністю та в разі втрати годувальника мав тепер важливе значення.
У зв'язку з загостренням міжнародної обстановки більше уваги почали приділяти військовослужбовцям. 16 липня 1940 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії військовослужбовцям рядового і молодшого начальницького складу строкової служби і їхнім сім'ям”. Розмір пенсії військовослужбовцям строкової служби, які стали інвалідами (незалежно від причин інвалідності) і членам сімей, що втратили годувальника, були значно збільшені. Мінімальні пенсії інвалідам збільшилися приблизно в 2,5 раза, а максимальні - в 4,5 рази. Одночасно збільшувались на 50% і розміри пенсій інвалідам громадянської війни, військової служби в РСЧА, колишнім червоногвардійцям і червоним партизанам, інвалідам імперіалістичної війни, а також членам їхніх сімей. Розміри пенсій диференціювалися залежно від причини інвалідності і від заробітку до призову в армію (робота робітником чи службовцем). Більш високі розміри пенсій встановлювалися для тих, хто втратив працездатність, захищаючи СРСР або виконуючи інші обов'язки військової служби, чи внаслідок захворювання на фронті. Пенсійному забезпеченню підлягали й інваліди ІІІ групи.
Уже під час Другої світової війни, участь у якій СРСР була неминучою, 5 червня 1941 р. РНК СРСР прийняла постанову “Про пенсії й допомоги особам вищого, старшого і середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби і їхнім сім'ям, у якій збільшилися розміри пенсійного забезпечення зазначених осіб за вислугу років, у зв'язку з інвалідністю і в разі втрати годувальника. Іншою постановою від 5 червня 1941р. №1475 РНК затвердила Перелік спеціалістів рядового складу надстрокової служби Червоної Армії, Військово-Морського Флоту, прикордонних і внутрішніх військ, які мають право на пенсії та допомоги згідно з постановою РНК СРСР “Про пенсії та допомоги особам вищого, старшого й середнього начальницького складу, особам молодшого начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім'ям”. До цього переліку ввійшли: 1) аероакустики; 2) візирними всіх найменувань; 3) водолази всіх найменувань; 4) повітряні стрільці всіх найменувань; 5) гідроакустики; 6) далекомірники; 7) комендори всіх найменувань; 8) майстри всіх найменувань; 9) машиністи всіх найменувань; 10) мінери всіх найменувань; 11) мотористи всіх найменувань; 12) музиканти; 13) обристи; 14) кухарі; 15) підводники берегової оборони; 16) прожектористи; 17) радисти всіх найменувань; 18) стернові; 19) сигнальники; 20) телеграфісти; 21) торпедисті всіх найменувань; 22) хіміки; 23) електрики всіх найменувань.
Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була створена система соціального забезпечення радянського типу, що охоплювала робітників, службовців, інтелігенцію і членів їхніх сімей у всіх випадках втрати заробітку, але повного відшкодування заробітку не вдалося досягнути, розміри соціальних виплат залишилися низькими. Основні види соціальних послуг надавалися населенню безплатно за рахунок державного бюджету.
Під час війни було встановлено особливий інститут забезпечення державними допомога ми військовослужбовців, які перебували в лавах армії. Система допомог була заново регламентована указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. “Про порядок призначення і виплати допомоги сім'ям військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу у воєнний час”. Пізніше цей указ був змінений указом від 19 липня 1942 р. Право на допомогу мали сім'ї військовослужбовців рядового і молодшого начальницького складу, які були мобілізовані, за виключенням військовослужбовців надстрокової служби. Допомога призначалась щомісячно у таких випадках і розмірах: 1) якщо в сім'ї немає працездатних, то допомога виплачувалась на одного непрацездатного - 100 руб., на двох - 150 руб., трьох і чотирьох - 200 руб., п'яти і більше непрацездатних - 250 руб.; 2) якщо в сім'ї був один працездатний, допомога виплачувалась: на трьох і чотирьох непрацездатних - 150 руб., на п'ять і більше непрацездатних - 200 руб.; 3) якщо в сім'ї був один працездатний і двоє дітей, які не досягли 16 років, а стосовно учнів - 18 років - 100 руб.; 4) якщо сім'я налічувала двох працездатних при наявності п'яти і більше непрацездатних - 150 руб. Сім'ї, що мешкали у сільській місцевості, отримували допомогу у половинному розмірі.
У воєнний час вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів війни і членів сімей військовослужбовців. Серед основних нормативних актів можна назвати постанови РНК СРСР від 6 травня 1942 р. “Про трудове влаштування інвалідів Вітчизняної війни ”; від 20 січня 1943 р. “Про заходи щодо трудового влаштування інвалідів Великої Вітчизняної війни”.
8 липня 1944 р. виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони материнства і дитинства, про встановлення вищого ступеня відзнаки - звання “Мати-героїня” і встановлення ордена “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”. Цим Указом значно розширене коло матерів, які отримують допомоги, збільшено їх розміри, встановлено державні допомоги одиноким матерям на утримання і виховання дітей, передбачалося розширення мережі установ охорони материнства і дитинства.
