Декрет страхування на випадок хвороби передбачав надання допомоги у разі пологів, хвороби, смерті працівника, а також такі види лікарської допомоги: невідкладну медичну допомогу, амбулаторне лікування, лікування на дому, допомогу у пологовому будинку, стаціонарне лікування з повним утриманням, санаторне та курортне лікування тощо.
Після проголошення більшовиками політики "воєнного комунізму" соціальне страхування було замінене на соціальне забезпечення на підставі Положення про соціальне забезпечення трудящих , яке було затверджене 31 жовтня 1918 року. Фінансування за рахунок страхових внесків поступово було замінене на пряме фінансування за рахунок державних асигнувань з бюджету. Для організації соціального забезпечення при місцевих органах Наркомпраці були створені підвідділи соціального забезпечення і охорони праці, на які покладалось завдання організації матеріальної допомоги, включаючи і натуральну допомогу в основному сім'ям червоноармійців та хворим пролетарям.
Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15 листопада 1921 року В.І. Ленін підписав декрет РНК "Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею". Цим декретом було відновлено соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею, в державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних, приватних підприємствах, установах, господарствах. Страхування розповсюджувалось на всі види тимчасової та постійної втрати працездатності, на випадок безробіття, а також на випадок смерті. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор - у підвищеному розмірі. На соціальне страхування був покладений обов'язок фінансування медичної допомоги населенню через страхові каси.
З 1924 року органи соціального страхування приступили до організації санаторно - курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров'я та профспілок.
До жовтня 1917 року соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії будувалось не на основі врахування досягнутого віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності. Не дивлячись на те, що багато країн Європи вже на початку ХХ століття почали запроваджувати соціальне страхування по старості, в Росії, а потім і в СРСР випадок настання старості аж до 1928 року не включався до сфери соціального страхування. Лише втрата працездатності та інвалідність визнавались пролетарською державою сферою соціального забезпечення на підставі ось такого принципу:"... фарисейська повага до сивини та зморщок - це витівка для пролетарської моралі... Якщо ти старий, але ще здатний до праці - працюй. А якщо перестав бути працездатним - одержуй пенсію".
Проте для окремих категорій працівників пенсійне забезпечення по старості почали запроваджувати дещо раніше. Так, викладачі вищих навчальних закладів були охоплені пенсійним забезпеченням по старості з 1924 року при досягненні 65 років, робітники текстильної промисловості - з 1928 року, зайняті в провідних галузях важкої промисловості та транспорту - з 1929 року. Таким чином, пенсійне забезпечення на той час не носило всеохоплюючого характеру. Лише в 1932 році після проведеного обстеження робітників, які виходили на пенсію по інвалідності у зв'язку з втратою працездатності, воно було розповсюджене на робітників усіх галузей народного господарства.
Законодавче встановлення пенсійного віку - 55 років для жінок і 60 років для чоловіків було здійснене в СРСР протягом 1928 - 1932 років. У той час вважалося, що на межі названого віку у більшості людей чітко виявляються ознаки постаріння організму, що ускладнює їх регулярну професійну діяльність. Виходячи з цього і був встановлений хронологічний пенсійний вік, який відтоді не змінювався.
Сьогодні в Україні навіть не кожен фахівець може правильно пояснити цей "феномен". Насправді ж, рішення щодо різного пенсійного віку не мало ніяких фізіологічних обґрунтувань. Так склалося історично, з самого початку запровадження солідарної пенсійної системи, і не в Радянському Союзі, а у Німеччині часів канцлера Отто фон Бісмарка. Демографи стверджують, що наприкінці ХІХ століття у середньо - статичній німецькій сім'ї чоловік був на п'ять років старший за дружину. Це означає, що якби пенсійний вік був однаковим, то чоловіки виходили б на пенсію на цілих п'ять років раніше, ніж їхні дружини. Чи можна було тоді уявити немолодого вже чоловіка, дружина якого працює, а він нудьгує цілий день вдома, залишаючись сам-на-сам з каструлями та клопотами по веденню господарства? Виходячи суто з соціально-побутових міркувань, німецький уряд такого не міг допустити, і фактично подбав не про жінок, а навпаки - про комфортне життя чоловіків.
В 1990 році, після прийняття законів СРСР "Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР" та "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців", практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Звичайно, ця система не була побудована повністю на принципах страхування, - фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи від держбюджету.
Джерелом коштів для фінансування пенсій став не Державний бюджет, як раніше, а Пенсійний фонд, який формувався за рахунок коштів, що відраховувалися підприємствами і організаціями з фонду оплати праці, а також страхових внесків громадян. Крім того, кожному працюючому за місцем роботи щорічно заповнювалась вкладка до трудової книжки з відміткою сплаченої суми страхових внесків у розмірі одного відсотку нарахованого заробітку. Це була своєрідна перехідна форма до запровадження персоніфікованого обліку страхового стажу та сплачених внесків до Пенсійного фонду, і вона була розрахована на створення в майбутньому більш справедливої пенсійної системи. На жаль, ця перехідна система не була пристосована до нових економічних умов і тому не мала успіху.
Таким чином, підсумовуючи сказане, можна зробити висновки стосовно засад, на яких базувалася країна "соціалістичного добробуту":
повна (або соціальна) зайнятість;
дотації на ціни на споживчі товари та послуги (включаючи житло);
суспільна служба охорони здоров'я, послуги в галузі освіти та культури, які надаються безплатно або за номінальними цінами;
пов'язані з трудовою діяльністю допомоги із соціального страхування охоплювали майже 100 відсотків населення;
різноманітні натуральні та грошові соціальні допомоги, що надавалися через державні підприємства, включаючи і колгоспи.
Державна соціальна допомога, якщо й існувала, але надавалась обмеженим групам населення - інвалідам або тим, що потерпіли через соціальні хвороби, окремим сім'ям з дітьми.
Головний висновок полягає в тому, що суспільні відносини на той час регулювалися галузевими нормами права - трудового, адміністративного, колгоспного права тощо. Соціальне забезпечення, як відокремлена, самостійна галузь права, не існувало. Наприклад, державне соціальне страхування робітників і службовців та їх сімей належало до предмету трудового права.
Економічний та політичний перехідний період фундаментально змінив, якщо зовсім не відмінив, непрямі механізми колишньої системи соціального захисту. Водночас постало питання про необхідність становлення соціального забезпечення як самостійної галузі права.
2.2. Надання медико-соціальної допомоги особам похилого віку
В Україні в умовах поглиблення соціальних проблем, погіршення показників здоров'я населення зростає об'єктивна потреба рішення взаємозалежних задач медичного і соціального характеру на якісному новому рівні. З потреб практики виникла необхідність створення нових механізмів, форм і методів медико-соціальної допомоги як комплексу соціальних послуг. У цьому зв'язку в 90-і роки в нашій країні як якісно новий напрямок соціальної роботи і вид професійної діяльності став розвиватися медико-соціальна робота [ 24 ].
Найбільш частими захворюваннями людей похилого віку є:
Артеріальна гіпертонія в людей похилого віку нерідко відрізняється по своїх характеристиках від такої в більш молодому віці. Гіпертонія може бути ускладненням іншого захворювання, найчастіше пієлонефріта. Артеріальна гіпертонія спостерігається у всіх хворих із хронічною нирковою недостатністю.
Причини розвитку артеріальної гіпертонії до кінця не ясні. Велике значення має зловживання сіллю - люди, схильні досолювати їжу істотно частіше хворіють на гіпертонію. Однак частина людей не чуттєва до сольового навантаження. Гіпертонії сприяє сидячий спосіб життя, відсутність фізичних навантажень, постійний стан підвищеної емоційності (особливо - придушення внутрішніх емоцій, відсутність розрядки, зміни обстановки і роду діяльності).
У людей похилого віку нерідко можна виявити так називану "склеротичну гіпертонію". Артеріальний тиск підтримується силою скорочення серця, що виштовхує кров в аорту. У цей момент аорта розтягується.
Лікування артеріальної гіпертонії повинне бути постійним. Не можна лікувати гіпертонію від випадку до випадку, коли підвищується тиск. Обов'язковим елементом лікування повинне бути зниження споживання повареної солі до 2-3 м у добу. Нерідко застосовують рисово-компотну дієту, коли пацієнт протягом доби їсть винятково плов із сухофруктами.
Стенокардія - дуже чітко обкреслений клінічний синдром: болю за грудиною, звичайно стискаючого, що давить характеру, чітко зв'язані з навантаженням або виходом на холод, продовжуються не більш 10-15 хвилин, а при прийомі нітрогліцерину - близько 5 хвилин. Болі ці віддають у ліву руку, лопатку рідко, лише в третини хворих. Біль виникає через недостатнє надходження кисню до серцевого м'яза при підвищенні потреби в ньому. При фізичному навантаженні серце б'ється швидше, тому йому потрібно більше збільшити обсяг протікаючій до нього по коронарним (серцевим) артеріях крові, що несе кисень. Якщо ці артерії звужені за рахунок атеросклерозу (бляшки, що виступає в просвіт судини), то резерви збільшення кровообігу швидко вичерпуються і серцевий м'яз приходить у стан кисневого голодування. "Голодні" м'язові клітки викидають фактори, що приводять до зміни плинності крові - починається склеювання кліток крові, утворення тромбу. У цей момент з'являється біль.
Звичайно людина знає, при якому обсязі навантаження в нього з'являється біль - скільки кроків він може пройти і з якою швидкістю, на скількох ступіней він може піднятися без болю. Нерідко болю виникають у момент виходу з теплого приміщення на вулицю, або в момент питва холодного напою.
Але іноді, коли атеросклеротична бляшка росте, розвалюється, або навколо неї розвивається запалення, стенокардія може різко змінити свій характер: зменшиться дистанція, яку можна пройти без болів, перестане діяти колись ефективний нітрогліцерин або прийдеться застосовувати 2-3 його таблетки, щоб купировать біль. Саме небезпечне, коли болі починаю з'являтися вночі. В усіх випадках говорять про нестабільну стенокардію, припускаючи під цим передінфарктний стан.
Стенокардія лікується в основному такою групою препаратів, як нітрати. Приймають препарати тривалої дії, такі як нітросорбіт - вони зменшують частоту приступів і збільшують переносимість фізичного навантаження. При болях необхідно обов'язково приймати нітрогліцерин під мову, або користуватися нітрогліцериновим спреєм. У деяких випадках до нітратів тривалої дії додають в-блокатори.
Серцева недостатність - стан, зв'язаний з старінням, зі змінами серцевого м'яза, або із серцево-судинними захворюванням, такими як - артеріальна гіпертонія, стенокардія, порушення ритму серця, міокардит і т.д. Серцева недостатність характеризується падінням насосної функції серця. На початкових стадіях серцевої недостатності змінюється здатність серця розслаблюватися, камера лівого желудочка менше заповнюється кров'ю і, відповідно, зменшується обсяг що виштовхується желудочком крові. При цьому в спокої серце справляється, обсяг крові компенсує потреби. Під час навантаження, коли серце починає битися частіше, сумарний викид крові зменшується і людина починає відчувати недолік кисню - з'являється слабість, задишка при підйомі по сходам і т.д. Але практично в кожної людини при підйомі по сходам з'явитися задишка. Серцева недостатність починається там, де знижується переносимість фізичного навантаження.
За допомогою "навантажувальних тестів" - наприклад, при використанні велоэргометра - можна уточнити, яка навантаження викликає порушення діяльності серця. Існують норми діяльності серця при навантаженні, тому, при підозрі на появу схованої серцевої недостатності необхідно провести таке дослідження з дозованим навантаженням і ультразвуковим дослідженням серця (доплероэхокардиография). Іншого способу визначити початкові стадії серцевої недостатності не існує. На жаль значна частина літніх хворих не може виконати необхідну для дослідження фізичне навантаження і тоді просто проводиться доплерэхокардиография.
Клінічно виражена серцева недостатність уже не вимагає таких дорогих досліджень. Хворі скаржаться на слабість (найчастіша ознака), задишку при відносно невеликому фізичному навантаженні. У більш вираженій стадії з'являються набряки ніг (спочатку - прихожі, що іноді зникають уночі), пізніше збільшується печінка, з'являється рідина в животі і легенях.
З інших ознак звертають увагу на появу сухого кашлю по ночах, необхідність спати високо або напівсидячи. У важких випадках пацієнт може тільки сидіти, схиливши вперед і упираючись руками в ліжко. Пізніше з'являється хрипкий подих, кашель з мокротинням, може розвитися набряк легень з відхаркуванням пінистої, зрідка рожевого мокротиння.
Від появи перших ознак серцевої недостатності до смерті звичайно проходить близько 5 років. Якщо в хворого серцева недостатність є наслідком прогресуючого серцево-судинного захворювання (важка стенокардія, аритмія, виражений артеріальна гіпертонія), то серцева недостатність прогресує набагато швидше. Саме тому для попередження прогресування серцевої недостатності необхідно лікувати захворювання, що привело до неї.
Порушення ритму серця. Серед усіх порушень ритму серця потрібно виділити миготливу аритмію і повну блокаду провідної системи серця. Ці два порушення можуть викликати важкі ускладнення і привести хворого до смерті, причому якщо перше порушення може зустрічатися в будь-якому віці, хоча його частота з віком росте, те друге є характерним саме для літніх хворих. Миготлива аритмія є наслідком того, що електричні імпульси, що виходять з "водія ритму", що знаходиться в правому передсерді, починають блукати по провідній системі серця, складатися або взаємно погашати один одного і зненацька збуджувати скорочення міокарда. Така ситуація можлива, якщо порушується будівля провідної системи серця: унаслідок розтягування камер серця або склерозу окремих ділянок. Миготлива аритмія можлива і внаслідок появи додаткових провідних пучків (це уроджений дефект, звичайно виявляється у відносно молодому віці).
Лікування постійної форми миготливої аритмії спрямовано на зниження частоти серцевих скорочень до нормального їхнього числа - бажано не більш 80-90 ударів у хвилину. При цьому звичайно зникає дефіцит пульсу і зменшуються прояви серцевої недостатності.
Приступ (пароксизм) миготливої аритмії виявляється раптовим порушенням ритму, звичайно знижується артеріальний тиск, іноді до дуже низьких цифр, може з'явитися задишка, занепокоєння. Ситуація вкрай небезпечна, необхідно викликати "швидку допомогу". До її приїзду можна спробувати зменшити приступ сильно надавивши на очні яблука або боляче масажувати надключичну область, змусити хворого швидко присісти на карточки (очевидно, що це не завжди можливо). Рефлекс, що виникає в цьому випадку, може позитивно позначитися на роботі серця аж до зникнення аритмії.
Хронічний бронхіт зустрічається частіше в курців або в страждаючою бронхіальною астмою. Хронічний бронхіт виявляється постійним вологим кашлем, відділенням мокротиння, іноді - невеликим підвищенням температури, пітливістю. Останні дві ознаки більш характерні для загострення інфекційного процесу. Хронічний бронхіт веде до розвитку емфіземи легень і специфічної серцевої недостатності - легеневому серцю. Любою постійно кашляє протягом декількох місяців людина, відхаркуючись при кашлі мокротиння страждає хронічним бронхітом.
Лікування хронічного бронхіту - складна лікарська задача. Ця хвороба характеризується завзятим плином, важко піддається терапії. Важливо усунути провокуючі фактори - у першу чергу відмовитися або хоча б значно зменшити кількість сигарет, що викурюються. Варто уникати застуд, протягів, спілкуватися з хворими вірусними респіраторними інфекціями, одягши на особу марлеву маску. Ці міри зменшують ризик і частоту загострень хвороби. Власне лікування хронічного бронхіту є лікарською задачею.
Бронхіальною астмою люди частіше страждають з молодого років, украй рідко занедужують нею в літньому і старечому віці. Бронхіальна астма виявляється приступами ядухи, свистом при подиху, іноді приступо-образним кашлем, особливо при сміху або фізичному навантаженні. Кожний з ознак може зустрічатися ізольовано. Бронхіальна астма веде до розвитку хронічного бронхіту й емфіземи легень, разом з тим ця хвороба може продовжуватися десятиліттями до глибокої старості. Потрібно відзначити істотний ріст частоти бронхіальної астми в останні роки.
Важливим елементом боротьби з астмою є загартовування. Контрастний душ, обливання холодною водою, миття ніг у холодній воді, баня з зануренням у сніг або крижану воду (не всім це можна через проблеми із серцем!) сприяють зменшенню прояву астми. Починати треба з малого, але не доводити до купання в крижаній воді - у прорубі - це шкідливо!
Деякі хворі постійно одержують преднізолон або інший гормон. Це неправильна терапія, хоча і часто застосовувана через свою швидку ефективність. Однак, у наслідок хворої стає гормонозалежність, він усе рівно буде змушений приймати інгалятори, намагатися справитися з астмою "вольовим подихом". Прогноз захворювання гормони не поліпшують, зате викликають масу ускладнень - ожиріння, артеріальну гіпертонію, остеопороз, цукровий діабет, сприяють розвиткові інфекцій. Літнім хворим варто призначати гормони тільки в крайніх випадках, намагатися обходитися "вольовим подихом", уникати зайвих інгаляцій (можуть бути аритмії). Однак, якщо приступ затягується, справитися з ним не вдається, те хворого потрібно госпіталізувати.
Цукровий діабет захворювання, частота якого в останні роки швидко росте. Можна говорити, що, поряд із серцево-судинними захворюваннями і пухлинами, цукровий діабет став самою частою хворобою літнього віку. Суть захворювання зводиться до прогресивної поразки великих і дрібних судин, причина якого до кінця не ясна. Зовнішнім проявом діабету є порушення засвоєння цукру (глюкози) клітками. У результаті рівень цукру крові підвищується, і при відсутності корекції можуть наступити ускладнення, зв'язані саме з високим змістом цукру - гіперосмолярні грудки, діабетичні грудки. У літньому віці ці ускладнення зустрічаються рідко.
