б) допуск до голосування на виборах;
в) вступ у шлюб. З погляду соціалізації, лише вступ у шлюб служить значним критерієм дорослості.
Родина - єдиний агент соціалізації, який робить вплив протягом усього життя. Однак роль і статус кожного її члена на різних етапах сімейного циклу міняється. Дитина - об'єкт соціалізації й одна з цілей життя батьків, доросла людина - суб'єкт (стосовно дітей) і об'єкт (стосовно іншого чоловіка) соціалізації одночасно. Він перестає служити метою життя, стаючи засобом. Старі і літні члени родини можуть бути тільки суб'єктами, але найчастіше вони виключаються дорослими дітьми з активного процесу соціалізації і виховання онуків. Чоловік і дружина виступають агентами соціалізації друг для друга.
Справа в тому, що сімейна соціалізація для дорослих людей протікає інакше, чим для дітей. Подорослішання юнака, обзавівшись власною родиною, переходить у новий якісний стан - з об'єктів виховання вони стають його суб'єктами. І на перших порах відбувається болісний процес оволодіння новою соціальною роллю: молодята звертаються до батьків, друзів, товаришів по службі по будь-якій дрібниці, яка стосується виховання дитини і облаштування побуту - як сповивати і годувати крихітку, як полагодити водопровідний кран і оплачувати квартиру. Це і є освоєння нової соціальної ролі. Одночасно чоловіки впливають один на одного, вирішуючи питання про розподіл прав і обов'язків, про лідерство в родині, відношення до нової родини і нових друзів. Тут немає суб'єктів і об'єктів, соціалізація відбувається на партнерській основі, оскільки, змінюючи свою поведінку, дружина допомагає змінити поведінку партнера.
Доросле життя - самий активний період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній ситуації. Уперше вирівнялися обсяги прав і обов'язків, потреб і засобів їхнього задоволення.
Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію - бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов'язок.
Разом з тим перехід від зрілості до старості розкриває нові соціальні можливості і ролі. Люди похилого віку виступають партнерами, чи конкурентами супротивниками інших вікових груп на ринку праці, у системі соціалізації й освіти, у веденні домашнього господарства й у міжособистісному спілкуванні. Правда, у всіх цих сферах їхня роль мінімальна: на роботі літніх звільняють у числі перших, а приймають на роботу в числі останніх; по веденню домашнього господарства їм залишають найпростіші функції (підмітати підлогу, сходити в магазин), а принципові питання молоді залишають за собою; проводити ефективну освіту і соціалізацію в сучасному суспільстві літні не можуть тому, що їх знання в порівнянні з молоддю швидко застарівають, а погляди і манери визнаються архаїчними.
Перехід з фази зрілості у фазу старості стосується змін трудового статусу, змісту роботи, мотивації і відносини до життя, а також відносини до роботи як до джерела доходів і матеріального задоволення, працездатності, кола спілкування і самооцінки. Незвичний надлишок вільного часу, відхід з виробництва і поява нових ролей змушують літню людину заново проходити процес адаптації, хоча старіння людського організму виснажує резерви для повторної адаптації.
Фахівці знайшли закономірність: з віком знижується здатність адаптуватися до соціальних змін. Чим старша людина, тим більше вона незадоволена різними сторонами життя.
Припинення роботи і вихід на пенсію ведуть до негативних наслідків: змушене збільшення і побутові навантаження, матеріальна залежність від родичів, зменшення авторитету і престижу, почуття ізольованості, острах самітності. Спосіб життя і дозвілля стають пасивними, малорухомими й одноманітними (сидіння на лавці в будинку чи в сквері) неспішні й укорочені прогулянки, читання газет і перегляд телепередач більше колишнього).
Життєвий план - ідеалізована картина майбутнього життя, стрижнем якого служить передбачувана траєкторія соціальної кар'єри і сума можливих досягнень. У молодому віці життєві плани приймають форму невизначеної мрії, неясних бажань, у зрілому - чітко вибудованої посадової кар'єри, а в літньому віці вони зникають.
Завдяки життєвим планам соціалізація їх стихійного і некерованого процесу перетворюється в цілеспрямовану стратегію поведінки. Зрілий індивід звіряє з поставленою метою те, чого він реально досяг, і вносить необхідні виправлення. Життєві плани орієнтують людину особливим образом: вони вносять мотивацію досягнення. Але в літніх немає ні одного, ні іншого. Тому в них переважають пасивні форми діяльності і стихійне пристосування до нових соціальних ролей.
Соціальний статус і соціальні ролі особистостіСукупність статусно-рольових характеристик людини описується поняттям "структура особистості". У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості - нормативний і функціональний.
Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.
Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основні елементи:
1) соціальний статус;
2) соціальну роль;
3) спрямованість особистості.
Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом.
Розрізняють такі види статусу:
1) "природжений" (соціальне походження, стать, національність, раса);
2) "надбаний" (освіта, кваліфікація).
Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має, як правило, офіційну основу - реальний внесок індивіда у розвиток суспільства (праця інженера, вчителя). Втім, як свідчить досвід, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний.
Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистісного, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).
У марксистській соціології першоосновою визначення соціального статусу є класовий поділ суспільства, розбіжності всередині самих класів.
У західній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації німецького соціолога Макса Вебера (1864-1920), згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти і занять, сприйняттям певних цінностей і вірувань, дотриманням правил поведінки і звичаїв.
У своїй концепції П. Сорокін за критерій соціальної стратифікації бере три основні форми: економічну, політичну і професійну. Т. Парсонс у теорії соціальної дії спробував розробити універсальні критерії соціальної стратифікації, а саме:
- "якість" (позиція, відповідальність, компетентність особистості);
- "виконання"(оцінка діяльності індивідів порівняно з діяльністю інших людей);
- "володіння" (майстерністю, талантом, матеріальними, культурними ресурсами).
У сучасних концепціях соціальної мобільності (термін запровадив у соціологію П. Сорокін) часто використовують семикласову вертикальну стратифікацію:
1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;
2) технічні спеціалісти середнього класу;
3) комерційний клас;
4) дрібна буржуазія;
5) техніки й робітники, які здійснюють керівні функції;
6) кваліфіковані робітники;
7) некваліфіковані робітники.
Цікаві розробки, пов'язані із соціальним статусом особистості, з'являються останнім часом і в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов'язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних якостей особистості.
Соціальна роль. Виходячи із соціального статусу, людина як член суспільства виконує ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію (у суспільстві, групі, організації) і виконує відповідні їй функції.
Для вивчення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основних поняття:
- спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному;
- стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.
Рольова інтерпретація особистості - корисний інструмент пізнання і формування її соціальних якостей.
Спрямованість особистості. У загальному вигляді спрямованість особистості розкриває її ставлення до навколишньої дійсності і самої себе. Український соціолог В. Хмелько виділяє три аспекти соціальної спрямованості особистості:
- ідейно-політична, яка містить у собі різні сторони суб'єктивного ставлення людини до певних ідеологій, класів, націй, держав, правових систем, мікросоціальних груп, спільнот і соціальних організацій;
- соціально-культурна, тобто ставлення до праці, інших видів неполітичної діяльності, їхніх безпосередніх умов, сім'ї, до інших нечисленних соціальних груп;
- моральна, що включає соціальні орієнтації, які відображають суб'єктивне ставлення людини до інших людей і самої себе.
У своїх безпосередніх проявах спрямованість особистості виступає щодо інших людей як сукупність особистих якостей індивіда, які характеризують його потреби, інтереси, прагнення, ідеали, переконання, цінності тощо.
Таким чином, соціологічна структура особистості є сукупністю стійких зв'язків між елементами у процесі становлення, діяльності і спілкування людини як суспільної істоти.
Так, Е. Шпрангер, типологізуючи людську індивідуальність за ціннісно-орієнтаційною спрямованістю людини, виділив шість ідеальних типів: "економічна" людина господарства, "теоретична" людина науки, "естетична" людина мистецтва, "соціальна" людина любові та самовіддачі, "політична" людина влади і "релігійна" людина.
Типологізацію, на думку Є. І. Головахи, можна визначити як процес (а виділені типи - як результат сукупності елементів об'єкта дослідження, що здійснюється на підставі аналізу ознак цього об'єкта: виділення серед них найбільш значущих (суттєвих): обґрунтування значущості виділеної ознаки, групування всієї сукупності елементів об'єкта на підставі суттєвої ознаки (або сукупності ознак). Головне завдання типології зводиться до пошуку суттєвих ознак, що визначають внутрішні закони розвитку об'єкта і його закономірні зв'язки з іншими об'єктами зовнішнього світу.
Процес демократизації в українському суспільстві, оснований на принципах політичного та економічного плюралізму, попри всю непослідовність створив передумови для формування демократичної свідомості суспільства та особистості. Проте суперечності переходу від тоталітарної системи до демократії зумовлюють переважання "перехідного типу" особистості, який характеризується амбівалентністю - двоїстим, суперечливим ставленням до перспективи розвитку суспільства.
Свідомість амбівалентної особистості формується з двох складових - демократичних ціннісних уявлень, з одного боку, і тоталітарних орієнтацій, породжених у жорсткій нормативній системі закритого суспільства - з іншого.
Конформно-амбівалентний тип особистості. Для нього є характерним некритичне прийняття будь-яких соціально-політичних альтернатив, а також підтримка політичних рішень, лідерів і організацій, які взаємно виключають один одного. Конформно-амбівалентна свідомість не може зберігатися довго без руйнівних соціальних та психологічних наслідків для особистості і суспільства. Вичерпання конформно-амбівалентним типом свідомості свого стабілізуючого суспільство потенціалу призводить до дедалі ширшого розповсюдження протилежної амбівалентній реакції - негативізму.
Нігілістично-амбівалентний тип особистості. Схильний до заперечення будь-яких альтернатив суспільного розвитку, до негативізму у ставленні до будь-якої організованої політичної сили. Переважання таких реакцій призводить до відмови від політичного життя в усіх його формах, крім стихійного висловлювання невдоволення та протесту.
Вражаючою ілюстрацією вияву цього типу свідомості є дані досліджень, проведених протягом 90-х років Інститутом соціології НАН України, під час яких більшість громадян України негативно оцінили і попередній, і сучасний, і навіть майбутній уряди щодо наслідків їхньої діяльності й потенціалу розв'язання соціально-економічних проблем України.
Нігілістично-амбівалентна свідомість чинить опір будь-яким спробам вивести суспільство з кризи перехідного періоду, стихія її - це поглиблення кризи, що постійно підкидає хмиз до тліючого багаття незадоволення всім й усіма. Будучи в стабільному суспільстві притаманним люмпенізованим та маргінальним верствам, цей тип свідомості за умов затяжної кризи набуває масового поширення. Знайшовши ідеологічну доктрину в нехитромудрому лозунгу "чим гірше, тим краще", він перетворюється на стихію руйнування матеріальних і духовних засад суспільного життя.
Мозаїчно-амбівалентний тип особистості. Характеризується суперечливим поєднанням елементів демократичної свідомості, яка формується, та тоталітарних структур, що поступово руйнуються. До того ж основний конфлікт мозаїчної свідомості полягає в суперечності між демократичним ідеалом та реальними темпами і масштабами демократизації, що породжує намагання будь-якими засобами прискорити процес демократичного оновлення, у тому числі й засобами з добре засвоєного тоталітарного арсеналу - посиленням боротьби з "ворогами демократії".
Мозаїчна свідомість здається найбільш гнучкою, здатною у міру руйнування ідеологічних стереотипів минулого до сприйняття демократичних норм. Переважання того чи іншого типу свідомості зумовлює і можливий варіант розвитку суспільства: до авторитарної влади, до бунту та диктатури або до демократичної еволюції.
Розглянувши соціальні типи особистості, притаманні перехідному типу суспільства, ми усвідомлюємо, що виділені ці типи за ознаками сприйняття соціально-політичного середовища. У той же час виділені типи особистості можуть, на нашу думку, слугувати певним орієнтиром щодо соціально-економічної сфери. Адже людина, яка "родом із тоталітаризму", саме через владні відносини сприймає своє життя, життєдіяльність у всіх сферах суспільства, у тому числі і в економічній сфері. Так проявляється заполітизованість "людини-гвинтика", притаманна тією чи іншою мірою кожній із форм амбівалентного типу особистості. Наявність специфіки соціального типу особистості в перехідному суспільстві слід враховувати, "приміряючи" до неї модель " соціально-економічної людини".
Соціальна структура та типи особистості
Виділяють кілька великих соціальних типів особистості, що просліджуються на всьому історичному шляху розвитку людства:
“Діячі” - для таких головне - активна дія, зміна світу й інших людей, включаючи і самого себе, “мислителі”- це люди, що за словами Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і вимагати, а дивитися і міркувати, люди почуттів і емоцій - які гостро почувають, як “тріщина світу” (Р. Гейне) проходить через їхні серця, гуманісти і подвижники - відрізняються загостреним почуттям відчуття щиросердного стану іншої людини, як би “вливаються” в нього, полегшуючи щиросердні і тілесні страждання.
В основних культурах і цивілізаціях Землі склалися визначені типи особистостей, що відрізнють особливості Сходу і Заходу. Так, якщо порівняти європейський канон особистості, ідеал цивілізації Заходу з японським, як моделлю культур Сходу, то очевидні істотні розходження. У європейській моделі особистість розуміється як визначена цілісність, а для японців більш характерне сприйняття особистості і її вчинків як сукупності декількох “кіл обов'язків” - стосовно імператора, батьків, друзів, самого себе і т.д.
Нарешті, існуючі світові релігії виробили свій нормативний ідеал особистості, що відображає сутність і догматичний стрижень кожної релігії. Так, християнський ідеал особистості в основі своєї має любов до Бога і любов до ближнього, що нерозривно зв'язано, в ісламській моделі особистості строге і бездоганне виконання волі Аллаха, для особистості вихованої в дусі буддійської традиції, головним є усвідомлення чотирьох “шляхетних” істин і готовність слідувати “вісімковому” шляху досягнення просвітління. В рамках трьох світових религий можна виділити і різні типи особистості і шляхи її удосконалення.
Зрозуміло, цим не вичерпується діапазон даного поняття і, мабуть, що більшість людей сполучають у собі ознаки різних типів особистостей, а іноді відбувається і зміна ведучих установок. Тут важливо зрозуміти одне - вибір особистісного шляху і поле його діяльності - результат вільного волевиявлення людини. Говорячи про становлення представлень про цінність людини, потрібно підкреслити, що це поняття універсальне і не зводиме до "корисності" людини для суспільства. Спроби поділяти людей на "потрібних" і "непотрібних" порочні по самій суті, тому що їхня реалізація неминуче породжує сваволю, що веде до деградації і людини, і суспільства. Цінність людської особистості у визначеному змісті вище всього того, що робить чи говорить людина. Історія неодноразово доводить, що справжній масштаб і спрямованість діянь і помислів багатьох особистостей стає очевидний через багато років, а те і сторіч. Цінність багатьох історичних діячів і їхніх праць безупинно зростає і, у той же час, чимало прикладів, коли час розвінчує дуті авторитети світу, що диктує свої закони людині. Воля - це дуже складний і глибоко суперечливий феномен життя людини і суспільства, що має найбільшу привабливість і є в той же час тяжким тягарем, не даремно в західній філософії формувалася явище “утеча від волі”.Тому цінність людини в принципі непорівнянна тільки з плодами його діяльності. Залишаючи після себе речі, дітей і ідеї, людина не може бути зведена до суми цієї спадщини.
Важливим феноменом світу культури є речі. Світ речей охоплює собою усе - від найдавніших пірамід до суперсучасних комп'ютерів і прискорювачів. Це світ матеріальної культури, створений людьми для задоволення своїх потреб, світ речей став “другою природою” людини і не випадково ціннісне відношення до нього є досить точним критерієм особистості самої людини. Усі релігії строго засуджують прагнення до нагромадження матеріальних цінностей. Речі самі по собі в ціннісному відношенні нейтральні, як і сам феномен волі, хоча людство в плині тисячоріч мріяло переплавити “мечі на орала”. Ціннісне відношення виникає тільки в тому чи іншому соціальному контексті. Повною мірою це відноситься і до системи духовних цінностей і їхньої ролі в становленні особистості.
Висновок
Проблема особистості - проблема неосяжна і складна, що охоплює величезне поле досліджень. Поняття особистості відноситься до числа найскладніших. Але як ми побачили, характеристикою особистості людини є її суб'єктивність. Погляд на особистісне в людині як прояв його суб'єктивності не є прерогативою філософської думки. Таке представлення про особистість у психології, соціології, педагогіці, літературі. Мистецтво, політика, та й сама мова повсякденного життя наділяють особистість силою активності. Хто не активний той знеособлений. У цьому сходяться наукові й інтуїтивні концепції особистості у свідомості людей.
Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.
Фрейд виділив психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і провини.
Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.
Отже, соціалізація - акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.
Література
1. Філософський словник. М., 1987Ф.
2. Э.В. Ильенков Що таке особистість? М.,1991
3. Э.У Ильенков Філософія і культура. М.,1991
4. Н. Смейзер. Соціологія. Курс лекцій. М., 1994
5. С.С. Фролов. Соціологія. Підручник. М., 1996
6. Д. Хьелл, Д. Зиглер Теорії особистості- Теорії особистості. М.1997
7. А.А. Радугин К. А. Радугин Соціологія. Курс лекцій. М., 1999
8. Лукашевич М.П. Соціологія економіки Підручник. - К.: Каравела, 2005. - 288 с.Страницы: 1, 2
