Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні
ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його
головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи
аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але
насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці
та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні
характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор.
Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими
прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що
стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має
на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи
сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе
«шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й
інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище
стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти
міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у
якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і
вірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним
не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у
процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що
такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської
філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і
суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики
Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі
цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати
найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем
Платона.
Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того
методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його
вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або
діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і
діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням
давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку,
суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті,
а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію
несилогістичних умовиводів.
Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як
питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні,
дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а
іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в
остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально
зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої
постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до
протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою,
або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини.
При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і
перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину.
Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну
риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми
зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й
адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно
сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог
виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього
питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог
як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики
спілкування, полеміки, суперечки між людьми.
Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й
пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі
відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому
ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко
користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа»,
написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий
обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти,
виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень,
детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини – от що скоряє і
спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що
протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками
інтелектуальної художньої прози.
Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона
незмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на
зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене
мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і
психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає
прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в
нього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони
аргументації він майже не стосується у своїх творах.
Проблеми риторики з логічної точки зору особливо ретельно досліджував
учень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед яких варто
виділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається як
навчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо кожного
даного предмета». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудь
іншого мистецтва, тому що кожна інша наука може повчати і переконувати
тільки щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики,
як мистецтва переконання, по своїй природі подібний із діалектикою, що, на
думку Стагірита, також «має справу з усіма науками, а не з яким-небудь
одним визначеним родом». І в риториці, і в діалектиці приходиться
переконувати людей як розбирати, так і підтримувати яку-небудь думку, як
виправдатися, так і обвинувачувати.
Для правильного розуміння поглядів Аристотеля необхідно враховувати те
розходження, що він проводить між аналітикою і діалектикою. Аналітика для
нього тотожна формальній логіці, точніше, теорії силогістичних умовиводів.
У ній аналізуються способи побудови правильних силогізмів і розкриваються
помилки, що зустрічаються в такого роду умовиводах. У діалектиці ж
розглядаються загальні запитання, пов'язані з використанням несилогістичних
умовиводів, а саме міркувань за аналогією й індуктивними узагальненнями.
Оскільки висновки таких міркувань мають лише можливісний, або
правдоподібний характер, то вони являють собою думки, а не докази. Риторика
відрізняється від аналітики і діалектики насамперед своїм прикладним
характером, тому що вона призначена для того, щоб переконувати людей у ході
полеміки, у публічній мові або судовій суперечці. Але оскільки найкращою
силою переконання володіє доказ, що вивчається в аналітиці, то Аристотель
вважає останній теоретичною основою риторики. Правда, в усному мовленні
було важко користуватися розгорнутими силогізмами, тому замість них там
звертаються до скорочених силогізмів або ентимем. Діалектика також виступає
як теоретична основа риторики, оскільки в ній вивчаються такі
несилогістичні форми міркувань, як індукція й аналогія. Знов-таки для
стислості промови замість повного перерахування випадків, на яких будується
індуктивне узагальнення, оратори найчастіше прибігають до прикладів. Таким
чином, ентимеми і приклади є головними способами, на яких оратор будує свою
логіку переконання.
Що стосується самого процесу переконання, то автор «Риторики»
розрізняє, з одного боку, способи або прийоми переконання, що «не нами
винайдені» і називає їхній «нетехнічними», а з іншого боку – «технічні»
методи, що «можуть бути створені нами за допомогою методу і наших власних
засобів». До першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення й
подібні посилки, на які спираються в доказових і правдоподібних
міркуваннях. Сам Аристотель зараховує до них свідчення очевидців, письмові
договори, клятви і навіть показання, дані під катуванням. У сучасній логіці
вони найчастіше називаються посилками, підставами доказу, нерідко також
аргументами або доводами. Щоб уникнути непорозумінь помітимо, що надалі під
аргументацією ми будемо розуміти не тільки аналіз доводів або аргументів,
але весь процес переконання, що включає також обговорення способів висновку
висновків з цих аргументів.
Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи
висновку, за допомогою яких аргументи, тобто нетехнічні способи переконання
по його термінології, зв'язуються з виведеними з них висновками. Найбільш
розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у яких
висновок з логічною необхідністю випливає з посилок як аргументів. Сам
Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються силогістичні умовиводи або
коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в «Аналітиках». Але крім
них він звертається також до правдоподібних, або можливісних, міркувань,
які він називає діалектичними, і протиставляє їх доказовим. «Доказ, –
читаємо ми в «Топіці», – мається тоді, коли умовивід будується з істинних і
перших (положень), тобто з таких, знання про які бере свій початок від тих
або інших перших і істинних (положень). Діалектичний же умовивід – це те,
що будується з правдоподібних (положень)». Цікаво відзначити, що він
визначає ймовірне як «те, що трапляється по більшій частині, і не просто
те, що трапляється, як визначають деякі, але те, що може трапитися й
інакше». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність із сучасною
частотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якої
промови, позиція в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до
Аристотеля, по-перше, на істинності або принаймні правдоподібності
аргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічними,
не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від
тих методів або логічних правил, за допомогою яких з наявних аргументів
виводяться або, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в
дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема
індуктивних, приходиться обмежуватися терміном «наведення».
Оскільки, однак, явне і розгорнуте використання дедуктивних і
індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то в риториці Аристотель
рекомендує використовувати більш гнучкі й ослаблені їхні варіанти, а саме
замість силогізмів – ентимеми, а в індукції – приклади. Під ентимемою, як
уже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому
пропущена та або інша посилка, хоча вона мається на увазі, а в разі потреби
її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди і
роблять, і саме тому Аристотель рекомендує так само підходити й до
риторики. Точно так само в звичайній мові досить послатися на типовий
приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому
індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями
та методами логіки і діалектики, з одного боку, і риторики, з іншого,
Аристотель проводить у своїй головній праці по риториці. «Що ж стосується
способів доводити дійсним або удаваним образом, – пише він там, – то як у
діалектиці є наведення, силогізм і удаваний силогізм, точно так само є й
тут, тому що приклад є не що інше, як наведення, ентимема – силогізм,
ентимема, що здається – удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний
силогізм, а прикладом – риторичне наведення: адже і всі оратори викладають
свої доводи, або наводячи приклади, або будуючи ентимеми, і крім цього не
користуються ніякими способами доказу».
Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у
риториці, оскільки вони переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, –
пише він, – варто користуватися в тому випадку, коли не маєш доказу, тому
що для того, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є
ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їх
слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їх поставити на початку, то вони
схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за
винятком деяких випадків; коли ж вони поміщені наприкінці, вони походять на
свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».
Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами
двох видів: діалектичними та риторичними, у яких посилки мають загальний,
універсальний характер, з одного боку, і з іншого, ентимемами частки
характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа,
або загального місця. «У них, – пише він, – ми говоримо загальними місцями
– топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що
відносяться до окремих видів явищ і конкретних подій. Хоча знання останніх
сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів і
заснованих на них силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв'язок між
загальним і частковим, по-друге, уміло їх використовувати як
загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція
риторики, що спирається, як ми бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію
і діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цього терміну.
На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз усіх
несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії й індукції. Його заслуга
полягає в тому, що він значно розширив ті прийоми і методи аргументації, що
ґрунтуються на правдоподібних умовиводах і які широко використовувалися в
публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше
вони часто ігнорувалися філософами як прості думки.
Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався тільки
аналізом логічних проблем риторики і не враховував ролі емоцій, настроїв,
почуттів і схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто
хоча б швидко ознайомиться з його «Риторикою», переконається, що він на
відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а у
властивій йому послідовній і систематичній манері докладно аналізує ці
питання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в
тому, що остання майже винятково обмежувалася емоційною і стилістичною
сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а в ряді
випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці.
Саме тому Аристотель і виступив проти софістичної риторики, глибоко
розкривши логічні, психологічні і моральні підстави переконливості промов.
Про це свідчать не тільки такі його твори, як «Риторика», «Топіка»,
«Софістичні міркування», але і численні свідчення сучасників. «Ганебно
мовчати, коли говорять Ісократи» – така легендарна репліка, не без підстави
приписувана йому. Але він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів
і переконати їх не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов.
«Є три причини, що збуджують довіру до промовця, – вказує Стагірит, – тому
що є саме стільки речей, у силу яких ми віримо без доказу, – це розум,
чеснота і прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це
відбувається тому, що промовець або невірно міркує завдяки своїй
неразумності, або, хоча і міркує правильно, проте говорить не те, що думає,
або ж хоча він і розумний і чесний, але не прихильний до людей і тому не
дає їм найкращих порад .
Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної
природи людей або, як говорить Аристотель, від їхніх пристрастей. Під
впливом пристрастей виникає або зникає довіра людей, з ними ж зв'язана
зміна їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення і невдоволення,
що виражається в гніві, жалі, страху і т. п. Оскільки саме пристрасті часто
впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї
«Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а
найголовніше – тому, як оратор повинен скористатися ними для досягнення
своєї мети.
З емоційною стороною промов тісно пов'язаний їхній стиль. Щоб промова
зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати
характер і відповідати істинному стану речей. Тому про речі, що викликають
презирство й обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою
гнівною, про речі похвальні – із замилуванням, а про речі, що збуджують
смиренність і жаль, – мовою смиренною. Іншими словами, щире положення речей
диктує відповідний стиль промови.
Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо,
що в його творах знайшли відображення всі найважливіші принципи, на яких
ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна і стилістична адекватність
публічної мови. Можна з повною впевненістю сказати, що «Риторика»
Аристотеля являє собою найбільш глибоке і систематичне дослідження
найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тих, котрі зв'язані
з аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася
аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносить
центр ваги з діалогу на публічну мову, будь той виступ на форумі, народних
зборах, у судовому засіданні і т. п. У зв'язку з цим значно розширилися і
збагатилися прийоми і методи аргументації, а разом з ними і можливості
самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент
риторичної системи, що одержала назву класичної, і яка протягом понад двох
із половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву
публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для
виникнення одного із сучасних напрямків у теорії аргументації, що його
родоначальник – бельгійський філософ Х. Перельман назвав «Новою риторикою».
Це свідчить про те, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на
логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави і
забезпечувало стрункість і послідовність у процесі аргументації.
Страницы: 1, 2
