Соціально-психологічна компетентність дітей дошкільного віку
Вступ
Об‘єкт дослідження: соціально-психологічна компетентність дітей дошкільного віку.
Предмет дослідження: активні засоби формування соціально-психологічної компетентності.
Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність використання активних засобів у формуванні соціально-психологічної компетентності дітей дошкільного віку.
Завдання дослідження:
1. На основі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять "соціалізація", "соціально-психологічна компетентність", "механізми соціалізації", виявити механізми і джерела соціалізації, дослідити їх зв’язок із стадіями соціалізації, розглянути і дослідити ефективність активних засобів у формуванні соціально-психологічної компетентності.
2. Теоретично обґрунтувати необхідність використання системи механізмів та активних засобів соціалізації у формуванні життєвої компетентності.
3. Експериментально перевірити ефективність активних засобів формування соціально-психологічної компетентності старших дошкільників.
Методи дослідження: аналіз наукової та методичної літератури з проблеми дослідження, спостереження, психологічно-педагогічний експеримент.
соціалізація психологічна компетенція дошкільний
1. Теоретичні засади соціалізації особистості
Проблема соціалізації – набуття життєвого досвіду в дошкільному віці має велике значення. У ХІХ столітті російський письменник Ф. М. Достоєвський писав: " ...нічого вище та сильніше, і здоровіше, і корисніше для життя, як будь-який добрий спогад, і особливо виникнений ще з дитинства, з батьківського дому... Якщо багато набрати таких спогадів з особистого життя, то врятована людина на все життя" [№23, с. - 8].
Якими бувають ці спогади? Це може бути і тихий голос матері, яка співає колискову пісню, її ласкаві руки, і розмова з батьком. І майже завжди вони пов’язані з хвилюваннями, духовною близькістю з оточуючими людьми.
І зараз, коли ми знов почали розуміти, що кожна дитина – це неповторна самобутня індивідуальна особистість, дуже важливе місце займає вивчення процесів, джерел, механізмів соціалізації особистості дитини, тобто набуття нею життєвого досвіду, тих майбутніх спогадів, що писав про них Ф. М. Достоєвський.
Проблемою соціалізації особистості займалося багато вчених – психологів, педагогів: О.В. Запорожець, А.П. Усова, Л.В. Лідак, Н.А.Короткова, Р.І. Жуковська, О.Ю. Яницька, Т.В. Анатова, О.М. Ростюхіна, Р.А Іванкова, А.А. Рояк, Л.В. Артемова, Г.П. Щедровицький, М.І. Лисіна, Р.С.Нємов.
Проблема розвитку соціальної компетентності та емоційної спрямованості дошкільника на довкілля та на самого себе належить до однієї з найважливіших у дитячій психології та педагогіці.
Базовий компонент дошкільної освіти визначає сучасні вимоги суспільства до "достатнього та необхідного функціонування дитини в соціумі, ступені її фізичного та соціального розвитку", тобто компетентність у царині внутрішнього, психічного світу тут трактується як уявлення дошкільнят про пізнавальну активність, світ почуттів, цілеспрямовану діяльність, освоєння власного "Я".
В.О. Сухомлинський наголошував: "Ввести дитину в складний світ людських стосунків – одне з найважливіших завдань виховання".
Перші сім років життя – сензетивний період для соціалізації особистості, засвоєння нею суспільних цінних еталонів поведінки. Важливим надбанням дошкільного дитинства є прихильність до людей, уміння співпереживати. Соціальна та емоційна активність реалізує потребу зростаючої особистості бути суб’єктом освоєння світу природи, культури, самої себе [№28].
Ю.Г. Антонімов та А.Б Рогоза зазначають: "Психічний статус має два компоненти – інтелектуальне та емоційне здоров‘я. Поняття інтелектуального здоров‘я охоплює норму структурно-функціонального базису інтелекту. Емоційне здоров‘я розглядається як уміння керувати своїми емоціями".
Соціальне здоров‘я визначає здатність людини контактувати з соціумом. компонентами соціального здоров‘я можна вважати морально-етичні якості та соціальну адаптацію індивіда.
За дослідженнями В. Кузьменко, майбутнє дитини значною мірою залежить від того, як вона зуміє адаптуватися до соціального середовища.
Тому існують такі показники соціально компетентності дошкільнят: адаптація до нових умов життя, соціалізація, групова взаємодія, статус, ставлення до авторитету, розуміння іншої точки зору, регуляція спільної діяльності, розв’язання спільних питань, показники розвиненого спілкування.
Розвиток особистості дошкільника можна подати як процес його входження в нове соціальне середовище й інтеграцію в ньому. Якщо соціальне середовище відносно стабільне, то розвиток особистості підпорядкований внутрішнім психологічним закономірностям.
Прискорення темпу життя, науково-технічний прогрес, соціальні зміни з кожним роком збільшують вимоги до маленької людини, яка щойно розпочинає свій життєвий шлях. І далеко не кожний малюк виявляється здатним ці вимоги виконати. Тому виникла необхідність допомогти в цьому.
Соціальний розвиток дитини відбувається на ґрунті емоцій, якими вона зв’язана з людським оточенням. Емоційний і соціальний аспекти розвитку перебувають у постійній взаємодії і взаємозумовленості. Емоції, які відчуває дошкільник до інших людей, орієнтують його на соціальну поведінку, сприяють її точності, швидкості, адекватності.
Головною ознакою позитивного емоційного стану дошкільника є його закріплена соціальна дія в корисному ефекті пристосування до життя.
Соціально-емоційна розвиненість дошкільника – це своєрідна властивість його особистості, що виявляться в оптимальному сполученні адекватного емоційного реагування на подію, вчинок, людину з доцільністю його соціальних дій.
Для повноцінного соціального розвитку дошкільника необхідні обидві форми набуття досвіду – організоване соціальне научування ( виховання і навчання як цілеспрямований вплив дорослого на дитину) і стихійна практика соціальної взаємодії [№33].
Важливим завданням психології виховання і навчання постає пошук оптимальних форм поєднання обох видів соціальної практики, як результат поєднання цілеспрямованого виховання і навчання дошкільника з практикою самостійного засвоєння закономірностей соціального буття будуть: повноцінна соціальна розвиненість особистості, соціальна компетентність, соціальна зрілість.
Сучасні батьки, вихователі недостатньо володіють знаннями про особливості соціального розвитку дитини, тому виникає необхідність допомогти, а значить, проблема соціалізації є актуальною і саме тому обумовлює вибір нашого дослідження "Формування соціально-психологічної компетентності дітей дошкільного віку".
За останні двадцять-двадцять п‘ять років особливу увагу приділяли вітчизняні вчені розвитку напрямку соціальної психології.
Багато досліджень проведені такими вченими, як: Андрєєва, Бодальов, Кузьмін, Паригін, Чернишов, Шорохова, Ярошевський та інші.
Що ж таке поняття "соціалізація", яке її значення в житті дитини, коли вона починається, що є основою для цього процесу, за допомогою яких механізмів він відбувається – всі ці питання будуть розглянуті далі.
Саме поняття "соціалізація" походить від латинської socials – суспільний. Ми розуміємо, що соціалізація – це історично зумовлений, який здійснюється в діяльності і спілкуванні, процес і результат засвоєння та активного відтворення індивідуумом соціального досвіду. Соціалізація може протікати і в умовах виховання, і в умовах стихійного впливу на особистість, що розвивається за допомогою різноманітних, іноді протилежно-спрямованих факторів суспільного буття. Соціалізація передбачає процес різноманітного пізнання дитиною оточуючої її соціальної дійсності, оволодіння навичками індивідуальної та колективної праці, і включає соціально-психологічні механізми, за допомогою яких досягається прилучення індивіда до людської культури. Особлива роль у соціалізації відводиться розвитку контактів індивіда з іншими людьми та спільній з ними суспільно-корисній діяльності. Людина в процесі соціалізації, не тільки збагачується досвідом, але і набуває можливість стати особистістю, впливати на інших людей [№40, с. - 332].
У вузькому розумінні соціалізація розглядається як процес, що забезпечує включення людини в ту чи іншу соціальну групу або спільноту. Формування людини як представника групи, тобто носія її цінностей, норм, установок, орієнтацій, передбачає вироблення в неї необхідних для цього властивостей та здібностей.
Соціалізація є одним з провідних процесів формування особистості дитини.
Соціалізація – означає найвищий щабель у розвитку біологічної і психологічної адаптації людини щодо навколишнього середовища.
І.П.Павлов в поняття "адаптація" (пристосування) включав і елементи соціальної характеристики. За Павловим, друга сигнальна система людини соціально детермінована. Вона виникла як наслідок спільної людської діяльності, соціальної за характером. Перейшовши на новий, специфічно людський рівень, адаптаційний процес увібрав у себе всі досягнення попередніх рівнів (О.М.Леонтьєв, І. Д. Калайков.)
З практичними проблемами соціальної адаптації зустрічаються майже всі фахівці, що мають бодай найменше відношення до виховного процесу, забезпечення правопорядку, до регулювання суспільних процесів в країні.
Проникнення у теоретичну сутність соціалізації допоможе педагогам зрозуміти важливість і складність цього явища, його механізм, методику пом‘якшення адаптаційного процесу в різних виховних закладах, велику роль мистецтва в цьому процесі. Залучення дитини до світу прекрасного генерує в ній вищі мотиви та духовні стимули, спонукає до пробудження прекрасного, розвитку прихованих можливостей, духовних резервів самоусвідомлення і самовдосконалення, благородного впливу на ровесників, сприяє вирішенню багатьох соціальних завдань. Окрім того, навіть побіжне вивчення теоретичних основ соціалізації здатне допомогти вихователю відкрити невідомі механізми і резерви як у самій психологічній природі дитини, так і у її зв‘язках з довкіллям, адаптації до нього і зрештою, відтворенні себе як особистості.
2. Джерела та механізми соціалізації дитини
Поняття "соціалізація" торкається як результатів, так і механізмів набуття людського соціального досвіду.
Розглянемо першу групу механізмів соціалізації між особистісну та статево-рольову ідентифікацію і рефлексію.
"Між особистісне спілкування, що одночасно породжене життєвими потребами людського суспільства, і являє собою гнучкий та багатоцільовий механізм формування особистості дитини в ході засвоєння ними соціально-історичного досвіду людства.
Спілкування з однолітками, як і спільна діяльність, - обов‘язкова передмова становлення особистості дитини. У процесі спілкування вона виробляє комунікативні уміння і навички, формує знання про оточуюче і про власне "я" шляхом порівняння себе з однолітками, а потім з дорослими.
Основними механізмами сприйняття і пізнання один одного в процесах спілкування є ідентифікація, рефлексія і стереотипізація"[№41, с. - 131].
"Ідентифікація – це процес об'єднання суб’єктом себе з іншим індивідом або групою на основі включення в свій внутрішній світ і прийняття як власних норм, цінностей, зразків. Це може проявлятися у відкритому наслідуванні зразків, що особливо яскраво виявляється в дошкільному віці.
Рефлексія – усвідомлення діючим суб’єктом того, як він в дійсності сприймається і оцінюється іншими індивідами.
Стереотипізація – сприйняття, класифікація і оцінка соціальних об’єктів на основі на основі певних уявлень (стереотип соціальний). Стереотипізація в кінцевому результаті виступає як складне соціально-психологічне явище, що виконує ряд функцій, найважливішими з яких є: наслідування, ідентифікація особистості і групи" [№40, с. – 109, 303,343].
Важливий механізм соціалізації – ідентифікація. Діти ростуть, засвоюють все більше різноманітних норм, взаємин і форм поведінки, які властиві їх батькам, одноліткам, оточуючим людям. Дитина ідентифікує себе з ними, переймає їх погляди і життєвій досвід. Завдяки ідентифікації вона набуває різних видів статево-рольової поведінки.
Батьки – основне джерело ідентифікації для дітей раннього віку. В подальшому до них приєднуються однолітки. Діти старшого віку і інші дорослі. Ідентифікація, починаючись в дитинстві, продовжується протягом всього життя людини.
Один з найважливіших ідентифікаційних процесів, завдяки якому ми дізнаємось, як формується особистість чоловіка і жінки, - статево-рольова типізація. Це процес набуття індивідом психології і поведінки. Які характерні для людей однієї статі. Основну функцію в статевіо0рольовій типізації виконують батьки. Вони виступають моделлю для наслідувань з боку дитини в своїй статево0рольовій поведінці. Дітям через батьків передаються їх статево-рольові установки, відповідні вимоги і зразки поведінки. Необхідні статево-рольові чекання батьків формують у дитини через заохочення і покарання по відношенню до тих чи інших форм поведінки. Через іграшки і відповідний статі одяг. Через розподіл між дітьми різної статі обов’язків по дому. Через виховання у хлопчиків чоловічих форм поведінки. А у дівчат – жіночих.
Аналогічні вимоги ставлять і підтримують один у одного самі діти. В процес такої соціалізації активно включені книги, засоби масової інформації. Джерел для формування у дітей статево-рольових стереотипних поглядів і форм поведінки в сучасному суспільстві достатньо для того. Щоб вже до 2 – 3 років у дитини почали чітко виявлятись притаманні їй статеві риси і Форми поведінки, погляди і оцінки.
Важливий фактор ідентифікації – це сприйняття себе дитиною як схожу на того чи іншого з батьків. Тенденція до ідентифікації себе зі схожими батьками виявляється у дітей сильніше ніж ідентифікація з несхожими батьками" [№38, с. – 82-84].
"Вихователь навчає дітей дивитись на себе як на хлопчика чи дівчинку, як на майбутніх чоловіка та жінку. Заохочує прагнення хлопчиків виявляти увагу, заступництво, готовність допомогти дівчаткам. Стимулює бажання дівчаток турбуватися про хлопчиків, знайти слова заспокоєння, підбадьорення, коли ті опиняються у скрутному становищі".
"До 3 – 4 років дитина засвоює свою статеву приналежність. Вона знає. Хто вона: хлопчик чи дівчинка. Але ще не знає. Яким змістом повинні бути наділені слова: "хлопчик" і "дівчинка".
Орієнтація дитини на цінність своєї статі раніше усього відбувається в сім'ї. Саме тут визначають традиції. Так хлопчику, навіть, найменшому кажуть: "Не плач. Ти ж не дівчинка. Ти – чоловік!", і він стримує свої сльози.
Приклади чоловічої та жіночої поведінки входять у структуру самосвідомості раніше всього через безпосередні вияви старшого покоління чоловіків і жінок в їх одязі і манері поведінки.
"Аліку (4.4.1) зшили брюки. Алик відчув велику гордість: "Як у тата !" (з щоденника ОД Павлова) в дошкільному віці починається диференціація в виборі ігор. Іграшок і пов‘язана з цим відробка ігрових і орудійних дій.
Усвідомлення дитиною своєї статевої належності має визначне значення для розвитку її особистості [№12, с. – 99-101].
У дитини формується почуття тотожності з іншими представниками своєї статі, підкреслення чоловічої та жіночої сутності.
"До інших механізмів соціалізації відносяться наслідування, навіювання, соціальна фацилізація. Конформність і дотримання норм.
Наслідування – це свідоме або несвідоме відтворення індивідом досвіду інших людей, наприклад, їх рухи, манери, вчинки і дії. Механізм наслідування є природженим. Різні види і форми наслідуваних рухів можна спостерігати у вищих тварин, в першу чергу, у людиноподібних мавп. Наслідування, крім генетично успадкованих форм поведінки та умовно-рефлекторного навчання, - є для тварин важливим додатковим механізмом та джерелом набуття життєвого досвіду.
У людини воно особливо чітко подане у немовлячому і дошкільному віці. У дорослої людини порівняно з іншими механізмами соціалізації воно грає другорядну роль у розвитку"[№38, с. - 84].
"Виявили, що у новонароджених є здатність до наслідування. Існують відеозаписи, які демонструють здатність до наслідування навіть у 6-денних малюків" [№42, с. – 61].
"Елементи наслідування виявляються у дітей у віці 7 – 8 місяців. І хоча це наслідування ще недостатньо розвинуте і виявляється лише іноді, воно вже має дуже важливі особливості. Одна з тих особливостей є в тому, що дитина не здатна копіювати нові для неї форми поведінки. Тобто вона може повторювати за дорослими тільки ті рухи, які вона вже опанувала самостійно. Друга дуже важлива особливість такого початкового наслідування полягає в тому, що 8 – 9 місячне немовля просто не здатне відтягувати у часі реакцію наслідування, воно не може повторювати через годину або на завтра той рух обличчя або рук батьків, який спостерігає в цю мить. Саме цим пояснюється нездатність маленьких дітей до образного мислення. Але з 1, 5 – 2 років вже можна помітити, що дитина і на другий день здатна повторити ті чи інші рухи, міміку своїх батьків, іншої людини, тобто фактично, дитина набуває здатність до наслідування"[№45, с. - 86].
"Не дивлячись на зовнішню схожість, за явищем наслідування в різних вікових групах сховані різноманітні психологічні механізми. У немовля чому віці наслідування рухів і звуків голосу дорослого уявляє собою спробу встановити перший "змістовний" контакт. Наслідування проходить ряд сходинок і змінюється зі зміною ведучої діяльності цього віку – сюжетно-рольової гри: спочатку дитина наслідує найбільш відкриті для неї сторони і характеристики дорослої діяльності, яку моделюють у грі, і лише поступово починає наслідувати ті сторони поведінки, які дійсно відображають зміст ситуації" [№40, с. - 248].
"Разом з цим існує і така форма наслідування, коли дитина імітує поведінку дорослої людини або іншої дитини тільки тому, що за таку поведінку вона дістала винагороду. Тобто, дитина переживає позитивні уявлення, пов‘язані з винагородою. Вона починає вести себе так же, як і ця людина. Таку форму наслідувальної поведінки в психології називають емфатичним наслідуванням" [№38, с. - 84].
"Навіювання – процес впливу на психічну сферу людини, пов‘язаний зі зниженням свідомості і критичності при сприйнятті і розвитку навіювання змісту, з свідомістю цілеспрямованого активного його розуміння, розгорнутого логічного активного аналізу і оцінки в співвідношенні з минулим досвідом і даним станом суб‘єкту"[№23,c. – 4-7,13-14,59-61,98-117].
"Навіювання можна розглядати як процес. В результаті якого відбувається несвідоме відтворення людиною внутрішнього досвіду, думок, почуттів, психічних станів інших людей, з якими спілкуються. Через механізм навіювання ми дізнаємось про хвилювання інших людей, краще розуміємо їх"[№26,c. – 11-12,17-18,21].
"Соціальна фацилітація – стимулюючий вплив поведінки одних людей на діяльність інших, в результаті чого їх діяльність відбувається вільніше, активніше і інтенсивніше. Наслідування і навіювання звичайно супроводжують фацилізацію, яка в найбільшому ступені виявляється в колі знайомих, близьких людей. В колі незнайомих, чужих людей, які викликають у дитини занепокоєння і тревогу, нерідко спостерігається протилежне явище – соціальна інгібація, яка, навпаки, виражається в гальмуванні поведінки (інгібація – гальмування). Соціальна інгібація перешкоджає процесу набуття індивідом нового соціального досвіду і заважає соціалізації".
Oсобливо багато уваги в соціальній психології приділяється вивченню такого механізму соціалізації як конформність.
