К. Бернард називає гру „тратою вільного часу для отримання задоволення; це перетворення прихованої сили, потенційної енергії в енергію діючу, яка виявляється різноманітними способами, але метою якої завжди слугує лише задоволення". Проте, наголошує він, якщо гра є еквівалентом накопиченої енергії, вона в той же час є і засобом для збільшення цієї енергії.
Безпосередня цінність гри полягає в задоволенні, у виграші, вигоді. Повторення одних і тих самих дій є необхідною умовою для полегшення й удосконалення здібностей до гри. Чим більше дитина грає, тим більше виграє, і тим більше вона хоче грати. Для виникнення гри потрібний, крім наявності певних знань і сил, ще й більш-менш високий ступінь психічної активності. „Щоб бути готовою до гри, дитина має попередньо досягти певного ступеня фізичного і психічного розвитку", - пише професор Палермського університету Д. Колоцца [32, с. 22].
Голландський учений И. Хейзинг [72] говорив: «Гра старіша культури, тому що культура припускає наявність людського суспільства, а тварини зовсім не чекали появи людини, щоб вона навчила їх грати».
Психологи й фізіологи давно займаються спостереженням, описом і поясненням сутності гри тварин, дітей і дорослих. Вони виділили такі біологічні функції гри :
- вихід надлишкової життєвої сили;
- підпорядкування вродженому інстинкту наслідування;
- потреба у відпочинку й розрядці;
- тренування перед серйозною справою;
- вправа в самоконтролі;
- прагнення до верховенства; компенсація шкідливих стимулів,
- заповнення монотонної діяльності;
- задоволення у реальних
обставинах нездійсненних бажань.
Основні положення дидактичних ігор сформульовані і розроблені
видатними педагогами і психологами К. Ушинським, А. Макаренком, В. Сухомлинським, Л. Виготським, Л. Рубінштейном,
О. Леонтьєвим та інш.
Яскравим взірцем ігрової позиції педагога в XX столітті є діяльність
А. Макаренка, який вважав: „Є ще один важливий метод - гра... Треба, насамперед, сказати, що між грою і роботою немає такої великої різниці, як дехто думає...У кожній хорошій грі є робоче зусилля та зусилля думки...Дехто гадає, що робота відрізняється від ігри тим, що в роботі є відповідальність, а в грі її немає. Це неправильно: у грі є така сама велика відповідальність, як і в роботі, звичайно, у грі хорошій, правильній..." [43, с. 367-368]. А. Макаренко переконливо довів, що в житті дитячого колективу серйозна, відповідальна й ділова гра має посідати важливе місце, і педагоги зобов'язані вміти грати. Така його позиція забезпечувала особливий ігровий стиль усього життя колективу, робила життя його вихованців яскравим. „У дитячому віці гра - це норма, і дитина повинна завжди гратися, навіть коли робить серйозну справу. У дитини є пристрасть до гри, і треба її задовольняти. Слід не тільки дати їй час погратися, а й пройняти цією грою все її життя" [44, с 16].
Запроваджуючи гру в життя колективу, А. Макаренко створював життєрадісний, оптимістичний тон і стиль, що сприяв подоланню труднощів, виховував упевненість, бачення перспективи, колективізм. «Людина не може жити на світі, якщо в неї немає попереду нічого радісного. Завтрашня радість є справжнім рушієм людського життя». Видатний педагог стверджував, що у педагогічній техніці ця завтрашня радість - один із найважливіших об'єктів роботи. Упродовж п'ятнадцяти років колектив А. Макаренка вдумливо та обережно відбирав і вдосконалював ігри як складову частину загальної системи, що у педагогічному аспекті є для нашої епохи класичним, неперевершеним взірцем. А. Макаренко вважав, що над іграми потрібно працювати постійно, змінюючи їх, ураховуючи зміни в житті колективу, перспективи подальшого його розвитку та розвитку суспільства. Аналізуючи нову гру, він цінував у ній обов'язково розвагу елемент доброго відпочинку, а тому нерідко зауважував; "Розумно, але нудно, і тому погано" [62].
Ставлення А. Макаренка до ігор визначалося його глибоким розумінням значення гри у справі виховання й освіти дітей. Педагог був знавцем і послідовним критиком ігор. Ті ігри, які він визнавав і допускав, він постійно прагнув піднести до рівня найвищої культури, домагаючись, щоб кожна з них давала найбільший педагогічний результат, який тільки взаємини тощо...» В ігровій діяльності відбувається не тільки психічний, а й фізичний розвиток дитини, розвивається фізична сила, швидкість і точність рухів. Отже, гра є важливою школою розумового, фізичного, морального і психічного розвитку дитини" [55, с. 453-456].
М. Горький зазначав, що гра - це шлях дітей до пізнання світу, у якому вони живуть і який покликані змінити. Через ігри можна й треба передавати учнівській і студентській молоді нашу історичну й культурну спадщину. Тому потрібно вплітати в ігрові ситуації розмаїття інформації історичного змісту і таким чином рятувати минуле від забуття, а молоді дати основу для формування національного „Я". Історичні теми привабливі тим, що в них в ігровій формі розвивається історичне минуле й культурні надбання українського народу, формуючи при цьому характер та патріотичні почуття молоді.
За визначенням О. Леонтьєва, гра є видом людської діяльності, здатним відтворювати її інші види. Діяльність у грі завжди відбувається в змінених, порівняно з дійсними, умовах. При цьому для діяльності у грі характерна певна двоплановість (серйозність і умовність). Діяльність у грі завжди являє собою експеримент із значний ступінь імпровізованої поведінки. У грі людина пробує свої сили. У ній відбувається процес самоствердження, учасники гри отримують задоволення від ігрових дій і процесу спілкування. Не дивлячись на умовність ситуації у грі, почуття в ній, як правило, є справжніми, реальними. Реальними є й бажання, задуми, проблеми, які вирішуються за умови, що вони значущі для учасників гри, [43].
У книзі „Мистецтво виховувати" відомий педагог і дослідник Ю. Азаров розглядає гру в системі взаємин педагога з вихованцями: "Гра, якщо вона педагогічно правильно сконструйована й організована, більше, ніж будь-яка інша діяльність, дозволяє всебічно і в усій повноті розвивати самодіяльність дітей відповідно до їх вікових особливостей... Гра може бути в руках тим інструментом, за допомогою якого здійснюється перехід від найпростішого
дитячого бажання, задоволення до виконання серйозних І важких соціальних функція, які покликаний здійснювати громадянин нашого суспільства. Не випадково такий великий майстер виховання, як В. Терський, висунув формулу "гра-творчість-життя" [5, с. 178-179].
Ю. Азаров неодноразово наголошує, що „гра - важливий метод розвитку дитячої самодіяльності". У ній відображається досвід і культура особистості педагога. Ігрова форма дозволяє, з одного боку, спільно брати участь у навчальній, трудовій чи громадській діяльності, організовувати її, а з іншого боку активно і цілеспрямовано впливати на дитину. Крім цього, гра настільки розкриває характери дітей, що „гра вносить у всі види праці й діяльності особливу людську радість і незвичайну красу людських взаємин... Завдяки грі виконання педагогічних вимог, як і будь-яких трудових завдань перетворюється для вихованця у найбільшу радість". Разом із тим відомий педагог застерігає: "Постійний контроль за моральним змістом гри, ось що вимагається від організатора ігрової діяльності" [5, с, 134, 188, 195], а потім робить остаточний висновок: "Гра дозволяє здійснити дива в найбільшій людській таємниці педагогічному мистецтві" [5, с. 199] і стверджує: „Наука про виховання - це наука про те, як навчити людину бути щасливою" [б, с. 369]. Для цього „дослідник повинен формуватися в двох напрямах: у пізнанні ідеології, культури суспільства і в оволодінні арсеналом професійних знань і вмінь. У поєднанні цих напрямів часто виникають гострі суперечності, викликані, насамперед, деяким побоюванням їх активного вирішення, побоюванням сміливо переносити зі світу власної духовної культури в світ культури педагогічної те, що допомагає ростити людину" [6, с. 440].
Н. Анікєєва говорить про те що, сам ігровий стиль сприяє здоровій моральній атмосфері за обов'язкової умови: поєднанні праці і гри. Праця має бути стрижнем шкільного життя, а гра - способом його організації" [7, с. 128]. І далі застерігає: „Гра не самоціль. Одна гра ще не забезпечує ефективності виховання. Однак гра суттєво відрізняється від інших видів діяльності тим, що вона може здійснюватися лише добровільно. Людина, яка виконує роль за примусом, не грає, а лише робить вигляд такої. Можна брати участь у праці за почуттям обов'язку, без бажання, але не в грі. Граючий „за почуттям обов'язку" порушить ігрову атмосферу. Якщо ігрові елементи присутні лише в назві, то вони можуть не тільки не сприяти піднесенню настрою, але й дратувати (як дратує будь-яка фальш)" [7, с. 130],
Отже, гра здавна привертає до себе увагу не тільки психологів і педагогів, але й філософів, етнографів, мистецтвознавців. Гра змінювалась, розвивалась та ускладнювалась разом із розвитком суспільства. Гра - провідна діяльність дитини в дошкільному та молодшому шкільному віці. Під час гри дитина додержується правил, які потрібні для успішної групової ігрової діяльності. Вона вже з дитинства навчається адаптуватись до колективу. Але гра це не тільки адаптування, це й розвиток сприйняття, уваги, фантазії, пам'ять.
1.2 Історичні аспекти розвитку теорії ігротерапії
Ігрова терапія (за Г. Лендрєт) – динамічна система міжособистісних стосунків між дитиною та терапевтом. При цьому дорослий, ознайомлений із процедурою ігрової терапії, забезпечує дитину ігровим матеріалом, сприяє тому, щоб дитина якомога повніше виразила та дослідила власне Я (почуття, вчинки, думки…) за допомогою гри. [ 48]
Ігрова терапія (за Т.Д. Зінкевичем – Євстігнеєвою та Т.М. Грабенко) – процес спільного з дитиною проживання й осмислення будь-якої життєвої ситуації, що подана в ігровій формі: це процес співтворчості, спів дії. [88]
Ігрова терапія – метод психотерапевтичного впливу на дітей та дорослих з використанням гри. В основі різних методик, що описуються цим визначенням, лежить визнання того, що гра сильно впливає на розвиток особистості. У сучасній психокорекції дорослих гра використовується у груповій психотерапії та соціально орієнтованих тренінгах, як окремі вправи, завдання на невербальну комунікацію, розігрування різних ситуацій. Гра сприяє створенню близьких відносин між учасниками групи, знімає напругу, тривогу, страх перед оточуючими, підвищує самооцінку, дозволяє перевірити себе в різних ситуаціях спілкування, знімає страх соціально значимих переслідувань. [ 62]
Довгий час ставлення до дитячої гри як педагогами так і психологами було орієнтоване на виховання і навчання дітей. В перше гра в терапії було застосована З. Фрейдом. Це був новий поворот у дитячий психології, оскільки на початку 20 ст. спеціалісти вважали, що психофізичні порушення у дітей не можливо діагностувати і лікувати за допомогою гри.
До нього використовували методи традиційного психоаналізу які не здатні були заставити дитину виразити свої переживання словами і не викликали у них інтерес до дослідження свого минулого життя. В результаті роботи психоаналітиків з дітьми зосереджувалася на спостереженні та інтерпретації, а це не завжди давало об’єктивні наслідки і З. Фрейд відчував необхідність у трансформації аналітичної теорії на ігротерапію, що і було здійснено його послідовниками.
Психоаналітик М. Кляйн також прийшла до думки о можливості використання гри дитини як вдалої заміни методу вільного асоціювання.
Можливості такого використання гри пов’язано з двома її характеристиками:
1. Гра дитини, на думку М. Кляйн, являє собою символічну діяльність, в якій знаходять вільне вираження витіснені та обмежені соціальним контролем безсвідомі потяги та імпульси. У ролях, що приміряє на себе дитина, в ігровій діяльності із іграшками заховані символічний зміст.
2. Гра є єдиним видом діяльності, де дитина опиняється вільною від примусу та тиску з боку ворожої до неї зовнішнього середовища. А це означає, що перед нею розкриваються широкі можливості вираження безсвідомих потягів, почуттів та переживань, які не можуть бути зрозумілі і прийняті її в реальних відносинах дитини зі світом.
М. Кляйн вважала, що практично будь-яка ігрова дія дитини має певний символічний зміст, виражає конфлікти та витіснені потяги дитини. Цей символічний зміст повинен бути проінтерпретований і доведений до свідомості дитини.
В 1919 році Мелані Кляйн почала використовувати ігрову техніку як засіб аналізу з дітьми, яким менше 6 років. Вона вважала, що дитяча гра і заснована на ній ігрова терапія дозволяють безпосередньо знайти шлях до дитячого безсвідомого. Термін ігротерапія був запропонований саме М. Кляйн.
Вона очолила перший напрямок, важливою особливістю якого вона вважала застосування метод інтерпретації, за допомогою ігрової техніки. М. Кляйн вперше виділила необхідний ігровий матеріал, до складу якого входили прості іграшки: маленькі дерев’яні чоловіки та жінки, машини, возики на колесах, гойдалки, поїзди, літаки, тварини, дерева, кубики, папір, ножиці, олівці, клей, м’ячі, пластилін, мотузки. Невеликий розмір таких іграшок, їх значна кількість і різноманіття дозволяла дитині з вадами виразити широкий спектр її фантазії і досвіду, відтворити різноманітні ситуації. М. Клейн підкреслювала, що простоті іграшок повинна відповідати простора ігрова кімната в ній повинно знаходитись тільки те, що необхідно для роботи з дитиною, крім того вона прийшла до висновку, що працювати краще поза домівкою маляти.
Представником другої школи стала А. Фрейд, вона підкреслювала, що головне встановити емоційний контакт між дитиною та дослідником.
А. Фрейд у роботі з дітьми, що пережили бомбардування Лондона під час другої світової війни, теж застосувала ігротерапію. Вона вважала, що якщо дитина має можливість виразити у грі свої переживання, то вона звільнялася від страху, і стрес не переросте у психічну травму.
У книзі «Діти і війна» А. Фрейд (1944) яскраво описує різницю у способі вираження реакції на бомбардування Лондона під час другої світової війни дорослих і дітей: після атаки ВВС дорослі знову і знову розповідали про те, який жах вони пережили. Діти, що перенесли теж саме, майже ніколи не розповідали про це. Їх реакція на пережити виражалася у грі. Діти будували домівки із кубиків і скидали на них «бомби». Дома горіли, завивали сирени. Навколо були вбиті та ранені і «швидка допомога» їх увозила до лікарні. Такого плану ігри повторювалися декілька тижнів.
А. Фрейд виявила, що гра є важливим фактором становлення емоційного контакту з дитину і слугує тим засобом, який робить самовираження дитини вільним.[ 87]
Обидві вчені стверджували, що дуже важливо розкрити минуле дитини і посилити її «Єго». На думку М. Кляйн і А. Фрейд гра є тим засобом, який робить самовираження дитини вільним. Таким чином, ігрова терапія дозволила їм безпосередньо проникнути в дитяче безсвідоме. Робота в ігровій ситуації, де дитині пропонується декілька спеціально зібраних іграшок і психолог бере участь у програванні дитиною певних епізодів, була названа активною ігровою терапією. В активній ігровій терапії підкреслювалось значення спостереження за емоційними взаємовідносинами між дитиною і терапевтом, які вважалися діагностично значущими для розуміння відносин дитини з іншими людьми. Паралельно розвивався пасивний тип ігрової терапії коли дослідник не обмежував дитячу гру, а був присутній на ній, знаходячись в одній кімнаті з дитиною. В пасивній ігровій терапії прийнято вважати, що важливе значення в подоланні емоційних порушень має прийняття способів самовираження дитини. Вона отримувала можливість пережити свою тривогу, ворожість або відчуття не захищеності в ігровій формі і в своєму особистому темпі.
Герміна Гуг-Гельмут стала одним із перших терапевтів, яка стверджувала, що гра є найбільш відповідальним моментом в психоаналізі дитини і запропонувала дітям, з якими проводила ігротерапію, іграшки для того, щоб вони могли виразити себе. Не дивлячись на те, що її роботи передують роботам А. Фрейд та М. Кляйн, вона використовувала ігротерапію з дітьми, які мали вік понад 6-ти років, і не сформувала певного підходу до ігротерапії. Але вона після З. Фрейда показала, як за допомогою гри можна лікувати дитину.
Отже основними цілями колекційного впливу в психоаналітичній ігротерапії названі вчені вважали :
1. Встановлення аналітичного зв’язку, емоційно позитивного контакту між дорослим і дитиною, що дозволяє ігротерапевту здійснювати функцію інтерпретації і транслюванні дитині символічних зміст дитячої гри; приймати участь у грі дитини, організовувати у грі актуалізацію та програвання значимих для дитини конфліктів.
2. Катарсис – форма емоційного реагування, що призводить до перемоги над негативними емоційними станами та звільнення від них.
3. Гра дає дві можливості катарсису: вільне вираження відчуттів і емоцій дитини та вербалізація почуттів.
4. Інсайт являє собою одночасно і результат і механізм ігротерапії. В якості результатів інсайту можливо виявити як здобутки дитини більш глибокого розуміння себе і своїх відносин з значимими авторитетом. Інсайт не потребує інтерпретації, роз’яснення з боку ігротерапевта, а досягається дитиною несподівано. В дитячому віці інсайт часто носить невербальний характер.
5. Дослідження реальності. Процес дослідження та апробації дитиною різноманітних форм і способів взаємодії зі світом людей, міжособистісних стосунків.
6. Особлива атмосфера індивідуальної безпеки і довіри, що панує на заняттях, знімає страх та тривожність дітей перед можливими невдачами та санкціями. І стимулює їх до дослідження нових способів поведінки і спілкування з дорослими та однолітками.
7. Сублімація як перевід і відхилення енергії примітивних сексуальних потягів від прямої цілі розглядається в психоаналізі як вища форма вирішення ускладнень дитячого віку. [ 56]
Таким чином, гра в психоаналітичній практиці розглядається, як символічна діяльність, в якій дитина, будучи вільна від тиску та заборон з боку соціального оточення, за допомогою іграшок, ігрових дій з ними та ігровим ролям, виражає в символічній формі власні потяги.
Наступний напрямок в ігровій терапії виник в 1930 р. з появою праць Д. Леві в яких він розвиває ідею терапії відреагування – структурованої ігрової терапії для роботи з дітьми, які пережили травмуючи події. Він базував свій підхід у першу чергу на переконанні в тому, що гра надає дітям можливість відреагувати на якісь події. Дитині дозволялося грати вільно, щоб вона познайомилася з кімнатою і терапевтом. Потім дорослий використовував певний ігровий матеріал, щоб у певний момент внести у гру дитини стресогенну ситуацію. Відтворення травмуючої події дозволяла дитині звільнитися від страху і напруги, які були викликані стресовою ситуацією.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
