Неможливо стверджувати, що якийсь певний спосіб догляду за дитиною пізніше призведе до формування особливого і незмінного типу характеру, коли вона стане дорослою. Але можна сказати, що вся сукупність відносин дорослих до дитини й пам'ять про дитинство без сумніву пов’язані з тим, чого дитина чекає від життя в майбутньому.
Початок навчання у школі означає для дитини не тільки її вступ у світ соціальних норм і відносин, але й розрив психологічно-особистісних відносин з батьками. Саме тому вступ до школи – початок нового шляху в розвитку особистості. На цьому етапі проблеми відокремлення, відчуження, уособлення ніби відходять "за куліси" по відношенню до людей, які проходять на сцені життя.
Ведучою діяльністю дитини стає навчання, причому, сама дитина не володіє необхідними навичками її здійснення. В силу цього дорослий знову стає необхідним дитині, стає зразком для наслідування. І відмічається ще один позитивний фактор – влиття дитини в шкільний колектив, що передбачає не тільки необхідність і можливість встановлення нових контактів, але й залучення до нових колективних проблеми. Все це призводить до тимчасового зняття відчуття відокремлення, пом’якшення переживання відчуження. Але вже наприкінці молодшого шкільного віку ( 9-10 років ) психологічна ситуація змінюється: дитина достатньо адаптувалася до шкільного життя, до своєї соціальної позиції учня як в школі так і вдома, починає сприймати цю позицію тільки як одну із характеристик свого "Я". Якщо на початку навчання на питання: "Ти хто?", всі відповідають: "Я учень", то до кінця початкової школи особистість переростає цю позицію.
Тому навчання і влиття в шкільний колектив не може виключати можливість самотності, як вважає більшість. А серед причин, що призводять до самотності виділяють такі:
проблеми у відносинах з батьками;
відсутність у дітей сформованих навичок спілкування;
зміна школи або місця проживання;
в результаті розриву дружніх відносин;
розлучення батьків;
боротьба за любов батьків;
єдина дитина в сім'ї.
Отже перша причина: проблеми у відносинах з батьками.
В чому ж вони полягають на цьому етапі розвитку особистості?
Навчання стає тільки однією зі сфер в житті дитини, до того ж зовсім не основною. У дитини з'являється маса інтересів, які відносяться як до соціальної сфери ( міжособистісні відносини й контакти ), так і до предметно-діяльної. У дитини з'являється багато друзів, з якими у неї виникають спільні інтереси, що не контролюються дорослими.
Інтенсивність включення дитини в сферу особистісного спілкування, що постійно розширюється, призводить до розмивання суцільності особистісного "Я" з соціальною роллю. В результаті виникає усвідомлення потреби в самоствердженні, тобто в утвердженні своєї самостійності, утвердженні своєї унікальності та неповторності, як індивідуальності. Становлення такої потреби є скритим, інтимним і проявляється вже по її завершенні. Саме тому більшість батьків і вчителів не помічають цього моменту і стикаються вже з кінцевим результатом, що, як правило, призводить до виникнення важко розв'язуваних конфліктів. Вчителі й батьки з моменту вступу дитини до школи вважають навчання головною і майже не єдиною справою життя дитини. За перші два роки навчання батьки настільки звикають до злиття "Я" дитини з соціальною роллю учня, що надалі вони не можуть перебудувати своє відношення до дитини.
В основному втримати відносини з дитиною на основі принципу " ти учень і твоя справа вчитися " зберігається до кінця її навчання в школі.
Відсутність змін у поглядах батьків відноситься не тільки до навчання, а переноситься й в сферу міжособистісних відносин в сім'ї. Система відносин, що виникає, поглиблює почуття відчуженості. Воно стає усвідомленим і приводить до:
зміни системи цінностей дитини, що виражається в активному пошуку тих, хто її розуміє;
появи неадекватних способів утвердження особистості, наприклад, відмови у вивченні певного шкільного предмету, який, як вважає учень, не потрібний для подальшого життя.
"Для більшості дорослих дитина – це Маленький Дорослий. Вони не розуміють, що у дитини інакші проблеми, ніж у дорослих. І якщо дорослий іноді поводить себе і навіть повинен себе вести як Велика дитина, то дитина – це не маленький Дорослий" (Е. Берн). Саме тому батьків, які розуміли б своїх дітей зустрічається так мало.
Звичайно, відповідальність за подальшу долю дитини, якій потрібно закінчити школу, вступити до інституту чи університету, робить батьків недалекоглядними і вони не піддаються ніякій корекції. Причиною цього може бути і психологічна малограмотність багатьох вчителів.
Друга причина - відсутність у дітей сформованих навичок спілкування: багатьом дітям важко знаходити друзів або зберігати дружні стосунки, тому що їм не вистачає необхідних для цього навичок спілкування.
Дитина, яка здатна розпочати гру або спілкування з собою подібним, може все ж надати перевагу проводженню часу на самоті. Але така дитина зможе успішно спілкуватися, коли він (вона) цього захоче або це стане необхідним. З іншого боку, дитина, яка не володіє навичками спілкування, може залишатися одною або бути "ізольованою" скоріше з необхідності, ніж через своє бажання.
Щоб знайти друзів і зберігати дружні відносини, дітям необхідно оволодіти кількома різними навичками:
вони повинні вміти включатися в групову діяльність;
мають навчитися зі схваленням відноситися до своїх однолітків і підтримувати їх;
повинні вміти залагоджувати конфлікти відповідним чином і проявляти чуйність і такт.
Оволодіння такими навичками може виявитися важкою справою для дитини. Оскільки як тільки двоє або більше дітей вигадали й визначили для себе певного роду діяльність, чи це буде розгадування головоломки, чи політ на борту космічного літака, вони часто "захищають" свою діяльність, не допускаючи нікого із сторонніх, хто міг би осмілитися попроситися до них. На привітання вони можуть не відгукнутися, на питання: "А що ви робите?" – відповісти: "Ми то кулички робимо, а ти - ні", і на пряме питання: "Можна мені з вами?" – дати таку ж пряму відповідь: "Ні".
Мистецтво дружити включає в себе вміння бути другом. Найпопулярнішими дітьми, з якими однокласники, за їх власними словами, більше всього люблять гратися, виявляються ті діти, які часто приділяють увагу своїм одноліткам, хвалять їх і охоче озиваються на їх прохання. І навпаки, дітей, які часто ігнорують, висміюють, звинувачують однолітків, погрожують їм або відмовляються вступити з ними в контакт, однокласники зазвичай недолюблюють.
Отже для того щоб дитину включили й прийняли в своє товариство інші діти, вона або він також повинні "включати" і "приймати".
Потрібно визнати, що не завжди "дружня" поведінка нагороджується дружбою. Чи буде проявлення ніжності дійсно оцінене іншою дитиною належним чином, залежить від того, як виражена ця ніжність і як її розуміє одержувач. Якщо деяким дітям необхідно навчитися вести себе більш дружелюбно, то іншим потрібно навчитися стримувати занадто бурхливе виявлення дружніх почуттів.
Розвиток загальних навичок спілкування через взаємовідносини з однолітками може сам по собі стати передумовою набуття навичок дружнього спілкування. Діти отримують навички спілкування не стільки від дорослих, скільки від контактів один з одним. Шляхом спроб та помилок вони з більшою точністю виявляють, яка лінія поведінки спрацьовує, а яка — ні. Навичкам спілкування діти вчаться також під безпосередньою опікою своїх одноліток або на їх прикладах.
Наступна причина - зміна школи або місця проживання.
Говорячи про перші роки в школі, Салліван стверджує, що часті переїзди нерідко "згубно" впливають на життя дітей і що будь-які переїзди в цей період можуть стати серйозною перешкодою для спілкування.
Різка реакція на переїзд може бути частково зрозуміла як наслідок втрати особливо близьких друзів, тих людей, з якими дитина звикла спілкуватися й знаходити у них підтримку. Подібні втрати зазвичай викликають почуття самотності, депресію, роздратованість і гнів. Такі почуття може переживати дитина, в якої друг переїхав на нове місце переживання, а також дитина, що сама переїхала.
Додаткові труднощі полягають в тому, що дитина, яка переїхала на нове місце проживання, повинна тепер стати частиною нового соціального оточення, де — що значно погіршує положення — «кожний поводиться так, начебто знає кожного дуже давно». У дітей будь-якого віку такі переїзди можуть відродити всі труднощі й побоювання, які він випробував з першою появою в колі дошкільнят.
Але переїзд не завжди створює такий різко негативний вплив на дітей. Нечисленні дані на цей рахунок не дають можливості встановити систематичний зв'язок між кількістю переїздів людей в дитинстві і їх почуттям самотності в зрілому віці .
В той же самий час багато дітей розглядають свій переїзд як сприятливу можливість знайти нових друзів, і більшості з них поступово це вдається на новому місці.
Батьки і вчителі повинні, однак, враховувати, що змушена розлука з друзями й поява в новому колективі викликає стрес у дітей будь-якого віку, точно так само, як це буває і в дорослих. В такий час підтримка з боку родини і міцних сімейних взаємин є, цілком ймовірно, особливо важливою для дитини.
Наступна причина - розрив дружніх відносин.
Такі випадки, коли діти самі розривають дружні відносини, зустрічаються, напевно, частіше, ніж розставання в результаті переїзду. Діти, схоже, рідко поривають із друзями раз і назавжди через одну сварку. Розрив їхніх дружніх відносин скоріше результат повільного розрізнення, що виникло тоді, коли одна з них або обоє поступово усвідомили, що їхня дружба більше не приносить їм минулого задоволення. В міру того як росте й дорослішає кожна окрема дитина, її мінливі потреби, здібності й інтереси неминуче відбиваються і на зміні друзів. Ці зміни особливо вражають в той період, коли дитина — кожна по-своєму і з властивими йому або їй темпами — перетворюється в підлітка.
Спостереження науковців підкреслюють тісний взаємозв'язок фізичних і психічних змін, з однієї сторони, і зміни друзів, з іншої сторони. Їх висновок допомагає усвідомити, що припинення дружніх контактів і заміна їх новими варто вважати скоріше ознакою нормального розвитку, ніж ознакою соціальної неповноцінності. Як пише найвідоміший у світі дитячий лікар Спок: "Сам факт, що дружба тане і йде на спад свідчить про те, що на кожній стадії свого розвитку діти схильні відчувати потребу завести друзів, не схожих на колишніх, і як наслідок змушені час від часу шукати нових".
Але хоча такий результат і є нормальним і необхідним аспектом процесу дорослішання, дітям часто буває дуже важко пережити розрив дружніх відносин. Як і в випадку припинення шлюбних або любовних зв'язків, припинення дружніх відносин рідко відбувається по взаємній згоді. Типова ситуація, коли одна дитина розчаровується в дружніх відносинах швидше, ніж інша, і стає «тим, хто пориває», у той час як інша виявляється «тим, з ким поривають». І ту й іншу роль буває дуже важко зіграти.
Коли дитина молодшого віку виявляє, що її друг не хоче більше з ним грати, такий поворот відносин може часом показатися їй зовсім незбагненним і від цього особливо образливим. І навіть якщо дитина здатна зрозуміти абстрактно, що в них із другом не так багато спільного, як було колись, розрив, все рівно, може стати для неї сильним потрясінням.
Оцінюючи причини розриву, діти звичайно, критично підходять до визначення свого відношення до нього. В той час як самобичування, на приклад, може відвернути дітей від спроб завести нових друзів (на тій підставі, що «я ніколи нікому не сподобаюся»), більш повне розуміння психологічних розходжень, які призвели до розриву, може допомогти їм встановити більш задовільні дружні відносини в майбутньому . Є до того ж підстави вважати, що дівчатка більш чутливі до перепитій в близьких відносинах, ніж хлопчики. Частково, можливо, саме з цієї причини у зрілому віці жінки легше переживають розлуку й втрату, ніж чоловіки.
Для більшості дітей втрата друзів — це нормальне й необхідне явище процесу дорослішання. Але такий розрив може також призвести до відчутної кризи в їхньому житті. Батьки, схоже, часто недооцінюють значимість подібних втрат, особливо коли мова йде про дітей молодшого віку. Вони схильні недооцінювати їх значення, запевняючи дитину: «Не турбуйся, знайдеш собі нового друга», видаючи, таким чином, своє неправильне уявлення про те, що юні друзі схожі на стандартні, змінні деталі. Було б краще, якби батьки приділяли цій ситуації більше уваги і поставилися до неї серйозніше . В багатьох випадках, однак, дітям вдається в кінцевому результаті перетворити втрати на придбання: подібного роду переживання досить плідно впливають на розширення кола їхніх інтересів і знайомств.
Наступна і найскладніша за своєю структурою причина – розлучення батьків.
Розлучення обов'язково позначається на тому, що дитина вправі звертати переважну увагу на те, що відбувається за межами родини. Більше того, рішення батьків розлучитися часто випереджає період невпевненості дитини, що розтягується на кілька років і різко перериває процес безперервності її розвитку, що може призвести до значного порушення психологічного й соціального функціонування дитини у шкільному віці і до тяжких змін у відносинах батьків і дітей.
Як же поводять себе діти молодшого шкільного віку в такій ситуації?
В багатьох з обстежених дітей виявили самоконтроль, врівноваженість і сміливість. Вони розсудливо, ясно сприймали те, що на їхніх очах відбувається розпад родини, в порівнянні з дітьми молодшого віку, хвилювання і горе яких дуже часто як би паралізують і дезорганізовують. На відміну від малят ці діти виявляли значну активність у прагненні подолати досить суперечливі почуттями та побоюваннями, що навалилися на них, і намагалися внести ясність і зв’язність у те незрозуміле безладдя, що панує зараз у їхньому житті.
Усі спроби виявити самоконтроль — в ясності мови, в запереченні, в силі духу, в пошуках підтримки в інших, у постійному русі, в усвідомленому ухиленні від відповідей — це доступні для даного віку способи боротьби з відчуттями втрати і відмовлення, що лежать в основі такої поведінки, безпорадності й самотності, що охопили дітей і у більшості випадків. В дійсності ця, не завжди помітна для стороннього спостерігача, здатність одночасно діяти на таких двох зовсім несхожих рівнях свідчить про винахідливість, властиву багатьом дітям в родинах, що розпалися. У деяких випадках лише інформація з додаткових джерел виявляла одночасну участь таких дітей у двох процесах: з одного боку, вони посилено намагалися опанувати ситуацію, а, з іншого боку — піддавалися мукам душевного болю. Ця в деяких випадках усвідомлена стратифікація психологічного функціонування — особливість даної вікової групи. Вона надзвичайно важлива для того, щоб заглушити й зменшити біль, зробити його, більш терпимим і дати можливість дитині не зупинятися в розвитку. Але сам біль від цього не зникає, він ще довго зберігається й дає про себе знати.
Прагнення подолати душевне стражданням іноді сполучалося у дітей зі спробами приховати його від стороннього спостерігача через гостре почуття сорому. Діти соромилися розлучення батьків і розриву відносин у своїй родині; знаючи, наскільки повсякденне явище — розлучення, вони проте соромилися батьків і їхньої поведінки, обманювали з відданості їм, щоб приховати те, що відбулося; їм було соромно зізнатися, що той факт, що батько залишає їх, є його відмовою від них, а це, з їхнього погляду, означає, що вони неварті любові. Керуючись настільки складним бажанням уникнути ганьби і зберегти вірність батькам, деякі діти обманювали самовіддано.
Якщо багато дітей молодшого віку в період розпаду сім'ї втрачали колишню рухливість, то біль, що переживають молодші школярі, часто змушував їх зайнятися цілеспрямованою діяльністю. Звичайно, це була багатоаспектна реакція з метою перебороти почуття безпорадності в ситуації розлучення, перемогти приниження відмовлення від них, яке вони випробували, і активізувати свою діяльність — діяти як можна енергійніше — по зміні стану пасивного переживання через розпад родини. У деяких дітей вона вилилася в безпосередні спроби звести батьків разом.
Єдиним почуттям, що найбільше чітко відрізняло цих дітей від усіх дітей молодшого віку, був їх усвідомлений, сильний гнів. Можна вказати багато джерел подібного гніву, але тут вирішальним моментом для його прояву була роль, яка полягала в тому, щоб тимчасово згладжувати або хоча б затушовувати іншу, більш хворобливу реакцію на розлучення батьків.
Значна частина дітей гнівалася на того з батьків, хто, на їхню думку, був ініціатором розлучення, і у своїй оцінці вони рідко помилялися.
Цікаво відзначити, що, незважаючи на знання подробиць і найчастіше сугубо особисту поінформованість про серйозні причини, що призвели до рішення про розлучення, включаючи і регулярний прояв жорстокості батьків по відношенню один до одного, більшість дітей з таких родин не могли знайти ніякого виправдання рішенню батьків розлучитися.
У деяких дітей гнів на батьків сполучався з моральним обуренням і образою, що батько, який карав їх за погану поведінку, тепер сам веде себе аморально й безвідповідально.
Свій сильний гнів ці діти виражали найрізноманітнішими способами. Батьки розповідали про більш часті спалахи роздратування своїх дітей, їхньої більшої буркотливості, зайвій вимогливості і владності. Іноді вибух гніву виражався в заздалегідь обміркованій бурхливій формі, розрахованої на те, щоб досадити матері, коли до неї приходили інші чоловіки.
У деяких дітей така агресивність явно відбивала уподібнення якостям їхнього батька, що залишив їх, і, таким чином, була способом перебороти гіркоту його втрати.
Інші діти продемонстрували зворотну поведінку — поступливість і меншу самовпевненість після розлучення батьків.
Діти описували свою самотність, переживані ними відчуття на основі того, що їх залишили осторонь від усього, і сумно зізнавалися у своїй безпорадності і другорядній ролі в прийнятті найважливіших сімейних рішень.
Це почуття самотності дітей молодшого віку, відображає не тільки великий ступінь дорослості цих дітей, їхні більш «дорослі» надії на взаємність почуттів, а також взаємну підтримку у відносинах з батьками й іншими дорослими. Тому вони і почували себе більш скривдженими, приниженими і відкинутими вбік через події, що звалилися їм на голову, над якими вони були фактично не владні.
Необхідно відзначити, що діти, намагаючись побороти почуття самотності, дуже тверезо сприймали реальне зниження інтересу батьків до них, що часто має місце під час розлучення. Крім залишення родини одним із батьків — що цілком зрозуміло — їх займають свої власні проблеми в цей період; їхня емоційна відкритість, часткова увага і навіть час, проведений з дітьми, найчастіше значно скорочуються.
Однак головним моментом переживання самотності й відчуття ізольованості, про які повідомляли діти, було, можливо, їхнє сприйняттям розлучення як битви між батьками, де дитині потрібно було стати на чиюсь із сторін . Слідуючи цій логіці, крок на сторону одного з батьків розцінювався дитиною (а іноді й одним з батьків) як зрада іншого, що могло викликати дійсний гнів і ще більше відмовлення від одного з батьків на доповнення до загострення внутрішнього психічного розладу. Таким чином, паралізовані своєю власною суперечливою відданістю і психічною або реальною розплатою — необхідністю встати на сторону одного з батьків, багато дітей утримувалися від такого вибору і почували себе самотніми й покинутими і не знали, де знайти розраду і родинну участь.
