Проблеми лідерства у шкільному колективі
Вступ
Лідерські якості притаманні кожній людині, а те чи вона їх розвиває чи ні залежить в більшості від середовища та людей в якому вона знаходиться і спілкується. Якщо спостерігати за дитиною з чітко вираженими лідерськими якостями ще з раннього дитинства, то можна поділити її життя на певні періоди формування цих здібностей. Наприклад, дитячий садок, школа, університет, робота, подружнє життя і так далі. Тобто багато що визначає оточення та місце в суспільстві.
У цілому лідер – це член групи, який виконує центральну роль в організації та діяльності класу. До нього всі прислухаються та нічого не вирішують без його участі.
Проблему лідерства досліджували велика кількість вчених різноманітних гуманітарних та практичних наук. Психологи, політологи, педагоги висували та доводили свої теорії, концепції, визначення щодо лідерства.
Цю тему досліджували: М. Шимановський, Р.Х. Шакуров, Є.С Кузьмін, С. Куча, О.І. Киричук, Р.І. Солопова, А.В. Мудрик, Н.Л.Седеванова, М. Фей гін, Б. Бабенко, Л.В. Турищева, Д. Креч, Л.І. Уманський, Т.Н. Мальковська, Н.Ф. Маслов, В.В. Шпалінський, В.І. Зацепін та інші.
Об’єктом дослідження курсової роботи є шкільний колектив та особливості індивідуальності учня.
Предметом дослідження: лідерство у класі, її типологія та характеристика.
У радянській та у сучасній педагогічній літературі зустрічається різна типологія, тлумачення, характеристика лідерства. Якщо порівняти декілька книг чи статей з висвітленням цієї теми, то можна розгубитися коли робити загальні висновки по ній. Кожний автор висвітлює своє бачення проблеми лідерства і це правильно, то в курсовій роботі можна спиратися не на одне чи два джерело, а на десятки. Важко відповісти однозначно на такі запитання, як «Мотиви лідерства», «Типи лідерів», «Хто у більшості стає лідером», «Яка різниця між хлопчиком-лідером та дівчинкою-лідером», а головне питання «Чи потребує суспільство лідера».
Очевидним є те, що проблема лідерства існує в сучасній школі, і про неї потрібно писати, її потрібно вивчати та вносити певні свої корективи. Проблему лідерства починають вивчати саме із школи, бо в ній дитина формується як юнацька особистість, починає будувати свій життєвий шлях та самоутверджуватись. Діти – це майбутнє нашої країни, а у встановленні лідерства одну з головних ролей грають вчителі, і саме їм потрібно звернути увагу на учнівський колектив класу та виділення лідерів серед дітей. Педагог повинен визначити чи це лідери «позитивні» чи «негативні», і прикласти максимум сил для того, щоб поставити дитину на правильний шлях розвитку.
Тому мета курсової роботи різнобічно і об’єктивно дослідити шкільний колектив, виділити лідерів, вивчити типологію лідерства, обґрунтувати функції лідера, звернути увагу на встановлення лідерства в сучасній школі.
Для досягнення даної мети потрібно розв’язати ряд завдань:
- проаналізувати теорії лідерства;
- провести характеристику лідерів;
- виділити головні якості лідерів;
- охарактеризувати здібності лідерів;
- вивчити структуру встановлення лідера;
- охарактеризувати умови досягнення лідерства;
- провести ряд ігор на встановлення лідера у шкільному колективі;
- провести з дітьми дискусію шляхом запитань.
Для написання даної роботи було використано періодичні та монографічні видання.
Свої статті висвітленню проблеми лідерства в шкільному колективі присвятили В. Татенко – «Типологія лідерства», С.Л. Аліфанов«Основні направлення аналізу лідерства», Г.В. Ложкин – «Механізми лідерства», М. Шимановський «Завдання лідера – вести за собою: практичні поради зі створення учнівського самоврядування», Н.Шевченко – «Майбутнє лідерам» та інші. Широко описують лідерство такі автори у своїх працях: О.Л. Кричевський і Є.М. Дубовська – «Психологія малої групи», Платонов Ю.П. – «Мастерская психология», Н.Л. Селіванова – «Шкільний клас», А.В. Мудрик – «Общение школьников», М.Ю. Кондратьєв – «Складові авторитета», М.Н. Корнєв, А.Б. Коваленко – «Соціальна психологія», О.І. Денисова, Г.Г. Довганич – «Модуль: як стати лідером» та ще багато інших.
Справа в тому, що кожен охарактеризовував проблему лідерства із своєї точки зору. Дуже багато вплинула на думку дослідників радянська епоха, вони висвітлювали тему, яка була огорнута комунізмом, а саме в школі. Бо в школі виховували комуністичних, буржуазних лідерів. Часи змінилися і потреба суспільства у лідері також. Незважаючи на це все одно єдиним залишається те, що лідерство у класі відіграє одну із основних ролей і саме вчитель може впливати на розвиток особистості лідера.
Отже, проблема лідерства була актуальною, є актуальною сьогодні та буде завтра, і тому в курсовій роботі ця тема також відіграє провідну роль.
1. Теорії походження лідерства. Поняття, роль та функції лідерства
Лідерство стало об’єктом дослідження на початку ХХ століття, коли почали виявляти інтерес до управління як науки. Проте тільки в 30-40-х роках вперше було здійснено вивчення цього явища на систематичних засадах. Ранні дослідження мали на меті виявити загальні властивості або особистісні характеристики ефективних керівників, що зумовлювалося насамперед потребами виробництва. Так виникла особистісна теорія лідерства (теорія рис, теорія великих людей), згідно з якою кращі з керівників мають певний набір природжених, спільних для всіх особистісних якостей. Різні дослідники намагалися з’ясувати найбільш необхідні для лідера риси. Такі набори рис ретельно фіксувалися і розглядалися як підґрунтя для побудови системи тестів для відбору осіб, придатних для лідерства.
На жаль, незважаючи на велику кількість проведених досліджень, вчені так і не дійшли єдиної думки про те, яким має бути набір якостей, властивих великому лідеру. К.Берд, наприклад, склав список 79 рис, що визначалися різними дослідниками як «лідерські». Серед них були такі: ініціативність, товариськість, почуття гумору, ентузіазм, упевненість, дружелюбність тощо. Але жодна з рис не посідала надійного місця в переліках: 65% названих рис були згадані один раз, близько 20% - двічі і лише 5% чотири рази.
Абсолютизм втіленням теорії рис є поняття харизматичного лідера (від грецького – дар, милість, благодать божа). Харизматичному лідерові приписують усі успіхи його прихильників, навіть явні помилки обертаються його заслугами. Як феномен групової психології харизма сприймається у зворотному вигляді: увага зосереджується на лідері, а не на його послідовникам. Саме для харизматичного лідера слушним є прислів’я: «Короля грає оточення». Потреба людей у такому лідері виникає за екстремальних умов, частіше за все в релігійному чи політичному житті. Харизматичний лідер викликає в оточення абсолютну довіру, спонукає до схилення перед ним.
Висновок про те, що взагалі не існує набору особистісних рис, властивих талановитим керівникам, нерідко наводиться на доказ того, що ефективність керівництва має ситуативний характер. Тому на зміну теорії рис прийшла ситуаційна теорія лідерства, згідно з якою лідерство тлумачать як продукт певної ситуації. У різних конкретних ситуаціях групового життя звичайно виявляються окремі члени групи, які мають перевагу над іншими хоча б за однією рисою чи властивістю, а оскільки саме вона й необхідна в ситуації, людина стає лідером. На відміну від інших він краще за них уміє актуалізувати в конкретній ситуації притаманну йому рису. Властивості, риси і якості лідера стають відносними. Саме цей момент ситуаційної теорії піддав критиці Ж. Піаже, який стверджував, що при цьому по суті повністю знімається питання про активність особистості лідера.
З метою подолання недоліків цієї теорії Дж. Хартлі запропонував систему аргументів, які, на його думку, дають змогу інтерпретувати той факт, чому саме певні люди стають лідерами і чому не тільки ситуація визначає їхнє усунення. Це можливо, зокрема, тому, що, по-перше, якщо хтось став лідером і в іншій; по-друге, внаслідок впливу стереотипів лідери в одній ситуації інколи розглядаються групою як лідери взагалі; по-третє, людина, будучи лідером в одній ситуації, набуває авторитету, і цей авторитет працює далі на те, що цю людину оберуть лідером іншим разом; по-четверте, певні особистісні риси, звичайно, існують, і тому окремим людям властиво «шукати посади», внаслідок чого вони ведуть себе так, що їм «дають посади».
Але подібні міркування навряд чи можна вважати переконливими для подолання недоліків ситуаційної теорії. І все ж, незважаючи на це, вона набула популярності: саме на її ґрунті здійснено велику кількість експериментальних досліджень лідерства в школі групової динаміки.
Інший підхід до проблеми лідерства на противагу попереднім ґрунтується на зосередженні підвищеної уваги на поведінці керівника. Згідно з цим підходом ефективність лідера визначається не його особистісними якостями, а радше манерою поведінки щодо підлеглих. Концентруючи увагу на фактичній поведінці керівника, поведінковий підхід певною мірою сприяв вивченню лідерства. Але він мав і суттєвий недолік, що полягав у абсолютизації якогось одного оптимального стилю керівництва. Крім того ефективність стилю значною мірою залежить і від характеру конкретної ситуації, і коли ситуація змінюється і відповідний стиль. Зрештою дослідники змушені були відмовитись від поведінкового підходу і повернутися до ситуаційного.
На ґрунті узагальнення практичного досвіду і попередніх підходів виникла синтетична теорія лідерства, згідно з якою лідерство розглядається як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідер – як суб’єкт управління цим процесом. За такого розуміння лідерство інтерпретується як функція групи і тому вивчати його слід з точки зору цілей та завдань групи, хоча і структура особистісного лідера при цьому повинна братись до уваги. Рекомендується враховувати й інші змінні, наприклад, тривалість існування групи. З точки зору синтетичності ця теорія має низку переваг. Більшість вітчизняних дослідників, вивчаючи динамічні процеси в групі, ґрунтуються саме на ній. При цьому вони використовують нові принципи, головний зміст який полягає в тому, що сутність лідерства в малих групах розглядається в контексті спільної групової діяльності, тобто в центрі уваги ставиться не просто ситуація, а конкретні завдання групової діяльності й певні члени групи можуть продемонструвати свою спроможність організовувати групу для розв’язання цих завдань. Лідер відрізняється від інших членів групи не наявністю в нього якихось особливих рис, а вищим рівнем впливу. Особливості цього впливу, його якісні та зовнішні вияви знайшли своє відображення в дослідженнях стилю лідерства.
Стиль лідерства (від грец. – паличка для письма) означає спосіб, прийом, метод роботи, характерну манеру поводитися. Отже, під стилем розуміється типова для лідера система способів та прийомів впливу на підлеглих.
Перші спроби дослідження ефективності стилю лідерства були здійснені в «школі групової динаміки» під керівництвом К. Левіна. Вченими були виокремленні три стилі, які й досі широко використовуються в соціальній психології та педагогіці: авторитарний, демократичний та ліберальний. Деякі дослідники використовують інші назви для опису вказаних стилів: директивний (вольовий, жорсткий, одноосібний, адміністративний тощо); колегіальний (партнерський, колективістський тощо); анархічний (номінальний, вільний, потуральник, безвладний тощо).
Об’єктом вивчення в експериментах були десятирічні хлопчики, яких розподілили на кілька груп по різних клубах, на чолі яких стояли дорослі з авторитарним, демократичним і ліберальним стилями лідерства. Авторитарне лідерство відзначалось високою мірою влади лідера: він визначав усю стратегію діяльності групи, ніякі повноваження групі не делегувались. Демократичне лідерство здійснювалось за принципом поділу влади і участі підлеглих в управлінні, відповідальність не концентрувалась, а розподілялась. Ліберальне лідерство характеризувалось мінімальною участю керівника в груповій, група мала повну волю приймати власні рішення.
У своєму дослідженні К. Левін встановив, що авторитарне лідерство веде до виконання більшого обсягу роботи, ніж демократичне, але для нього властиві низька мотивація, менша оригінальність, не така міцна товариськість у групі, відсутність групового мислення, більша агресивність, тривожність, залежніше і покірніше поведінка. Порівняно з демократичним лідерством при ліберальному обсяг роботи зменшився, якість її знизилася, стало більше гри. Піддослідні перевагу віддавали демократичному стилю керівництва.
Узагальнюючи численні дослідження стилів лідерства, Г.М. Андреєва виокремлює змістовний і формальний боки, а кожен із стилів описує таким чином.
Авторитарний стиль
- ділові, короткі розпорядження; - справи групи плануються наперед (в усьому обсязі);
- заборони без попускань, з погрозами;
- чітка мова, непривітний тон;
- визначаються лише похвала і покарання суб’єктивні; середні цілі, віддалені - емоції не беруться до уваги; невідомі;
- показ прийомів – не система; - слово керівника – визначальне;
- позиція лідера – поза групою.
Демократичний стиль
- інструкції у формі пропозицій; - заходи плануються не товариський тон; наперед, а в групі;
- похвала і покарання – з порадами - за реалізацію пропозиції розпорядження і заборони – з відповідають усі дискусіями;
- усі розділи роботи не позиція лідера – всередині групи. тільки пропонуються, а й обговорюються.
Ліберальний (потуральник) стиль - тон – конвекційний; - справи в групі йдуть:
- відсутність похвали, покарань; собою;
- ніякого співробітництва; - лідер не дає вказівок;
- позиція лідера – непомітна, - розділи роботи складаються з окремих інтересів членів групи або йдуть від нового лідера.
У практиці експериментальних досліджень використовуються й інші схеми. Так, у працях Л.І. Уманського названі такі типи лідерів: лідер-організатор, лідер-генератор емоційного настрою, лідер емоційного тижня, лідер-умілець.
Б.Д. Паригін пропонує модель типології лідерства, яка будується на трьох засадах, пов’язаних із визначенням: а) змісту, б) стилю, в) характеру діяльності. При цьому за змістом діяльності ним виокремленні: 1) лідер-натхненник, який пропонує свою програму; 2) лідер-виконавець, який організовує виконання заданої програми; 3) лідер, який, який є одночасно і натхненником, і організатором.
За стилем діяльності: 1) авторитарний лідер; 2) демократичний лідер; 3)лідер, який поєднує у собі елементи цих двох стилів.
За характером діяльності: 1) універсальний лідер; 2) ситуативний лідер.
Різні поєднання цих ознак утворюють вісім типів лідерів:
1) натхненник(програміст) – авторитарний – універсальний;
2) програміст – авторитарний – ситуативний;
3) програміст – демократичний – універсальний;
4) програміст – демократичний – ситуативний;
5) організатор (виконавець) – авторитарний – ситуативний;
6) організатор – авторитарний – ситуативний;
7) організатор – демократичний – універсальний;
8) організатор – демократичний – ситуативний.
При характеристиці динамічних процесів в малих групах виникає питання про те, як саме група організується, хто візьме на себе функцію її організації? Проблема лідерства являється одною з кардинальних проблем педагогіки та соціальної психології.
На основі схожих індивідуальних відмінностей формуються різні типи лідерської поведінки, описи яких трапляються в соціально психологічній і політико психологічній літературі.
Так, наприклад, Б. Рассел виокремлював серед політичних діячів п’ять типів:
- мудрець;
- джентльмен;
- оратор;
- солдат удачі;
- релігійний тип;
Ю. Дженнінгс поділяв лідерів на:
- суперменів – великих людей, здатних ламати старі порядки і створювати нові цінності;
- героїв – відданих високим і благородним ідеям;
- принців – тих, чия діяльність мотивується прагненням панувати над іншими.
Г. Лебон, орієнтуючись на закони масової психіки, визначав три типи лідерів:
- вольовий та владолюбний тип, який досягає влади за будь-яку ціну і будь-якими засобами;
- хитрий та лагідний, що улесливо потурає інстинктам натовпу, аби панувати над ним;
- нервово-збуджений, імпульсивний тип, що щиро вірить кожному своєму слову і здатний збуджувати натовп.
М. Вебер диференціював політичних лідерів «за походженням»:
- традиційний тип («коронується» на владу за існуючою традицією);
- раціонально-легально-правовий (обирається громадянами на виборах);
- харизматичний (наділений особливим Божим даром – «харизмою»,яка приваблює людей і дає змогу впливати на них).
Дж. Барбер пропонував розрізняти типи лідерів, орієнтованих на:
- продуктивну діяльність;
- свої амбіції, прихильність і визнання з боку оточення;
- на мінімальне виконання своїх лідерських обов’язків.
Р. Такер поділяв лідерів на:
- консерваторів;
- реформаторів;
- революціонерів.
Свого часу М. Грушевський, аналізуючи типові ознаки аморальності в політиці, виявив типи:
- політичних лідерів-утопістів (або безплідних мрійників);
- лідерів-циніків – безпринципних і позбавлених будь-яких ідеалів.
Сучасний дослідник Л. Уманський на основі експериментальних досліджень зафіксував 4 типи позитивного лідерства:
- лідер-організатор;
- лідер-ерудит;
