Прагнення до влади, як одна з характерних форм вияву людської агресивностi
ПРАГНЕННЯ ДО ВЛАДИ ЯК ОДНА З ХАРАКТЕРНИХ ФОРМ ВИЯВУ ЛЮДСЬКОЇ АГРЕСИВНОСТІ
Вступ
Робота присвячена аналізу такого загадкового феномену людської психіки як прагнення до влади. Автор спирається на праці відомих австрійських психоаналітиків А. Адлера і К. Хорні, які є фундаторами даного напрямку досліджень. Але на відміну від останніх він пов’язує його виникнення не з соціальними, а з біологічними (генетичними) факторами. Автор доводить, що прагнення до влади є одним з характерних виявів інстинкту агресії, успадкованого людиною від її тваринних предків.
Прагнення до влади, переваги над іншими є, як свідчить історія людства, вічною і невід’ємною рисою людської натури. І це не випадково. З того самого моменту, коли сформувалось первісне суспільство, виникає і влада, що становить основу його структури і функціонування. Вона наявна в усіх сферах людської життєдіяльності. Навіть релігійні стосунки не є винятком з цього правила. Більшості релігійних конфесій притаманна владна церковна ієрархія, що суперечить основному догмату церкви, який проголошує, що “перед Богом усі рівні”.
Владні настанови властиві не тільки суспільству, але й окремим індивідам. У одних вони виражені більш яскраво, у інших менш. Це залежить від ступеня амбіційності і честолюбства особистості. Деякі обмежуються цілковитою владою у своєму маленькому “світі” – сім’ї, трудовому колективі, церковній спільноті і т.п. Іншим же, подібно Олександру Македонському, Наполеону Бонапарту, Йосипу Сталіну та Адольфу Гітлеру, для здійснення їх честолюбних намірів було б недостатньо влади і над усім світом.
Ця всеохоплююча жага до влади і переваги набуває у деяких особистостей подекуди характеру хвороби – манії величі. Вона стає всією суттю життя, відсуваючи на задній план інші потреби та інтереси. У багатьох суспільних лідерів манія величі доходила до того, що вони проголошували себе якщо не самими богами, то нащадками богів і робили це, як свідчить історія, доволі часто. Як зазначає в цьому зв’язку французький філософ А.Бергсон, “відомо, що фараони самі мали божественне походження. З найдавніших часів вони величали себе “синами Ра”. І єгипетська традиція ставитися до правителя як до Бога продовжувалася при Птолемеях. Вона не обмежувалася Єгиптом. Ми виявляємо її також і в Сирії при Селевкідах, у Китаї і Японії, де імператор приймає божественні почесті за життя і стає богом після смерті, нарешті, в Римі, де сенат обожнює Юлія Цезаря, поки Август, Клавдій, Віспасіан, Тит, Нерва, – всі імператори врешті-решт не перейдуть в ранг богів” [10; с.204].
Ці самозвані “боги” або “сини богів” прагнули, як правило, не тільки увічнити своє ім’я, але й на практиці підтвердити своє “божественне” право панувати над усім світом. Так зароджувалися і втілювалися в життя маніакальні ідеї “великої еллінської імперії” О. Македонського, “великого Каганату” Чингізхана, “третього рейху” А. Гітлера, “світової комуністичної системи” Й. Сталіна і багато інших. Те, що при цьому приносилися в жертву десятки і навіть сотні мільйонів людських життів, до уваги не бралося. Маси були лише простим “матеріалом”, що слугував задоволенню честолюбних прагнень їх ватажків.
На жаль, подібні випадки наявні і в наш час, на початку ХХІ століття. Досить типовим прикладом є агресивна зовнішня політика США, що відповідає, на наш погляд, не стільки інтересам американського народу, скільки інтересам самого президента Дж.Буша та його найближчого оточення – представників ТНК. Намагаючись за будь-яку ціну залишитися при владі, цей останній дуже часто використовує т.зв. “силові” методи, що є популярними у певних верств населення. Він, так само як і його знамениті попередники, прагне створити і майже створив нову світову імперію. Як зазначає щодо цього відомий американський політолог Зб. Бжезінський: “Крах суперника залишив Сполучені Штати в унікальній ситуації. Вони стали єдиною і дійсно глобальною владою. Глобальне верховенство Америки… дещо нагадує попередні імперії, попри їхній обмеженіший регіональний засяг” [11, с.10].
Не відстають від Дж. Буша і лідери ісламського фундаменталізму. Вони теж прагнуть, шляхом міжнародного терору, встановити свою гегемонію у всьому світі. До чого це може призвести, враховуючи широку розповсюдженість і фактичну доступність зброї масового знищення, неважко передбачити.
Як показує життєвий досвід, надмірна жага влади з її атрибутами самовихваляння, завищеної самооцінки і таке інше, притаманна не тільки високопосадовим особам – полководцям, імператорам, президентам, але й “вождям” рангом нижче, що також прагнуть необмежено панувати у підпорядкованій їм соціальній “ніші” (районі, місті, області) і т.д. Звичайно, можливостей для реалізації своїх честолюбних планів у них набагато менше. Їм залишається тільки мріяти про “подвиги” Чингізхана, Гітлера або Сталіна.
Існує й інша категорія людей, які теж мають непомірні амбіції, але не мають реальних можливостей для їх втілення. Вони, як правило, стають пацієнтами психіатричних клінік. Саме тут ми можемо зустріти “двійників” Наполеона, Гітлера, Сталіна та інших відомих історичних персонажів.
Цікаво, що ця своєрідна хвороба не обминула й звичайних громадян. Хоча тут ми можемо і не побачити яскраво вираженого, як у наведених вище випадках, потягу до влади, разом з тим, ми постійно стикаємося з його так званими “побічними” проявами. До них належать марнославство, улесливість, лицемірство, кар’єризм та багато інших потворних рис характеру та поведінки, з якими ми зустрічаємося практично кожного дня. Чого коштує лише людська заздрість, яка є “невід’ємною складовою” чужого успіху у тій чи іншій царині. Характерно, що це має місце не тільки у сфері політики, економіки, але й у таких високоінтелектуальних галузях як наука, мистецтво, література тощо. Подібні явища спостерігаються навіть в міжрелігійних стосунках. Різні конфесії упродовж тисячоліть ревниво конкурують одна з одною, використовуючи різноманітні, в тому числі аморальні, засоби. Їх представники чомусь забувають про те, що існує один Бог, якому вони повинні служити.
Наведені вище факти свідчать про те, що прагнення до влади, навіть якщо не брати до уваги його крайні прояви, є актуальною соціальною та психологічною проблемою. Вона, на наш погляд, заслуговує на серйозний науковий аналіз. Причому не тільки з боку психології, але й етології, етики, політології, соціології, філософії та інших наук, оскільки прагнення до влади охоплює різноманітні сфери дійсності.
Багато відомих мислителів людства вже з давніх часів замислювались над тим: що ж являє собою це нав’язливе прагнення людини до влади? Але своє перше втілення воно отримало, на наш погляд, лише в працях видатних німецьких філософів ХIХ століття А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. У першого з них цей феномен виступає у вигляді “волі до життя”. У другого - вже безпосередньо як “прагнення до влади”. Однак слід зазначити, що їх роботам бракує належного теоретичного та наукового обґрунтування. Вони так і не змогли вийти за межі декларативних заяв [Див.12]. Тому першою спробою дійсно наукової інтерпретації цього феномена можна вважати праці відомих австрійських психоаналітиків Альфреда Адлера (1870-1937) і Карен Хорні (1885-1952).
На жаль, ідеї названих учених так і не здобули належного визнання і підтримки у науковому світі, навіть серед психоаналітиків. Так, характеризуючи концепцію Адлера, засновник психоаналізу З.Фрейд зазначає, що “індивідуальна психологія Адлера в сучасний період складає одну з численних психологічних течій, які є ворожими психоаналізу, подальший розвиток яких лежить поза колом його інтересів” [19, с.56]. Тому не випадково, що протягом останніх п’ятдесяти років імена Адлера і Хорні були відомі лише історикам психології [Див. 13].
Тим часом, як зазначає один з небагатьох прихильників Адлера і Хорні, відомий російський психолог О.І. Розов, “ігнорувати досить могутній потяг – значить, не просто закрити шлях до розуміння великої кількості істотних явищ, а – що важливо – знехтувати сферою психічної діяльності, яка багато в чому визначає поведінку і характер людей, їх взаємини” [16, с.141].
Саме цим пояснюється наш інтерес до аналізу даної проблематики, що є головною метою нашої статті, і, зокрема, до праць Адлера і Хорні, які були піонерами цієї галузі наукових досліджень. Ідеї названих психоаналітиків приваблюють нас також з тієї причини, що їх концепції – індивідуальна психологія Адлера та самоаналіз Хорні – цілком базуються на принципі “прагнення до влади”. Критичний аналіз названих концепцій, що ми відносимо до сфери головних завдань, надасть можливість відповісти на ті складні питання, які пов’язані з прагненням до влади.
Приступаючи до реалізації зазначеної мети, зауважимо, що в прагненні до влади Адлер та Хорні вбачають ключ до розуміння багатьох (якщо не всіх) явищ людської психіки та поведінки. “Нам дуже легко зрозуміти різні порухи душі, - зазначає Адлер в роботі “Пізнати природу людини”, - визнавши як загальну передумову те, що вони мають за мету досягнення переваги” [7, с.13].
Причому це стосується не тільки окремої людини, але й широких мас: народів, націй та держав. “Бути великим! Бути могутнім! – підкреслює Адлер у роботі “Психологія влади”. – Це завжди було прагненням усіх маленьких людей і тих, що відчувають себе маленькими. Кожна дитина прагне високих цілей, кожен слабкий – переваги, кожен зневірений – вершин досконалості. Як окрема людина, так і маси, народи, держави й нації”[1, с.203].
Навіть так званим “асоціальним” елементам суспільства, що ведуть паразитичний спосіб життя притаманне, на думку Адлера, прагнення до влади. Своїми аморальними вчинками вони кидають виклик загальноприйнятим нормам суспільної моралі, з якими вони незгодні. “Величезна маса важковихованих дітей, нервові люди, психічно хворі, алкоголіки, морфіністи... злочинці й самогубці, – зазначає Адлер, - демонструють, по суті, те саме: боротьбу за особисту владу або сумнів у тому, що зможуть її домогтися на стороні, корисній для суспільства”[Там само, с.204].
На думку Адлера більше за все прагнення до влади виявляється у представників нижчих верств населення, що ледь животіють. Не випадково, що в кризові періоди розвитку суспільства саме вони виступають ініціаторами соціальних потрясінь, пов'язаних із захопленням влади й насильницькою перебудовою суспільства. “Мотиви ненависті, - зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, – чіткіше за все проявляються в економічних кризах нашого часу. Класова боротьба ведеться масами, які складаються з людей, чиє прагнення до внутрішньо й зовні врівноваженого способу життя виявилося нездійсненим” [2, с.49].
Характерно, що прототипами таких людей, які наділені непомірним честолюбством, Адлер обирає героїв літературних творів Ф.Достоєвського. Це представники так званих соціальних “низів”, які незгодні з умовами свого існування і тому кидають виклик суспільству, виходячи за межі дозволеного. “Хто я - тварина тремтяча чи право маю?” - болісно запитує себе Раскольников, перебуваючи у стані запаморочення.
Цей своєрідний “синдром знедолених” переслідує всіх героїв Достоєвського. Не випадково, Адлер вважає Достоєвського своїм учителем. “Хто побачив, як Достоєвський зображує у своєму “Підлітку”, що всі фантазії загорнутого в ковдру хлопчика виливаються у поняття влада, - зазначає він у роботі “Достоєвський”, - хто так тонко і влучно зобразив виникнення душевної хвороби як засобу протесту, хто побачив в людській душі схильність до деспотизму як Достоєвський, той і сьогодні може вважатись нашим вчителем...” [3, с.212-213].
Прагнення до влади та переваги над іншими базується, на думку Адлера, на людському честолюбстві, яке має усезагальний характер. Воно пронизує практично всі сфери людських стосунків. “Хоча честолюбство є загальним фоном, - підкреслює він, - бажання всіх підкорити набуває тисячу різноманітних форм. Честолюбство просвічується у кожній їх соціальній установці, у їх манері одягатися, говорити й контактувати з іншими. Одним словом, куди б ми не кинули погляд, ми бачимо честолюбних, амбіційних індивідуумів, яким байдуже, якою зброєю завоювати перевагу над іншими” [7, с.169-170].
Подібну ж точку зору ми знаходимо й у роботах Хорні. “Так, роль цивілізації, у якій живе людина, у виживанні значна, – зазначає вона в книзі “Наші внутрішні конфлікти”, – але в кожному разі переслідування своєкорисливих цілей є вищим законом. Звідси його головною потребою стає потреба керувати іншими, варіації в способах керування нескінченні. Це може бути як прямий прояв влади, так і непряме маніпулювання під виглядом надтурботливості або зобов’язання людей" (курсив мій. - А. Д.) [20, с.64].
Цьому всепроникливому честолюбству підкоряються і такі, здавалось би, далекі від нього почуття, як релігійна смиренність, покаяння та любов до ближнього. Ми можемо це спостерігати як на прикладі героїв Достоєвського, так і на прикладі власного життя письменника. Характеризуючи психологічний портрет останнього, Адлер звертає нашу увагу на той факт, що “межі сп'яніння владою він знайшов у любові до ближнього (курсив мій. - А. Д.)” [3, с.204].
Навіть сексуальні почуття людини, вважають Адлер і Хорні, не менше за інші просякнуті прагненням до влади й переваги. “Той вплив, - зазначає Хорні в роботі "Невротична особистість нашого часу”, – який...прагнення до влади може чинити на любовні взаємини, дозволяє нам повніше зрозуміти багато внутрішніх особливостей невротичної потреби в любові. Більшість відносин, пов'язаних із прагненням до любові, не можуть бути цілком зрозумілі без розгляду тієї ролі, яку в них відіграє прагнення до влади” [21, с.134].
Аналогічне тлумачення цього інтимного людського почуття подається й у роботах Адлера. “Те, що ми звичайно розуміємо під любов'ю, - вважає він, - у цьому випадку є не розвиненим почуттям спільності, а лише її видимістю, карикатурою - засобом досягнення мети. Мета ж зводиться до того, щоб нарешті домогтися тріумфу над належною істотою жіночої статі”[4, с.17-18]. В іншому місці тієї ж роботи він підкреслює, що у властолюбній установці чоловіка “ми чітко бачимо агресію, яка видає себе за любов...” [Там само, с.18].
Особливого значення Адлер і Хорні надають такому вияву прагнення до влади, як прагнення до володіння, що дуже часто набирає форми непомірної жадібності та пов’язаної з нею заздрості. Хорні навіть ставить його в один ряд з прагненням до влади. “Невротики в нашій культурі вибирають цей шлях...тому, - підкреслює вона в “Невротичній особистості…”, - що в нашій соціальній структурі влада, престиж і володіння можуть дати почуття більшої безпеки... Нормальне прагнення до влади породжується з сили, невротичне від слабкості" (курсив мій. - А.Д.) [21, с.128].
Адлер теж надає прагненню до володіння ширшого значення, ніж тільки як прагненню до накопичення матеріальних благ. Він пов’язує з ним виникнення таких негативних явищ, як заздрість та жадібність, які, на його погляд, є проявами людського марнославства. “Жадібність міцно пов’язана з заздрістю, - зазначає він у праці “Пізнати природу людини”, - і вони, як правило, йдуть рука в руку. Ми не маємо на увазі ту форму жадібності, яка виражається у накопичуванні грошей. Є ще інша, ширша її форма, що виражається головним чином в небажанні доставляти задоволення іншим. Жадібність пронизує всі взаємовідносини такої людини з суспільством та іншими індивідами… Окрім тісного зв’язку жадібності з заздрістю, вона також пов’язана з честолюбством та марнославством. Не буде помилкою сказати, що ці риси характеру, як правило, спостерігаються одночасно. Отже, не треба володіти великою психологічною проникливістю, щоб, виявивши одну з цих рис характеру, заявити, що інші теж наявні” [7, с.195].
Але честолюбство та пов’язане з ним прагнення до влади не завжди є такими “безневинними”. Вони не тільки провокують виникнення неврозів, але й штовхають людину на агресивні дії. “Якщо ми розглянемо радіус дій невротика з самого дитинства і до кінця його днів, - підкреслює Адлер у роботі “Невроз та злочин”, - то передусім впадає в очі стримування ним агресії " (курсив мій. – А.Д.) [8, с.113].
Подібну ж точку зору висловлює і Хорні. Характеризуючи походження такого явища як садизм, вона зазначає, що “ці нахили... являють собою спробу відшкодувати свою недостатність за допомогою “заміщувального” життя, на шлях якого ступала людина, яка впала в розпач, сподіваючись коли-небудь бути сама собою. І всепоглинаюча пристрасть, яка дуже часто спостерігається у садистських діях, виростає з ненаситної потреби такої людини в тріумфі помсти... Вона може спробувати знайти своєрідне відшкодування у садистських нахилах...які, в свою чергу, посилюють її безвихідність і породжують нові конфлікти” [20, с.16-17].
Добре, якщо ці нахили є тільки “відхиленням” психіки окремого індивіда. Але коли вони можуть набуваати масового характеру, охоплювати великі групи людей, бути дуже небезпечними. Особливо в умовах наявності зброї масового знищення. “Остання війна (Перша світова. - А.Д.), - зазначає Адлер у роботі “Порятунок людства...”, - поставила нас перед перспективою можливого наукового винищування. Якщо світ - наш світ - потрібно рятувати, то очевидно, що людина повинна піднятися до рівня, на якому вона не буде, немов дитина, грати із зарядженим револьвером, піддаючись постійній небезпеці знищити себе через зловживання владою” [2, с.47].
Адлер і Хорні приходять до висновку, що прагнення до влади є абсолютним злом. Воно не тільки є однією з основних причин соціальних катаклізмів (війн, революцій і т.п.), але, якщо згадати його побічні прояви: улесливість, підлабузництво, кар’єризм та інші, є найбридкішим явищем повсякденного життя, якого суспільство ніяк не може позбутися. Як зазначає у цьому зв’язку Адлер, “прагнення до особистої влади є згубною марою, що отруює спільне життя людей. Той, хто бажає людської спільності, повинен відмовитись від прагнення володарювати над іншими”[1, с.204].
Воно тим більш небезпечне, що, як правило, має прихований, завуальований характер. Інтереси окремої особистості, яка прагне до реалізації своїх владних амбіцій, дуже часто видаються за інтереси народу, держави і т.п. Це не дає суспільству можливості вчасно розпізнати загрозу й запобігти їй. Тим більше що в арсеналі політичної влади сьогодні є безліч різних політичних технологій, які не тільки дають можливість приховати справжні агресивні наміри, але й цілеспрямовано маніпулювати масами. “Сучасний стан нашої культури і нашої свідомості, - підкреслює Адлер у роботі “Більшовизм і психологія”, - усе ще дозволяє принципу влади таємно домагатися свого під маскою почуття спільності. Відкрите, прямолінійне використання сили не популярне й тепер уже небезпечне, воно знаходить симпатію хіба що в істеричних натур. Тому нерідко насильство відбувається з посиланням на право, звичай, волю, благо пригноблених, в ім'я культури” [5, с.211].
Політична влада, - вважає Адлер, - обернула ці гуманні суспільні ідеали з мети на засіб задоволення своєкорисливих антигромадських інтересів, зокрема “… націоналізму й імперіалізму, які хитрістю й підступництвом скористалися істиною почуття солідарності у своєму прагненні до панування й властолюбства” [Там само, с.210].
Усвідомлюючи ту негативну роль, яку відіграє зазначений феномен у житті людини та суспільства, Адлер та Хорні вважають за необхідне зайнятись його серйозним науковим дослідженням. Тим більше, що він, на їх думку, має психологічну зумовленість. “Боротьба за владу, - зазначає Адлер, - має, отже, психологічну сторону, зображення якої видається нам сьогодні настійним обов'язком" (курсив мій. - А.Д.) [Там само, с.211].
Страницы: 1, 2
