Цінність вивчення індивідуально значущих життєвих подій зумовлена тим, що такі події збільшують вірогідність стресу і його клінічних проявів, оскільки вони змінюють взаємодію людини і його оточення, пред’являють підвищені вимоги до адаптаційних ресурсів. Проте, центр тяжіння під час оцінки психічного стресу не може переноситися на характеристики сере-довища. Стрес є не сукупність средових дій, а внутрішній стан організму, при якому ускладнюється здійснення його інтеграційних функцій. Як первинна ланка в розвитку психічного стресу виступає фрустрация — психічний стан, який виникає при блокаді задоволення значущих потреб і виявляється відчут-тям незадоволеності і психічної напруги, що виникає із-за неможливості реалізувати ті або інші цілі. Відтак причини дитячих стресів не меньш важливі ніж у дорослих на які треба звертати навіть більшу увагу, так як вже було зазначено вище нормальний розвиток дитини сприяє кращому форму-ванню особистості в подальшому вступившій в доросле життя.
1.3 Фізіологія та психодіагностика стресових станів у дітей та підлітків
Розглянемо для початку шо відбувається в організмі людини при стресах.
В організмі шо перебуває під дією стресора немає первних пріорітетів ні певної послідовності дій. Організм влаштований таким чином що людські тканини та клітини самостійно відбивають всеможливі атаки чужерідних речовин та факторів, виробляють певні хімічні речовини для власного вживання, або знаходяться в стані спокою нічого не проявляючи при цьому ніяких дій. Спираючись на виключно наукову логіку ми зробили висновки що стрес – це неспланована алогічна реакція самого нашого організму на щось зовнішнє. Відповідно медичній науці людина не може жити без стресу. Тому що фізіологічний стрес-це тільки властивість організму і ніщо більше. Сама природа заклала в нашому організмі здатність реагувати на зміни в зовнішньому середовищі. Під зовнішніми причинами стресу варто розуміти не тільки зміни в погоді, а ще і вибух атомної бомби в сусідній державі, переляк і навіть просту звіску про програш улюбленої команди з футболу, іншими словами – все те що навіяно зовнішнім не залежним від наших бажань світом. Звісно далеко не всі жителі планети відреагують стресом на такі «дрібниці», хтось не зверне уваи на гру в футбол або теракти в Чечні, але знайдуться і потерпаючі від даних подій деякі з них навіть померають від інфаркту після емоційного стресу. Завдяки нашій науці тепер відомо що будь-який стрес починається з нашого розумового сприйняття подій. Душою людини являється таким чином не серце як давно прийнята її поетична форма, а мозок. Гіпоталамус як емоційний центр мозку сприймає будь-яку дію на організм ззовні і передає її гіпофізу та надпочечникам, які прискорюють синтез своїх гормонів і викид їх у кров. Надпочечники виробляють кортикоїди та адреналін які змушують наш організм раптово набувати припіднятий настрій. Але яким способом гормони надають таку стимулюючу дію? Виявляється тією ж природою, а точніше законом збереження енергії влаштовано так що у відповідь на зовнішні сили біохімічні реакції в організмі перемикаються на перетворення потенціальної енергії більків, складних вуглеводів та жирів в кінетичну енергію амінокислот, простих цукрів та жирних кислот. Саме громони являються перемикачами в цих перетвореннях: вони сприяють як розпаду білків та жирів, так і утворенню складних вуглеводів з амінокислот та жирних кислот. Мінералокортикоїдні гормони змінюють водно солевий баланс крові та всіх іньших рідин в тілі, так що артеріальний тиск підвищюється і кров більш стрімко розноситься по тілу. Глюкокортикоїди і адреналін надзвичайно швидко і ефективно активізують обмін органічних речовин і вивільнення з них енергії, необхідної для скорочення всіх м’язів, включаючі гладкі м’язи кишечника і відповідно для підтримання самого життя.
В стані травматичного стресу у людини як відомо підвищються рівень адреналіну в крові. Та є ще одна речовина яке викидається в кров при травматичних стресах. Це ендорфіни – речовини виконуючі роль внутрішніх заспокійливих засобів. При довготривалих або травматичних стресах кількість ендорфінів не може підтримуватись на необхідному рівні, з часом його виробництво зменьшується. Тоді людина потребує застосування штучних заспокійливих засобів таких як алкоголь, тютюн, заспокійливі таблетки, наркотики і т. п. Тому збільшення вживання алкоголю чи викурених цигарок після пережитої травми може визначати починаючийся розвиток посттравматичного стресу. Діти в подібних випадках прямо просять у дорослих заспокійливі засоби. Можливі наступні порушення викликані або посилені стресом: гіпертонія, серцево-судинні розлади, мігрень, головний біль, хвороби органів дихання, язви, проблеми з диханням. Стрес погіршує роботу серцево-судинної системи, сприяє порушенню серцевого ритму як правило підвищює артеріальний тиск та рівень холестирину в крові. Все це провокує додаткові порушення в роботі серця і сприяє згущенню крові. Стрес порушує роботу шлунково-кишкового тракту і тим самим погіршує травлення. Шлунок продукує не достатню кількість соляної кислоти, що може призвести до запорів, діареї, скупченням газів, вздуттю живота та іншими проблемами.
Окрім фізичних виділяють також психологічні ознаки стресу.
Американська академія дитячої та підліткової психології виділяє наступні ознаки того що дитині необхідно втручання психіатра, психолога або терапевта.
Для молодшого шкільного віку:
- помітне погіршення шкільної успішності;
- збільшення часу занять при зниженні результатів;
- виражене засмучення або хвилювання: небажання іти до
школи, йти спати або приймати участь в спільних заняттях;
- гіперактивність, нервові тіки або постійний рух, апатія або зниженя активності;
- постійні нічні кошмари;
- провокаційна поведінка: неслухняність непокора дорослим, агресія (довше одного місяця);
- часті спалахи роздратування;
Для дітей середнього та старшого шкільного віку:
- зміни в шкільній успішності;
- вживання алкоголю або наркотиків;
- зміни в режимі сну або харчування;
- часті скарги на фізичний стан;
- одержимість питанням своєї ваги:невиправданий страх ожиріння;
- протипоставлення себе правам та владі іньших людей виражене в актах крадіжки або вандалізму;
- затяжна дипресія, зниження апетиту, песимізм, меланхолія, думки про смерть.
- часті прояви агресії або жорстокості;
Також можливі зміни що впливають на особисті якості людини що пережила психологічну травму. В такому випадку під травмованою особистістю матимемо на увазі таку особистість яка не просто сформувалась під впливом травматичного стресу коли-небуть пережитого, але яка стала вважати позитивними паталогічні зміни які відбулися з нею, також знаходити певну психологічну корись в цьому, іноді навіть цим пишатись. Прикладом може бути наступна ситуація: Дев’ятирічного хлопчика жорстоко побили старші діти. До цього випадку він був досить сором’язливий і мовчазний, у школі його ніколи серьйозно не сприймали, та після інциденту у нього з’явилась не властива йому раніше агресивність. Він сам почав відчувати що з ним щось не так коли у нього з’являється бажання вбити іньшу дитину ящо та пожартувала що до нього. Проте тепер в класі його стали побоюватись і навіть поважати. Йому це дуже подобається і звісно що він вже не хоче бути таким я до інциденту. В цьому випадку можна казати про формування особистих рис і допомогти такому хлопчику можна лише змінивши його особистість, а саме цінносні орієнтації. Іноді дитина починає вважати що з нею все порядку і вона не змінилась просто змінились всі навколо, або у неї відкрились очі на оточуючих. В шкільному віці такі діти часто не хочуть іти на зустріч дорослим які намагаються допомогти теж не докінця усвідомивши що сталось з їхньою дитиною. Окрім агресії до однолітків з’являється агресія і до дорослих зокрема до батьків. По суті травматична особистість – це більш або меньш стійкий набір впізнаваємих рис що формуютьсяя під впливом травми якщо дитина не змогла або не захотіла зрозуміти що з нею відбулось, або відбувається і замість одних зруйнованих базових ілюзій побудувала іньші.
Одним з «фільтрів» стресу є також темперамент. Дослідження які проводились більше сорока років показали що одне з відмінностей яке вирізняє дітей одне від одного на початку життя базується на розбіжності в темпераменті. Вчені писали: «не існує одного чарівного рецепту для всіх дітей. Для здорової дитини важливе збалансоване поєднання відношення до нього батьків, їх очікувань та індивідуального темпераменту малюка».
Та схильність дитини до певного темпераменту ще не створює захищену від стресу дитину. Вона тільки означає що дитина відповідає вимогам певної ситуації. Деякі десятирічні діти наприклад не готові до поїздки в літній табір, а інші восьмирічні здатні легко адаптуватись до табірного життя. Школа може спричиняти тиск на одних дітей, а іньші його зовсім не відчувають. Діти здатні справитись з новою ситуацією або завданням розвивають в собі навик подолання труднощів, почуття впевненості та компетенції, в той час ті що не змогли подолати їх страждають від хвилювання і втрати самоповаги. Немає сенсу ховати дітей від стресу в той час коли можна реально оцінити можливості дитини, співставляючи з ними батьківські очікування і враховуючи сильні та слабкі їх сторони. Таке достатньо широке різноманіття темпераментів, а також нервової системи та інших особистих рис людини відразу наводить до простої думки: люди в принципі не можуть однаково реагувати на дію одного й того ж стресора. Кожні дві людини відрізняються взаємно від третього. Холерик або особа з сильним неврівноваженим типом нервової системи збуджується по різним причинам набагато частіше чим байдужий до всього меланхолік.
Темперамент являється не єдиним фактором який впливає на здатність долати стрес. Однак саме ця характеристика пояснює чому одна дитина переживаючи стрес буде кидати м’яч в стіну, а інша надасть перевагу заняттям медитацією. В будь якому випадку вивчення темпераменту являється прекрасним способом збільшити різноманіття методів допомагаючих подолати складні ситуації.
РОЗДІЛ II. ЕМПІРИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ СТРЕСОВИХ СТАНІВ У ДІТЕЙ РІЗНОГО ВІКУ
2.1 Обґрунтування методики емпіричного дослідження
У дитини як і у дорослого може розвинутись симптомологія станів посттравматичного стресу. Для того щоб ще більше поглибити наші знання по відношенню до цього порушення потрібно продовжувати дослідження особливостей стресових станів за допомогою застосування методик що дозволяють більш детально ознайомитись з цією проблемою.
Під впливом екстремального стресу деякі діти здається реагують більш ефективно і більш позитивно ніж іньші. як ми вже вияснили довготривалий стрес, який вже стає фоном всього життя призводить до незворотніх аномалій поведінки, зокрема диструктивному. Дивна, неслухняна занадто жорстока, некерована, або занадто апатична поведінка – значить дитина в якийсь момент «зламалась». Про те що пережиті в дитинстві травми проявляються і в дорослому житті говорити не доводиться. Іньша справа не всі розуміють що і наскільки важливо. Так як на даному етапі наука досягла значного прогресу зокрема в медецині та психології ми можемо говорити про не одну методику яка застосовується що до лікування та профілактики нервових розладів також кризових та стресових станів. Психосоматичні співвідношення які в дитячо-му віці особливо динамічні є більш складні для діагностики та лікування. На відміну від дослідника який має досить часу для розгляду проблеми з усіх її боків, практичний лікар працює тут і зараз і має справу з людиною як з уні-кальною цілісністю і приймає відповідальність за її здоров’я, а у випадку з дитиною також частково на його долю та подальший розвиток. Беручи до уваги теоретичну частину що визначає підхід до лікування та принципи роботи ми розуміємо, що вона принципово не може задати всю терапію, бо терапія – це завжди шлях в «невідоме» який ведеться творчістю та мистецтвом лікаря. В педіатрії значення психосоматичної терапії посилюється тим що чим меньш зрілий організм тим більш неспецифічні та непередбачувані його реакції. Педиатрія по суті є психосоматичною медициною. Протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть стає все більш очевидно що рішення деяких проблем таких як кардіохірургія, терапія, діабет та іньші виходить далеко за межі свідомості і нових технічних та лікарняних засобів. Якщо виходити з уявлень В. Давидовського про хворобу не просто як індивідуальне нещастя, але як прояв індивідуальної видової та популяцій-ної адаптації, тоді надії на універсальні засоби лікування стають марними. В кожному випадку зіткнення з хворобою, лікар опиняється перед обличчям нової можливо не тільки для нього, а й для медецини вцілому задачі, рішення якої потребує не тільки теоретичних законів та стратегій. В деяких крайніх випадках лікування взагалі потребує виходу за межі предписаних методик і потребує нових креативних засобів. І тут справа не в протипоставленні старого та нового, звичного та не звичного, а в адекватності, актуальності в обґрунтованості очікуваному результату, здійсненням лікарем вибору шляхів і засобів допомоги. Такий вибір має виходити із деяких осоново-покладених принципів терапії, комплекс яких задає напрямок пошуку та орінтує лікаря в цьому пошуку. Нижче наведені основні принципи що діють при застосуванні психосоматичної терапії:
Принципи системності. Практично всі керівництва мають вказівки на доцільність методів комбінованої терапії психосоматичних розладів. При цьому зазвичай мають на увазі необхіднісь паралельної, одночасної дії на фіізичну та біологічну сторону захворювання. В практиці це призводить до того що прийнята в лікуванні фізична терапія поєднується зі спробами психологічної корекції. В ряді захворювань такий підхід виявляється ефективним, але не завжди. Іноді він стає невдалим із за не ефективності засобів використаних лікарем. Наприклад при поєднанні у підлітка відчуття слабкості, втоми та непрацездатності з однієї сторони і ВСД (вегето-судинної дистонії) з іньшої, цілком природньо призначення соматичної терапії із стимулюючими препаратами. Але якщо ефект препаратів поєднується із стимулюючою дією на нервову систему то в результаті це спричинить тільки посилення ВСД. Серцево-судинні реакції на тревожність у жінок проходять зазвичай по гіпотоничному типу (зменьшення хвилинного обєму, розширен-ня судин), тоді як у чоловіків по гіпертонічному. Тому антистресові засоби у підлітків хлопців та підлітків дівчат мають поєднуватись застосуванням різних соматотропних препаратів. До цього можна додати що будь-яка терапія антистресовими засобами має враховувати сомото-та вегетотропну дію кожного з препаратів. Отже принцип системності передбачає дію на функціональні зв’язки окремих структур вцілому передбачаючи їх взаємодію.
Принцип індивідуалізації. Даний принцип є одним з основних в роботі з паціентами на сьогодні. Вислів: «лікувати хворобу або хворого» вже застарів, дитина унікальна як індивід(організм) та як індивідуальність (особистість), а тим більше як єдиність цих двох складових.
Принцип відносин. Будь-яке лікування це не вплив лікаря на хворого або хворобу, а процес відносин лікаря і пацієнта. В гіршому випадку пацієнт може виявляти бажання вилікуватись але піпідсвідомо асоціювати лікаря з одним з батьків до якого може проявляти агресію. Або ж лікар може прагнути допомогти пацієнту але при цьому асаціювати його з негативним підсвідомими стереотипом. Так як і будь які взаємовідносини між людьми базуються на спілкуванні таким чином взаємовідносини між лікарем і хворим мають базуватитсь на взаєморозумінні для досягнення кращих результатів при лікуванні.
Принцип середовища. Все що оточує пацієнта під час проходження курсу лікування є також вагомим елементом лікувальних відносин. Це включає в себе і емоціональну обстановку, і сам зовнішній і внутрішній вигляд закладу в якому відбувається даний процес. Нажаль більшість лікарень не володіють відповідним середовищем, а навпаки відштовхують погіршуючи моральний стан як дорослих так і дітей.
Принцип гуманізму. Терапія не може бути ефективною якщо її методи та засоби ігнорують інтереси особистості. Ніяка лікувальна ціль не виправдовує методів що будь яким чином дискримінують право дитини бути «самим собою», почуття власної гідності та інтимності – як тілесної так і психологічної.
Специфіка психосоматичної терапії заключається в тому що в основному вона пов’язана з впливом на нервово-психічні захворювання що є складовими етіопатогенезу. Призначене лікування – це тільки одна сторона біологічної терапії. Сприйняття та виконання їх дитиною та (або) сім’єю – це іньша сторона значно більш впливова на хід та ефективність лікування. Також велике значення мають знання лікаря про використовувані раніше методи, їх ефекти відношення до різних видів терапії, вміння використовувати психотерапевтичні методи роз’яснення при призначенні терапії. Чим молодша дитина тим більше значення має причепність та проїнформованість батьків до проведення терапії. Батьки, а при можливості і діти мають отримати не тільки чіткі вказівки що до процедури виконання призначень, але й моделі очікуваних ефектів того або іньшого видів терапії.
Особливе місце в психотерапії надається встановленню психотерапевтичного контакту. Від терапевтичного контакту залежить як організується терапевтична система «сім’я-дитина-лікар». Психотерапія дітей визначається не тільки необхідністю вирішення складних життєвих ситуацій, що лежать в основі захворювання але й етапами психічного розвитку дитини. Вона будується на застосуванні взаємодопоміжних психотерапевтичних методах.
В віці 2, 5-4 тобто в періоді формування особистості та самоствердження, формування самооцінки та системи відносин, вибір психотерапевтичного методу зумовлений основними психологічними проблемами дитини приймаючими участь в їх патогенезі. Окрім лікувально-педагогічної корекції неправильного стилю сімейного лікування можна застосовувати методи ігрової психотерапії, забеспечуючі оптимізацію взаємовідносин з однолітками.
У віці 4-7 років коло психотерапевтичних втручань розширюється. Дитину включають в сімейну та індивідуальну, орієнтовану на роз’яснення психотерапію, в групову психотерапію.
В 7-8 років під час адаптації в загальноосвітній школі психотерапія дитини в більшому направлена на подолання комунікативних складностей, оскільки саме вони виявляються основним в генезі захворювання. В цьому віці на ряду з сімейною та індивідуальною рекомендується використовувати поведінкову психотерапію: тренінг самоствердження та інші. Групову психотерапію корисно використовувати разом з сімейною.
В підлітковому віці найбільшу користь можуть принести методи індивідуально-орієнтовної психотерапії, сімейної та групової в інтеракційній та структурних моделях. Меньш значущі в цьому віці поведінкові та гіпносугестивні методи психотерапії.
2.2 Аналіз результатів емпіричного дослідження
Виходячи з попереднього розділу, метод психосоматичної терапії є найпоширинішим серед педіатрів та дитячих психологів. Але наразі важко віддати перевагу певному методу психотерапії. Зазвичай особлива перевага надається гіпнотерапії т ак як вона використовується для відволікання від хворобливих переживань, для релаксації та тн.
