Основні теорії особистості
Вступ
Ринкові перетворення в Україні об’єктивно пов’язані з активізацією діяльності, усвідомленням кожною людиною себе як особистості, формуванням у неї таких трудових і підприємницьких концепцій, які в найбільшій мірі сприяли б її самореалізації і досягненню поставлених цілей. Розширення знань, підвищення кваліфікації, професійна мобільність, розвиток особистості стають важливими умовами економічного і соціального прогресу суспільства.
Розвиток особистості – це такі її зміни, внаслідок яких індивід здатний ставити і вирішувати все більш складні конкретні завдання. У процесі реалізації цих завдань розвиваються здібності людини, нарощується творчий потенціал і з’являються можливості постановки і розв’язання нових завдань. Конституційне забезпечення прав і свобод людини, економічні перетворення в Україні виступають факторами формування нового типу особистості, заінтересованої в прогресивних тенденціях розвитку суспільства, результатах своєї діяльності, з активною життєвою позицією. Організація трудової діяльності на сучасному етапі повинна базуватися на врахуванні не окремих ізольованих властивостей працівника, а цілісної структури його особистості.
Індивід освоює надбання попередніх поколінь, у формі образу відтворює світ і на цій підставі діє, О. виробляє власне ставлення до світу і прагне втілити його. В такий спосіб вона підіймається над обставинами життя і самореалізується – об’єктивує свої можливості. Це здійснюється за рахунок вчинку як характерної для цього рівня активності. Завдяки вчинку О. виходить за власні межі, долає перешкоди, що їй чинить світ, втілює себе у ньому.
Процес історичного усвідомлення вчинку послідовно фіксує ряд його компонентів, кожен з яких є кроком до з’ясування людиною своїх взаємин зі світом (Роменець). Ситуативним компонентом вчинку людина знаходить їм підставу в умовах свого життя. Вона наділяє ці умови надзвичайними властивостями, борониться від них, прагне поєднатися з ними. Нездійсненність такого прагнення зумовлює появу мотиваційного компонента вчинку – віднаходження джерел буття в самій собі. Людина посідає місце Всесвіту, стає «мірилом усіх речей», здійснює духовне і матеріальне виробництво, усвідомлює власну могутність. Вона шукає себе у вироблених речах, проте не знаходить. Це змушує її пильніше придивлятися до здійснюваної активності й шукати в ній можливостей повнішого й адекватнішого самовияву. З’являється дійовий компонент вчинку – утвердження власного буття через перетворення світу, боротьбу з існуючими обмеженнями, самореалізацію. Проте це не вичерпує онтологічного питання – питання про сенс життя. Тому на зміну дійовому компонентові приходить післядійовий – у вигляді рефлексії як сповненого драматизму самопізнання.
Вчинок є складноструктурованою, сповненою глибокого змісту, розгорнутою в часі і просторі активністю, що характеризує людину як особистість.
Вчинком індивід стверджує себе як особистість, втручається в царину етики, порушує її усталеність, привносить в неї себе.
На даний час не існує загальноприйнятої думки про те, який підхід варто застосовувати персонологам до вивчення особистості для пояснення основних аспектів поведінки людини. На цій стадії розвитку персонології співіснують різноманітні альтернативні теорії, що описують особистість як інтегроване ціле і водночас пояснюють розбіжності між людьми. Тому насамперед зупинимося на тому, що являють собою деякі з теорій, щоб як можна ширше і багатогранніше уявити складність вивчення феномена особистості в психології.
Психодинамічний напрямок у теорії особистості: З. Фрейд
Жодний з напрямків не набув такої гучної популярності як психоаналіз 3. Фрейда (1856–1939). Його ідеї зробили революційний вплив не тільки на розвиток самої психології, породивши безліч теорій і гіпотез, наукових відкриттів і методів, але й на літературу, мистецтво, медицину та інші науки, пов’язані з людиною. Для розуміння психоаналізу і фрейдистської теорії особистості необхідно вказати основні положення навчання Фрейда.
Психічний детермінізм. Фрейд вважав, що душевне життя – це послідовний безупинний процес. Закон збереження енергії застосовується до нього так само, як і до всіх інших процесів. Кожна думка, почуття і дія мають свою причину, викликаються свідомим або несвідомим наміром і визначаються попередньою подією. У випадку коли деякі прояви душевного життя «здаються» виниклими безпричинно, спонтанно, Фрейд шукає і знаходить приховані зв’язки, що поєднують один напрямок душевного життя з іншим.
Свідоме, передсвідоме, несвідоме.
У душевному житті Фрейд виділяє три рівні: свідомість, передсвідомість і підсвідомість (несвідоме), пов’язуючи усі психічні процеси між собою по горизонталі і по вертикалі. До несвідомого належать багато інстинктів, узагалі недоступні свідомості, а також думки і почуття, піддані «цензурі», яка розділяє свідомість і несвідоме та виконує дві функції:
1) витісняє в царину несвідомого неприйнятні та засуджувані особистістю власні почуття, думки і поняття;
2) чинить опір активному несвідомому, що прагне проявитися у свідомості.
Думки і почуття, піддані «цензурі», не втрачені, але не допускаються до спогадів, і тому виявляються у свідомості не прямо, а опосередковано: в обмовках, описках, сновидіннях, помилках пам’яті, неврозах, нещасливих випадках, захворюваннях і т. ін. Відбувається також сублімація несвідомого – заміщення заборонених потягів соціально прийнятними діями.
Те, що ми звикли називати свідомістю, являє собою, образно кажучи, айсберг, велику частину якого займає несвідоме. У цій нижній частині айсберга і знаходяться основні запаси психічної енергії, спонукання й інстинкти.
Передсвідомість – частина несвідомого, розташованого між свідомістю і власне несвідомим, що може стати свідомістю, будучи «складом» пам’яті, у якому свідомість має потребу при виконанні своєї повсякденної роботи.
Спонукання, інстинкти і принцип рівноваги. Інстинкти – це сили, що спонукають людину до дії. Фізичні аспекти, інстинкти, Фрейд називав потребами, психічні – бажаннями. Інстинкт містить компоненти: джерело (потреби, бажання), мету, імпульс та об’єкт. Мета інстинкту полягає в зменшенні потреби і бажання, тобто їх задоволенні. Імпульс інстинкту – це ті енергія, сили або напруження, що використовуються для задоволення інстинкту. Об’єкт інстинкту – це предмети або дії, що задовольняють початкову мету. Людина, яка відчуває потребу, буде продовжувати пошукову діяльність доти, поки не задовольнить цю потребу і пов’язане з нею напруження. Напруження змінюється релаксацією, релаксація – напруженням… І так до безкраю. При цьому мова йде не тільки про безпосередньо фізіологічні потреби, але й про потреби, наприклад, опікувати когось, домінувати, панувати, залежати, страждати, спілкуватися і т.д.
Ці основні положення вчення 3. Фрейда спираються на концепцію особливих «структур» особистості (рис. 1).
Рис. 1. Взаємозв’язок між особистісними структурами і рівнями свідомості (3. Фрейд)
ІД. Слово «ід» походить від латинської «воно» і, за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком у несвідомому і тісно пов’язане з інстинктивними біологічними спонуканнями (їжа, сон, дефекація, копуляція), що наповнюють нашу поведінку енергією. Згідно з Фрейдом, ід – щось темне, біологічне, хаотичне, що не знає законів і не підпорядковується правилам, вільне від обмежень. Як найстаріша вихідна структура психіки, ід виражає первинний принцип усього людського життя – негайну розрядку психічної енергії, виробленої біологічно обумовленими спонуканнями (особливо сексуальними й агресивними). Останні, коли вони стримуються і не знаходять розрядки, створюють напруження в особистому функціонуванні, підпорядковується принципу задоволення, виражаючи себе в імпульсивній, ірраціональній і нарцисській манері, незважаючи на наслідки для інших або всупереч самозбереженню.
ЕГО (від лат. «ego» – Я) – це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Таким чином, его допомагає забезпечувати безпеку і самозбереження організму. На відміну від ід, природа якого виражається в пошуку задоволення, его підпорядковується принципу реальності, мета якого – збереження цілісності організму шляхом відстрочки задоволення інстинктів до того моменту, коли буде знайдено можливість досягти розрядки у належний спосіб. Принцип реальності дає можливість індивідууму гальмувати, переадресовувати або поступово давати вихід грубої енергії ід у рамках соціальних обмежень совісті індивідуума. Спираючись на силу логічного мислення, що Фрейд називав повторним процесом, его здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним для самого індивідуума і для інших людей способом. Его виступає в ролі нібито, «виконавчого органу» особистості і є цариною протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.
Суперего (Над-Я) – формується в процесі соціалізації і є компонентом особистості, яка розвивається, являє собою інтерналізовану версію суспільних норм, стандартів поведінки, системи цінностей. Спочатку суперего відбиває тільки батьківські очікування відносно того, що являє собою гарна і погана поведінка. Кожний вчинок дитина вчиться приводити у відповідність із цими обмеженнями, щоб уникнути конфлікту і покарання. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності дитини від батьків. Проте в міру того, як соціальний світ дитини починає розширюватися (завдяки групам, ровесникам, школі, мистецтву, літературі тощо) сфера суперего збільшується до меж тієї поведінки, яку вважають прийнятною ці нові групи. Можна розглядати суперего як індивідуалізований відбиток «колективної совісті» соціуму, хоча сприйняття дитиною реальних цінностей суспільства може бути перекрученим.
Фрейд розділив суперего на дві підсистеми: совість та его-ідеал. Совість формується за допомогою батьківських покарань за вчинки, які батьки називають «поганою поведінкою». Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон і виникнення почуття провини в дитини за «погану поведінку». Заохочувальний аспект суперего – це его-ідеал, що формується з того, що батьки схвалюють або високо цінують; він веде індивідуума до встановлення для себе високих стандартів. І якщо мету досягнуто, це викликає почуття самоповаги і гордості. Суперего вважається сформованим цілком, коли батьківський контроль заміняється самоконтролем Суперего, намагаючись цілком загальмувати будь-які суспільно засуджувані імпульси з боку ід, прагне спрямувати людину до абсолютної досконалості в думках, словах і вчинках; намагається переконати его в перевазі ідеалістичних цілей над реалістичними.
За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через «взаємовідносини» трьох компонентів структури особистості (рис 2).
Рис. 2. Схематичне зображення структури особистості за З. Фрейдом
Система життєво важливих потреб, що складає зміст «ВОНО», постійно вимагає задоволення і несвідомо спрямовує психічну активність людини, регулюючи її психічні процеси і стани. Несвідомі потяги, що йдуть від «ВОНО», частіше усього знаходяться в стані конфлікту з тим, які містяться в «Над-Я», тобто із соціальними і моральними оцінками поведінки; тому між «ВОНО» і «Над-Я» існують постійні і неминучі протиріччя. Вони вирішуються за допомогою «Я» – свідомості, що, діючи відповідно до принципу реальності, намагається розумно примирити обидві конфліктуючі сторони таким чином, щоб потяги «ВОНО» були максимальною мірою задоволені і при цьому не було порушено норм моралі.
Стани невдоволення собою, тривожності і занепокоєння, які часто виникають у людини, є, за Фрейдом і концепціями неофрейдистів, суб’єктивним, емоційно забарвленим відбитком боротьби «ВОНО» і «Над-Я» у свідомості людини.
Намагаючись позбутися цих неприємних емоційних станів, людина за допомогою «Я» виробляє в себе так звані захисні механізми. Ось деякі з них:
1. Заперечення. Коли реальна дійсність для людини дуже неприємна, вона «закриває на неї очі», вдається до заперечення її існування або намагається знизити серйозність загрози для її «Над-Я». Одна з найбільш поширених форм такої поведінки – неприйняття, заперечення критики на свою адресу з боку інших людей, утвердження, що того, що критикується, насправді не існує. У деяких випадках таке заперечення відіграє певну психологічну захисну роль, наприклад, тоді, коли людина дійсно серйозно хвора, але не приймає, заперечує цей факт. Тим самим вона знаходить у собі сили продовжувати боротьбу за життя. Проте частіше усього заперечення заважає людям жити і працювати, оскільки, не визнаючи критики на свою адресу, людина і не намагається позбутися від вад, що піддаються справедливій критики.
2. Заглушування. На відміну від заперечення, яке здебільшого належить до інформації, що надходить ззовні, заглушування стосується блокування з боку «Я» внутрішніх імпульсів і загроз, що йдуть від «Над-Я». У цьому випадку неприємні зізнання самому собі та відповідні переживання наче витісняються зі сфери свідомості. Відомі випадки зовнішньо нез’ясованого забування, що не супроводжуються вираженими психічними розладами, є прикладами активної роботи несвідомого механізму заглушування.
3. Раціоналізація. Це спосіб розумного виправдання будь-яких вчинків і дій, що суперечать моральним нормам і викликають занепокоєння. Звернення до раціоналізації характерне тим, що виправдання вчинку знаходиться звичайно вже після того, як його зроблено. Найбільш типові прийоми раціоналізації такі: а) виправдання своєї нездатності що-небудь зробити небажанням це робити; б) виправдання зробленої небажаної дії «об’єктивними» обставинами.
4. Формування реакцій. Іноді люди можуть приховувати від самих себе мотиви власної поведінки за рахунок їх заглушення через особливо виражений і свідомо підтримуваний мотив протилежного типу. Наприклад, несвідома ворожість до дитини може виражатися в нарочитій увазі до неї. Така тенденція одержала назву «формування реакції».
5. Проекція. Всі люди мають небажані властивості і риси особистості, які вони неохоче визнають, а частіше – зовсім не визнають. Механізм проекції виявляє свою дію в тому, що власні негативні якості людина несвідомо приписує іншій особі, причому, як правило, у перебільшеному вигляді.
6. Інтелектуалізація. Це своєрідна спроба піти від емоційно загрозливої ситуації шляхом відстороненого обговорення її в абстрактних інтелектуалізованих термінах.
7. Заміщення. Воно виражається в частковому, непрямому задоволенні неприйнятного мотиву яким-небудь морально припустимим способом.
Якщо ці й інші захисні механізми не спрацьовують, ті незадоволені імпульси, що виходять з «ВОНО», дають про себе знати в закодованій, символічній формі, наприклад у сновидіннях, описках, обмовках, жартах, дивностях поведінки людини аж до появи патологічних відхилень.
Самосвідомість людини Фрейд порівнював з вершиною айсберга, вважаючи, що лише незначна частина того, що насправді відбувається в душі людини і характеризує її як особистість, актуально нею усвідомлюється. Тільки невеличку частину своїх вчинків людина здатна правильно зрозуміти і пояснити. Основна ж частина її досвіду й особистості знаходиться поза сферою свідомості, і тільки спеціальні процедури, розроблені в психоаналізі, дозволяють проникнути в свідомість.
Аналітична теорія особистості: Карл Густав Юнг
Як і Фрейд, Юнг (1875–1961) присвятив себе вивченню динамічних несвідомих потягів та їхнього впливу на людську поведінку і досвід. Погляди Юнга на особистість людини є, можливо, найбільш складними, полемічними в персонологічній традиції. У результаті переробки Юнгом психоаналізу з’явився цілий комплекс ідей з таких різних галузей знання, як психологія, філософія, астрологія, археологія, міфологія, теологія і література. До основних понять вчення Юнга відносять поняття про інтроверсії та екстраверсії, відкриття чотирьох основних психічних функцій, дослідження колективного несвідомого, особливий погляд на структуру особистості, а в зв’язку з цим – створення аналітичної психотерапії.
Поняття про інтроверсії та екстраверсії базується на тому, що фокус інтересів кожного індивідуума може бути звернений переважно до свого внутрішнього «Я» (інтроверсія) або до зовнішнього світу (екстраверсія). Інтроверти насамперед зацікавлені і спонукувані власними думками. Небезпека для них полягає в тому, що якщо занадто глибоко зануритися у своє внутрішнє «Я», то можна втратити контакти із зовнішнім оточенням. Екстраверти переважно зайняті зовнішнім світом, вони легше встановлюють соціальні зв’язки і краще усвідомлюють, що відбувається навколо них. Небезпека для них полягає у втраті уміння аналізувати свої внутрішні психічні процеси.
Юнг виділяє чотири основні психічні функції: мислення, відчування, відчуття й інтуїцію, на підставі чого утворюються типи людей, в яких розвинуті ті або інші функції. Так, у розумового типу яскравіше, ніж в інших, виявляється здатність до узагальнень, абстрагування, логічних побудов. Почуттєві типи замість логіки віддають перевагу емоціям, а рішення приймають за принципом: добре або погано, красиво або некрасиво. Якщо мислення і відчування Юнг розцінював як способи прийняття рішення, то відчуття й інтуїцію – як способи одержання інформації. Відчуття засноване на конкретних фактах, на тому, що можна побачити, понюхати, поторкати. Інтуїція – спосіб опрацювання інформації, яка накопичується переважно в несвідомому. Індивідуум, у якого домінують відчуття, більш адекватно, ніж інші типи, реагує на конкретну ситуацію, але більш залежний від неї. Інтуїтивний тип більше довіряє своєму досвіду. Інформація в таких людей опрацьовується швидше, відразу автоматично пов’язується з минулим досвідом.
Психічні функції в людини розвинуті нерівномірно: зазвичай одна з них домінує, ще одна – супроводжує, а інші дві виражені слабо і знаходяться в несвідомому.
На підставі цього положення надалі психологи аналітичного напрямку розробили доповнення і нові варіанти застосування соціоніки (інформаційного психоаналізу).
За Юнгом, крім особистого несвідомого, існує ще й колективне несвідоме, що містить досвід розвитку всього людства і передається від покоління до покоління. За переконаннями Юнга, психіка дитини при народженні не є «чистою грифельною дошкою», а містить певні структури (архетипи), що надалі впливають на її розвиток, формування її «Я» та способи взаємодії зі світом.
Основу колективного несвідомого становлять архетипи, тобто «форма без змісту», що організує і спрямовує психічні процеси. Архетип можна порівняти із сухим річищем, що визначає рельєф ріки, але рікою може стати лише тоді, коли по ньому потече вода. Отже, суть архетипу полягає в тому, що вода (психічні процеси) потече по цьому річищу, а не всупереч йому. Архетипи виявляють себе у вигляді символів: в уявах героїв, міфах, фольклорі, обрядах, традиціях тощо як узагальнений досвід наших предків. Головні з них – архетип матері, тобто збірний образ жінки, архетип батька, що визначає загальне ставлення до чоловіків. Я. Юнг зарахував до архетипів і основні елементи структур особистості, виділяючи такі елементи (шари): персону, Его, тінь, Аніму (у чоловіків), Анімус (у жінок) і самість (рис. 3).
