відновлення української державності. І хоча зараз багато дослідників критично
аналізують його текст та зазначають загальність його положень, залишається
безсумнівним той факт, що заклики “Хай буде Україна вільною!” та “Однині самі
будемо творити наше життя!” мали самодостатній характер та цілком відповідали
настроям того моменту. У листопаді 1917 р. Центральна Рада діяла, керуючись
власною ідеологією. Навіть 3-й Універсал дався їй не просто. До цього акту її
підштовхнули зовнішні чинники події у Петрограді та захоплення влади
більшовиками. Не вірячи в можливість їхньої остаточної перемоги, УЦР зробила
ставку на федеративну Росію. У листопаді в „Народній волі" М.Грушевський
закликав рятувати Російську федерацію. Далі ми побачимо, як багато енергії й
часу Центральна Рада витратила, намагаючись витворити демократичну,
федеративну Росію. Але її спроби виявилися марними. Більше того, вона
вступила в конфлікт із більшовиками, змарнувавши час, необхідний для
консолідації українських сил. Ось таким був цей відомий документ Четвертий
Універсал Центральної Ради: без сумніву прогресивний, без сумніву, — не
зважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Він завершив
складний і нелегкий процес становлення у ті роки Української державності,
українського національно-визвольного руху, який, врешті-решт, вирвався з
тенет ідей автономізму-федералізму. Проголошення суверенної Української
Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс. Її визнали в 1918
році: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина,
Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія,
Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія та інші країни; у 1919
році — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо.
Розділ ІІ.
Прорахунки Центральної Ради України.
Соціальний аспект. Піднявшись на гребінь суспільно-
політичного життя як поборниця національних інтересів
українців і домігшись від Тимчасового уряду поступок на шляху
до національно-державної автономії України в складі Росії,
Центральна Рада завоювала на кінець жовтня 1917 року значний авторитет. Але,
приділивши особливу увагу процесам національного відродження, Центральна Рада
фактично самоусунулась від розв’язання гострих соціально-економічних проблем,
які особливо бентежили тоді трудящих. Лише в ІІІ Універсалі, під впливом
перших декретів Радянської влади, прагнучи перехопити ініціативу здійснення в
Україні революційних перетворень, Центральна Рада, нарешті, обнародувала свою
соціально-політичну програму. А держава, як відомо, тримається не лише силою
закону, війська, таланту своїх провідників, а й насамперед, підтримкою
суспільства. А саме цього і не вистачало Центральній Раді у цей період,
особливо з боку міського населення. Про це свідчать, зокрема, робочі
повстання проти влади Центральної Ради, організовані наприкінці 1917 —
початку 1918 рр. в Катеринославі, Каменському, Олександрівську, Кривому Розі,
Одесі, Києві та інших містах. Особливо гострим і запеклим стало повстання в
Києві, центром якого став завод “Арсенал”. Крім довготривалої неуважності
самої Центральної Ради до соціальних проблем, це можна пояснити тим, що
значна частина політично активних і національно свідомих українців (ліві
соціал-демократи, ліві соціалісти-революціонери а також більшовики) виступала
проти Центральної Ради і всіляко підтримувала створену більшовиками
Українську республіку рад.
Зовнішня політика Центральної Ради викликала глибоке розчарування, по-перше,
серед військових. Орієнтуючись спочатку на країни Антанти, вона всіляко
відволікала справу укладання миру. Навіть наприкінці грудня 1917 р., коли
антивоєнні настрої набули крайньої форми, генеральний секретар закордонних
справ О. Шульгін виступав проти сепаратного миру. “Більшовики,— підкреслював
він,— хотять замирити сепаратно, а ми на це не згодні <.>. Ми стоїмо за
загальний мир”. [4] Зважившись, нарешті,
на укладання мирного договору з Німеччиною та її союзниками, Центральна Рада
змушена була підписати його в найбільш несприятливий для себе момент, коли
майже вся Україна була вже захоплена більшовиками. Це й примусило її запросити
війська своїх нових союзників в Україну. Тому неспростовним залишається той
факт, що Україна опинилася під п’ятою окупантів саме з вини Центральної Ради.
І, хоча частина українських лідерів того часу бачили цю перспективу, навіть
вони були невзмозі знайти більш-менш задовільну альтернативу. З тексту угоди
бачимо, що УНР, по-перше, лишалася західної частини Холмщини, а залишок її і
Волинь залишаються під окупацією: “<.>Україна сама бажає, щоб окупація
продовжилася ще довший час, бо вона не в силі перейняти на себе організацію
краю”[5]. По-друге, взаємопогашувалися
“кошти війни і воєнне відшкодування”2. По-третє, Україна мала
надавати “надлишки сільськогосподарських продуктів і індустріальних
виробів<.> що найменше в 1’000’000 тон”2. Крім того, ще в ході
конференції замість тезису про примноження українських збройних сил за рахунок
формувань з військовополонених було прийняте рішення про вступ до України
військ центральноєвропейських держав.
Армійське питання. Одним з найважливіших аспектів в боротьбі України за
незалежність була проблема створення збройних сил. Військовий рух був
невід‘ємною частиною українського національного відродження. Із середини квітня
1917 р. в українському суспільстві визначаються дві концепції щодо формування
армії. М. Міхновський, що тоді очолював військове товариство ім. П. Полуботка,
вважав, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України.
Однак, члени Центральної Ради заперечували необхідність створення армії. Так,
В. Винниченко писав у “Робітничий газеті”: “Нам треба не якихось постійних
армій, а знищення них. <.> Українського мілітаризму не було і не повинно
бути”. Попри ці різні позиції, Центральна Рада підтримала ідею скликання І
Українського Військового з’їзду, що відбувся 5 травня. Одним з найважливіших
рішень конгресу було схвалення резолюції про “творення народної армії і
українізацію військових частин”. Крім того, Центральна Рада видала постанову
про творення з добровольців загонів Вільного Українського козацтва. Для
виконання цих завдань пізніше був створений Український Військовий Генеральний
Комітет при Українській Центральній Раді, головою якого обрали С. Петлюру.
Справою створення армії почали одночасно займатися декілька організацій
(військовий клуб ім. П. Полуботка, Віленська військова школа.), однак регулярна
армія (окрім загонів Вільного козацтва) так і не була створена аж до фіналу
діяльності Центральної Ради.
ІІ Універсал — в пошуках компромісу. Вороже ставлення російської демократії до І
Універсалу не спинило Центральну Раду, вона подовжувала свій тиск. 15 червня
на засіданні Центральної Ради було оголошено про створення Генерального
секретаріату. М. С. Грушевський прокоментував це так: “У такій спосіб
Центральна Рада «оголосила шах» уряду, поставила його «щільно під загрозою
конфлікту»”.Дії Центральної Ради резонували з настроями мас, вона виявилась на
вістрі могутнього національного руху. І тому, хотіли чи не хотіли представники
російської демократії це визнати, але Центральна Рада дійсно посіла місце
політичного лідеру в Україні. 19 червня на сумісній пароплавній прогулянці по
Дніпру лідерів Центральної Ради і виконкому Ради об’єднаних громадських
організацій українська сторона запропонувала перетворити Центральну Раду з
національного органу в територіальний. Ця пропозиція була підтримана. Напевно,
кожна із сторін при цьому мала свій розрахунок, але все ж, ключ до розв’язання
конфлікту було знайдено. Оновлена Центральна Рада , до складу якої увішли
представники національних меншин, вже 30 червня, за згодою із Генеральним
секретаріатом, затвердила ІІ Універсал. Також була затверджена Декларація уряду
— паралельний документ, що призначався Тимчасовому уряду. В петрограді, однак,
розцінили декларацію зовсім по-іншому. Так, наприкінці багаточасових дебатів,
князь Вол. Львов підбив підсумки такими словами: “<.> ультиматум
Временному правительству сегодня поставлен.<.>Мы не можем ему покориться
и должны решать этот вопрос по собственной совести и рассуждению.” В такий
важкий момент за прийняття декларації проголосувала більшість кабінету
міністрів, проте О. Шингарьов, В. Степанов, О. Мануйлов та Д. Шаховський подали
у відставку. Про позитивне рішення стало відомо 3 липня, цим же числом офіційно
датовано ІІ Універсал. З його тексту бачимо, по-перше, досягнення компромісу з
Тимчасовим урядом , “розповідь” про який міститься в 2-х перших абзацах
Універсалу. По-друге, сповіщається про поповнення Центральної Ради
представниками національних меншин. Дуже цікаве означення, крім того, надане
функціям Генерального секретаріату: “В цьому органі будуть об’єднані всі права
і засоби, щоб він, як представник демократії всієї України і, разом з тим, як
найвищий правовий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу
організації та впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Тут, з
одного боку, Генеральний секретаріат розглядається як найвищий крайовий орган
управління, що об’єднує “всі права і засоби” , а з іншого, навіть не окреслені
його головні функції і показаний лише один напрям діяльності — “<.>
впорядкування життя в згоді з усією революційною Росією”. Усе це свідчить про
квапливість, з якою був написаний цей документ. Крім того, ІІ Універсал
оговорював ще дві проблеми — українізацію армії і негативне ставлення до
революційних методів захвату влади (останній пункт, явно абсурдний, був
дописаний під тиском виконкому Ради об’єднаних громадських організацій).
Підсумовуючи усе це, можна зробити такий висновок: бажана влада опинилась в
руках Центральної Ради, але за неї довелося платити переходом в союзники уряду,
засудженням революційних методів боротьби, а головне — “розбавленням” складу
Центральної Ради за рахунок представників інших націй.
Як засвідчує історичний досвід, відсутність національної єдності серед
українців, внутрішні суперечки й розбрат вирішальною мірою спричинили невдачу
створеної Центральною Радою державності. Адже саме ними вміло скористалися
зовнішні сили (радянська Росія, пізніше — Німеччина), щоб покінчити з нею.
Берестейська угода з її рішенням про ввід військ недавніх ворогів до України
ще більш підірвало авторитет населення до Центральної Ради і започаткувало
руйнуючу експансію ворожих держав. Можна вважати, що компроміс з урядом надав
владі Генерального секретаріату ознаки легітимності, але став причиною
поступового занепаду публічної влади. Легітимність же в період революційних
подій не має виключного значення. До того ж, компроміс, викликавши урядову
кризу в Петрограді, незабаром втратив свою форму.
Розділ ІІІ.
Аналіз Конституції Центральної Ради України
Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918р. вона
зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і
була прийнята Конституція УНР — Основний закон держави, її опрацювала
спеціальна Конституційна комісія на чолі з професором М. С. Грушевським, що
вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусім
найближчих сусідів України, яких об’єднували спільні або подібні з нею
історичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності
УНР". Вона складалася з восьми розділів і 85 статей: І розділ —Загальні
постанови; ІІ розділ — Права громадян УНР; ІІІ розділ — Органи влади УНР; IV
розділ — Всенародні збори УНР; V розділ — Про Раду Народних Міністрів УНР; VI
розділ — Суд УНР; VII розділ — Національні союзи; VIII розділ — Про тимчасове
припинення громадянських свобод.
У розділі "Загальні постанови" підкреслювалося, що УНР — держава "суверенна,
самостійна і ні від кого не залежна", а носієм державного суверенітету є весь
український народ, всі громадяни України, які проживають на її території.
Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збори України
(ст. 3)
Звертає на себе увагу ст. 4, де зазначалося, що територія України — єдина,
неподільна і без згоди 2/3 депутатів Усенародних зборів ніяка зміна кордонів
України, а також ніяка зміна у державно-правових відносинах якоїсь частини
території держави до всієї цілісності неможлива. "Не порушуючи єдиної своєї
власті,— підкреслюється у ст. 5,— УНР надає своїм землям, волостям і громадам
права широкого самоврядування". Усім націям і національностям, які населяють
Україну, надавалося право на "впорядкування своїх культурних прав у
національних союзах”.
Відразу за першим загальним розділом ішов розділ про громадянські права й
свободи. Отже, у тогочасній Українській державі велике значення надавалося
проблемі проголошення й гарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому
законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався.
Позбавити людину прав громадянства міг тільки суд республіки.
Цивільно-правова, громадянська і політична дієздатність наступала з 20-
річного віку. "Ніякої різниці у правах і обов’язках між чоловіком і жінкою, —
писалося у ст. 11 Конституції, — УНР не знає".
У Конституції підкреслювалося (ст. 12), що всі громадяни рівні у
громадянських і політичних правах незалежно від статі, національності, раси,
віросповідання, освіти, майнового стану. Використання старих титулів і звань
заборонялося. Оберігалася недоторканність особи, житла, таємниця листування.
Порушення цих останніх прав допускалося тільки правомочними органами у
випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався на території України у свободі слова, друку,
віросповідання, створення організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки
вказані дії не мали характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна
свобода вибору місця проживання й пересування.
На території УНР скасовувалась як вид покарання смертна кара, тілесні
покарання та ті, що ображали людську гідність і честь. Скасовувалась як
покарання конфіскація майна.
Виборче (активне й пасивне) право надавалося тільки громадянам УНР, яким на
день виборів виповнилося 20 років. Виборче право було загальним, рівним,
таємним. Не могли голосувати й бути обраними тільки особи, визнані у
законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділах Конституції йшлося про вищі органи влади,
управління і судові органи.
Основу побудови структури вищих органів держави становила відома теорія
розподілу влади — на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, найвища
законодавча влада вручена, згідно з Конституцією, Всенародним Зборам,
виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Генеральному Суду.
Місцевими органами влади й управління стали виборні Ради та управи — у
громадах (сільських і міських), волостях і землях.
Парламент країни — Всенародні Збори — мав обиратися населенням на основі
рівного, прямого, загального, таємного голосування за пропорційною системою
виборів: депутат від 100 тис. жителів строком на три роки. Проголошувався
принцип депутатської недоторканості, вводилася оплата праці депутатів. Сесії
парламенту повинні були скликатися двічі на рік. На першій сесії вибирався
голова, його заступник і так звані товариші. Усі вони становили Президію
Всенародних Зборів. Голова організовував і очолював роботу парламенту,
виконував "усі чинності, зв'язані з представництвом Республіки" (ст. 35).
Закони приймалися тільки парламентом. Він встановлював бюджет країни,
оголошував війну, укладав мир, тощо. Право законодавчої ініціативи належало:
Президії Всенародних Зборів, партійним фракціям, зареєстрованим Всенародними
Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів,
органам самоврядування, які об'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям
у кількості не менше 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою
парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд
відповідав засвою діяльність — як кожен міністр окремо, так і уряд загалом. У
випадку вотуму недовір'я вони (як міністри так і уряд) були зобов'язані піти
у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство й
суд. (ст. 58).
Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Упродовж семи
днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь.
Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний Суд, який обирався
Всенародними зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не
міг бути судом першої та другої інстанції і мати функції адміністративної
влади. На який строк обирався Генеральний Суд та інші суди країни, як вони
обиралися — у Конституції не сказано. Це мало бути вирішено окремим законом,
про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: "Судових рішень
не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи власти" (ст. 63).
Судочинство оголошувалось усним і гласним, усі громадяни, незалежно від
посад, — рівними перед судом і перед законом.
Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. "Кожна з націй, що
населяють Україну, — зазначалося у ст. 69 — має право в межах УНР на
самостійний устрій свого національного життя, що здійснюється через органи
Національного Союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний
Союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний Союз видає
законодавство, що не повинне суперечити Конституції та законодавству України
(в іншому випадку створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює
свій бюджет, тощо. Органи кожного Національного Союзу були органами не
громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і
авторитет.
Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового
(не більше ніж на три місяці) призупинення дії громадянських прав і свобод —
у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні
Збори, а у виняткових термінових випадках — Рада Народних Міністрів.
Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про
основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих
органів влади й управління, органи прокуратури, судову систему, тощо.
Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона
створювалася на перехідний період — період становлення української
державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була доброю
правовою основою держави, основою для всього іншого законодавства України,
створення демократичної державності, законності, правопорядку.
Заключна частина: висновки.
Центральна Рада мала заслуги перед українським народом.
Протягом свого нетривалого існування вона пробудила його від
рабської покори і сплячки, підняла на національно-визвольну
боротьбу за відродження державності, створила суверенну УНР,
очолила героїчну боротьбу за її незалежність на засадах
найширшої демократії. Серед найважливіших причин, що обумовили
кінцеву невдачу Центральної Ради, можна виділити наступні:
þ Складність політичного і соціального становища в Україні, викликана
громадянською та російсько-українською війнами та глибокою соціальною
революцією;
þ Загальна слабкість національно-визвольного руху в Україні,
непідготовленість української нації до будівництва власної держави, спричинені
багатовіковим національним і соціальним гнобленням українських мас та
колоніальним положенням України в складі Російської Імперії;
þ Відсутність єдиного національного фронту всіх українців-патріотів у
боротьбі за державність;
þ Непослідовність і нерішучість Центральної Ради в різних сферах
суспільно-політичної діяльності;
þ Певна переоцінка Національного і недооцінка класового чинників у
процесі боротьби за утвердження державності, спроба їх протиставити;
þ Проросійські настрої переважної більшості міського населення, що
створювали умови для організації більшовиками та іншими ліво-радикалами
диверсій і збройних повстань;
þ Несприятливі міжнародні умови (Світова війна, гострі суперечки між
провідними світовими державами за сфери впливу тощо);
þ Ставка Центральної Ради на союз з Німеччиною, війська якої згодом її
ж розігнали та ін.
Загибель Центральної Ради зовсім не позначала кінець саме української
державності. Просто починався новий етап її розвитку. Зрозуміло, відмінностей
— і принципових, і не дуже помітних — можна знайти чимало, що, зрештою,
цілком природно. Однак є одна проблема, яка відіграла фатальну роль в
подальшій еволюції української державності. Незважаючи на те, що Центральна
Рада народилася у 1917 році й діяла у "хронічному конфлікті" з центром, все ж
таки це були мирні місяці. Протягом же 1918р. ситуація різко змінилася, і в
полум’ї громадянської війни, у чехарді республік та урядів, владі вже не
доводилося розраховувати на стабільний розвиток. Схеми минулого йшли в
небуття, поступаючись місцем швидкому реагуванню на калейдоскоп подій. Цілком
очевидно, що нема підстав говорити про стабільне державне будівництво, проте
маємо достатньо фактів для того, щоб окреслити його основні тенденції після
загибелі Центральної Ради. Більшість населення України розчарувалося у
політиці Центральної Ради. Насамперед, несподіваною була окупація України
німецькими та австрійськими військами, які поділили її між собою на сфери
впливу: більша частина Волині та північна Київщина були окуповані німецькими
військами, а південна Україна — австрійськими. Крім цього, німці почали
втручатися у внутрішні справи України: самостійно заарештовували, судили,
розстрілювали. Уряд не мав реальної сили, щоб протидіяти німцям. У самій
Центральній Раді не вгасали конфлікти між різними групами. Українські соціал-
демократи та окремі неукраїнські партії відкликали своїх представників з
кабінету міністрів, що викликало нову урядову кризу. Конфлікти у Центральній
Раді не сприяли проведенню в життя закону про націоналізацію землі, яким були
незадоволені заможні селяни та поміщики. Останні організували власні легіони
і за їх допомогою прагнули відібрати землі, роздані земельним комітетам.
Причому вони знаходили моральну підтримку з боку німецьких офіцерів. Не мала
Україна й армії. Після масової демобілізації Центральна Рада нового війська
не сформувала. А це породило нове негативне явище — "отаманщину".
Створювалися окремо загони, які здійснювали напади, грабували і розстрілювали
людей, підриваючи тим самим авторитет влади і показуючи її безсилля. Усе це
напружувало атмосферу навколо Центральної Ради, яка повинна була водночас
вести боротьбу проти більшовиків, налагоджувати зруйноване господарське
життя, приборкувати анархію та організовувати апарат. Безсилля Центральної
Ради створити міцну владу підірвало довір’я до неї. На периферії створювалась
власна адміністрація, яка не зважала на Центральну Раду. Так було в Одесі,
Могильові, Полтаві, на Катеринославщині. Розпочалися конфлікти між окупантами
та урядом. Адже весь сенс Брестського договору 1 економічної угоди 23 березня
1918 р. полягав у зобов’язаннях Центральної Ради поставити Німеччині та
Австро-Угорщині мільйони тонн продовольства. Тому 23 квітня 1918 року, коли
Центральна Рада розробляла Конституцію Української держави, німецький
військовий підрозділ промарширував до залу і розпустив засідання. Через день
Центральна Рада припинила існування. Що ж принесла українському народу
Центральна Рада? По-перше, вона домоглася визнання прав українського народу
на свою державу, культуру, мову. 1 це, мабуть, найголовніше. По-друге, її
незалежність дипломатично визнали європейські країни. По-третє, своєю
бездіяльністю вона остаточно покінчила з поширеними сумнівами щодо самого
існування української нації. По-четверте, з політичного огляду вона вистояла
і не поступилася Тимчасовому уряду. По-п’яте, Центральна Рада зуміла
перемогти більшовиків України. По-шосте, домагаючись демократичного,
парламентського правління Центральна Рада залишилась вірною своїм прагненням.
По-сьоме, настирливою вимогою національного самоврядування вона ставила під
серйозний сумнів раніше недоторканий принцип "єдиної і неподільної Росії",
примушуючи як Тимчасовий уряд так пізніше більшовиків відступити (хоч би
теоретично) від цього великоросійського постулату. Процеси творення
Української самостійної держави, започатковані в Акті проголошення
незалежності України Верховною Радою України від 24 серпня 1991 р., відкрили
перед національною історичною наукою широкі перспективи. Нині стає дедалі
більш зрозумілим той факт, що оздоровлення духовності суспільства. Формування
високої національної свідомості, подолання надв’язуваного нам століттями
комплексу неповноцінності і провінційності, врешті-решт - вихід України на
передові рубежі світової цивілізації є неможливим без повернення історичної
правди. Завершити цей аналіз можна фразою, що була сказана М. С. Грушевським:
“У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний
компас — це інтереси трудящих мас. І Які б не були помилки і невдачі наші,
співробітники Центральної Ради можуть із вдоволенням оглянутися на пройдену
путь і сказати словами поета: «Ми не лукавили з тобою, ми чесно йшли; у нас
нема зерна неправди за собою.»”
Список використаної літератури.
І. Твори та монографії:
1. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада. — К. : Заповіт, 1997р.
2. Грушевский М. Освобождение России и Украинский вопрос. — С-Пб., 1907р.
3. Копиленко О. Л. “Сто днів” Центральної Ради. — К.: Україна, 1992 р.
4. Костюк Г. Володимир Винниченко і його доба. — К.:Либідь, 1989 р.
5. Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932 – 1934 р.
6. Мазепа І. П. Україна в огні і бурі революцій. — Дн-ськ: Січ, 2001 р.
7. Порш М. Про автономію України. — К., 1918 р.
ІІ. Статті:
1. Антонович Д. Довкола заснування Центральної Ради // Діло — 27
березня 1937 р.
2. Верстюк В. Українська революція: доба Центральної Ради //
Український історичний журнал — 1996, № 5, с. 37 – 50
3. Гомуляк І. Центральна Рада: погляд із сьогодення // Історія
України —1998. №42, с. 1 – 4;
4. Губа П. До проблем створення збройних сил України у період
Центральної Ради // Історія України —2000. №34, с. 8;
5. Костюк Г. Володимир Виниченко і Сергій Єфремов // Літературна
панорама — 1990.
6. Міхновський М. Самостійна Україна // Політологічні читання —
1992, №2, с. 280 – 286
7. Солдатенко В. Перша дипломатична акція УНР —Берестейська угода //
Історія України — 2001, №47, с.1 – 4;
[1] Порш М. Про автономію України. — К., 1918 р.
[2] Лотоцький О. Сторінки минулого. — Варшава, 1932 – 1934 р.
[3] “Літопис революції”,1926 р. —№1, с. 73
[4] “Літопис революції”,1926 р. —№1, с. 72
[5] “Сто днів” Центральної Ради —текст Берестейської угоди (додаток)
Страницы: 1, 2
