Реферат: Симон Петлюра
Тема: “Симон Петлюра”
П Л А Н
Вступ
1. Покликаний історією.
1.1 Життєвий шлях С.В. Петлюри до 1917 року.
1.2 Створення українських збройних сил.
2. Головний Отаман збройних сил УНР.
2.1 Діяльність Петлюри за часів Директорії.
2.2 Боротьба за владу в Україні 1918-1919 років.
3. Петлюра і міжнародна діяльність Уряду УНР.
3.1 Союзники УНР і Варшавський договір
3.3 Петлюра в еміграції.
Висновки
С. В. Петлюра:
“...Я ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА, ЯК ДЕРЖАВА, БУДЕ”
В С Т У П
Останнім часом все частіше серед політичних постатей української
історії фігурує ім'я Симона Васильовича Петлюри. Але нині, як і в
попередні роки, коли ім'я “головного отамана” майже не згадувалося,
повторюються вже відомі факти його життя. Пояснити це неважко. Адже в попередні
часи була відсутня об'єктивна інформація про лідерів антирадянських угрупувань,
що діяли в Україні у роки громадянської війни. До почасти замовчуваних, а
нерідко й свідомо перекручуваних тем належала й військово-політична діяльність
С. В. Петлюри. Дати повну і об'єктивну характеристику цій людині сьогодні
непросто. Для цього потрібно не тільки детально проаналізувати весь його
життєвий шлях, а й грунтовно дослідити той далекий вже період нашої історії —
інтенсивне, глибоке й складне у своїх проявах національне явище.
Ім’я Головного Отамана нерозривно зв’язане з творенням укоаїнської
армії, як основної державотворчої сили. Голова Українського
Військового комітету Західного фронту, голова Українського Військового
Генерального комітету, перший Секретар військових справ Генерального
Секретаріату - С. Петлюра, як ніхто інший, розумів значення війська
для оборони державності, - він же його створив, він з ним і пройшов
усім тернистим шляхом перемог, зради, блокад і поразок.
Петлюра - безмірно вищий за те, що про нього думають. Він - з
породи вождів, людина того гатунку, що в старовину закладали
династії, а в наш демократичний час стають національними героями.
1. Покликаний історією.
1.1 Життєвий шлях С.В. Петлюри до 1917 року.
Симон Васильович Петлюра народився 10 травня 1879 року в Полтаві у
міщанській сім'ї. Початкову освіту здобув у церковно-приходській школі. З
1895 року навчався у Полтавській духовній семінарії. У 1900 році став членом
революційної української партії (РУП). Про оточення, в якому жив
тоді С. В. Петлюра, ми знаємо дуже мало. У 1901 році його виключили із
семінарії. Існує кілька думок з цього приводу. Одні джерела причини вбачають
у революційній роботі Петлюри як члена РУПу, інші в його активній
культурологічній діяльності, несумісній з навчанням у духовному закладі.
Восени 1902 року С. В. Петлюра виїжджає на Кубань до Катеринодара, де
спочатку вчителює, а потім працює над архівами Кубанського Війська. Крім
цього бере участь в роботі філіалу РУП — “Чорноморської Вільної Громади”. За
співробітництво з нею у грудні 1903 року був заарештований. У березні 1904
року його звільнили з під арешту “на поруки”. Він виїхав до Києва, а звідти
восени того ж року — до Львова де працював у редакції органу РУП газеті
“Селянин”. Наприкінці 1905 року С. В. Петлюра повертається знову до Києва,
але у січні 1906 виїжджає тепер уже до Петербурга, де редагує місячник
“Вільна Україна”. Там вступає до Украінської соціал-демократичної робітничої
партії (УСДРП). У липні 1906 повертається до Києва, де працює секретарем
редакції газети “Рада”, а в 1907—1908 роках—співредактор газети “Слово”
(орган УСДРП).
У 1908 році за браком коштів “Слово” припинило існування. Редколегія
розпалася С. В. Петлюра погодився зайняти посаду бухгалтера приватно-
транспортного товариства у Петербурзі куди і переїхав на початку 1909 року,
бере участь у роботі організації УСДРП. Ось що про це писав його майбутній
соратник І. П. Мазепа: “ Як член філіалу УСДРП в Петербурзі, він також там
виступав з рефератами майже виключно на теми про українську літературу, театр
тощо. Взагалі, з розмов з ним при різних зустрічах я спостерігав, що в той
час він більше цікавився питаннями літератури й мистецтва. В питаннях
соціальної теорії й політики та економічних він уступав багатьом іншим членам
партії. Пам'ятаю, коли на зборах нашої петербурзької організації Петлюра
брав іноді слово в дискусіях, то М. Порш, тодішній найвизначніший член партїї
майже завжди розбивав його думки немилосердною критикою” (Мазепа І. Україна в
огні і бурі революції 1917—1921 - Ч 2 -Львів 1951 -с.1161)
Згодом С. В. Петлюра переїхав до Москви. Тут він одружується з Ольгою
Опанасівною Нільською. У них народилася єдина дитина — донька Леся.
Москва за часів 3-ї Державної Думи була осередком національного руху народів
Російської імперії. Існувало багато таємних і легальних товариств таких як
“Союз автономістів”, “Товариство слов'янської культури” з українським
філіалом, товариство українців “Кобзар” тощо. У 1912 році С.В.Петлюра разом з
О. Саліковським стає редактором журналу “Украинская жизнь” (орган
Українського товариства), що друкувався російською мовою.
Московський період життя С.В.Петлюри важливий насамперед тому, що там
остаточно сформувався його національно-політичний світогляд. Він створив свою
концепцію становища України, як політичної одиниці не тільки в межах
багатонаціональної Російської імперії, а й у площині міжнародних
загальноєвропейських взаємовідносин. На початку першої світової війни
з’явився маніфест-декларація; цей документ Петлюра опублікував на сторінках
“Украинской жизни”. В ньому він обстоював тезу про лояльність українського
народу до російського уряду напередодні світової війни. Необхідність цієї
декларації аргументував тим, що в цей історичний момент, коли відбувається
“примирення” російського громадянства з урядом, мовчання українців може
“служити скріпленням того погляду, ніби вони або не існують, або що для них
не може бути місця в межах російської держави”.
Початок першої світової війни застав С.В.Петлюру на роботі в “Союзі земств”,
де з 1916 по березень 1917 року він працював в організації на допомогу
фронту, а потім заступником її уповноваженого на Західному фронті.
У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазне демократична революція. 3
фантастичною швидкістю Російська імперія скотилася у безодню хаосу.
Тимчасовий уряд що нездатний був керувати Росією, негативно ставився до
незалежності України, навіть до найменших спроб добитися її автономії.
1.2 Створення українських збройних сил.
С.В.Петлюра переїжджає до Києва. Це був період, коли змінюються точки
прикладання його внутрішньої сили. Ідея незалежної України стає стрижневою в
його революційній діяльності. Тоді в російській армії на фронтах першої
світової війни воювало багато українців, розпорошених по різних полках.
С.В.Петлюра, який виконував обов'язки голови Українського військового
комітету Західного фронту, усвідомлював необхідність створення української
національної армії. Він розумів, що вона потрібна зараз не тільки як чисто
військова сила, а й як моральна.
У травні 1917 року в Києві був скликаний І Український військовий з'їзд. Як
делегат від фронту Петлюра обраний до його президії. У питанні про
українізацію армії зайняв помірковану позицію, він піддав критиці як
противників цього, так і палких прихильників, які закликали негайно створити
українську армію. На його думку, треба було пройти певний шлях і першим
кроком мала стати українізація військових частин. Тому на одному із закритих
засідань з'їзду було прийнято запропоновану Петлюрою резолюцію про
організацію української армії. В ній зазначалося, що головним завданням
повинно стати виділення в особливі частини всіх солдат українців. На з'їзді
заснований Український генеральний військовий комітет (18 членів). До його
бюро обрано 4 особи. Під впливом керівників Центральної Ради
М.С. Грушевського та В. К. Винниченка головою комітету став С.В.Петлюра.
Тимчасовий уряд, що змушений був погодитись на часткову українізацію деяких
військових частин (до трьох корпусів), однак, не поспішав виконувати вимоги
Всеукраїнського військового з'їзду. Внаслідок цього військові частини,
особовий склад яких одержав резолюцію з'їзду, почали самочинно
переформовуватись. Це внесло плутанину у пересування військ. Український
генеральний військовий комітет нічою суттєвого не робив, щоб змінити
ситуацію. Річ у тім, що він і не міг багато зробити. Російська демократія
продовжувала дивитися на Україну, як на частину Росії, їй і на думку на
спадало дати хоч яку небудь автономію Україні (а ідея про українізацію
війська здавалася навіть дикою). Деякі українські політики теж далі ідеї
автономії України в межах великої Росїї не йшли. За такої концепції не
потрібна була й окрема армія. До того ж у самому комітеті не було єдиної
думки щодо самостійності України.
Тоді за пропозицією Центральної Ради комітет вирішив скликати
II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на заборону Тимчасового уряду
та провокації з боку російської військової влади, у червні 1917 року він
розпочав свою роботу у Києві. На першому засіданні С.В.Петлюра виступив із
звітом про діяльність комітету.
15 червня на закритому засіданні Центральної Ради прийнято постанову про
організацію Генерального Секретаріату (ГС), як виконавчого органу влади. До
його складу ввійшов і С.В.Петлюра, який виконував обов’язки генерального
секретаря військових справ.
У цього першого уряду України не було ні армії, ні фінансових, ні
матеріальних засобів. Російський уряд нічого не давав і не дозволяв.
Центральна Рада була лише морально сильним і авторитетним органом. В особливо
важке станови ще потрапив генеральний секретар військових справ.
У надзвичайно несприятливих умовах, обстоюючи думку, що армія є носієм ідеї
української державності, С. В. Петлюра докладав усіх зусиль, щоб відновити
традиції українського війська. Досягти ж цієї мети, на його думку, можливо
було тільки створивши національну армію. Тому Петлюра прискорює українізацію
військових частин. На початок листопада 1917 були українізовані 6-й, 10-й,
17-й, 21-й й частково З-й Сибірський та 11-й армійські корпуси.
Перемога збройного повстання більшовиків у Петрограді створила першу в
новітній історії України реальну можливість організації національної
держави. 1 листопада 1917 року Центральна Рада оголосила про перехід влади в
Києві до її рук.
15 листопада С.В.Петлюра як голова Українського генерального військового
комітету повідомив ставку російської армії, що вся військова влада в Україні
перейшла до нього. У повідомленні до всіх військових частин і установ Петлюра
заявив, що “беручи на себе вищу військову владу на Україні, за винятком
фронту, всі розпорядження в тилу виходять виключно від Генерального
Військового Комітету України і тому жодних інших наказів не треба виповняти”
(Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра Збірник студійно-
наукової конференції в Парижі (травень 1976) Статті, замітки, матеріали —
Мюнхен, Париж — 1980 — С 28). Фактично таке рішення означало, що зроблено ще
один крок на шляху до самостійного державного будівництва в Україні.
2. Головний Отаман збройних сил УНР.
2.1 Діяльність Петлюри за часів Директорії.
Того ж дня С.В.Петлюра видав відозву до армії, в якій закликав особовий склад
дотримуватися суворої дисципліни: “Я, яко генеральний секретар по військовим
справам в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші і
друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Наше військо молоде,
воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що
являєтесь славними потомками великих предків. Всі, як один, станьте навкруг
Центральної Ради та її Генерального Секретаріату Не допускайте погромів та
безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім'я
українського війська” (Іванис В. Симон Петлюра—президент України —Торонто,
1952—С 151—152).
24 листопада 1917 року С.В.Петлюра відправив Верховному головнокомандуючому
російської армії телеграму такого змісту: “Объявить украинским частям й всем
украинцам на фронте через командный состав й рады: Сформировалось
правительство Украинской Республики в лице Генерального Секретариата. Новое
правительство стоит на страже порядка й завоеваний революции. Обращения к
армии Народних Комиссаров в лице Ленина, как правительства, не признанного
большинством населения, исполнению не подлежат”.
1 грудня С.В.Петлюра наказав українським військовим частинам, що перебували
за межами України, підпорядковуватись місцевим органам влади, а в Петрограді
— українському петроградському військовому штабові.
У ніч з 12 на 13 грудня, щоб не допустити нового більшовицького повстання в
Києві, він наказав роззброїти російські військові частини й відправити їх у
Росію. Петлюра звернувся із закликом до українських частин. Цей захід став
однією з причин появи ультиматуму Ради Народних Комісарів Росії до
Центральної Ради, що врешті-решт призвело до відкритої війни Радянської Росії
з Україною.
С.В.Петлюра виклав свою позицію у виступі на другому засіданні
Всеукраїнського з'їзду Рад, який розпочав роботу в Києві. Він, зокрема,
сказав: “Захищаючи права українського народу, український уряд вимушений
захищати Центральну Раду від походу більшовиків. Політика централізму з якою
українці знайомі дуже давно, проводиться і зараз урядом Народних Комісарів.
Ми ні на кого не нападаєм, а тільки захищаємося”.
31 грудня С.В.Петлюра залишає Київ і від'їжджає на Лівобережжя. Цей переїзд
був зумовлений конфліктом, який виник між ним і головою Генерального
Секретаріату В. К. Винниченком з приводу рішення українського уряду
включитися у переговори з Німеччиною. Петлюра виступав з гострою критикою
“австрійської орієнтації” уряду.
У ті бурхливі дні Винниченко і Петлюра виявили себе прихильниками політичної
незалежності України. Обидва вони були членами УСДРП, але значно розходилися
у своїх підходах до багатьох ключових проблем Винниченко постійно коливався
між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що свідчило про
його непослідовність, як політика Петлюра ж, навпаки, намагався втілити свої
ідеали соціальної справедливості в межах незалежної української республіки.
Виходячи з цього, він наполягав на практичній стороні боротьби за
незалежність. Пізніше, в еміграції, він писав: “Я належав до тих діячів, що
не переоцінювали потенцій нашого народу у 1917—1920 рр, але уважали
обов'язком ті потенції розвивати і кристалізувати. Я уважаю що лише в процесі
кривавої боротьби, шляхом великих жертв і “великої крові” наш народ може
заслужити собі право на самостійне державне життя”.
На Лівобережжі С. Петлюра займався виключно організацією українських
військових частин. Ініціатива утворення українізованих військових частин
належить самостійникам. Їм так і не вдалося надати діяльності Центральної
Ради самостійницького спрямування, де вплив автономістів був переважаючим. За
цих умов прихильники швидкого створення незалежної Української держави
звернулися до вдягнених у солдатське обмундирування українців. Виходячи з
того, що без національної армії не може бути державності, сомостійники
надавали особливої уваги роботі в армії. У цій діяльності вони спиралися в
основному на молодих офіцерів, вихідців з українського села — у недавньому
минулому вчителів, земських службовців, семінаристів та інших представників
національної інтелігенції, які з початком війни були мобілізовані до царської
армії.
Перша українізована військова частина сформувалася в тилу в середині квітня.
На київському етапному пункті зібралося близько трьох тисяч солдатів-
українців, які вирішили не розчинятися в багатонаціональних військових
формуваннях, а йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я
Богдана Хмельницького.
Організацією полку імені Богдана Хмельницького займалася офіційно не визнана
властями офіцерська група — “Український військовий клуб імені Павла
Полуботка”, очолюваний самостійником М. Міхновським. Він був палким
прихильником утворення української національної армії і прагнув максимально
прискорити цей процес. Сам'е цього побоювалася Центральна Рада, уникаючи
конфлікту з Тимчасовим урядом і сподіваючись одержати з його рук автономію
“цілком законним чином”. Намагаючись перехопити у самостійників ініціативу,
лідери Центральної Ради М. Грушевський і В. Винниченко погодилися на
скликання 5—8 травня першого з'їзду представників від усіх військових
організацій, товариств і військових частин українського складу з фронту і
тилу.
Згодом було створено Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні 1918
року взяв активну участь у боях проти більшовиків у Києві. Але наступ
більшовиків на Київ (23 січня) змусив війська Центральної Ради залишити
столицю і відступити спочатку до Житомира, а потім — на Волинь. Звідти й було
відправлено делегацію до Брест Литовського для ведення переговорів з німцями.
Після того, як договір був підписаний, С.В.Петлюра почав вагатися міркуючи,
чи не відійти йому зовсім від справ. Коли ж у Київ увійшли німецькі війська,
він прийняв рішення перейти на становище приватної особи.
Після гетьманського перевороту С.В.Петлюра спочатку очолив Київське
губернське земство, а потім — Всеукраїнський союз земств. 3 особливою
наполегливістю він намагався розгорнути роботу Союзу як суто національної
організації — на противагу тому русифікаторському напряму, що вже почав
викристалізовуватись в діяльності гетьманського уряду. На аудієнції у
гетьмана П. Скоропадського та у виступі на зборах сільськогосподарського
товариства в Києві він пропагував ідею відновлення скасованої гетьманом
земельної реформи. 12 липня 1918 року С.В.Петлюра був заарештований і
близько чотирьох місяців пробув в ув'язненні.
Страницы: 1, 2
