й контекстуальна) та дві з історіософської історії (які постмодерністи
відкидають: органістнчна і механістична). Вайт відкидає отже можливість
ширшого історичного синтезу тину генеральної історії, макрокосмосу, за якими
стоять певні ідеї, наприклад, дух доби, та й відкидає також закони історії,
заявляючи, що немає явного причинного зв'язку між т. зв. причинами і
наслідками, а тільки, знаючи наслідки, історики починають підшукувати для
них причини.
У Анкерсміта - з такими його працями, як «The Really Effect in the Writing of
History. The dynamics or Historiographical Typologie» [«Ефект справжності в
писанні історії. Динаміка історіографічної типології»], 1989, «History; and
Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історія та вчення про тропи.
Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної
правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у вигляді метафори.
Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творить ті чи ті форми
наррації.
Наслідком таких масивних заперечень достовірності історичної науки стає
підрив сцієнтизму. Історіографію деконструюють (не даючи при цьому
альтернативної теорії), мову оголошують неадекватною дійсності, лише її
замінником, псевдодійсністю. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі
наукових доказів доводить, що щось трапи-
лося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї
інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових
критеріїв.
У даній статті не вдається розгорнути повну критику крайньо релятивістичних і
неґативістичннх (якщо не нігілістичних) поглядів постмодерністських
філософів історії (якщо це справді філософія історії, бо таким чином історія
як наука зникає), але варто навести іронічне зауваження Ернста Ґеллнера, що в
книжці «Postmodernism, Reason and Religion», 1992, присвячує постмодерністам
таку характеристику: «Навіщо витрачати час і мучитися від фізичного
дискомфорту при дослідженнях в терені? Віддаватися терпінням, паралічеві
пізнання та духовному монологові можна також у кав'ярнях столиць». Уважаючи
постмодернізм формою релятивізму, Ґеллнер продовжує: «Релятивізм
непотрібний не тому, що веде до морального нігілізму (як це є насправді), бо
морального нігілізму важко уникнути також в інших випадках. Релятивізм
непотрібній, бо веде до розумового нігілізму, який є фальшивим посуті, а
також тому, що фальшиво подає спосіб, яким доходимо до розуміння суспільств
і культури».
Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися
заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.
ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ ПОСТМОДЕРНІЗМУ II В СУЧАСНІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ УКРАЇНИ
Це, насамперед, інтенсивні пошуки філософської теорії для історичної науки,
згідно зі звичкою, що все мусить мати свою «філософію»: політика, держава,
суспільство, наука - отже, й історія; нова «філософія» має замінити
марксизм, історичний матеріалізм, при цьому знову цілком забувають, що
філософія - не наука, а спосіб конструювання світогляду, і що філософи жодної
відповідальності - ані перед суспільством, ані перед наукою -на себе не
беруть. А з іншого боку, що керувати політикою, державою, бути членом
суспільства, плекати науку можна без такої прикладної філософії.
Далі, захоплення всім тим, що йде із Заходу, і добрим (нові методи історичних
досліджень, але вони не є постмодерністськими), і поганим, сприяє поширенню
постмодернізму П.
У важкі для суспільства, нації та держави часи з'являється потреба шукання
чогось містичного, утопійного,антифактичного - в теоретичній площині. Тому й
сприймають утопічні суспільні теорії: громадянського (міщанського)
суспільства, політичної й економічної глобалізації і т. ін. і, звісно,
постмодернізм. Як відомо, сторіччями відбувалася та відбувається досі
боротьба між наукою та ненаукою чи антинаукою, не лише коли вони, ці останні,
приховані містичною лексикою, але й найвигадливішою та найпустословнішою
«філософською» термінологією. Замах на історичну науку здійснюється саме
тоді, коли її здобутки в XX ст. там, де вона була вільною і
незареґламентованою, великі.
Постмодерністська філософія історії як прояв інтелектуальної нефаховості (бо
жоден з філософів історії цього напряму не створив історичного дослідження,
яке можна розглядати як взірець застосування свіжої методології) здобула
прихильників серед таких самих нефахових і дилетантських істориків в
Україні, ліквідуючи наукові стандарти написання праць.
Тому й дуже привабливими виявилися виступи постмодерністів проти «вибуху»
наукової літератури. Багатство текстів, що їх, згідно з вимогами
постмодернізму, треба б докладно аналізувати, кваліфікується «надміром
інформації», яку неможливо осмислити. Практично постмодернізм почав
конфліктувати із сучасним інформаційним суспільством, відмовляючись від
використання значної частини пропонованої інформації та відмовляючись,
водночас, від розбудови та поширення баз відповідних даних. Таке «науково»
санкціоноване полегшення «наукової» праці було сприйнято з ентузіазмом тими
істориками, що обрали спеціальність без внутрішнього покликання і без
дослідницького таланту. В «дослідженнях» знову запанувала перевага
позаджерельних знань, відписаних і переписаних з попередніх робіт, без
перевірки всіх цих відомостей на підставі автентичних джерел. Широке річище
фальсифікації історії України в добу постмодернізму І безболісно поєдналося
з деструктивізмом постмодернізму II. При цьому деформації во ім'я
попередньої панівної ідеології залишилися надалі деформаціями тепер уже
підпорядкованими іншій обраній ідеології. З великою полегшою було сприйняти
можливість займатися теоретичною чи концептуальною історією з вихолощеним
або спрепарованим джерельним змістом цілком попри те, що т. зв. теоретична
чи концептуальна історія, позбавлена автентичного й об'єктивного
(відповідно до стану джерел) історичного змісту, історією не є і не може нею
бути.
Антиісторичні тенденції полегшуються тим, що ніхто з постмодерністських
філософів не написав принаймні мікроісторичного дослідження, яке могло б
служити еталоном, виконаним за новою методологією. Так що всі історики
позбавлені можливості орієнтуватися на якийсь взірець, утворений згідно з
пропонованою парадигмою. Відсутність еталона звільняє остаточно від правил
гри, чим і користуються.
Таким чином, прищеплена в тоталітарному суспільстві протягом десятиріч
панування антимодернізму методологія фальсифікації минулого та сучасного в
ім'я вимог панівного партократичного класу, панівної партії, наліпної нації,
виявилася дуже корисним підґрунтям для посткомуністичного суспільства,
полегшуючи перехід від постмодернізму І до постмодернізму II.
Є єдиний позитив, який можна зарахувати на користь постмодернізму II, але
лише у вузькій ділянці вивчення психології творчості історика. Постмодернізм
II зумів глибше за попередні історіософські течії проаналізувати
співвідношення історик - історичне джерело - історичний твір. Однак
постмодернізм лише взяв до відома деформації, які можуть виникати на цьому
шляху, але не закликав до відкинення фальсифікацій і вдосконалення методів
та критеріїв історичних досліджень. Ледве чи ця єдина позитивна грань здатна
реабілітувати течію в цілому.
ВНЕСОК ПОСТМОДЕРНІЗМУ ДО МЕТОДОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
Так чи так, виникає питання, чи може ще щось інше, нове і конструктивне,
принесла Постмодерністська філософія історії до гуманітарних наук, зокрема,
в Україні. Такими «новинками» можна вважати:
1) руйнування межі між історичним дослідженням та белетристикою, а також
пропаґандистською, псевдонауковою агіткою (як затирання границь між твором
мистецтва та кічем). Бо, мовляв, усі твори мають рівні альтернативні права, а
довести істину неможливо. Така толерантність до кічу є однозначною з
поблажливістю до фальсифікації, бо, зрозуміло, не може одночасно існувати
кілька історичних істин (можна поруч будувати кілька гіпотез там, де
історичні джерела не в силі висвітлити подію в усій її багатоплановості -
але й в таких випадках розрізняють достовірніші та менш достовірні
гіпотези). Тому з'явилися в історії України арії, ет - рус - ки, країна Рош з
Біблії, Be-лесова книга, династія Киевичів, триразове хрещення Русі,
перетворення Запорозької Січі на державу, а далі й заперечення голодомору,
етно- і лінгвоциду, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в
Україні. Великий, а по суті гумористичний парадокс полягає в тім, що та
белетристика, на яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає,
щоб її вважали наукою;
2) десцієнцизація науки, яка досягла дуже високого рівня, дискретизації й
деструкції дослідницького ремесла. Отже, без скрупульозного дослідження
джерел можна обійтися, бо історіографічна творчість зводиться до порівняння
різноманітних інтерпретацій явищ і подій, а не для визначення чи утворення
тієї інтерпретації, яка була б найадекватнішою джерелам. Автор має вишукати
собі те, що суб'єктивно йому найбільше підходить. Навіть якщо при цьому треба
застосовувати різні фальсифікаторські прийоми: замовчування, перекручування
відомостей про факти і процеси. Тим паче, що сцієнтичність науки можна
замінити заідеологізованою і заполітизованою концептуально теоретичною
історією, ґрунтуючись при цьому на постмодерністській філософії історії. В
результаті здійснюється звичайна белетризація історії, виведення її зі
складу гуманітарних наук, зрівняння її з художньою літературою до цього й
ненайкращого рівня, що має пропагувати або проілюструвати якусь згори
прийняту тезу чи ідею;
3) дискредитація макроісторії на користь мікроісторії. Частина істориків та
псевдоісториків сприйняла це з ентузіазмом, бо зайняття об'єктивною,
широкоплановою історією, адекватною джерелам, універсальною - у часі та
просторі - макроісторією стало не лише важким, таким, що вимагає багато
праці й часу, але й часто-густо небажаним, отже, нефінансованим, а також
небезпечним, . особливо щодо новітньої історії. Відбулося фіктивне поширення
меж історії за рахунок мікроісторії, яку досліджувати легше і зручніше. Але,
насправді, й раніше, до виникнення постмодернізму II, ще при «традиційній»
історіографії, будь-яких табу на тематику не було. Історію запахів Ален
Корбен (Corbin, «Le miasme et la jonquille. L'odorat et I'imaginaire social:
18e-19e siecles» [«Сморід і жонкіль. Нюх і суспільні уявлення XVIII-XIX
ст.»], 1982; жовта жонкіль - це квітка з родини нарцисів) міг написати також
раніше. Зрозуміло, що сумування до купи навіть сотень мікроісторій не дасть
у результаті хоча б одну макроісторію. Справа, однак, не в цьому, а в тому,
щоб під приводом захоплення мікроісторією відійти від
макроісторичних аналітично-синтетичних досліджень;
4) надання переваги фраґментарним або незавершеним працям, у яких
висвітлення явищ, подій, процесів продумано не доводиться до завершення,
сюжетна лінія свідомо обривається, бо, мовляв, погляд на цілість, на розвиток
від початку до кінця не є обов'язковою вимогою для історика;
5) вишукування позасоціальних і позаполітичних причин для пояснення
соціальних явищ (отруєння населення ЛСД - споришем - подається як основна
причина Французької революції; українські голодомори -наслідок стихійного
лиха); запровадження математизації історії (абсурдний образ історії людства,
стиснений до десяти сторіч) у трактатах Анатолія Фоменка з Москви,
експериментування з історією в роді гри «що би було, як би було», не так як
насправді було, а цілком інакше. У такий спосіб проявляється нахил до
безцільного і безплідного конструювання неіснуючої історії, бажання до
утворення контрфактичних моделей не у вигляді дослідницького методу
(наприклад, при історико-демографічних дослідженнях для визначення дефіциту
населення внаслідок епідемії, воєн, масового терору, голодомору), а як
суб'єктивне маніпулювання ідеєю, що історія могла розвиватися інакше. Ну, але
насправді чомусь інакше не розвивалася. Зрозуміло, що таке конструювання
неіснуючої історїї проводиться з точки зору сучасної ідеологізації та
політизації;
6) проголошення кінця історії та історіографії. Це якраз цілком нове явище,
бо був Ґеорг-Фрідріг-Вільгельм Геґель зі своїм «історія нікого не навчила»,
тому вона непотрібна, були Карл Маркс і Фрідріг Енґельс з неісторичними
націями, націями без історії, врешті є Френсіс Фукуяма, що оголосив кінець
історії, бо є американська демократія, далі якої людству вже нікуди іти
(його «The End of History and the Last Man» [«Кінець історії та остання
людина»], 1992). У даному випадку замовник «кінця історії» прозорий;
7) зведення історичної методики до дослідження тексту з намаганням викриття
його, нібито, завжди прихованого змісту. Це без попередньої критики тексту
(бо, може, деякі тексти досліджувати не варто або не потрібно) і без згадки
про те, що багатошаровість і багатоступеневість текстів відомі давно, а
відроджене в удосконаленому вигляді, наприклад, від часів структуралізму. Та
вивчення тексту перетворюється на самоціль з явними ознакамилінґвістичного
детермінізму, тим паче, що таке дослідження тексту ведеться дуже часто з
відривом від історичного контексту. В постмодерністському (з точки зору
постмодернізму II) дослідженні тексту відбилася також спадщина
постмодернізму І, коли виникла практика писати езоповою мовою;
8) заперечення достовірності історичних знань з позицій крайнього
релятивізму та з ігноруванням того, що така філософська і методологічна
проблема існує та розглядається від початків виникнення теорії пізнання,
отже, ще від античних часів;
9) рішуче і безапеляційне руйнування національної історії, зокрема, тих
націй, які XIX ст. визначили неісторичними. Навіть у тих випадках, коли
заперечення національної історії абсолютно суперечить принципові
мікроісторії (нещодавно страшні звинувачення викликала написана Мігаелем
Каснером «Baskische Geschichle» [«Баскійська історія»], 1997, бо в ній,
нібито, викладається і вихваляється історія тероризму, хоч це явище справді
відповідає змістові історії невеликого народу в найновіших часах);
10) проголошення темами табу історії національно-визвольних рухів, соціальних
революцій, заворушень, повстань, бунтів. Почерк замовників також у цьому
випадку зрозумілий.
Про інші віддаленіші наслідки і результати інвазії постмодернізму II (до
речі, не вважаю за хворобу на загал шизофренії, а добре продуманою і
послідовно інспірованою дією) на історичну науку тут говорити не буду. Так
як і про те, кого конкретно в Україні треба вважати послідовником чи
провісником постмодернізму II в історіографії (представників постмодернізму
І вистачає і вони продовжують свою деконструкцію) незалежно від того, чи ці
послідовники використовують вивіску постмодернізму, чи від неї
відмовляються.
В Україні спостерігаємо також таке явище, коли прихильники постмодернізму
II, усвідомлюючи його хиби та слабкі сторони, намагаються в будь-який спосіб
облагородити течію, приписуючи ті здобутки, до яких постмодернізм II, не
має жодного відношення. Тому треба відкинути деякі наївні твердження,
наприклад, що лише постмодернізм звернув увагу на «нову» мікроісторичну
тематику; що інтердисциплінарні дослідження - не здобуток постмодернізму II;
що до його заслуг належить глибокий джерелознавчий аналіз. Постмодернізмові
II для порятунку його репутації додають такі позитивні риси, яких у нього
ніколи не було. Компаративізм - це не винахід постмодернізму II, а етнології
середини XIX ст. Синтезування історичного процесу постмодернізм II уникає за
будь-яку ціну, постмодернізм II не мав відношення до виникнення
структуралізму. Він, постмодернізм, як вже підкреслювалося вище, не мав і не
має жодних заслуг в ділянці виникнення нових методів історичних досліджень.
Очевидно, треба мати чітке уявлення, що справді дали, а чого не дали і дати
не могли постмодернізм І та П.
Необхідно врешті відзначити, що постмодетністські позиції) руйнують чи
намагаються зруйнувати - не лише історичну науку. Постмодерністський підхід
автоматично ставить під сумнів ряд практичних буденних справ тих, у яких є
елементи історизму.
ВИСНОВОК
На закінчення можна сказати, що постмодерністська філософія історії сама не
здатна зруйнувати «традиційну» історичну науку також через нездатність
філософів історії написати «свою», власну, постмодерністську, хоча б
мікроскопічну, мікроісторію як зразок та еталон для вивчення і наслідування,
але може велику частину зусиль істориків звести на манівці, так як це
трапилося при постмодернізмі І. Та не треба поспішати з загальними
оптимістичними висновками. Постмодернізм у заключних ланках свого розвитку в
політиці й економіці - уже довів до глибоких деструктивних змін, до
відновлення тенденцій утворення нових або реставрації старих імперій, тепер
знову в глобальних вимірах, до реального поділу на історичні та неісторичні
нації, тобто такі, що нездатні самостійно вирішувати свою долю та утворювати
незалежні держави. Тому ними треба керувати і знову включати в імперські
структури.
Де опиниться Україна? Запитання поки що без відповіді. Але за відсутності
опору інтелектуальної еліти відповідь можна передбачити.
Страницы: 1, 2
