Лазар потрапив у полон, де втратив голову.
Наступним султаном став старший син Мурада Баязид І Йилдирим
(«Блискавка», 1389-1402), який одразу після перемоги далекоглядно наказав
задушити рідного брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.
Вічно похмурий, украй жорстокий та абсолютно безжалісний Баязид проявив себе
талановитим стратегом і полководцем, кривавим терором проти підданих він
добився абсолютної покірності. Чиновницький апарат, заляканий стратами за
непрофесіоналізм, працював як годинник, армія ж демонструвала фантастичний
героїзм, бо боялася султана більше, ніж ворога. Цілковита централізація й
абсолютний порядок у державі дали Баязидові можливість спокійно продовжити
завоювання, і він остаточно підкорив Сербію, Болгарію та всю Анатолію.
Болгарський цар Іван Шишман потрапив у полон, де був страчений, а на всіх
завойованих балканських землях почалося насильницьке отуречування. Лише
гориста Албанія відбила агресію. В 1396 р. Баязид І розпочав перший похід на
Константинополь, але Візантію врятувала Європа.
Захопивши Балкани, турки вийшли на кордони Угорщини. Угорський король
Сигізмунд Люксембурзький (Жигмонд, 1387-1437) не мав ілюзій щодо подальших
османських намірів, а тому енергійно зайнявся організацією антитурецького
хрестового походу. З благословення папи римського уірів підтримали загони
рицарів із Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії, й у 1396 р.
«хрестоносці» вдерлися до турецької Болгарії. Баязид змушений був зняти
облогу з Константинополя й вирушити назустріч армії Сигізмунда.
Католики йшли визволяти братів-християн від мусульманського ярма, але до
православних (болгар, сербів, греків тощо) вони ставилися не краще, ніж турки.
Тому не лише османи, а й їхні християнські васали (включаючи сербського князя
Стефана Лазаревича, сина загиблого на Косовому полі короля Лазаря) активно
виступили проти хрестоносців. І хоча католицькі союзники назбирали 60-100 тис.
вояків, військо султана виявилося вдвоє більшим.
Грандіозна битва сталася 25 вересня 1396 р. біля болгарського міста Нікополе.
Кривава різанина тривала цілий день, і лише надвечір настав перелом: Баязид
знову переміг. Сигізмунд утік, але абсолютна більшість хрестоносного війська
полягла на полі бою, а 10 тис. католиків потрапили в полон. Жахливим фіналом
битви стало винищення полонених, яке не припинялося протягом наступної доби.
Годинами хрестоносцям методично рубали голови. Навіть деяким яничарам стало
зле від такої кривавої процедури, й лише Баязид, здавалося, почував себе
цілком комфортно. Проте й він виявився не залізним: надивившися на криваву
м'ясорубку, «Баязид Блискавка впав у тихе божевілля»2.
Султан наказав залишити живими тільки 300 найродовитіших полонених, яких
пізніше обміняв у французького короля Карпа VI (1380-1422) на колосальний викуп
- 200 тис. золотих дукатів (більше тонни золота!). Разом з полоненими султан
вислав французькому монархові оригінальний подарунок - лук з тятивою з людської
шкіри.
V. Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави.
Оторопіла католицька Європа залишила надалі турків у спокої, їхній
сюзеренітет визнала Валахія, а в 1400 р. Баязид знову взяв в облогу
Константинополь. Але, не маючи належної облогової техніки та могутнього
флоту, турки не змогли цього разу здобути візантійську столицю штурмом, а
врятував Константинополь самаркандський емір Тимур -страхітливий «Залізний
Кульгавець».
Мріючи про «світове панування», Тимур удерся в 1395 р. в Анатолію. Опір
жахливому войовникові очолив син султана Ертогрул, але в бою біля Сіваса його
невелика армія (переважно з вірмен) була розпорошена, а 4 тис. полонених
(включаючи сина Баязида) Тимур наказав зв’язаними кинути в яму, закрити її
дошками, а зверху насипати землю. Смерть полонених була довгою та мученицькою.
Довідавшись про загибель сина, пихатий Баязид переоцінив свої сили й спішно
виступив у похід без належної підготовки. Доля знову пощадила Константинополь.
25 липня 1402 р. в битві біля Ангори турки не витримали тиску «тимурівців» і
в паніці розбіглися, корпус стійких яничарів вирізали поголовне, а Баязид
потрапив у полон, де невдовзі помер (стверджують, що він прийняв отруту). А
потім уся Мала Азія пережила криваво-вогняний погром. «Просуваючись від міста
до міста, він (Тимур) до того спустошив покинуту країну, що тепер уже не чути
було ані собачого гавкоту, ані півнячих співів, ані дитячого плачу. Як
рибалка, витягаючи сітку з глибини на землю, захоплює нею все, що трапиться,
так і він знелюднів усю Азію».
Смерть Баязида й жахливі спустошення підірвали османську державність.
Чотири сини покійного султана розв'язали криваву боротьбу за престол, а
анатолійські намісники перестали коритися центральній владі. 10 років Туреччина
перебувала в безпорадному стані внутрішніх усобиць, а коли в 1413 р. на
османівському престолі закріпився Мехмед І (1413-1421), турецьку державність до
самих основ уразило народне повстання на чолі з шейхом Бедреддіном Сімаві.
Шейх Бедреддін був запальним прибічником аскетичного ісламу, ганив майнову
нерівність і пророкував близький прихід махді - ісламського месії, котрий
з’явиться, щоб установити на землі царство справедливості, яке шейх уявляв
суспільством тотальної рівності (на базі спільності землі, худоби, житла,
одягу, продуктів - щоправда, для жінок він робив виняток). Його погляди
поєднували суннітську термінологію, шиїтські очікування месії та елементи
маздакітського егалітаризму. Соціальну опору невдоволених становили туркменські
племена, котрі нещодавно осіли в Анатолії й висловлювали невдоволення зверхнім
ставленням до них з боку турюв-османів, а династичним прапором повстанців став
брат Мехмеда Муса, якого вони ладили на султанський престол.
Повстання відбулось у 1416 р., а Бедреддін з піднесенням назвався махді. Але
піврічний кривавий морок завершився для «бунтівників» поразкою, а шейха-махді
повісили за вироком суду духовенства.
Соціальний вибух залили потоками крові, причому жертвами розгнузданих
карателів стали не лише повстанці, а й діячі культури, науки, багатії, яких
хотіли розграбувати, тощо. Навіть найпопулярніший у тогочасній Туреччині
поет-пантеїст Несімі (1369--1417) не уник переслідувань: його теж обвинуватили
в єресі й з живого здерли шкіру.
Лише в 1420-х роках Туреччина відродилася як єдина держава, а султан Мурад П
(1421-1451) поновив завоювання.
VI. Відбудова Османської держави.
Базою державного відродження Туреччини знову стала військова реформа, яка
насамперед торкнулася корпусу гвардійців-яничарів. Раніше «нове військо»
набирали з числа християнських рабів і військовополонених, але із занепадом
османської держави після тимурівського погрому «традиційні» джерела формування
«рабської гвардії» зникли, а без яничарів мови про централізацію в Туреччині не
могло бути. Мурад II відродив «нове військо», яке стало реальною основою
султанської влади. Проте формували добірні частини головорізів за неординарною
системою девширме, тобто шляхом періодичних рекрутських наборів із
молоді (8-20 років) християнських народів - підданих султанату. Рекрутів
виривали з сімей, робили мусульманами й виховували в цілковитій ізоляції від
навколишнього світу як фанатично відданих суннітському ісламу й особисто
султанові вояків. Тих, хто не витримував підготовки, обертали на звичайних
рабів, але решта (найздоровіші фізично, найжорстокіші, найчестолю-бніші...)
ставали елітою турецького війська з усіма відповідними привілеями. Поряд із
гвардійською піхотою (яничарами) створили на тих самих засадах їхній кінний
аналог - сіпахі.
Гвардійці перебували на повному державному утриманні, корилися тільки
султанові, мали свій суд, жили в казармах і не одружувалися. Вони останніми
вступали в бій, першими ділили ганіму, а в разі перемоги їм «для розваг»
передавали на поталу найкращих полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й
оснащена найновішою зброєю (вогнепальною). Саме спираючись на неї султан знову
став султаном («владою»).
Свій шлях до влади Мурад II розчистив в османських традиціях: знищив рідного
дядька-конкурента, а далі... Турки швидко повернули собі колишній вплив на
Балканах, а в середині 1420-х років відновили контроль султана над усією
Малою Азією. Непереможні яничари змели вогнем непокірних, бунтівливих
намісників вирізали, а Мурад II довершив формування налагодженої військово-
бюрократичної машини османської держави.
Яничарів виховували білі євнухи та дервіші суннітського ордену бекташи, за
гаремом стежили чорні євнухи, а головний гаремний наглядач (ага) ще й керував
вакфними землями (що становили близько 1/3 аграрного фонду країни) та відав
придворним церемоніалом. Державою та армією (окрім яничарів) керував діван
(«рада») на чолі з великим візиром, а конкретне виконання наказів забезпечувала
безліч канцелярій, управлінь, департаментів та інших адміністративних одиниць.
(В одному фінансовому відомстві передбачалося функціонування 25 відділів!) У
кожній провінції (еялеті) цю систему дублювали провінційні бейлербеї
(намісники) зі своїми діванами, яким підпорядковувались керівники санджаків
(«знамен» - повітів), а фундаментом турецької військово-бюрократичної системи
залишався інститут тімарів. Проте серед державної верхівки абсолютну більшість
становили євнухи (бо вони не могли створити конкуруючу династію), причому турки
кастрували полонених у дитинстві, щоб гарантувати цілковиту Імпотенцію - тоді
євнухи не могли диктувати свою волю нудьгуючим наложницям.
Для зміцнення релігійно-політичного авторитету влади Мурад II спробував у
1422 р. захопити Константинополь, але й третя атака турків на «оплот східного
християнства» провалилася. Візантію врятували міцні мури, героїзм городян
(включаючи жінок і дітей, які теж билися на стінах) і відсутність у турків
достатньої кількості облогової техніки.
Султан Мурад II був хитрим, розважливим і далекоглядним політиком, тому не
став битися головою в мур, а зайнявся іншими сусідами, тим паче що католицька
Європа зосередилася на війнах з гуситами, і їй було не до османів. Тільки коли
турки захопили Фессалоніку та Епір, європейські володарі й папа римський знову
стурбовано звернули погляд на Балкани.
В 1439 р. на прохання Візантії Флорентійський Собор проголосив возз’єднання
православної й латинської церков у єдину греко-католицьку церкву на засадах
унії (уніатська церква) і виголосив новий хрестовий похід проти османів. У
1442 р. угро-чеське військо на чолі зі славетним угорським полководцем Яношем
Хуньяді перемогло турків у битві біля Возага, причому переможці захопили 5
тис. полонених. Але в 1444 р. мусульмани впевнено взяли реванш під Варною.
Напередодні битви угро-чеське військо поповнили загони поляків, а туркам
допомогли флотом генуезці, які ворогували з Венецією за контроль над
торговельними шляхами і мріяли використати союз з османами у своїх купецьких
інтересах.
Турки зосередили в Болгарії вдвоє більше вояків, ніж християни, і битва
завершилась катастрофічне для «хрестоносців». Яноша Хуньяді врятував чудовий
кінь, але військо, яким формально керував угорський король Владислав Ягел-лон
(1440-1444), було знищене, а король -загинув.
У 1448 р. Янош Хуньяді ще раз спробував зупинити османську експансію, та його
військо турки розтрощили в 3-денній битві на горезвісному для християн Косовому
полі. Лише Албанія знову вдало відбила два турецьких походи (1449, 1450) та
відстояла незалежність.
Міць Туреччини стала незаперечною, і природно, що наступною її жертвою був
приречений Константинополь. Але Мурадові II (якому держава османів завдячує
своїм відродженням) не судилося втілити давно плекану мрію в життя. У 1451 р.
старезний султан помер, і новим турецьким володарем став його енергійний,
високоосвічений та абсолютно безжалісний син Мехмед II (1451-1481), прозваний
Фатіх («Завойовник»), який спав і бачив себе підкорювачем Константинополя.
VII. Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії.
Останній уламок Римської Імперії переживав тоді далеко не кращі часи своєї
історії. Після жахливої епідемії чуми 1347 р. (від якої вимерла третина
візантійців) так і не відтворилося населення країни. Кількість мешканців
візантійської сталиш скоротилася за два останні століття з 1 млн. до 100 тис.
городян, а фінансова скрута змусила константинопольських василевсів продати
імператорські коштовності. Навіть під час коронації одяг імператора та його
дружини замість справжніх прикрас оздоблювала скляна біжутерія. У 1369 р.
василевс Йоанн V (1347-1376) уклав о Римом церковну унію, але православні
піддані імператора категорично її не сприйняли, а пали Риму так і не змогли
організувати загальноєвропейський хрестовий похід проти османів на належному
рівні. Угрів турки побили, а єдиновірну «ромеям» Валахію (що звільнилася від
турецького впливу після тимурівської навали) знесилили внутрішні усобиці та
одіозні господарі («володарі»)'. Що ж до поневолених османами балкансьюк
народів,доводя болгар, греків і сербів до опору була паралізована перманентними
репресіями, масовим терором і «кривавою даниною» девширме, яка виснажувала
завойовані етноси (бо в яничари й гареми брали цвіт нації - її найздоровішу
молодь). До цього треба додати зловживання й сваволю мусульманських чиновників,
шалені податки та жах перед непереможністю турецьких орд.
Лише 2 тис. католиків-добровольців, очолені славетним генуезьким
авантюристом-кондотьєром Джустініані, прибули морем на допомогу братам-
християнам проти османської навали. Практично в 1453 р. безсила Візантійська
імперія залишилася сам на сам із турками.
Султан Мехмед II (1451-1481) був людиною, для якої не існувало понять
«гуманність» і «неможливо». На шляху до влади він знищив двох старших братів (
і це в 11 років!). Під пильним наглядом армії репетиторів (на чолі з курдом
Ахмедом Курані) царевич блискуче опанував філософію й літературу, знав шість
мов (турецьку, грецьку, арабську, латинську, перську, іврит), та коли його
батько Мурад помер, Мехмед наказав утопити свого брата-малюка Ахмеда, щоб
позбутися будь-яких конкурентів. «Манери нового султана були шляхетними й
стриманими, за вшіятком тих випадків, коли він багато випивав: він мав спадкову
надмірну схильність до алкоголю». Утримуючи великий гарем, Мехмед II полюбляв
займатися сексом із хлопчиками , а запальність, жорстокість, хтопам'ятність та
впертість штовхали султана до реалізації «ідеї фікс», що гризла його з
дитинства - стати володарем Константинополя.
Четверта й остання навала турків на Константинополь почалась у квітні 1453 р.
Проти 7 тис. захисників султан виставив 100-тисячне військо, 80 бойових кораблів
і найкращу в Європі артилерію, причому найбільша з гармат (автор - угорський
майстер Урбан) мала калібр 12 долонь, а й кам’яні ядра важили ЗО пудів (0,5 т).
Місто було приречене, але мужній імператор Костянтин XII Палеолог відмовився
здатися, і протягом 53 днів жменька захисників відбивала штурм за штурмом.
За свідченням очевидця, «від гуркоту стріляючих гармат і пищалей, від дзвонів і
галасу людей, що билися, від ...блискавок, які спалахували від зброї, від плачу
й голосіння городян, жінок і дітей здавалося, шр небо й земля з’єдналися та
захиталися. Не можна було чути одне одного: лемент, плач і голосіння людей
злились із шумом битви й дзвонами в єдиний звук, схожий на сильний грім. Від
безлічі вогнів і стрілянини з гармат і пищалей густий дим укрив місто й
війська; люди не могли бачити одне одного; багато хто задихнувся від порохового
диму». Захисники спалили «грецьким вогнем» більшу частину ворожого флоту,
зруйнували під час удалої вилазки жахливу «гармату Урбана», висадили в повітря
підземні ходи разом з османськими саперами, знищили десятки тисяч нападаючих,
але Мехмед невблаганно кидав своїх вояків на штурм, і 29 травня 1453 р. (у
вівторок) турки прорвались у місто. Імператор Костянтин мужньо загинув у
бою, тяжко пораненого Джустініані вивезли на кораблі, але він невдовзі помер
від ран, а сам Константинополь турки піддали нищівному розгрому. Мехмед II
заявив, що йому потрібне тільки місто, а всі його багатства він віддає своїм
солдатам, і османи показали, на що вони здатні.
«Тих, хто мочив про пощаду, турки грабували й брали в полон, а тих, хто чинив
їм опір, убивали; у деяких місцях від безлічі трупів не було видно землі...
Жодне місце не залишилося не обшуканим і не пограбованим». 60 тис. городян
продали в рабство, православні святині були пограбовані, культурні цінності -
знищені або розтаскані, а Храм Св. Софії (центральний храм православного
християнства) перетворили за наказом султана на грандіозну мусульманську мечеть
Айя-Софія.
Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали «другою
смертю Гомера й Платона», французький композитор Гільом Дюфе написав на
падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив
бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі
співчуття справа не пішла.
Європа жила власними проблемами. Франція повільно відбудовувалася після
Столітньої війни, Англія поринула в хаос воєн Червоної та Білої Троянд,
німецький імператор Фрідріх III давно не мав реальної влади над своїми
васалами, а старий арагонський король Альфонс, заклопотаний боротьбою за
Південну Італію, не захотів розв'язувати нову масштабну війну.
Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444-1457) і його енергійний воєвода
Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р. Хуньяді
звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному
турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський
войовник помер від чуми, а на Угорщину напав поборник православ'я молдавський
господар Штефан III Великий (1457-1504).
Скориставшися ситуацією, турки знову завоювали в 1459 р. Сербію (200 тис.
сербів -10 % населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили
мусульманськими колоністами). В 1460 р. Мехмед II захопив Боснію (останньому
