Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря,
як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував “руську
дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький
престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в
хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма
Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерти одружилася з королем
Данії, Свеном Ульфсоном.
У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля
Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували
в Києві, у Ярослава.
Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира
була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І
Святого (1000-1038), одруженого з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею
латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левента та Бела — втекли до
Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на
угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Аґмундою, і
його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині
високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі
запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував манастир.
Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон (1061-1074),
сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду,
про що свідчать закони Владислава.
АННА ЯРОСЛАВІВНА.
Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — з королем
Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.
По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з
багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала
участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх
зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королеви Ганни”.
Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її син Філіп став
королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанської лінії
королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а
після його смерти повернулася до сина.
Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали до неї
шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах
збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків” видатних
васалів, у масі неписьменних. 3 іменем королеви Ганни зв'язана передача
написаної кирилицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з
Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.
Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження,
приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також 1
високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів, культуру .
В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури,
оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополит Іван
постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави
церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічав
Святополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі
обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор
канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну
церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим.
На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за
грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця (“Природженого
руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба за болгарина.
Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, і також
болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви від
Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з
Візантії митрополит-грек Теопемпт, Україна, велика держава, більша, ніж
увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.
Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом.
У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили
митрополитом “Іларіона русина”, священика церкви Спаса на Берестові, в
улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона; “муж благ, і
книжник і постник”. Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава
повинна мати свою незалежну національну Церкву.
Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим
ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його “Слово о законі й
благодаті”, виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не
було в тогочасній грецькій Церкві.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління
Володимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-
Волинському та поза Україною — в Новгороді, За Ярослава засновано шосту — в
Юр'єві, над Россю.
Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються монастирі
св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері
оселилися перші пустинножителі священик Іларіон, згодом митрополит, до якого
пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал
чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх.
Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом
Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там зас- нували вони
Печерський манастир біля Володимира-Волинського. засновано манастир на
передмісті Володимира, на Зимні — Свято-гірський. Були й інші монастирі.
Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців
було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, — а тоді вже
існував нотний спів, так звані “крюки”; навчали калювання, мозаїчної справи.
Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед — для
церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали
з грецької мови.
Школи були не лише при манастирях, але також при більших церквах. Літопис
оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що
в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які
перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав “многи
книги списав, положи в церкви св. Софии”, — себто зібрав першу в Україні
бібліотеку.
Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих
князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і
протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги
і сприяли заходам Володимира у справі християнізації Руси та ширення
християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава
висококультурні люди допомагали йому в його праці—чи то в школах, чи в
створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку
мистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вони дали
плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокрема неперевершеного ерудита,
стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора “Слова о законі і
благодаті”, блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й
своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди “преизлиха
наситившиеся премудрости книжної”. Щоб так глибоко, як він, розуміти
історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати
надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення
учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх
були літописці.
За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали озвиватися красне
письменство, переклади та оригінальна література.
В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий
рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша, внук —
Добриня, правнук — посадник Новгороду, Константин; його син — посадник
Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира — воєвода Вишата, і
син його — Ян — уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!
Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала
право М. Грушевському писати про першу “Академію Наук” часів Ярослава. Вияв
їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому
Ярославові, наприклад, в укладанні “Руської Правди” — першої збірки законів,
що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди
сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас — це лише уривки приватного
характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному
судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося
під цією назвою, належить до XV ст.., але, можливо, основа йде таки від
Ярослава.
У цей час суттєво змінилася столиця держави — Київ. Площа міста порівняно з
добою Володимира збільшилась у сім разів. Один за одним зводилися монастирі
та церкви, що стали осередками розвитку культури та поширення наукових знань.
В останні роки життя Ярослав зробив спробу вирішити болючу проблему
престолонаслідування. В основу запропонованого ним механізму спадкоємності
князівської влади було покладено принцип сеньйорату, тобто влади найстаршого
в роді. Намагаючись убезпечити своїх нащадків від кривавих міжусобиць,
Ярослав незадовго до смерті поділив Київську державу між синами: старший
Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков; Святослав — Чернігів, Муром і
Тмутаракань; Всеволод — Переяслав і Ростов; Ігор — Володимир-Волинський;
В'ячеслав — Смоленськ. У разі смерті київського князя великокняжий стіл
переходив до найстаршого за віком сина, що, на думку Ярослава, давало
можливість уникнути сімейних чвар, оскільки кожен з нащадків мав шанс
правити в Києві.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж
мало місто Володимира, і оточив її валом.
Археологічні досліди виявили грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст.
складалися з великих “кліток”, з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром
3X3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів
ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл
(шпичастий паркан)^ Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом
Львівську), Жидівську та. Угорську. Головна південна брама звалася Золотою І
мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною
позолоченою банею.
У дій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква
св. Софії — Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва.
Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право
митрополитові Іларіонові сказати в “Слові о законі”: “вона дивна й славна
всім округлим страмам, якоже не обрящеться ина во всем полуноши землении од
востока до запада”.
Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині:
св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися фундаменти та уламки фресок.
Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі — княжі палаци.
Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У
Ярославовім палаці була велика “тронна заля”, або грідниця, де він приймав
послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі -“сіни” -
балькон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились двори високих
сановників: Борислава, Воротислава, Гліба, Чудина, Ратьші, Путяти та ін.
Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто де жили
ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на
Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького
вояки, що був у Києві в 1018 році Там, на “торжищі”, збиралося віче, там
бився живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св.
Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших
мистецьких пам'яток Европи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і
романського мистецтва Західньої Европи з'єдналися тут в одне нове,
неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св.
Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських
церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі
та інших містах.
ІЛАРІОН (?— бл. 1088) — митрополит київський, церковний політичний діяч,
філософ і оратор.
Автор "Слова про закон і благодать” (бл. 1037). До поставлення митрополитом
був пресвітером князівського храму в с. Берестові біля Києва, визначався
вченістю і благочестям. Входив до кола найближчих радників Ярослава Мудрого.
У1051 р. Ярослав самочинно поставив Іларіона в загально-руські митрополити
без погодження з константинопольським патріархом. Подальша доля митрополита
невідома. За однією з версій, незабаром після поставлення у митрополити
Іларіон помер, за Іншою — постригся в ченці під ім'ям Никона. поселився в
Києво-Печерському монастирі й став автором так званого Печерського літопису
1073.
Отже, визначальними рисами цього етапу історії Київської Русі були:
завершення формування території держави, перенесення уваги князівської влади
з проблеми завоювання земель на проблему їхнього освоєння та втримання під
контролем; злам сепаратизму місцевої племінної верхівки та посилення
централізованої влади; заміна родоплемінного поділу давньоруського
суспільства територіальним; активна реформаторська діяльність великих
князів; запровадження та поширення державної консолідуючої ідеології —
християнства; поява писаного кодифікованого права; ширше використання
дипломатичних методів вирішення міжнародних проблем; зростання
цивілізованості держави, розквіт давньоруської культури.
КУЛЬТУРА ДАВНЬОЇ РУСІ.
НАРОД – ТВОРЕЦЬ КУЛЬТУРИ.
Високого рівня розвитку за часів Київської Русі досягла самобутня культура,
яка склалась на місцевій східнослов'янській основі. Культура Давньої Русі
розвивалася в епоху ранньофеодального суспільства, панівним класом тут були
землевласники-феодали. Проте справжнім творцем матеріальних і духовних
цінностей був народ. Саме широкі народні маси, і передусім селяни й
ремісники, виробляли знаряддя праці, обробляли землі й будували замки та
палаци, собори й церкви, створювали шедеври давньоруського мистецтва, яке
хвилює і сучасну людину.
УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ.
Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість,
яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетичних творах — історичних і
обрядових піснях (весільних, похвальних та ін.), казках, заклинаннях,
загадках, приказках, билинах І т. ін.— народ оспівував свою працю, боротьбу
проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість і тугу.
Найцікавішими пам'ятками народної творчості Давньої Русі е билини й
історичні пісні, в яких звеличується народ, оспівуються любов до рідної
землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до
соціальної нерівності і неправди. Найбільш популярними героями билин були
воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Нікітич та Альоша Попович і селянин-
орач Микула Селянинович.
ПИСЕМНІСТЬ І ОСВІТА.
Неоцінене значення для розвитку давньоруської культури мала поява
писемності, яка виникла на Русі не пізніш ніж у IX ст., тобто ще до
запровадження християнства. Про це свідчать такі факти. Уже в першій
половині X ст. укладалися письмові договори з Візантією (911, 944 рр.) При
розкопках курганів у Гнєздові під Смоленськом знайдено глиняний посуд з
найдавнішим, руським написом, який датується першою чвертю X ст. І зроблений
кирилицею, що лежить в основі сучасних російського і українського алфавітів.
У Новгороді та інших місцях археологами знайдені берестяні грамоти з
написами, які продряпувалися в корі загостреними кістяними і залізними
писалами. Найраніші з них відносяться до XI ст.
Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже за часів
Володимира Святославяча і Ярослава Мудрого засновуються школи для навчання
князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків. Існували
й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі, заснована
в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так,
високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Князь Всеволод
Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземних мов.
ЛІТЕРАТУРА.
У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з
найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі
“Слово про закон і благодать”, написаному між 1037 і 1050 рр., Іларіон
вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх
кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на
зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули
“житія святих” і “повчання”. Зокрема, ряд “повчань” та інших творів написав
Феодосій Печерський, один Із засновників Києво-Печерського монастиря.
Серед письменників видатне місце належить Володимиру Мономаху. У “Повчанні
дітям”, яке вміщено в Лаврентіївському літописі під 1096 р., Володимир
Мономах навчає дітей правил моралі, змальовує Ідеальний образ князя-
правителя, виступає проти усобних війн між князями, захищає Ідею єдності
Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади.
Ці ж ідеї єдності й централізації Київської Русі червоною ниткою проходять у
давньоруських літописах, які є визначними пам'ятками оригінальної
давньоруської літератури. Літописання виникло в Києві в X — XI ст. Найви-
датнішим є початковий літопис, або “Повість временних літ”, яка в її першій
редакції була складена в Києво-Печерському монастирі у 1113 р. ченцем
Нестором (1056— 1114) і в якій виклад доводився до 1110 р.
Крім оригінальної, на Русі розповсюджувалася і перекладна (переважно з
грецької мови) література, особливо візантійська: канонічні богослужебні
книги (“Євангеліє”, “Псалтир”), “Житія святих”, проповіді, повчання,
історичні хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.), романи й повісті
(“Александрія”— роман про діяльність Александра Македонського та ін.) .
АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО.
Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості в часи
Давньоруської держави досягли архітектура І різні галузі мистецтва. В
той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. З прийняттям
християнства широкого розмаху набула кам'яна церковна, цивільна і
фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюнки
водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка —
викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, що
являла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни
спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Одночасно з цим
набули поширення книжкові мініатюри— заставки та заглавні літери рукописних
книг. Високохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських книгах, що
дійшли до нас,— “Євангелії”, переписаному в 1056—1057 рр. у Києві дияконом
Григорієм для новгородського посадника Остромира (“Остромирове євангеліє”),
та Ізборнику київського князя Святослава Ярославовича, що датується 1073 р.
До найдавніших пам'яток кам'яної архітектури належить Десятинна церква у
Києві. Побудована вона за князя Володимира Святославича у 989—996 рр. Свою
назву церква дістала від того, що будувалася І утримувалася вона за рахунок
десятої частини прибутків Володимира, виділеної ним на утримання руської
єпископи. Церква мала площу 1542,5 кв. м і була прикрашена фресками,
мозаїкою, різьбленими мармуровими і шиферними архітектурними деталями.
Зруйнована Десятинна церква в 1240 р. під час взяття Києва монголо-татарами.
Навколо Десятинної церкви розташовувались князівські палаци. Дитинець за
Володимира обнесли лінією укріплень.
У 1036 р. було збудовано Спасо-Преображенський собор у Чернігові, що
відбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 194І — 1945 рр.
За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський собор (закладений у Ї037 р.)
І неподалік від нього — церкви Ірини та Георгія, а також князівські палаци;
1051 р. засновано Києво-Печерський монастир. За Ярослава верхня частина
Києва була обнесена високим валом з трьома брамами, головна з них дістала
назву Золотих воріт.
Крім Софійського собору в Києві, такі ж собори, тільки менші за розміром,
були побудовані в Полоцьку (1044— 1066) і в Новгороді (1045—Ґ052).
Пізніше, в 1108—1І13 рр., у Києві князь Святополк (Михайло) Ізяславич
побудував церкву, що дістала назву Золотоверхого Михайлівського собору (її
куполи були позолочені).
Одночасно з церковними зводилися й світські будівлі — розкішні дерев'яні і
кам'яні хороми, палати, “золотоверхі тереми”, де жили князі і бояри.
Водночас прості люди жили в дерев'яних напівхатах-напівземлянках. Останні
археологічні знахідки (Київ, Поділ) показали, що поряд з напівземлянками
будувалися великі (1—3-поверхові) зрубні будинки.
Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи —
намисто, діадеми, персні, сережки-колти, браслети, буси та ін., які свідчать
про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й
майстерність староруських майстрів.
Любили східні слов'яни музику, пісні, танці, які розвивалися на народній
основі.
ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСЇ.
МІСЦЕ Й РОЛЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРІЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ
НАРОДІВ.
Київська Русь була могутньою державою середньовічної Європи, яка відіграла
велику роль як в історії східнослов'янських народів, так і в світовій
історії.
Утворення великої Давньоруської держави сприяло більш швидкому економічному,
політичному й культурному розвиткові східних слов'ян І, в той же час, дало
їм можливість відстояти свої землі від нападів багатьох ворогів— на сході й
півдні — степових кочівників-печенігів, половців та ін., на півночі — від
норманнів, на заході — від польських і угорських королів та феодалів, на
півдні — від зазіхань імператорів Візантії.
Говорячи про величезне значення Київської держави в історії східних слов'ян,
слід зупинитися й на їх ролі в утворенні й розвиткові цієї держави. Як
відомо, на основі літописного переказу про закликання північними слов'янами
трьох варязьких князів — Рюрика, Синеуса і Трувора, які й заснували
князівську династію на Русі, німецькі вчені Г. С. Байер, Г. Ф, Мішкр і А. Л.
Шлецер, що У XVIII ст. працювали в Академії наук у Петербурзі, висунули так
звану норманнську теорію, за якою Давньоруську державу утворили варяги —
норманни, вихідці з Скандинавії. Початок антинорманізму поклав М. В,
Ломоносов. Зусиллями багатьох істориків і археологів доведено неспроможність
норманської теорії. Обгрунтовано, що Давньоруська держава виникла внаслідок
тривалого внутрішнього соціально-економічного і політичного розвитку
східнослов'янського суспільства, в якому ще задовго до літописного
“прикликання варягів” були зародки державності у вигляді політичних
об'єднань племен (напр., об'єднання волинян у VI ст.). Отже, творцями
Київської держави були самі східні слов'яни, хоча й не виключено, що місцева
східнослов'янська знать могла укласти договір з яким-небудь одним (або
кількома) ватажком варягів, який і став Новгородським князем і поклав початок
правлячій князівській династії на Русі.
Постає питання: яке місце займає Київська Русь в історії східнослов'янських
народів?
Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині
XIX ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського
народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих,
самостійних народів не визнавалося.
Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. У
перших томах “Історії України-Руси” і в спеціальній статті “Звичайна схема
“русскої” Історії й справа раціонального укладу історії східного
слов'янства” (Статьи по славяноведению. Вьіп. 1. Сиб., 1904. С. 298—304;
Вивід прав України. Львів, 1991) Грушевський визнав звичайну,
загальноприйняту в ті часи схему “русскої” історії нераціональною. Він
вважав, що “Київська держава, право, культура були утвором одної народності,
українсько-руської; Володимиро-Московська —другої, великоруської... Київський
період перейшов не у вол оди-миро-московський, а в галицько-волинський XIII
в., поти литовсько-польський XIV — XVI в. Володимиро-Московська держава не
була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм
корені”.
Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н.
е. (від антів), тобто від часу, коли,— пише він,— “починаємо вже дещо знати
спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про
частину словенської групи...” (Історії України-Руси. Т. 1. К-, 1991. С. 18).
Погляди Грушевського були сприйняті в українській історіографії й
.розроблялися багатьма істориками: зокрема з проблем до-київських і
київських часів В. Щербаківським, який у праці “Формація української нації”
(Прага, 1941) висунув ідею походження українців від трипільської людності, М.
Чубатим у книзі “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських
націй” (Нью-Йорк — Париж, 1964) та ін.
Щоб підкреслити спадковість України від Київської Русі, у ряді випадків
українські історики вживають термін “Україна-Русь” (див. праці М. С.
Грушевського “Історія України-Руси”, М. М. Аркаса “Історія України-Русі” та
ін.).
У радянській історіографії, як уже говорилось, утвердився погляд, що в
Київській Русі сформувалась єдина давньоруська народність, з якої після
татаро-монгольської навали та роздроблення Русі й сформувались у XIV — XV ст.
три східнослов'янські народності — українська, великоруська й білоруська.
Тимчасом. як вказувалося вище, немає достатніх підстав вважати, що за
Історично короткий час — одно-два століття — могла вповні сформуватися
давньоруська народність і за такий же приблизно час — розпастися. Можна
погодитися, що складання трьох народностей — української, російської й
білоруської — на основі південно-західної, північно-східної й північно-
західної груп східнослов'янських племен почалося ше до утворення
Давньоруської держави І в час її існування продовжувалося далі. Роздроблення
Русі й татаро-монгольська навала лише посклили цей процес, який тривав уже
кілька віків. Про це, зокрема, свідчить те, що вже в ті часи формувалися
окремі мови. Так, видатний російський учений О. О. Шахматов у книзі “Очерки
древнейшего периода истории русского языка” писав, що розпад
східнослов'янських племен та їх мови припадає ще на VII — VIII віки. А в IX
в. напевно вже стався як завершення попереднього процесу розпад єдиного
руського племені на три групи: південну, північну й східну. На думку О- О.
Потебні, в часи Київської Русі українська мова вже існувала. Він писав, що
події руської (тобто давньоруської.— І. Р.) мови старовинніший XI століття,
бо “вже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю наріч”. З
цією думкою погоджувався і А. Ю. Кримський. Він писав, що “усією сукупністю
своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східного слов'янства
цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичина) XI віку
— це цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна лінгвістична
одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка
сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину
сьогочасних українських особливостей”. Ю. В. Шевельов навіть вважає, що
виразні елементи української мови постають у говірках південно-західної групи
східнослов'янських племен (древлян, полян та ін.) з VII ст. Київська держава
мала своїм головним осередком території, які включали всі нинішні етнічні
українські землі. Саме на цих землях витворилися й діяли державні органи
влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали
свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й
назва “Русь” відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я, а в термін
“Руська земля” вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші
пам'ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж
створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських землях.
Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України.
Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської
Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією, як це робили і роблять
російські шовіністичні елементи.
Але не можна погодитися з деякими гарячими головами, переважно з числа
публіцистів і письменників, які повністю заперечують будь-яке відношення
росіян до спадщини Київської Русі. Хіба можна заперечувати, що російська
народність сформувалася на основі північно-східної групи східнослов'янських
племен, а ці племена брали участь у творенні історії й культури Київської
Русі? Крім того, здобутки культури Київської Русі ввійшли в російську
літературу, суспільну думку, духовне життя І стали для росіян їхніми,
рідними. Так само рідною і дорогою спадщина Київської Русі є й для білорусів,
які сформувалися на основі західної групи східнослов'янських племен.
МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.
Великою була роль Давньоруської держави в міжнародному житті. Успішно
відбиваючи напади степових кочівників — печенігів, торків, половців, які
вторгалися зі сходу в приазовські і причорноморські степи і мали намір
рухатися далі на захід, цим самим рятувала й захищала Візантію і
західноєвропейські країни.
Широко розвивалися зовнішньоторговельні зв'язки Русі з багатьма країнами
Заходу і Сходу. В центрі торгівлі між Заходом і Сходом був Київ.
Різноманітні торговельні, політичні,, культурні відносини мала Русь з
слов'янськими країнами — Болгарією, Чехією, Польщею, а також з Угорщиною,
Візантією, Німеччиною, Норвегією, Швецією, Францією, Англією.
Підтримувалися зв'язки з країнами Кавказу і Закавказзя, особливо з Грузією
і Вірменією, а також з арабським Сходом.
З міжнародним становищем Київської Русі пов'язані й широкі династичні зв'язки
руських князів з візантійським та європейськими дворами, які прагнули
поріднитися з великими князями могутньої Русі. Дочка Ярослава Мудрого — Анна
— стала дружиною французького короля Генріха 1, а після його смерті як
регентша управляла Францією до повноліття свого сина, короля Філіпа. Друга
дочка Ярослава була одружена з норвезьким королем Гаральдом Сміливим, а третя
— з королем угорським Андрієм.
Стародавня Русь як одна з найбільших і наймогутніших держав
ранньосередньовічної Європи мала великий авторитет і вплив на міжнародній
арені. Як говорив у своєму “Слові” Іларіон, вона “ведома й слышима всеми
концами земли”.
Використана та опрацьована література.
Історія України. 1т. Полянська-Василенко Н.
Історія України. О.Д.Бойко.
УКРАЇНА. Історія. Орест Субтельний.
Історія України. І.К.Рибалка.
История Украинской ССР. 1т
