залишаємося, туди до себе нас запросив, а потім, побачивши згаданого нашого
пана Малашевича, котрий для позову туди прибув, перед тими посланцями
польськими ханський візир і Ши-рін-бей Джантемир його про нас допитували, і
коли той Малашевич сказав, що, мовляв, як я у вірності, так і кошовий наш
усій державі Кримській вірний і не зрадник залишається, то тоді наш путь
зупинили й до себе нас, кошового не закликали. Ті самі посли і в цей час у
Криму перебувають, очікуючи, який до хана кримського зі Стамбула указ прийде,
і так чути, що хочуть на допомогу орду дати і розширення вчинити. А треті
польські посли з Немирова від регіментаря Свидинського брацлавського, партії
української, до нас, Війська, у Кіш з його ж листом сього грудня 6 дня
приїжджали, себто певний значковий товариш Квасневський казав, що у вашої
графської світлості за своїми деякими інтересами в Полтаві був; а другий,
Колосовський, і інші з ним городові козаки, чоловік з 10, прохаючи у нас.
Війська, собі допомоги, до котрого регіментаря ми. Військо, відписали, що нам
ханська величність через нашого посланця пана Малашевича ні в які сукурси
без відома свого нікуди вступати не наказував. Й
задля того ми наш військовий указ до гардового полковника нашого військового
послали, щоб там за тими вашими польськими злочинними підбурювачами, які до
Бугу ріки приходять, наглядав і, хапаючи їх, нам у Кіш присилав, аби ми,
Військо, через такі злочинні задуми у якусь ханської величності підозру не
потрапили; і так ми з тою відповіддю згаданих поляків відіславши, відразу
після від'їзду їхнього, з істинної рабської нашої військової до її
імператорської величності зичливості сю відомість пропонуємо і настанови у
вашої графської світлості просимо, яку ви нам, Військові, в силу того
настанову дати рачите, якщо б хан кримський орду полякам на допомогу посилав
й нашому Військові з тою йти наказав би, що тоді нам зі згаданим ханом
кримським чинити і як діяти, бо й нині від ногайців напади маємо, котрі з
того боку Дніпра кригою переходять Дніпро вище Старої Січі й нижче велику
нашим козакам зі своїми улусами кривду чинять, про що хоч ми не раз до
ханської величності писали, але не відаємо, чому він звідти ногайцям відійти
не накаже; орда ж кримська, яка влітку з двома султанами, калгою і Ор-беєм
під Кабарду пішла, до сього часу там у Кубані стоїть. Про се вашій графській
світлості доносимо і ще раз про настанову (як би нам з міркувань польського
су-курсу з ханом кримським чинити) просимо і при сьому копію з листа регімен-
тарського для більшої дружби нашої прикладаємо, назавжди перебуваємо вашої
графської світлості милостивого пана й добродія нашого всіх благ вірно
зичливі й найнижчі слуги Іван Білицький, отаман кошовий Війська Запорізького
низового з товаришами. З Коша грудня II дня, 1733 року»
Граф Вейсбах зважив, що всі відповіді запорожців як польському регі-
ментареві, так і кримському ханові «уповні порядні й вельми майстерні»;
повідомлення про посольство «лещинців» у Крим і до Стамбула прийняв до відома
і подякував за нього кошового, прохаючи й надалі робити такі повідомлення й
обіцяючи за те милість і нагороду монаршу. А щодо настанови, як вести себе з
ханом, коли той накаже йти разом з ордою у Польщу, граф радив відповідати, що
до походу хана все буде готове, і для більшого запевнення в тому хана почати
підготовку до виступу в похід, але не з тим, звісно, щоб бусурманам служити,
а з тим, щоб вірність російському престолові виявити, і потім про свої
приготування негайно самого графа сповістити. Якщо ж орда надто скоро вийде в
польський похід, і хан вимагатиме такого самого скорого виступу й від
запорізьких козаків, то в такому разі оголосити йому, що Військо Запорізьке в
Польщу не може йти, бо там перебувають російські війська, які, довідавшись
про виступ запорожців із Січі, можуть послати туди свій загін і наказати йому
зруйнувати Січ і всі її курені. А якщо хан вимагатиме через посланця настійно
походу в польські міста, то в такому разі ханському посланцеві відповідати,
що Запорізьке Військо більше в підданстві хана не перебуває, а перебуває у
підданстві російської государині; після цього ханського посланця або вигнати
від себе, або і взагалі вбити, і всіх ногайців угору Дніпра, вище й нижче
Січі, зруйнувати й розігнати.
Не обмежуючись самими настановами, граф Вейсбах сповістив кошового і про те,
що в польські краї, до Брацлава й на Волинь, для пошуку регіментаря
Свідзинського і для руйнування маєтностей прихильників Станіслава Лещинського
послали під командою князя Шаховського і генерал-майора Кейта російський
регулярний корпус зі значною артилерією, з яким має з'єднатися велике військо
для руйнування польських маєтностей і сіл. Незалежно від того в містечках
Медведівці й Боровиці призначили особливу команду під началом полковника з
тисячі драгунів для охорони Запорізького Війська; полковник команди на першу
вимогу запорожців може спуститися до самої Січі й захищати її від бусурманів.
Тому, з огляду на
узгодженість дій, запорожці повинні сповістити графа, скільки у них може бути
всього війська і як вони діятимуть у тому випадку, якщо кримський хан піде в
Польщу, себто чи рушать до драгунів у Медведівку й Боровицю, а чи вдарять на
Крим для зруйнування тамтешніх місць. Граф Вейсбах уважав, що через вихід у
Польщу орди й зайнятість у кабардинському поході двох султанів з ордою (вони
стояли на Кубані) у Криму залишилося зовсім мало татарських військ і в такому
разі в ньому можна було б «знатне руйнування вчинити». Запорожці повинні
також повідомити, куди зручніше поставити драгунів на постій, чи в самій
Січі, чи в Медведівці й Боровиці, де перебував західноукраїнський регіментар.
Врешті, закінчуючи листа, граф Вейсбах просив кошового отамана впіймати
одного з польських посланців, відряджених до Стамбула, а саме сина
переяславського полковника Івана Мировича — Федора Івановича, коли той
повертатиметься у Польщу через запорізьку Січ. Граф радив кошовому нічого
поганого особисто Миро-вичу до часу не чинити, а навпаки, виявляти йому щиру
приязнь, доки він буде на Коші; та потім, коли той покине Січ, звеліти його
наздогнати, раптово схопити й доставити переволочненському коменданту на
лівий берег Дніпра й від коменданта заарештованого в місто Полтаву
відпровадити. Якщо при ньому виявляться якісь гроші, то гроші пограбувати й
усе пограбоване поділити між собою. «І якщо те вчинене буде, то рачте у
вірній надії бути, що ваша вельможність від її імператорської величності
отримаєте окремо всемилостиву нагороду» ' .
Настав 1734 рік, а запорожці все ще перебували в невизначеному становищі. А
тим часом їм слід було вибрати одне з двох—або відкрито оголосити себе
підданими Росії, або ж беззаперечно підкоритися в усьому кримському ханові,
бо кримський хан саме в цей час настійно вимагав, щоб запорожці йшли в Польщу
на допомогу королю Станіславу Лещинському в боротьбі з ворожою йому партією.
Запорожці зважилися на перше. Не заперечуючи й словом проти ханського наказу,
кошовий Білицький зібрав усе Військо й рушив з ним до ріки Бугу. Не доходячи
до Гарду, він став табором і послав до графа Вейсбаха гінця з запитом, як
йому діяти надалі. Граф Вейсбах, скориставшись нещодавнім нападом ногайців,
які були підданими Туреччини, на
українське село Беркут Полтавського полку, зобразив цю справу російському
урядові як порушення мирного трактату з боку Туреччини й подав думку
імператриці негайно прийняти запорожців у російське підданство для
протиставлення їх ногайцям. Самому кошовому він в той же час, лютого 12 дня,
відіслав гінця з таким листом: «З сього мого оголошення ви й усе Військо
Запорізьке низове можете дізнатися, що її імператорська величність, наша
всемилостива государиня, невідмінний свій найвищий дозвіл і милість у
відпущенні Війська Запорізького провин підтримує і в найвищу свою державу, а
від бусурманського підданства всіх вас вічно звільняє і серед вірних своїх
підданих мати воліє».
Тим часом на запорізьких козаків розраховував і кримський хан. Він планував
собі рушити спочатку до Хотина, з Хотина йти в Польщу й там вчинити напад на
росіян. З огляду на такий похід кошовий мав зібрати кілька тисяч чоловік
Запорізького Війська й відіслати його до хана, а сам з курінними отаманами
повинен з'явитись у Крим як заложник, а решту козаків перевести «з Січі
поближче до Криму, в урочище, назване Олешки». Після цього всі запорожці з
кошовим отаманом Іваном Малашевичем, чекаючи від такого наказу для себе
погибелі, одностайно погодилися, залишили попереднє своє житло й пішли жити
вище по Дніпру на місце, що звалося Базавлук, куди наказали з'явитись і всім
козакам, посланим до хана. Вчинивши так, вони розіслали від себе листи до
кримського хана Каплан-Гірея, перекопського бея і турецьких комісарів, і
пояснили в листах, що вони не можуть, попри наказ хана, йти на допомогу
полякам проти російського війська і своїх родичів-українців. Після всього
того запорожці послали повідомлення до Києва про всі воєнні плани кримського
хана і тоді ж послали листа государині імператриці, в якому «слізно» просили
прийняти їх як природних підданих, які доти жили втікачами, у свою протекцію,
і російська імператриця «по християнству і за всенародними правами відмовити
не могла їм» '',
Попри все те з приводу переходу запорожців з гирла річки Кам'янки в урочище
Базавлук дуже довго ще тривало листування і йшли від одної і з другої сторони
різні з'ясовування.
Березня 27 дня з Петербурга в Константинополь до російського резидента Івана
Івановича Неплюєва послали «найтаємніший» запит про те, якої думки буде
резидент, якщо імператорський уряд зважиться прийняти Запорізьке Військо в
російське підданство, себто що б чинили з цього приводу турки. До цього часу
запорожців не приймали зі страху, щоб турки не облишили свої «перські дії» ^ і
не повернули війну проти Росії. Тепер імператорський уряд, задумавши війну з
турками, мусив тримати свій намір у найсуворішій таємниці доти, доки не будуть
належно впорядковані польські справи, і з цього огляду запорожців, котрі у
випадку війни Росії з Туреччиною можуть бути вельми корисними, відпускати «не
визнає за слушне» .
Та ще до отримання такого запиту російський резидент Неплюєв послав із
Царгорода через Відень до Петербурга велике донесення імператриці про те, як
слід чинити з запорізькими козаками з огляду на політичні обставини, що
склалися. Він не бачив іншого способу, як прийняти їх у кордони
імператорської величності, тому що «за кордоном без розриву ніяк утримати мир
неможливо»; до того ж, як чув резидент у столиці султана, «хтозна, чи не
проти запорожців» послали Орлика і його сина; на відмовку ж Порті можна
сказати, що сама вона прийняла підданого імператорської величності Дондук
Омбу з калмиками в протекцію, а тому тим менше є підстав для російської
імператриці не приймати назад своїх власних підданих; втім, навряд чи Порта
зважиться оголосити війну Росії заради одних запорожців.
На початку квітня граф Вейсбах сповістив російських резидентів у
Константинополі Неплюєва й Виіинякова про те, що запорожці відмовилися
коритися кримському ханові й перейшли в урочище Базавлук і що для відвернення
походу татар до російських кордонів вони розпорядилися зробити напад на
бусурманів у тил від лінії.
Російські резиденти, отримавши таке донесення, повідомили про заходи, вжиті
проти татар, змовчавши, втім, про перехід з Криму в Росію запорожців,
цісарському резидентові й послові англійському, «аби се під рукою вселити, щоб
Порта не мала ніякого резону нарікати нам на розрив, коли щось від татар
почнеться». Тверда рішучість запорожців назавжди залишити володіння Криму
цілком збігалася з поглядами Неплюєва, і він у новому донесенні імператриці
знову висловлювався за прийняття їх під протекцію Росії. «Бо рачте те в
дійсності побачити, що Порта буде їх зброєю собі скоряти, коли вони надалі на
вічні часи до високої вашої імператорської величності протекції кредиту мати не
будуть, та ще й українці те з жалем сприймуть, що так запорожців обнадіють і
покинуть, зваживши, що ханська протекція сильніша; а якщо ж у вашої
імператорської величності з турками до війни не дійде, а запорожці до
негоціації всередину вашої величності кордонів відступлять, то можна їх
утримувати, і Порті сенсу нарікати не буде, як у відповіді їй багато законної
правди вжити зважимо: а якщо вона нині до нас звернеться, то ми до указу вашої
імператорської величності в генеральних термінах незнанням відмовлятися будемо»
.
Після таких донесень з Петербурга в Константинополь квітня 26 дня послали з
київським рейтаром поручником Наковальниним велику настанову про те, що
відповідати Порті на випадок її запиту про перехід запорізьких козаків у
російські кордони. Настанова ця була такою.
1. Хоч запорожці, як самій Порті відомо, здавна є підданими російських царів,
єдиного з ними християнського закону, народилися всі у Малій Росії, де їхні
батьки й родичі і донині живуть, та жили вони в Січі, перебігаючи з Малої
Росії в різні часи за своїм давнім звичаєм свавільно, і деякі, пробувши у
Січі якийсь час, знову в Малу Росію, себто у свою вітчизну поверталися.
Незважаючи на те, коли вони при укладенні останнього вічного миру з Портою
самі добровільно на кримському боці залишилися, то російські государі до них
ніколи не втручалися, коли Кіш свій вони мали за кордоном російським, де самі
мати хотіли, і в ту справу російський уряд втручатися вважав для себе
непристойним.
2. Російські государі до себе їх не закликали й не закликають і тепер, хоч
запорожці перейшли зі свого Коша на новий Кіш, але російській государині до
того справи немає, оскільки новий Кіш не в російських кордонах перебуває і,
наскільки государиня обізнана в цьому, запорожці перейшли на те місце, де
вони здавна своє житло й перебування мали, а тому чинити їм перепону в тому
немає причини жодної.
3. З огляду на те, що кримський хан супроти вільності і звичаю козаків хотів
силою переселити їх із Січі до самого Криму з наміром розібрати їх по руках,
самого кошового з усіма знатними курінними отаманами силою до себе в аманати
взяти й насильно гетьманом над ними відвернутого зрадника Орлика поставити,
то запорожці як народ вільний, не допускаючи себе до останньої погибелі,
змушені були задля свого порятунку на інше місце перейти. І за те кримський
хан гідний докорів, бо такими вчинками своїми він до відчаю запорожців довів,
а натурально, що кожен, бачачи перед собою останню погибель свою, намагається
від неї себе порятувати.
4. А що запорожці, будучи здавна російськими підданими й маючи в Малій Росії
своїх родичів і близьких, відмовили ханові йти війною проти російської
государині і проти російських військ, то це так само цілком природно: адже
самі запорожці можуть легко зважити, що, виступивши проти росіян війною, вони
виступлять проти власних родичів і близьких, котрі живуть у російській
державі, а тому якщо запорожці не хочуть іти
війною проти своєї вітчизни, то російській імператриці нарікати на них за те
не личить.
5. Якщо кримський хан, котрому «преміцно й непорушне» слід було дотримуватися
між обома державами вічного миру, незважаючи на те, «неприятельські й немирні
свої наміри в дію приводити хоче», то й російській імператриці, всупереч
ханові, належить вживати відповідних заходів для вчинення відсічі,
6. Втім російська імператриця й до останнього часу до тих запорожців не має
ніякого відношення; запорожці самі, тільки задля свого порятунку, перейшли з
попереднього свого Коша на новий і оселилися в турецьких таки, а не в
російських кордонах, і якщо кримський хан полишить їх «при попередніх
звичаях» і не змушуватиме їх до війни проти Росії, то вони знову можуть у
кримську протекцію повернутися, і імператриця не присвоюватиме їх собі.
7. Та якщо кримський хан не облишить свого наміру конче занапастити їх і
приневолити до війни проти Росії, і ті запорожці до російської імператриці як
до природної своєї государині вдаватися будуть, то імператриця, за
християнським законом, тих запорожців як християн, єдиновірців вважає
відганяти від себе непристойним і натурально не змушуватиме їх до того, щоб
вони спільно з кримським ханом виступали ворогами російської держави.
8. Якщо ж хан житиме у спокої і миру не порушить, то все те минеться, а також
і всі запорожці надалі залишаться в мирі.
9. Російська імператриця тих запорожців до останнього часу не приймала і
прийняти не хотіла, і якби те вчинилося, й імператриця дозволила б їм житло
мати в російських межах, то це «ні за яку супротивність сприймати не можна»,
бо щодо самої Порти відомо, яким чином російські зрадники Дондук Омбо з
товаришами, хоч вони й ідолопоклонники і не єдиновірці туркам, прийняті
кримським ханом у протекцію, донині в його краях перебувають і на російські
землі без жодної перешкоди
з боку Порти чинили напади й надалі чинять. Тим менше буде рішучості в
російської імператриці відганяти від себе таких людей, котрі й за
народженням, і за християнським законом можуть називатися своїми.
«А все те можете завершити тим, що належить хана кримського угамувати й до
утримання миру змушувати, тоді й усе згідно між обома імперіями
відбуватиметься. Можете ще Порті про запорожців і се оголосити, що вони всі
до єдиного народжені в нашій імперії і, перебігаючи, живуть там у Січі з
давніх літ без жінок неодружені, і так якби повсякчас туди тих втікачів з
нашого підданства не додавалося, то вони, запорожці, давно б усі перевелися,
оскільки плодитися їм у Січі ні від кого» .
Про перехід запорожців з-під влади Криму під владу Росії турецька Порта
довідалася з донесення хана. Доповідаючи про те падишахові, кримський хан
повідомляв, що запорожці, хоч і покинули свої попередні займища, але з
турецьких кордонів ще не вийшли.
На підставі цього донесення кримському ханові надіслали наказ переконати
запорожців повернутися до попередньої протекції Криму; у випадку ж опору з
їхнього боку хан повинен скорити їх зброєю, як людей, котрі живуть у його
землі. У столиці хана всі в той час вважали, що хоч запорожці й покинули свої
житла при гирлі річки Кам'янки, та все-таки осіли на землях, що належать
Криму, а отже й Туреччині. «І якщо,— писав з цього приводу російський
