цього не трапилося. З’їзд переважною більшістю голосів ритифікував договір.
VII Всеукраїнський з’їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу і
входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому було менше
половини. У І Всесоюзному з’їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли участь чотири
республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З’їзд затвердив “Декларацію про
утворення СРСР” і “Союзний договір”.
Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія проголосила
політику “Коренізації”, яка передбачала залучення представників коріних
національностей до компартії та державного апарату, застосування національних
мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, книжковому видавництві, пресі.
Український варіант цієї політики увійшов до історії під назвою
“українізація”.
Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації можна
вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі
українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ” і декрет
Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому “Про заходи
забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови” 1
серпня того ж року.
Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр Шумський,
а після його усунення 1927 р. – Микола Скрипник. Завдяки їхнім зусиллям
швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в УРСР діяло
80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчпння.
Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий поворот.
Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і вже не
потребувала компромісів для збереження власного панування.
Індустриалізація мала неодназначні наслідки для України. Позитивним було те,
що вона:
- з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;
- пройшов процес урбенізації;
- сформувався національний український робітничий клас і технічна
інтелігенція.
Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:
- були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено
село);
- була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;
- ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в
економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;
- знищено рештки економічної самостійності України.
Колективізація супроводжувалася кампанією “ліквідації куркульства як класу”.
Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих сільських
господарів. Усього за роки колективізації в Україні експропрійовано до 200
тис. селянських господарств.
Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми
колгоспів об’єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в
Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. – вже 93%
господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.
У 1932 –1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй
історії – штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор, сталінське
керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір
колективізації; ослабити саме українське селянство як соціальну базу
національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі втрати від
голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні втрати (з
урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.
Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго
поселився страх, а страх перед владою – невід’ємна ознака тоталітарного
режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і
масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями
прокотилися по Україні:
1. 1929 – 1931 рр. – примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація
Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес “Спілки
визволення України”;
2. 1932 – 1934 рр. – голодомор, постишевський терор, так звана
“кіровська” хвиля;
3. 1936 – 1938 рр. – “єжовщина”, або “Великий терор”.
Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої
національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської
політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало
кінець політики українізації. Пошуки “націоналістів”, “ворогів народу”
призвели до загибелі багатьох діячів культури.
У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної незалежності
України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під
назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною провінцією, позбавленою
навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.
Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище. Німецькі
війська окупували всю українську землю, на західних і на східних її
територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику
знищення “біологічної сили українців”, перетворення України в аграрну
провінцію для постачання Німеччині продовольства.
Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської
національності, учасників українського руху опору, полонених. На території
України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено
майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто. До
Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В україні готувався “життєвий
простір” для 25 млн німецьких колоністів.
Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйовано до тисячі
підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами
робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість землеробської
техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні райони Росії
перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних інститутів, понад 70 вищих
навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних експонатів музеїв, картинних
галерей тощо.
Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної
жержавності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними
режимами. Але вони підняли партизанську боротьбу проти фашистської окупації.
Москва розпочала боротьбу з масовим партизанським рухом, що розгорнувся на
Волині й Поліссі під керівництвом ОУН, зокрема проти УПА.
На думку провідників ОУН, якою керував тоді Степан Бандера, збройні
українські формування у складі німецьких військ “Нахтігаль” і “Роланд”, мали
стати ядром формування української кадрової армії, що допомогла б створити
незалежну Українську державу. 30 червня 1941 р. оунівці без згоди німецької
сторони проголосили у Львові створення Української держави. Але нацисти
розгромили новостворений уряд, на чолі якого став сподвижник Степана Бандери
– Ярослав Стецько. Наприкінці 1942 р. партизанські загони Західнлї України
вважалися основою Української Повстанської Армії (УПА). Її головокомандувачем
був Роман Шухевич.
УПА і радянські партизани створювали підконтрольні райони, здійснювали рейди
у тилу ворога. Але радянські партизани одним із завдань мали таке:
ліквідувати провід УПА і підірвати підтримку її українським населенням. З
цією метою і було відправлено у Карпатський рейд добре озброєне об’єднання
Сидора Ковпака.
У сутичці з радянськими загонами 1950 р. під Львовом загинув Роман Шухевич.
Окремі загони УПА та оунівські групи продовжували боротьбу, влаштовували
диверсії, перешкоджали колективізації та депортації. але ці останні зусилля
вже не могли змінити ситуації.
Україна після війни дістала міжнародне визнання як засновник ООН. Вона стала
членом 20 міжнародних організацій. Найважливішим для українців територіальним
питанням, що його розв’язала війна, було включення Західної України з
територією 110 тис. кв. км. І населенням понад 7 млн осіб до складу СРСР.
Проте Україна була вкрай виснаженою і відроджувалась повільно. Продовжувалися
депортація українців з території Закарпаття, виселення уркаїнців і поляків з
Західної України, а також репресії проти греко-католицької церкви.
Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. закріпив своє становище Микита Хрущов.
В Україні в той час дещо втихла кампанія проти українського націоналізму.
Пленум ЦК КПУ усунув 13 червня 1953 р. першого секретаря КПУ Леоніда
Мельникова, а на його місце обрав Олексія Кириченка.
У 1954 р. були проведені святкування 300-річчя Переясловської угоди. Єдиним
здобутком цього свята було рішення Президії Верховної Ради СРСР 12 лютого
1954 р. про перехід Криму від РСФРР до УРСР.
Після XX з’їзду партії та проголошеної Хрущовим однієї з найдраматичніших у
радянській історії промов, розпочався процес десталінізації, реабілітації
незаконно осуджених. Економічні реформи Хрущова хоч і суперечливі, сприяли
піднесенню життєвого рівня людей.
У 60-70 роках у Радянському Союзі політику уряду стала відкрито критикувати
дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами і які вимагали
ширших громадських, релігій них прав.
Спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, зокрема
серед інтелегенції. В Україні національно-культурна діяльність 50-х років
сприяла молодій генерації, так званим шістдесятникам. Їх репрезентували
письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, микола
Вінграновський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий.
Згодом на зміну цій генерації прийшди Ігор Калинець, Василь Стус, Василь
Лісовий, Ірина Стасив-Калинець, яким у нових умовах, ще складніших, довелося
боротися проти офіційної дискримінаційної політики щодо української культури
у національного питання. Створюється нова форма боротьби за національні,
політичні права, яку з 60-х років визначають як рух опору. Поряд з цим
поширюється самвидавна література, організація страйків, нелегальних
політичних організацій. У серпні-вересні 1965 р. пройшла перша велика хвиля
арештів українських діячів.
Окремою формою спротиву режимові були підпільні групи, які домагалися не
тільки демократичних прав, а й самостійності України. Наприкінці 50-х років у
західних областях України виникло кілька нелегальних організацій: Об’єднана
Партія Визволення України, Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС),
створена 1958 р. на Львівщині групою юристів на чолі з Левко Лук’яненком. Ця
організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму
українського руху. У ній чітко задекларовано, що Спілка є спадкоємницею ідеї
боротьби за самостійність України. Йшлося про легальну боротьбу мирними,
конституційними методами за вихід України з СРСР.
У січні-травні 1972 р. проведено другу хвилю арештів в Україні, жертвами яких
стали В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь
Стус.
У травні 1972 р. усунено від партійного керівництва Петра Шелеста, якому
приписали “недостатню боротьбу з українськими національними проявами”. Першим
секрктарем ЦК КПУ став В.Щербицький. Серед керівних кадрів проведено чистку,
усунено близьких співробітників Шелеста.
У цей час активізовується боротьба за права людини і національні права
України. 9 листопада 1976 року створено Українську громадську групу сприяння
виконанню Гельсінських угод, яка мала назву Українська Гельсінська Група
(УГГ). До неї вступили Микола Руденко, Олесь бердник, Петро Григоренко, Іван
Кандиба, Левко Лук’яненко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі
репресії 1977-1978 рр.
В цей час команда Брежнєв-Щербицький здійснювала в Україні масштабну й
багатопланову політику русифікації.
Епоха характеризувалася застоєм у сфері економіці, політики, ідеології. Вся
величезна імперія втягувалася у всеохоплюючу кризу.
Смерть Л.Брежнєва поклала початок перехідному періодові в радянському
керівництві. Для проведення в СРСР нового курсу керівником партії у 1985 р.
обрали М.Горбачова.
Активне формування української політичної еліти розпочалася в 1987-1989 рр. і
в наступний період. Створюються передумови для проголошення і розбудови
української державності.
З приходом до влади М.Горбачова почались еволюційні зміни в політичній
системі й ідеології в СРСР, названі демократизіцією. Найбільшого удару
тоталітаризму й антидемократичним режимам загалом завдав 1989 р., названий
роком “осені східноєвропейських держав”. Одна за одною держави Східної Європи
відійшли від тоталітарного режиму і стали на шлях демократії. Була зруйнована
берлінська стіна, що стало символом нової ситуації в Східній і Центральній
Європі. Вінцем всього цього процесу був крах у 1991 р. одоного з найбільших
колоніальних утворень – створеної більшовиками імперії – СРСР.
XII. Становлення незалежної держави.
Наростання кризових явищ в економіці та соціальній сфері переконало
керівництво СРСР в необхідності заміни гасла “більше соціалізму” лейтмотивом
“більше демократії”. В оточенні М.Горбачова відбуваються серйозні
перестановки.
Створення широкого об’єднання на зразок народного фронту стає 1988 р.
першочерговим завданням для демократичних сил в Україні. Значну роль в
активізації опозиційного руху виконали Українська Гельсінська Спілка (УГС),
заснована 1988 р. на основі Української Гельсінської групи.
Першим серед основних принципів УГС стало проголошення “відновлення
української державності”. Важливе значення мала пропозиція внести до
Конституції статтю громадянство України УГС вимагала негайного
конституційного визнання статусу українського мови як державної, гідного
суверенної держави, представництва України на міжнародній арені, опіки
українського уряду над національними громадами українців в союзних
республіках та країнах Східної Європи. УГС виступала за негайне відновлення в
складі УРСР Кримської АРСР, а також організоване повернення репресованого за
часів сталінського режиму населення автономної республіки.
Важливою була вимога передачі фактичної влади в республіці обраним
демократичним шляхом Радам народних депутатів. Безальтернативнативні вибори
пропонувалося вважати недійсними.
Для України на той час не були дуже радикальні вимоги. Однак вплив УГС на
суспільно-політичне життя республіки не був значним.
Впродовж 1987-1989 рр. в Україні виникає низка неформальних громадсько-
політичних об’єднань. Серед них активно стає Українська Демократична Спілка,
пізніше перейменована в українську Народно-Демократичну Лігу на чолі з
Є.Чернишовим. УДС не проіснувала довго як єдине ціле. Переважна частина її
членів взяла курс на створення Української народно-демократичної ліги менша
частина ввійшла до складу Демократичного Союзу.
Чимале зачення для українського відродження мав національкий Церковний рух.
Так, на прикінці 1988 р. і початку 1989 р. на західноукраїнських землях
посилюється боротьба за легалізацію Української Греко-Католицької Церкви.
Активну діяльність в цьому напрямі проволив комітет захисту УГКЦ на чолі з
І.Гелем.
Одночасно відроджувалась і Українська Автокефальна Православна Церква. У
лютому 1989 р. в Києві вже працював комітет по відновленню УАПЦ. Його лідери
неодноразово підкреслювали відданість справі за незалежну Українську державу.
Ініціатором у створенні першого масового політичного об’єднання України стала
українська інтелігенція, заснувавши Народний Рух України за перебудову.
Ініціативна група, до складу якої ввійшли представники Київського відділення
Спілки письменників України та інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР,
розробила проект програми Руху.
Впродовж 1989 р. у республіці масово виникають ініціативні групи та первинні
осередки НРУ. Громадськість вбачала в майбутній організації гарант подальших
демократичних перетворень, перспективу національного відродження України.
8-10 вересня відбувся установчий з’їзд у Києві. На з’їзд прибуло 1009
делегатів. Головою Руху було обрано Івана Драча. З’їзд затвердив програму і
статут НРУ. Головною метою Руху стала побудова в Україні демократичного й
гуманного суспільства, відродження української нації, національних традицій
народу.
Всезрозтаючий авторитет Руху перетворює його наприкінці 1989 р. у серйозну
політичну силу. Користуючись підтримкою всезростаючого національного руху,
альянс демократичних сил НРУ здобув на виборах до парламенту в березні 1990
р. 27% місць. Це була вражаюча перемога. Успіх Руху в цих виборах дав йому
поштовх до прийняття 6 березня 1990 р. ухвали про те, що тепер його головною
метою є створення незалежної демократичної України.
Швидке зростання національних організацій змусило компартію України в умовах
втрати авторитету зайняти більш національну позицію. Дійшло до того, що 3
квітня 1990р. ЦК КПУ закликав до встановлення державного суверенітету УРСР,
але в складі Радянського Союзу.
Тоді ж під тиском широких кіл громадськості з Конституції СРСР було вилучено
статтю 6-ту про керівну роль КПРС. Це дало формальні підстави для
запровадження в країні політичного плюралізму. В Україні 1990р. заявили про
себе 16 партій. Щоб протистояти комуністичній більшості представники
демократичних партій і організацій утворили у республіканському парламенті
опозиційну структуру – народну Раду на чолі з академіком І. Юхновським , до
складу якої ввійшло 125 депутатів.
Народна Рада розгорнула активну діяльність, спрямовану на підготовку проекту
“Декларації про державний суверенітет України.” Цей надзвичайної ваги
документ був прийнятий Верховною Радою 16 липня 1990р.
Декларація проголошувала верховенство, самостійність, повноту і неподільність
влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність
кордонів, право народу України на володіння , користування і розпорядження
національним багатством , самостійного створення банкової , цінової,
фінансової, митної і податкової систем.
Як показав подальший розвиток подій, принципи Декларації були несумісні з
“новим” союзним договором.
В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Верховна Рада
УРСР 27 червня 1991р. відклала розгляд договору на вересень. Таким чином,
Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії
підписання Союзного договору.
Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991р. розглянула
надзвичайно важливе питання про політичну ситуацію в республіці. Сесія
