якихось засобів рятунку», а це, на його думку, цілком природнім шляхом призвело

до організаціі, так званого, «в1льного козацтва». В.Винниченко тримався досить

ідеалізованоі точки зору на ці формування. «Найбільш свідомий, політично й

національно, елемент села, - писав він, - брав на себе завдання охорони порядку

й ладу в своій околиці».

Втім не тільки романтичні почуття, а цілком практичні міркування визначили

інтерес лідерів Центральноі Ради до формування «вільного козацтва» та іх

прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу. Це

засвідчуе, зокрема, Декларація Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р.,

в якій наголошувалося, що в умовах «епідеміі грабежів, самосудів, анархістських

виступів безвідповідальних груп» найкращим засобом боротьби з цим лихом слід

вважати активну самодіяльність і самооборону населення.

16-19 жовтня в Чигирині відбувся з'ізд вiльного козацтва, який ухвалив

«обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолi» (ним став

П.Скоропадський), а також «скликати губернiальнi з’iзди, щоб оборати кошових

отаманiв, з старшиною, що надасть органiзованостi i сили козацькому руховi.

Намiчена з'iздом структура вiльного козацтва мала такий вигляд : «Село нехай

гуртується з селом, волость – в курінь, повіт – в полк, губернія – в кіш, з

сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі

козаки нехай озброюються і додержуються військового строю.». З'ізд також

обговорив статут вiльного козацтва, затверджений Генеральним Секретарiатом 26

листопада, згiдно з яким вiльне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в

Украiнi.

З метою пiдтримання громадського порядку формувалися також мiлiцейськi

структури. Вiльним козацтвом i мiлiцiєю «відало» одне і те саме секретарство

внутрішніх справ. На початку січня 1917 р. проблеми «вільного козацтва»

перейшли до компетенціі секретарства військових справ.

Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральноі політики

Центральноі Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт,

що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історіі, навпаки, можна

навести чимало прикладів іі повноі безпорадності. Так, навіть, напередодні

збройного конфлікту з радянською Росією у нею під боком активно і майже вільно

діяли більшовицькі організаціі, публікувалися опозиційні видання. Серед них

найзапекліший опонент Центральноі Ради – газета «Пролетарская мысль». Разом з

тим, відомими є й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у

січні 1918 року.

Втім, ця раздвоєність була зумовлена загальною хворобою Центральноі Ради, яка

впливала на іі діяльність, - насамперед організаційною неспроможністю.

Весною 1918 року вже після повернення до Киева, Центральноа Рада вдалася до

останніх спроб якось змінити ситуацію. Саме тому пропнувалося розширити

повноваження губернських комісарів – ім надавалося право «видавати обов’язкові

повтанови по справах, якi торкаються порушення громадського порядку та спокою i

державноi безпеки». Губернськi комiсари мали застосувати за порушення виданих

ними обов'язкових постанов штраф до 3000крб. або карати тюрмою строком до 3-х

мiсяцiв.

Крiм того, 6 квiтня Центральна Рада ухвалила утворити «Анкетно-слiдчу комiсiю

для дослiду випадкiв анархii й неправомiрного поводження властей цивiльних i

вiйськових, з'ясування полiтичних i соцiальних умов на мiсцях». Анкетно-слiдча

комiсiя утворювалася у складi 25 членiв Центраольноі Ради і мала виконувати

такі функціі: «дослід неправомірного поводження властей цивільних і військових

на місцях, вживання заходів і видання розпоряджень щодо усунення і попередження

цих явищ, з’ясування полiтичноi i соцiальноi ситуацii на мiсцях», а також iншi

завдання. Все це свiдчело про позитивну тенденцiю в полiтицi Центральноi Ради,

яка прагнула боротьбу з анархією поєднати з боротьбою проти зловживань

представників місцевоі влади, а головне, мати якусь об’єктивну картину того, що

вiдбувається за межами столиці.

Судова система. 27 листопада Мала Рада затвердила

запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд

на Украіні твориться іменем Украінськоі Народноі Республіки». 12 грудня

Секретарство судових справ внесло на розглд Центральноі Ради законопроект про

утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через

3 дні він був ухвалений Центральною Радою.

«Генеральний Суд, - йшлося в статті 1,- складається з 3-х депаратментів:

цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій територіі Украіни

всі функціі, належні досі Правительствующему Сенатові в справах судових і в

справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени

Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а іх повноваження – до

затвердження Генерального Суду на основі конституціі – визначалися

дореволюційним російським законодавством, зокрема «Учреждением судебных

установлений». Цим же законодавством керувалися й суди першоі інстанціі.

Проблем чинності законодавства колишньоі Російськоі імперіі торкалися ще дві

статті зазначеного акта. Так, у ст.8 вказувалося, що «Генеральний Суд в своій

чинності пристосовується до законів, нормуючих чинність Правит. Сенату, і

порядкує іх з нинішнім законом про утворення Генерального Суду і ухвалами

законодавчого органу Украіни», а в ст.9 пітверджувалося, що «декрети Правит.

Сенату в справах повсталих на територіі Украіни і подані йому до проголошення

Генеральним Судом своєі діяльності визначаються УНР за правосильні і

обов’язкові для судових установ Украiни".

Генеральний Суд пiсля формування свого персонального складу мав розробити

свiй «докладний регламент» i через секретарство судових спарв подати його на

затвердження Центральною Радою. Взагалi це секретарство мало значний вплив на

дiяльнiсть Генерального Суду.

У подвiйному пiдпорядкуваннi опинилася так звана «прокураторiя». З одного

боку вона дiяла при Генеральному Судi i називалася – Прокураторiя Генерального

Суду, а з другого – ii регламент затверджувався секретарством судових справ, i

воно ж надавало одному з прокурорiв звання старшого й доручало «провiд над

прокураторiєю». На початку січня 1918 року Центральна Рада ухвалила спеціальний

закон

«Про упорядження прокураторського нагляду на Украіні».

Важливий крок на шляху формування судовоі системи Центральна Рада зробила 30

грудня 1917 року. Вона спеціальним законм визнала «неправомочність киівськоі,

харківськоі й новочеркаськоі судових палат з 1 грудня 1917 року» і одночасно

ухвалила ще один закон – «Про заведення апеляційних судів». Повноваження,

«обсяг ділання» й внутрішня організація нових апеляційних судів за деякими

деталями майже не відрізнялись в1д попередніх судових палат.

Нарешті, необхідно назвати й закон «Про умови обсадження і порядок обрання

судів Генерального і апеляційних судів» від 23 грудня 1917 року. Всі судді

обиралися Центральною Радою більшістю в 3/5 голосів.

Цікаво, що наприкінці вибори суддів проходили в обстановці конкурентноі

боротьби. Як свідчать протоколи засідання Центральноі Ради від 2 квітня 1918

року, на ньому було обрано 5 Генеральних суддів, при чому для голосування

пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами Киівського

апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для голосування було

внесено 30 кандидатів, а обрано лише 10.

Наприкінці квітня 1918 року Центральна Рада знову мала розглянути питання

про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на іі розгляд

проект закону «Про зміну Артикулу І Закон про Генеральний Суд», яким, зокрема,

йому пропонувалося надати й функціі Головного Військового Суду щодо справ,

вирішуваних на територіі Украіни.

Законодавча діяльність Центральноі Ради. Проголошення УНР

докорінно змінило орієнтири в обстановці, коли молода держава опинилася

віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших

проблем життя краіни.

25 листопада Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів,

згідно з яким «до сформування Федеративноі Російськоі республіки і утворення іі

конституціі виключне й неподільне право видавати закони для УНР належить

Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на

основі законів належить Генеральним Секретарям УНР». Разом з тим, цей закон не

підтвердив дію «всіх законів і постанов», які мали чинність на територіі УНР до

27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані Універсалами

законами і постановами Центральноі Ради й Генерального Секретаріату. Водночас

розпочався процес формування власноі правовоі системи.

В галузі державного будівництва найбільш вагомим з огляду на стратегічні

завдання Центральноі Ради став закон «Про вибори до Установчих зборів

Украінськоі Народноі Республіки». Це був найбільший за обсягом закон, прийнятий

Центральною Радою, 183 статті якого детально регламегтували порядок організаціі

й проведення виборів.

Закон затверджувався в 2 етапи. Спочатку, іі листопада 1917 року Центральна

Рада ухвалила його перший розділ, що складався з 10 глав: «Загальні статті»

(у ній, зокрема, наводився перелік «виборчих округ»), «Про виборче право»

(відповідно до статті 3 «право участі в виборах до Установчих зборів УНР мають

громадяни Російськоі республіки обох полів, котрим до дня виборів вийде 20

років», позбавлялися ж виборчих прав «засуджені правосильними судовими

вироками», «невиплатні боржники, признані правосильною судовою установою

зловмисними банкротами», «служащій у в1йську, що самовільно покинули військо»,

а також «члени роду, що царював в Росіі»), «Про установи, котрі відають

проведенням виборів до Украінських Установчих Зборів» (ці функці належали

«головній, окружним, повітовим і городським комісіям по справах виборів до

Украінських Установчих зборів та дільничним виборчим комісіям» (головній

комісіі, яка обиралася Центральною Радою у складі 16 осіб, доручалося, зокрема,

«Загальне пильнування ходу виборів і обмірковування засобів необхідних для іх

прискорення», а також «вироблення і видання загальних інструкцій і постанов на

доповнення чи розвиток цього закону та інструкцій про Його здійснення»), «Про

виборчі списки», «Про кандидатські списки», «Про подавання і подрахунов

виборчих карток», «Про встановлення результату виборів»(в основу покладалася

пропорційна система), «Про порядок вступлення на місце членів, які виступають з

Украінських Установчих зборів», «Про забезпечення вільності і правильності

виборів» (цей закон прямо встановлював систему покарань за ті, чи інші

порушення – наприклад, «винуватий в самовільнім здійманні, розірванні, закритті

або зміненні привселюдно виставлених виборчих відозв, оповісток або списків,

які виходять від груп виборців», карався арештом на строк до 1-го місяця або

штрафом до 100крб.), «Про трати на вибори до Украінських Установчих Зборів».

16 листопада Центральна Рада затвердила 2-й розділ закону про вибори до

Украінських Установчих зборів, 3 глави якого визначали специфічні особливості

виборів «в арміі, флоті і тилу». Законом було затверджено ще й «Парвила про

спільну з цивільним населенням участь в виборах частин арміі і флоту» та

«Інструкцію для користування розділом 1-м Закону про вибори до Установчих

зборів УНР».

Вибори мали відбутися 27 грудня 1917 року, а Установчі збори відкритися – 9

січня 1918 року. В деяких округах вибори справді пройшли. Потім війна відсунула

вибори на другий план, і лише 11 кв1тня Мала Рада ухвалила провести іх 12

травня там, де вони невідбулися.

Досить неоднозначно розвивалася діяльність Центральноі Ради в сфері, умовно

кажучи, «правового забезпечення економічноі реформи». Тодішня ідеологія цих

перетворень визначалася проголошеними Ш-м Універсалом гаслами «упорядкування

праці робітництва», «доброго упорядкування виробництва», «рівномірного

розподілення продуктів споживання». Відповідно Центральна Рада мала виробити

правові підходи до реалізаціі своєі концепціі «соціально орієнтованоі» і

«керованоі» економіки, однак вона не досягла цієі мети, насамперед через

політичні причини, хоча в той же час прийняла ряд важливих актів.

На перший план вийшла проблеми власноі валюти – в умовах кризи грошового

обігу. На початку січня Центральна Рада ввела в дію Тимчасовий закон про випуск

державних кредитних білетів УНР. Закон встановлював, що вони випускаються

Державним Банком в розмірі, суворо обмеженому дійсними потребами грошового

обігу.

Деякі акти регламентували оподаткування. Зокрема, відповідно до закону від 9

грудня 1917 року всі державні податкі й прибутки, які на підставі існуючих

законів збиралис я на територіі УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу

УНР». Генеральний Секретаріат закликав населення сумлінно і своєчасно вносити

податки.

Нарешті, справжнім каменем спотикання для Центральноі Ради виявися державний

бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. 11 квітня 1918 року був

ухвалений закон «Про тимчасові розпискі видатків на 1918 рік». Поки буде

«складений і ухвалений перший бюджет УНР,- зазначалося в цьому законі,-

державні видаткі переводяться на підставі тимчасових розписів, які складаються

відповідними міністерствами на кожні 4 місяці і подаються Міністерства Фінансів

на затвердження Центральноі Ради». Певні кроки зробила Центральна Рада і в

галузі соціального законодавства, ухваливши, щоправда з великим запізненням,

закон «Про 8-ми годинний робочий день», причому цей закон виходив за межі своєі

назви, оскільки визначав не тільки тривалість «робочого часу», а й

регламентував найм жінок і неповнолітніх, нічну працю, торкався «особливо

шкідливих виробництв і робіт» та інше.

Ценральна Рада торкнулась багатьох галузей права – від кримінального

(скасувавши Ш Універсалом смертну кару й видавши 19 листопада 1917 року закон

про амністію) до міжнародного (наприклад, 26 квітня Генеральне Писарство подало

розбудувати Украінську державу на соціалістичних засадах. Так, наприклад,

М.Грушевський відзначав: «будуємо республіку не для буржуазіі, а для трудящих

мас Украіни». Це визначило ставлення лідерів Украінського уряду й до приватноі

влсності. Грушевський вживає термін «належати» й «користуватися». В документах

Центральноі Ради бачимо ті ж самі терміни «право порядкування», «право

користування». М.Грушевський, зокрема,був рішучим противником самого понятя

«святість прав власності». Особливе заперечення у нього викликала ідея

власності на землю. Ш Універсал скасував право приватноі власності на землю.

Генеральний Секретаріат розповсюдив офоіційне роз’яснення до Унiверсалу, яким

пiдкреслив, що скасування прав власностi на землю й перехiд iх до трудящого

народу слiд розумiти «у тому смислi, що право власностi на цi землi переходить

до народу Украiнськоi Республiки, отже, вiд дня опублiкування Унiверсалу

колишнiм власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати

чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі

визнаються Украінською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам

чи інституціям, а всьому трудящому народу, причому скасування власності, як і

весь земльний лад на Украіні, мають підтвердити й остаточно встановити

Украінські Установчі збори". Відповідно до цього документа заборонялися

самочинні захоплення земель й всі подібні «революційні» акціі.

Аналогічний принцип був покладений в основу і земельного законопроекту,

ухваленого наприкінці січня 1918 року. Ним, зокрема, встановлювалося, що «землі

відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським

громадам та добровільно складеним товариствам». Незважаючи на те, що закон

дозволяв «перехід права користування в спадщину», основна пролема – людини,

землі й ріллі – так і лишилися неврегульованою, що врешті-решт призвело до

фатальних наслідків. За свідченням В.Винниченка, «сільський пролетаріат в

обіцянки і закони про землю не вірив, більше вірячи реальним фактам, а з іншого

боку, ідея «соціалізаціі землі» викликала обурення заможного селянства, «яке

лаяло Центральну Раду й агітувало на всі боки проти неі». У цих супурчностях

Центральна Рада й зустріла свій останній день – 29 квітня. Більше того,

одночасно з конституцією, де взагалі нічого не сказано про власність,

Центральна Рада нарешті ухвалює поправку до земельного закону, відповідно до

якого ділянки розміром до 30 десятин не підлягають «соціалізаціі».Проте це вже

нічого не могло зм1нити.

Такі ж політичні чинники визначали й долю закону про національно-персональну

автономію від 9 січня 1918 року, де йшлося про право національних меншин на

«самостійне устроєння. національного життя в межах Украінськоі Народноі

Республіки». Відповідно до закону для здійснення цього права передбачалося,

зокрема, укладення спеціальних «національних кадасрів», або іменних списків,

відповідних національностей, а остаточне рішення вс1іх проблем національних

меншин, зокрема копметенція, так званих, «Національних союзів» (саме ім, згідно

з законом, «виключно належить право представництва даноі націі, яка живе на

територіі УНР, перед державними і громадськими установами»), підлягае розгляду

і затвердженню украінським парламентом.

Однак, незважаючи на всю зовнішню привабливість, цей закон, який інколи

характеризують як «прояв великодушності украінських політичних лідерів, подію,

що не мала прецеденту в історіі людства», викликав неоднозначну реакцію в

тодішньому суспільстві. Як, зауважує Д.Дорошенко, проблема полягла в тому, що

серед всіх «запланованих» національних меншин тільки поляки прагнули

організуватися на грунті захисту своіх національних інтересів. Найбільш

складною виявилася ситуація з російськомовним населенням. «Це все були

елементи, які зжилися з російською культурою, дорожили нею, були пройняті

загальноросійським патріотизмом. Всі вони зовсім не хотіли визнавати себе на

Украіні за якусь «національну меншість». Сьогодніщній «русский» чи «малорос»

міг завтра національно усвідомитись і стати вже украінцем. Навпаки,

сьогоднішній соціаліст-украінець, ставши більшовиком, дивився на «украінський

націоналізм» як на щось реакційне і вступав з украінським рухом в боротьбу».В

результаті, закон про національно- персональну автономію в «дійсності не

викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити,- з боку

національних меншостей.»

Ще складнішою виявилася доля закону про громаданство від 2-4 березня 1918

року, згідно з яким громадянином УНР визнавався той, «хто народився на

територіі Украіни і зв’язаний з нею постiйним перебуванням». В законi

визначалися досить стислi термiни подачi клопотань, пов'язаних з украiнським

громадянством (вiд 3 до 6 мiсяцiв з дня опублiкування закону), а також дозволу

на перебування в Украiнi iноземцiв i тих, хто вiдмовився вiд украiнського

громадянства (знов-таки вiд 3 до 6 мiсяцiв). Мiнiстр судових справ УНР

С.Шелухiн визнав, що закон «складений поспiхом».

Слiд звернути увагу i на закон про державну символiку. М.Грушевський вважав,

що гербом Украiни мiг би стати «як символ творчоi мирноi працi золотий плуг на

синiм тлi». Навколо плуга голова Центральноi Ради пропонував розмiстити «знак

староi Киiвськоi держави Володимира Великого», герби Галицько-Волинського

князiвства та Гетьманщини («козак з мушкетом»). Внизу, пiд плугом, мали бути

розмiщенi герби Києва і Львова, а в горі – голуб з оливковою гілкою. Проте

більш злоденні проблеми відсунули геральдичні пошуки на другий план, до того ж

змінилася й позиція М.Грушевського. Отож, 12 березня 1918 року Мала Рада

затвердила «Володимирів тризуб» державним гербом УНР.

Паралельно продовжувалася робота над проектом конституціі УНР. 12 листопада

VII сесія Центральноі Ради на своєму засіданні заслухала доповідь

М.Грушевського про проект конституціі Украіни. Згадує іі й IV Ун1версал, де

сказано, що Установчі збори мають ухвалити конституцію й закріпити в ній

«свободу, порядок і добробут на тепер і на будучі часи».

Та історія повернула все по своєму, і конституцію ухвалила Центральна Рада 29

квітня 1918 року в останній день іі існування.

Перший же погляд на конституцію переконує в тому, що вона позбавлена

будь-якого ідеологічного чи пропагандистського забарвлення. Вражае те, що у

вирі політичних пристастей народився такий нейтральний документ. 82 статті

конституціі об єднані у 7 розділів (загальні постанови, права громадян Украіни,

органи влади УНР, Всенародні збори УНР, Суд УНР, національні союзи, про

тимчасове припинення громадянських свобод). Відповідно до конституціі

«верховним органом власті УНР являються всенародні Збори, які безпосередньо

здійснюють вищу законодавчу власть в УНР, вища виконавча влада належить «Раді

Народних Міністрів», а «вищим органом судовим есть Генеральний суд УНР».

Відповідно до конституціі УНР мала б стати парламентською республікою. Був

обраний президент УНР у предостанній день існування Центрально1 Ради, який

повинен був зміцнити іі позиціі.

Останні дні Центральноі Ради і повчальні уроки. 4 грудня

Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького.

У відповіді на ультиматум (іі підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком

обвинувачувався у грубому замаху на «право самовизначення Украіни шляхом

нав’язування iй своiх форм полiтичного устрою». Бiльшовики незважаючи на

численнi декларацii про «самовизначення нацiй аж до вiддiлення», не переводили

своiх вiдносин з Украiною в площину мiжнародного права.

Постае закономiрне запитання: чому перед такою загрозою Центральна Рада не

змогла протистояти бiльшовицькому наступу?

Вiдповiдь лежить у площинi двох факторiв – зовнiшнього й внутрiшнього.

Лiдери Центральноi Ради опинилися перед вибором – де шукати допомоги проти

ворога нашого нацiонального визволення – Росii. Одна частина стояла за те, щоб

шукати ii в народi, йдучi назустрiч його соцiально-еконмiчним прагненням, а

друга частина – закликання на помiч проти бiльшовицькоi навали нiмецького

вiйська. Члени украiнськоi делегацii пiсля переговорiв у Брест-Литовську 9

лютого за новим стилем звернулися iз закликом до нiмецького народу про помоч.

Але приход нiмецькоi армii на Украiну не дав очiкуваних результатiв, а навпаки.

Орієнтація і надія на зовнішні сили провалилась, бо німці себе почували на

украінській землі не як «приятелі», а повноправні хазяі.

Відіграв свою негативну роль у боротьбі з більшовизмом і такий внутрішній

фактор, як вічна прірва між задумом і його втіленням в життя, що виявилася у

спробах Ценральноі Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму та

нездатність Центральноі Ради налагодити ефективний державний механізм. А

неспроможність вирішити ділему – пріоритет прав націі чи прав людини ( вибрали