Контрольная: Духовне життя в Україні 18ст. Вплив української культури на московську

Контрольная: Духовне життя в Україні 18ст. Вплив української культури на московську

контрольна робота

З історії україни

Духовне життя в Україні в ХVІІІ ст.

Вплив Української культури на московську.

П Л А Н

1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків

української культури царським урядом.

2. Козацькі літописи. Література.

3. Мистецтво. Архітектура і будівництво. Народний побут.

1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків

української культури царським урядом.

Початок і середина ХVІІІ ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток

культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис

у всіх регіонах і на всіх рівнях – економічному, соціальному, культурному.

ХУІІІ ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно

стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й культури, що

відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створилися

умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і

змушена була до російських імперських взірців.

Порівняно з Росією освіта в Україні досягла високого рівня. Початкових шкіл у

Гетьманській Україні було дуже багато. Відвідуючи Україну ще в 1654-1655

роках арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків

письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як

у церкві читали вони молитовники. Звичайно цих слів не можна брати цілком на

віру, але залишається безперечним, що загальний стан грамотності серед

українських селян та козаків справив велике враженя на уважного спостерігача.

У ХУІІІ ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і

навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В

1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Любленському, Чернігівському,

Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському (про три полки

бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень. Одна школа припадала

пересічно на 1000 душ. В 1768 році на території пізніших повітів

Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну

припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій

території було тільки 52 школи і на кожну школу припадало 6.750 душ.

Навчалися в цих школах у ХУІІІ ст. діти старшини, козаків, духовенства,

селян.

У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи.

Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що заснувало їх саме населення, яке

розуміло потребу навчання дітей. Сільська громада сама запрошувала вчителя,

утримувала його і давала помешкання під школу. В місцевостях, де населення

жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані “мандрівні дяки”,

переходячи з місця на місце.

У містах існували братські школи.

Значно гірше було в українських землях під польською владою. В 1676 році

митрополит Кипріян ІІ звернувся до Апостольської Столиці з проханням

допомогти в справі в справі заснування семінарії для підготовки духовенства.

Була заснована семінарія у Вільно, але ситуації це не виправило. Трагедія

українського населення під польською владою була в тому, що вища верства,

шляхта – дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали

братські школи. Недостатня кількість шкіл, неосвіченість народних мас були ще

довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція.

Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там

було всього лише 20 місць для україннців, в тому числі 16 для світських

людей.

Більше значення мали заходи Василіян (чернечий орден, створений у Візантії).

В Умані 1765 року засновано монастир, а при ньому школу, в якій навчалося до

400 учнів. Цей монастир і школа були знищені під час Коліївщини. Василіянські

школи мали інший характер, ніж братські, які були всестанові, а василіянські

шляхетські, католицькі.

Осередок вищої освіти в другій половині ХУІІІ ст. перенісся зі Львова до

Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок

єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично. Петро Могила

запросив до неї видатних професорів, яких відправляв для підготовки за

кордон. Число студентів школи – “спудеїв” – зростало.

Після смерті Петра Могили Братська школа стала називатися Києво-Могилянською

Колегією. Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв

викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських

колегій. Ще у Гадянському договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти

Київську колегію в правах з Краківською академією і надати їй титул академії.

Але цей договір не був зреалізований. Лише у 1701 році колегія була

перейменована на академію, їй дано право володіти маєтками та призначено

щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.

Велику роль відіграв у відродженні академії гетьман І.Мазепа, якого

митрополит Варлаам Ясінський називав “промислінником і благодітелем”.

Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. В

академії вчилися обидва Мазепині небожі – І.Обидовський та А.Войнаровський. в

добі піднесення української культури часів Мазепи академії належало

центральне місце.

За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну: протягом майже тридцяти

років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. В лютому 1709 року

замість 2.000 учнів було тільки 161.

Оправлятися від удару академія почала за Данила Апостола. Ппісля блискучих

професорів часів Мазепи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і

особливо Теофан Прокопович, “мабуть найвизначніший учений – енциклопедист

(теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної

України”, як характеризує Прокоповича О.Оглобин. Гуманістичною спрямованістю

відзначалися курси риторики. Автором “Риторики” в (в десяти томах) був

Ф.Прокопович (1681-1736). Його називали сучасним Горацієм. В усіх вищих

навчальних закладах Європи курси поетики, риторики, філософії майже до 40-их

років ХІХ ст. викладалися латинською мовою. Таке правило існувало і в Києво-

Могилянській Академії.

Повернути Києву та академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але

за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського академія почала знову

поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки,

які залишалися в її володінні. Митрополит з власних коштів підтримував

академію та її професорів, посилав збіднілих учнів до кордонних

університетів.

Нову добу піднесення академія пережила за часів царювання Єлисавети та

гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів

1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький,

Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що “зробили б честь кожному

західноєвропейському університетові” – пише О.Оглобин. Викладачі академії

плідно працювали у галузі лінгвістики. Розвиток вітчизняної та європейської

теореритично-практичної лінгвістики характеризує тісний зв’язок з потребами

шкільної освіти. Є.Славинський уклав найбільший староукраїнський словник

“Лексикон латинський”, дав перекладачам і студентам не тільки словник двох

мов – латинської й церковнослов’янської, а також наочно продемонстрував

лексичні можливостй слав’янської системи. Я.Блоницький створив короткий курс

грецької граматики.

Навчання в Київській Академії було побудоване за зразком єзуїтських польськиз

колегіій. Було в ній 7-8 класів, які поділялися на три цикли: нижчий –

граматичний (інфіма, граматика та синтакса), середній – реторичний (піїтика

та риторика) і вищий – філософський (діалектика, логіка та теологія). Остання

кляса була розрахована на чотири роки. У викладанні панувала латинська мова,

але крім того вивчали грецьку та слов’янську мови. За методикою навчання

академія була схоластичною школою, як схоластичними були всі школи Західної

Європи того часу. Але освітній процес в Україні надзвичайно ускладнювався

мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі і Росії. Мовна політика

становить частину національної політики, спрямованої на розвиток певної мови

або на обмеження її прав та можливостей вільного функціонування. У 1721 році

з’явився царський указ, яким заборонялося Києво-Печерській і Чернігівській

друкарням видавати всі інші книжки, крім церковних, але і їх пристосовували

до російських норм. Аналогічні укази видано у 1727 і 1728 роках, а з 1735

року наказано вилучити з церков усі українські друки й замінити їх на

московські. У 1720 році заборонено книгодрукування українською мовою у Києво-

Могилянській Академії. З другої полвини ХУІІІ ст. академія і всі інші школи в

Україні поступово перейшли на російську мову.

Було чимало спроб заснувати в Україні університети: Мазепа планував закласти

університет в Батурині і перетворити на університет Київську Академію. 1766

року Рум’янцев проектував створити університети в Києві та Чернігові. В наказ

депутатам до Комісії для складання нових законів в 1767 році українська

шляхта вимагала заснувати університети в Києві, Ботурині, Чернігові,

Новоград-Сіверському, Сумах. Проте всі ці заходи були марні: російський уряд

не дозволяв Україні мати свої унівеситети.

Про високий культурний рівень української еліти – старшини, вищого

духовенства та міщанства – свідчить велика кількість бібліотек в Україні.

Крім бібліотек Києво-Печерської Лаври й інших монастирів, а також бібліотеки

Київської Академії, існувало багато приватних: Мазепа мав у Батурині велику

та цінну бібліотеку. Мали їх Лазар Баранович, Йоаникій Галятовський, Дмитро

Туптало, Теофан Прокопович, Стефан Яворський, Кирило Розумовський та інші.

Видно, що власники бібліотек виписували книжки з-за кордону, передплачували

часописи, що виходили різними мовами. Поруч з новими виданнями різних авторів

вони збирали давні рукописи, хроніки.

На тлі широкої й грунтової освіти, яку дістала українська інтелігенція ХУІІ

та ХУІІІ ст., виділяються вчені з різних галузей знання.

ІСТОРІЯ. Найбільший інтерес серед учених України являють дослідники історії

України. В другій половині ХУІІІ ст. виступають автори, які захоплюються

історією своєї батьківщини. Бурхлива доба ХУІІ-ХУІІІ ст. з церковною

боротьбою викликала інтерес до історії України, намагання опертися в боротьбі

за минуле. Вона залишила цінні твори Стефана Зизанія, Христофора Філалета,

Іпатія Потія, Захарія Копистенського, Касіяна Саковича, Мелетія Смотрицького.

Хмельниччина і нова Українська держава дали новий поштовх для історичних

дослідів. Історичні праці виходять з рамок літописного оповідання й набирають

форм прагматичної історії. З’являються – “Хроніка” Теодосія Сафоновича

(1762), “Синопис”, який приписують Інокентієві Гізелеві (1674), “Літописець”

– Леонтія Боболинського (1699). З цих творів найбільше значення має

“Синопис”, стислий підручник історії України, який витримав кілька десятків

видань. Усі ці праці спиралися переважно на польські хроніки, але цінними в

них було те, що вони встановлювали тяжіння історії України від Княжої доби.

1730-і роки – складено “Краткое описание Малороссии”; 1751 році Г.Показ

написав “Описание о Малой России”; в 1765 році П.Симоновський – “Краткое

описание о козацком малороссийском народе” та інше. Великою заслугою цих

істориків України є те, що вони твердо поставили питання про єдність

українського народу від Княжої доби до ХУІІІ ст.

Велике значення для розуміння ідеології, характеру культури, прагнень

української еліти ХУІІІ ст. мають мемуари та щоденники. З тих, що збереглися

до наших часів, видатним є написаний французькою мовою “Дневник” Петра

Апостола (1725-1727 рр.), сина гетьмана Данила Апостола. Величезний “Дневник”

(1735-1740 рр.) залишив генеральний підскарбій Яків Маркович. Він докладно,

день за днем, записував усе, що діялося біля нього. Дуже важливим джерелом

історії України є “Дневник” генерального хорунжого М.Ханенка, який був

блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

ПРИРОДНИЧІ ТА МАТЕМАТИЧНІ НАУКИ. Вони в Україні були менше розвинені, але

зацікавлення ними ніколи не зникало. В приватних бібліотеках часто

знаходилися книжки із зоології, ботаніки, метеорології, математики. При дворі

Розумовського проживали доктори – француз Леклерк та німець Гебенштрайт. В

той же час (в 1751 році) Іван Полетика став професором Медичної Академії в

Кілю (Німеччина).

ФІЛОСОФІЯ. В першій половині ХУІІІ ст. в Києво-Могилянській Колегії панувала

філософія Арістотеля, на якій базували такі дисципліни як логіка, діалектика,

фізика, метафізика, етика. У ХУІІ-ХУІІІ ст. в Україні ширилися твори античних

та середньовічних філософів.

Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-

1794), вилатний учений та мислитель. Син реєстрового козака Полтавського

полку, він вчився в Києво-Могилянській Академії, потім в університетах

Мюнхена, Відня, Бреслави.

Сковорода вважав, що світ складається з двох чинників: матеріалістичного –

безвартісного і вищого – духовного, цінного.

У 1564 році зустрілися два народи, дві держави, які не мали по суті нічого

спільного. Україна, не зважаючи на польський гніт, зберігала старі культурні

зв’язки з Західною Європою, які почалися ще за Княжої доби. За Литовсько-

Польської доби вона відчувала вплив європейської культури в галузі права,

науки, мистецтва, релігії. Україна мала свої видатні наукові осередки, як

Острозька академія, Львівська братська школа, Київський гурток Єлисея

Плетецького, Києво-Могилянська колегія, гурток Петра Могили.

Вже за царя Олексія виявилися на Московщині культурні впливи України в

мистетцтві, літературі; зародився театр тощо. Ще більші були ці впливи за

Олексієвого сина Федора, вихованця Симеона Потоцького. Українські впливи

стали загальною “модою” при царському дворі.

Українська церква починає сильно впливати на московську, хоч весь час в

Москві залишалося недовір’я до українського православ’я, в якому московські

фахівці знаходили католицький вплив. Не зважаючи на це, в Московщині будували

церкви в українському стилі, ширилося уукраїнське бароко, українські співи,

що їх привозили з собою українські співаки. В Москві працювали українські

маляри; за Олексія українці розписували вМоскві церкви. Боярин Ртищев

заснував у Москві школу, до якої запросив учителів з Києва. З України

приходили на Московщину книжки – “Требник” та “Лифос” Петра Могили, твори

Кирила Транквіліона, Йоаникія Голятовського, Інокентія Гізеля, Мелетія

Смотрицького тощо. Видатний учений, митрополит Ростовський, Дмитро Туптало

написав “Руно орошенное”, що витримало 8 видань. До Москви виписували з

України шевців, кравців, садівників, городників тощо. Переїздили тудми з

України друкарі, архітектори, гравери, а головним чиним – учені, письменники,

педагоги, ченці. Український вплив панував і в московських школах. По

заснуванні в 1721 тоці нових шкіл у Росії на вчителів до них призначали

українців. Для новозаснованих слов’яно-латинських шкіл Синод наказав вирядити

з Києва вчителів, мовляв, у Києво-Печерському монастирі мешкають мужі, здатні

до вивчення філософії, риторики та політики. Українські вчителі приносили

свої методи навчання, українську вимову, яка панувала в Москві у ХУІІІ ст.

Письменник Сумароков скаржився, що українці педагоги зіпсували російську

мову. Студентів, що закінчили Києво-Могилянську Академію, запрошували до

Петербурга для навчання катехизису та виголошення проповідей.

Українські письменники познайомили Росію з силабйчною поезією та тонічним

розміром, відкриття якого росіяни приписують російському поетові

Тредьяковському. Українці принесли до Москви драматичну літературу.

Багато українців працювало перекладачами в різних установах Росії, бо серед

них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької,

польської та інших мов. Українці служили в російських закордонних

посольствах. Коли Єлисавета вирішила передавати Острозьку Біблію, вона

запросила українців – професорів Варлаама Лещинського та Гедеона

Сломинського, - щоб виправили в ній мову.

Але не зважаючи на вплив української культури на московську, все-таки Україна

поступово птрачає як культурну так і політичну незалежність. І почалося це з

середини ХУІІІ ст., коли Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді

починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Боротьбу веде Москва

різними засобами, різною зброєю на всіх ділянках політичного та культурного

життя, але має завжди ту саму мету: підкорити Україну, позбавити її властивих

їй прикмет, звичаїв, законів.

Поступово, рік за роком, обмежувалась суверенність України, а далі й

автономія, фактична автокефалія Української церкви. Митрополія Київська

врешті була перетворена на єпархію, підвладну Російському Синодові. Але не

зважаючи на це “Малоросія” зберігала ідею незалежності, яка не згасала в

найтяжчі часи.

Одночасно Україна втрачала свої інтелектуальні сили, які під примусом або

шукаючи сприятливих умов для праці переходили до Росії. Трагізм цього

переходу на службу “чужим вівтарям” був у тому, що українці втрачали своє

національне ім’я й збільшували коло представників російської культури, яка

протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойлваних,

асимільованих, підкорених народів. Серед асимільованих Росією культур перше

місце належить українській.

Щороку цей процес русифіквції поглиблювався. Український патріот Дмитро

Туптало став визнаним Російською Церквою “русским” святим; українець

В.Капніст став “русским” поетом; українці – Березовський, Бортнянський та

Ведель – стали творцями “русской” музики і так далі.

2. Козацькі літописи.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не

священники, не викладачі, а студенти, що згодом ставали козацькими хорунжими

та писарями. На противагу богословським праблемам, барвистим панегірикам,

ученим диспутам, якими захоплювалися їхнї вчителі, ці письменники цікавилися

історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором

найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці він

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты бесплатно скачать рефераты